ЧЕТВЕР часопис текстів і візії Архів Фотоархів Рецензії Форум Лінки Бібліотека
ЧЕТВЕР часопис текстів і візії
З М І С Т
Андрій БОНДАР
Світлана ПИРКАЛО
Юрій ЗАВАДСЬКИЙ
Гапа Н. КАРПА
Сергій П’ЯТАЧЕНКО
ІЗДРИК
Олег КОЧЕВИХ
Світлана ПОВАЛЯЄВА
Таня ГРИГОРЕНКО
MARI-DARI
Лінор ГОРАЛИК
Остап СЛИВИНСЬКИЙ
Тимофій ГАВРИЛІВ
Маріуш ҐЖЕБАЛЬСЬКИЙ
Устя ІВАНІВНА
Марта ПОДҐУРНІК
Петро ЯЦЕНКО
Кшиштоф СІВЧИК
Назар ПАНЧИШИН
Беата КОРОЛИШИН
Олексій ПУЗИР
Олена ДЖЕНІНҐС
Чеслав МІЛОШ
Роберт ҐЕРНҐАРДТ
ІБТ contra ЖАДАН
 

Світлана ПОВАЛЯЄВА / «АКВАРІУМНІ ДЕЛЬФІНИ»

АКВАРІУМНІ ДЕЛЬФІНИ


«Навіть у таких тварів, що власне не розуміють семйового життя, самиці дуже турбуються про свої яйця та про дітей, що з них вилуплюються. Дуже безглузді створіння всякі гробаки та м’якуни, як от, наприклад, п’явушники, равлики (слимаки), а й вони про свої яйця піклуються.»
Як доглядають дітей, звірів, птиць, комах, птахів, риб та гадів. №15.
Тов. Просвіта, Київ. 1908р.

1.
Ми плавали, щоб літати... Коли ми вилізли на берег, вже була глибока весна. Нас довго калатало ще досить холодною хвилею, перш ніж підбити до берега, та й те, доводилося чіплятися за пісок, що відходив разом із водою, вислизав зпід кінцівок, тягнув назад, у річкову каламуть, борсатися в окрайці до смертельної нудоти... Нас роз кидало берегом — сліпучим піщаним берегом, який спалахував на сонці кремнієм, битим шклом, мушлями, мокрими водо ростями... І все це притягувало, як магніт, змушувало видряпуватися до сяйва й тепла з останніх сил, щоби відчути, впізнати й піз нати сухість повітря. Повітря, що висушує панцир, робить його ламким та крихким.

Нарешті розшнуровано корсети, за сліплено чимось веселковояскравим очі, й зі спини щось витікає назовні, там набрякає, розходиться променями, втрачає вагу... А за спиною лишилися ті, кого забрала назад хвиля — до вічного річкового неспокою, туди, де тільки мокро, мокро, мокро... темно, холодно, й можна тільки плавати, літати — ніколи.

Що це зі мною? Я — літаю! Схоже на те, коли кидало водою, тільки тепер носить по вітрям — сяйво, сяйво, тепло й сяйво, так легко, легко і страшно...

— Мамо, а можуть комахи думати так, як ми?

— Ні, сонечко, їм краще

— вони все відчувають й знають безпосередньо, а так, як люди, думати, вони не можуть.

— А як же вони можуть нас розуміти?

— Так, як ти відчуваєш, коли зі мною щось негаразд, коли я тобі нічого не кажу про це й ніяк цього не виказую. — Це тому вони мене не бояться?

— Ну так, вони відчувають, що ти їх не хочеш скривдити...

— А ця бабка, що тільки4но вилізла з личинки, вона така сама, як я був, коли народився?

— Мабуть...

— А я теж полетів, коли народився?

— Так, але я тебе впіймала за вушко та пригорнула до себе, ось так, а ти заснув.

— А що мені снилося?

— Думаю, що ти — літаєш довкола сонця.

— А коли я не народився, де я був?

— Ти плавав, тільки у мене в животі.

— Я був личинкою?

— Ні, ти був людинкою. Личинками бувають тільки комахи, тому що мама не носить їх в собі.

— А чому?

— Мабуть тому, що у них бачиш які великі крила, а черевце яке маленьке...

— Крильця би поламалися?

— Можливо, а може у мами була б печіявід крилець, або вони б весь час своїм тріпо4 тінням лоскотали її зсередини...

— І вона би весь час сміялася?

— Вона би луснула зі сміху!

— І дитинка випала б!.. Їсти хочу. Хочу їсти. Мене можуть з’їсти теж. Треба літати та їсти, їсти, щоб літати, грітися на сонці...

[ ... ]

[ ФРАГМЕНТИ - Повністю текст можна прочитати в друкованому виданні "Четвегра" ]

Chetver © 2005