ЧЕТВЕР часопис текстів і візії Архів Фотоархів Рецензії Форум Лінки Бібліотека
ЧЕТВЕР часопис текстів і візії
З М І С Т
Андрій БОНДАР
Світлана ПИРКАЛО
Юрій ЗАВАДСЬКИЙ
Гапа Н. КАРПА
Сергій П’ЯТАЧЕНКО
ІЗДРИК
Олег КОЧЕВИХ
Світлана ПОВАЛЯЄВА
Таня ГРИГОРЕНКО
MARI-DARI
Лінор ГОРАЛИК
Остап СЛИВИНСЬКИЙ
Тимофій ГАВРИЛІВ
Маріуш ҐЖЕБАЛЬСЬКИЙ
Устя ІВАНІВНА
Марта ПОДҐУРНІК
Петро ЯЦЕНКО
Кшиштоф СІВЧИК
Назар ПАНЧИШИН
Беата КОРОЛИШИН
Олексій ПУЗИР
Олена ДЖЕНІНҐС
Чеслав МІЛОШ
Роберт ҐЕРНҐАРДТ
ІБТ contra ЖАДАН
 

ЛІНОР ГОРАЛИК / «З КНИГИ «НЄ МЄСТНИЄ»»

З КНИГИ «НЄ МЄСТНИЄ»


Поки ми в черзі стояли — а сісти не було де, такий натовп, хоч і восьма вечора вже, — я його розважала якимись там казочками. У ветеринарній клініці завжди ліпше чекати, ніж у лікарні: люди ніяк на тебе особливо не зиркають, поки ти шепочеш казочки в чиєсь волохате вухо, тому що вони такі ж, навіть ті, хто йде, скажімо, з псом і не дивиться на нього, ніби санки за собою волоче, — вони все одно розуміють, це засіло десь у головах їхніх. Ця клініка на Бузковому бульварі — цілодобова, я, коли натрапила на неї, стра шенно раділа, бо я завжди боюся, що якась біда трапиться з моєю кішкою. Я кішку зов сім не розумію і не відчуваю, тому мені зда ється, що не зауважу, скажімо, наближення хвороби, зайду вранці на кухню — а вона лежить на правому боці і так дихає, що зро зуміло все й без ветеринара, і мені страшно. Коротше кажучи, тішилася я з цієї клініки, але з кішкою ж бо все гаразд, а ось як довело ся. Тапка на руках у мене сидів тихо, я нама галася думати, що він спить, а в черзі ми були за старенькою з черепахою. Бабусям чере пахи зазвичай ні до чого, — її навіть не погладиш як слід, але перед нами справді сто яла (сиділа) старенька з черепахою, може, їй її внуки подарували або поїхали на канікули і віддали годувати, старенька тримала черепаху на долоні, черепаха безвільно зві сила назовні задні лапи, а передні і голову не показувала, мабуть, не могла — або світло їй заважало. Я сказала старенькій: може, їй світ ло заважає, її, може, в сумку покласти? — старенька сумки не мала, і ми тимчасово по клали черепаху до мене в рюкзак, тільки вона може напісяти, — сказала старенька, — таскільки там того напісяти, кажу. В кімнаті, куди ми всі хотіли потрапити, за зачиненими дверима верещала кішка, до неймовірності навіжено верещала, і я все готувалася до того, щоб коли цю кішку винесуть — швидко відвернутися і Тапці долонею також очі затулити, щось було таке з цією кішкою явно, чого бачити не треба ні йому, ні мені. Я вперше була в ветеринарній клініці, дотепер бог милував, і найдивніше було, що тут пахло, як у людській лікарні, зовсім не тваринами, а власне — йодом, їдальнею (чому?), ліками і залізом, начебто тварини переставали тут бути пахучими і бруднуватими, припиняли пісяти на підлогу, смердіти шерстю, шкро батися, а перетворювалися через свої страж дання в майжелюдей. Зате стогонів та криків тут було набагато більше, ніж у будьякій людській лікарні, — от зціплювати зуби і терпіти тварини не вміють, немає в них цієї школи — маму не розбудити, чоловіка не потривожити, — вони кричать — ті, хто вміє, звісно, тварини ж бо не всі вміють, не те що ми, — натомість плачуть майже всі. Тут винесли кішку (і я молодчина, ми від неї вчасно відвернулися, не бачили нічого, аніскілечки, я справжня молодчина) — вона, напевно, плакала жахливо, а я співала Тапці пісеньку, аби він нічого не чув. Старенька раптом смикнулася і простягнула до рюкзака руку, я витягнула черепашку (напісяла, авжеж), і старенька поклала її на долоню, зітхнула, задріботіла, але не в 411й, куди ми з Тапкою стояли, а кудись вліво, я запитала: а Вам хіба не...? — і мені чолов’яга з псом сказав: ми всі до процедурної, ідіть, — і тоді я сказала: Тапка, через 15 хвилин все вже будепростіше, ти розумієш? — і ми пішли. За дверима я відразу перечепилася за килимок і щось задзеленчало, а лікар глипнув на мене і запитав: «І?» «І» — це був хороший початок. Я посадила Тапку перед ним на стіл і сказала: не спить. Не зрозумів, сказав лікар. Не спить, кажу, перестав спати ночами, у нього щось болить, напевно, дайте йому, ну, не знаю чого. Лікар дивився на мене і мовчав. Господи, кажу, ну чого ви дивитеся на мене, це ж собака, ви ж ветеринар, зробіть щось! «Сядь, — він каже, — сядь, хустинку маєш чи дати тобі?» Та не плачу я, — кажу, — ну, справді, — але ж це нестерпно, послухайте, він не спить вже скільки, може, болить вухо у нього, може, я не знаю, десь скалка, може, у нього пухлина всередині, та припиніть ви на мене дивитися так, ну що ви робите з себе дурника, я ж відчуваю, блін, я ж не істеричка, я серйозно — відчуваю, ну хоч огляньте його! Він стіл обійшов і погладив Тапку по голові, і я йому кажу: ну хоча б помацайте його, тільки, заради бога, обережно. Він Тапку перекинув на спину (вуха звісилися зі столу двома шмaточками) і почухав Тапці живіт, і натиснув ледьледь, дуже обережно, і поки я сякалася і намагалася витягнути гаманець, Тапчин живіт тихесенько награвав: We wish you a merry Christmas, We wish you a merry Christmas, We wish you a merry Christmas, And a happy New Year!

[ ... ]

[ ФРАГМЕНТИ - Повністю текст можна прочитати в друкованому виданні "Четвегра" ]

Chetver © 2005