ЧЕТВЕР часопис текстів і візії Архів Фотоархів Рецензії Форум Лінки Бібліотека
ЧЕТВЕР часопис текстів і візії
З М І С Т
Андрій БОНДАР
Світлана ПИРКАЛО
Юрій ЗАВАДСЬКИЙ
Гапа Н. КАРПА
Сергій П’ЯТАЧЕНКО
ІЗДРИК
Олег КОЧЕВИХ
Світлана ПОВАЛЯЄВА
Таня ГРИГОРЕНКО
MARI-DARI
Лінор ГОРАЛИК
Остап СЛИВИНСЬКИЙ
Тимофій ГАВРИЛІВ
Маріуш ҐЖЕБАЛЬСЬКИЙ
Устя ІВАНІВНА
Марта ПОДҐУРНІК
Петро ЯЦЕНКО
Кшиштоф СІВЧИК
Назар ПАНЧИШИН
Беата КОРОЛИШИН
Олексій ПУЗИР
Олена ДЖЕНІНҐС
Чеслав МІЛОШ
Роберт ҐЕРНҐАРДТ
ІБТ contra ЖАДАН
 

ІЗДРИК / НОВЕЛИ З ЦИКЛУ «АМТМ»

ШПИТАЛЬ.TRANSPORTER


— Це він, це він, — зацвенькала малаблондинка з немитою головою.
— Хто? Хто?
— Іржон.
— Де?
Ну власне: «де?» — this is the question1.
Шпиталь преміщався в просторі свавільно, хоч і вибірково.
Не те, щоб я усвідомив це з якогось приводу, ні — усвідомлення шпитальних міґра цій утвердилося поступово, непомітно для мене самого, та ось якогось дня я прокинувся
вже остаточно впевнений: «Шпиталь пересувається. У просторі. Свавільно, хоч і вибірково».
Попри те, що він завжди ховався десь у глибині невеличкого парку, загальна топографія зазнавала невпинних змін.

Спочатку це були малопомітні транс формації місцевого ландшафту — немов би той самий Львів, а в той же час якось хитро видозмінений: то вулиця проляже під іншим кутом, то кущ візьметься звідкілясь посеред стежки, а то білборди засяють таким кислотним неоном, якого споконвіку не було в Галичині.
Мушу відразу зазначити, що попри суворий лікарняний режим, подвійні ґрати і обмежену свободу пересування (дозво лялося лише проходжатися коротким коридором поміж двома парами зачинених дверей), якимось робом двічі на добу можна було потрапити до міста, й вимагалося лише повернення о певній порі. Чи не о певній. І не о порі. Просто повернення. Як терапев тичний принцип, скажімо...
Так от: шпитальні міґрації напочатку носили суто місцевий характер. (Хоча тепер я вже й у цьому не впевнений: цісарсько королівська сецесія однаковісінька від Дону до Сяну, тож легко помилитися). В кожному разі я жодного разу не почувся інозем цем, — так... безболісне пристосування до місцевих звичаїв і говірки, етнографічний тренінґ, не більше, — аж поки маєстат наш не опинився на узбережжі хрестоносців, і був то, — щоб не помилитися, — Зондерборґ.
Достатньо було вийти з темряви провулків, як потраплялося на бульвар, що вів просто до відкритого моря. І вже відпочатку було видно щогли (чомусь самі щогли — жодної труби, чи радіолокатора), скручені вітрила, фани й фраґменти водяної гладі. Праворуч хідника тягнувся ряд мало цікавих установ: аптека (така ж, як і у Львові), зал гральних автоматів (такий же, як і у Львові), фіктивне інтернет кафе (таке ж, як і у Львові), нон стоп (від львівського відрізнявся лише сталим асортиментом frutti di mare2), букмекерська контора (як і у Львові, завжди зачинена), авіакаси, нота ріус, кілька засцяних під’їздів, нічний кінотеатр (той же репертуар), фітнесклуб із невеликим ескалатором на вході (sic!), китайський ресторан і лютеранська каплиця на розі. Інакшою була лишень архітектура:
до кожних дверей вели вигадливо оздоблені сходи — з балюстрадками, поруччями, загорожами, усе це витесане з каменю, прикрашене безліччю міфологічних і не дуже потвор, головами, крилами, ліанами, ромашками та іншими прибамбасами.
Хрестоносці, одним словом, зі своїми пацаками.
Ліворуч дзеркалилась затока.
Зондерборґ виявився переповненим нашими заробітчанами. Вони вже дороби лися сяких таких статків (чистка риби, прибирання сухогрузів, годівля чайок, те, се) і могли собі дозволити невимушений вечірній шпацер. Від абориґенів їх виріз няли лише фальшиві ролекси на зап’ястях, голосна російська і вперте іґнорування червоного на перехрестях. Місцева поліція змирилася з цим неуникним злом, а що автомобільний рух у містечку перебував у стані зародковому, випадків майже не було.
Трапилося, щоправда, минулого року приго да, коли Женя Колбасін із Вінниці, намішав ши ред лейбл і геннессі із контрбандним драпом, упав просто під колеса фолькс ваґена боро. Панночка за кермом зомліла, спрацювали подушки безпеки, їй бідоласі й дихнути було нічим, пояс заклинило, ніяк не вдавалося видобути її на свіже повітря, молоденький поліцай нервував і все дзвонив гу, швидка примчала, та не знайшовши для себе роботи, погнала далі, панночка все не прихо дила до тями, група зах вату все не їхала, довко ла зібралися роззяви й давали поради без сумнівно корисні, але в силу мовного бар’єру незрозумілі, поліціянт пітнів, смикав непритомну панночку за руку й повторював про себе: русіш швайне, русіш шайсе, але не мав при цьому рації, оскільки абсолютна більшість його тимчасових консультантів належала до цілком іншого народу, навіть Женя Колбасін, про якого всі забули, й який мирно спав під правим переднім колесом, навіть Женя Колбасін і той був внуком поліського партизана, а дідо молоденького поліціянта, до речі, свого часу охороняв секретну ставку фюрера під Вінницею, тож вони цілком могли зустрітися, ці діди, але добре, що не зустрілися, бо тоді, мабуть, повбивали б одне одного, і не було б тепер кому рятувати зомлілу панночку, і ніхто не спав би під колесом, русіш швайне, русіш шайсе, рашн starched3, ох уже ці геополітичні стереотипи! Хоча мабуть, децл провини ле жав і на самих еміґрантах, які ніяк не декла рували своєї національної приналежності, не тицяли аборигенів у мапи, вигукуючи «юкрейн!», «юкрейн!», не вбирали жовто блакитного, і жоден із них у момент внутрішнього протесту проти знахабнілих робото давців не сотворив мануального тризуба.
Ну, але це так, між іншим. Загалом же атмосфера в Зондерборґу була мирною, дарма що частина населення іґнорувала на перехрестях червоне, все ж таки це краще, ніж турки з їхніми фундаменталізмом, кальянами й зневагою до радиційних свинячих кнедликів.

[ ... ]

[ ФРАГМЕНТИ - Повністю текст можна прочитати в друкованому виданні "Четвегра" ]

Chetver © 2005