ЧЕТВЕР часопис текстів і візії Архів Фотоархів Рецензії Форум Лінки Бібліотека
ЧЕТВЕР часопис текстів і візії
З М І С Т
Андрій БОНДАР
Світлана ПИРКАЛО
Юрій ЗАВАДСЬКИЙ
Гапа Н. КАРПА
Сергій П’ЯТАЧЕНКО
ІЗДРИК
Олег КОЧЕВИХ
Світлана ПОВАЛЯЄВА
Таня ГРИГОРЕНКО
MARI-DARI
Лінор ГОРАЛИК
Остап СЛИВИНСЬКИЙ
Тимофій ГАВРИЛІВ
Маріуш ҐЖЕБАЛЬСЬКИЙ
Устя ІВАНІВНА
Марта ПОДҐУРНІК
Петро ЯЦЕНКО
Кшиштоф СІВЧИК
Назар ПАНЧИШИН
Беата КОРОЛИШИН
Олексій ПУЗИР
Олена ДЖЕНІНҐС
Чеслав МІЛОШ
Роберт ҐЕРНҐАРДТ
ІБТ contra ЖАДАН
 

ГАПА Н. КАРПА* / Я І ТРЕТЄ ІМЕНО

Соковитим дощем і загубленим споми ном, набридлою піснею і старою шухлядою голос мій заскрипить, перевернеться, лусне і трісне, довго й нудно шукатиму в затінках своїх мрій дрібні залишки, — не знайду нічо гісінько. Сумно? Поки що страшно, бо самот ньо через те, що темно й сиро, тому що нема осені, а на зараз лише гниле карпатське літо; початок липня, а чи кінець серпня — байдуже, а причиною є те, що зараз все мовчить і стоїть, тому поки що страшно, бо самотньо... Сумно? Так тихо могло бути лиш в утробі матері, котра виношує німу дитину. Ця тиша мене і розбудила. Якби не вона, я би, може, померла уві сні, задихнулась від несвіжого кохання, захлиснулась ним і цим самим би подарува ла знайомій заворожуючий слізливий сю жетик, залишившись в її житті потойбічним маревом, символом неплотської любови й образотворчого божевілля, а тепер... Ех, вибач, я не померла і не стала літературним героємпривидомпосміховиськом. Всі пре тензії — до тиші, яка готує нечутну пастку для мого відображення в люстрі, бо я дратую Її Величність своїм непостійним постуку ванням по клавішах — а воно у мене, далебі, якесь моторошне, аж надто анатомічне, із ненормальним темпом — отак щосекунди, і я навіть можу, на мить переставши задивля тися на своє ліве вухо, вловити тонкий пара лізуючий скрегіт: це Тиша гострить ножа, аби вийти сьогодні на полювання. Дарма, що до сих пір їй вдавалось тільки врятувати мене від випадкових летальних наслідків. Але я поспішаю і тому, так і не встигнувши дійти із розлюченою Тишею до компромісу, розгуб лено знімаю зі своєї шиї Тишин зашморг, ні яково посміхаючись у бік здоровенного дзер кала, немовби просячи вибачення, і поспіхом пензлюю геть.

 

Розділ 1. Авітаміноз
Всі мої закляття і цього разу виявились намарними — роман так і не вдалось дописа ти, а можливо, магія тут зовсім ні при чім, радше винні мої погані звички, якот: нена видіти дівчат, бути всенький час однією, ма лювати в зошитах, вбивати тих, кого люблю, та недописувати романи. Ага, скоріше за все... Десь в той момент, як він подумки із ра дістю прощався з Москвою (без епітетів), си дячи, як годиться, у не надто зручному по тязі, я хвацько поралася із замком, заходила до квартири, кидала на підлогу важезну тор бу з ріноманітними надибаними мною книж ками і вже хотіла, було, прослизнути до свого логова, але побачила її. Вона лежала у вітальні на підлозі, вибравши з лише їй властивою точністю геометричний центр килиму, підібравши ноги під себе і скрутившись калачиком. Лицем повернута до вікна, крізь яке тяжкими випарами щомиті влазила * Просимо не плутати Гапу Н. Карпу з Іреною Карпою. Це цілком нове ім’я і цілком інакша проза.

 

Спека. Ми ненавиділи літо. Важко дихаючи і голосно схлипуючи, перебираючи руками по нагрітому килимковому візерунку вона ніяк не могла заснути. — Та я і не хочу спати, —повільно повер нула голову в мій бік, але все ще не бачила мене. — Чому на підлозі лежиш? — як завжди, моє традиційне дурнувате запитання. — Жарко, — схлипування, — кепський зтебе, Мала, будівельник сюжету, — добра посмішка в мій бік. — Сама знаю, але це не смертельно. — Чому ти зі мною говориш, адже ти тутСама, мене нема? — Побачила тебе на килимку, подумала переселити на паркет, там не так душно.

 

Розділ 2.

Дивний присмак на піднебінні нагадував про щось пекуче й болюче, до крові з носа потрібне і, на щастя, втрачене, я би сказала, просліпане рідною, майже з народження при рученою міопією. Схоже, що ця панна одна візьметься мене супроводжувати до смерті, бо їй не доводиться бути моїм другом, а отже, нема чого мене боятися, швидше навпаки. В усякому разі, сьогодні зовсім не читалося: я поверталася щоразу на кілька абзаців вище і від того страшенно дратувалася, згодом плюнула і нечутними підскоками напра вилась до кухні, аби зварганити щось смачненьке. Слід зазначити, що коли я їм, то не просто «глух і нім», а до того ж повністю вивітрюю зі своєї круглої голови будьякі залишки передобідніх думок, тобто звільняю свою центральну нервову систему від кон тролювання усіма функціями, відмінними від травної. В такіот блаженні хвилини процесу споживання я схожа на рудошер стого звірика, котрий суто рефлекторно за довольняє свою добову (як у моєму важкому випадку) потребу органічних сполук. У ту хвилину наростаючої ейфорії від очі кування подразнення смакових рецепторів усім добром, яке я лиш мала надибати в холодильнику, саме тоді, коли я боляче бех нулась великим пальцем правої ноги, гаряч ково, хоч і не злосно крякнувши у відповідь, об підлий поріг, я побачила її. Вона сиділа до мене спиною, що густо приховувалась під розпущеними русявими косами, обіпершись руками на край лавки і наспівуючи свої мелодії. Мій апетит зник. Жодного бажання з нею розмовляти не з’являлося, і я, якщо чесно, глибоко сумніва лася, що цього вдасться уникнути, проте хо тіла прошмигнути непоміченою, але навіть не встигла подумки продовжити синонімічний ряд, як вона мало не збила мене з ніг своїм старим, звичним, але від чого не менш раптовим і налякуючим сміхом. Вмить по думала випередити її першу фразу, скрикну ти, що я осліпла, оніміла, оглухла, перестала бути в принципі, а тому не зможу зараз го ворити з кимось, а тим більше, з тобою, бо не хочу, а опісля істерично грюкнути дверима, за півсекунди розплакатись і розтрощитись до самого коридору, і бігти, залишаючи на мокрій підлозі сліди сухого страху прощення, затискаючи руками вуха і волаючи, здавлено і глухо кликати на допомогу, благаючи поря тунку, усіма своїми обрисами вимолюючи помочі у неї... Десь на цьому місці — а я все ще стояла півбоком до неї і до так і залише ного в незрозумілому очікуванні холодиль ника — вона перестала сміятися і навіть вслухатися в ті швидкісні потоки ахінеї у моїй голові, а так само, півбоком, повернула до мене голову і майже нереально опустила кутики губ униз. Презирство? Зневага? Зви чайнісіньке кривляння? Скоріше всього... Та ні, я не знаю напевне, бо жодне із вигаданих людиною чуттів не властиве їй. — А продовження не буде, повір мені, — поступово виводить із заціпеніння моє во лосся своїми дивними перетвореннями на червонорудуваті м’які кулі, але наступної миті видно, що ті радше схожі на цибуляні крашанки, саме такі, які ми виварюємо на Ве ликодню суботу, а ще через дві секунди ці форми правдивіше скидаються на опуклі хо зарські клепсидри, виварені в парному молоці...

 

[ ... ]

[ ФРАГМЕНТИ - Повністю текст можна прочитати в друкованому виданні "Четвегра" ]

Chetver © 2005