|
З КНИГИ «НЄ МЄСТНИЄ»
Поки ми в черзі стояли — а сісти не було
де, такий натовп, хоч і восьма вечора вже, —
я його розважала якимись там казочками. У
ветеринарній клініці завжди ліпше чекати,
ніж у лікарні: люди ніяк на тебе особливо не
зиркають, поки ти шепочеш казочки в чиєсь
волохате вухо, тому що вони такі ж, навіть ті,
хто йде, скажімо, з псом і не дивиться на
нього, ніби санки за собою волоче, — вони
все одно розуміють, це засіло десь у головах
їхніх. Ця клініка на Бузковому бульварі —
цілодобова, я, коли натрапила на неї, стра
шенно раділа, бо я завжди боюся, що якась
біда трапиться з моєю кішкою. Я кішку зов
сім не розумію і не відчуваю, тому мені зда
ється, що не зауважу, скажімо, наближення
хвороби, зайду вранці на кухню — а вона
лежить на правому боці і так дихає, що зро
зуміло все й без ветеринара, і мені страшно.
Коротше кажучи, тішилася я з цієї клініки,
але з кішкою ж бо все гаразд, а ось як довело
ся. Тапка на руках у мене сидів тихо, я нама
галася думати, що він спить, а в черзі ми були
за старенькою з черепахою. Бабусям чере
пахи зазвичай ні до чого, — її навіть не
погладиш як слід, але перед нами справді сто
яла (сиділа) старенька з черепахою, може, їй
її внуки подарували або поїхали на канікули
і віддали годувати, старенька тримала
черепаху на долоні, черепаха безвільно зві
сила назовні задні лапи, а передні і голову не
показувала, мабуть, не могла — або світло їй
заважало. Я сказала старенькій: може, їй світ
ло заважає, її, може, в сумку покласти? —
старенька сумки не мала, і ми тимчасово по
клали черепаху до мене в рюкзак, тільки вона
може напісяти, — сказала старенька, — таскільки там того напісяти, кажу. В кімнаті,
куди ми всі хотіли потрапити, за зачиненими
дверима верещала кішка, до неймовірності
навіжено верещала, і я все готувалася до того,
щоб коли цю кішку винесуть — швидко
відвернутися і Тапці долонею також очі
затулити, щось було таке з цією кішкою явно,
чого бачити не треба ні йому, ні мені. Я
вперше була в ветеринарній клініці, дотепер
бог милував, і найдивніше було, що тут пахло,
як у людській лікарні, зовсім не тваринами, а
власне — йодом, їдальнею (чому?), ліками і
залізом, начебто тварини переставали тут
бути пахучими і бруднуватими, припиняли
пісяти на підлогу, смердіти шерстю, шкро
батися, а перетворювалися через свої страж
дання в майжелюдей. Зате стогонів та криків
тут було набагато більше, ніж у будьякій
людській лікарні, — от зціплювати зуби і
терпіти тварини не вміють, немає в них цієї
школи — маму не розбудити, чоловіка не
потривожити, — вони кричать — ті, хто вміє,
звісно, тварини ж бо не всі вміють, не те що
ми, — натомість плачуть майже всі. Тут
винесли кішку (і я молодчина, ми від неї
вчасно відвернулися, не бачили нічого,
аніскілечки, я справжня молодчина) — вона,
напевно, плакала жахливо, а я співала Тапці
пісеньку, аби він нічого не чув. Старенька
раптом смикнулася і простягнула до рюкзака
руку, я витягнула черепашку (напісяла,
авжеж), і старенька поклала її на долоню,
зітхнула, задріботіла, але не в 411й, куди ми
з Тапкою стояли, а кудись вліво, я запитала:
а Вам хіба не...? — і мені чолов’яга з псом
сказав: ми всі до процедурної, ідіть, — і тоді я
сказала: Тапка, через 15 хвилин все вже будепростіше, ти розумієш? — і ми пішли. За
дверима я відразу перечепилася за килимок
і щось задзеленчало, а лікар глипнув на мене
і запитав: «І?» «І» — це був хороший початок.
Я посадила Тапку перед ним на стіл і сказала:
не спить. Не зрозумів, сказав лікар. Не спить,
кажу, перестав спати ночами, у нього щось
болить, напевно, дайте йому, ну, не знаю чого.
Лікар дивився на мене і мовчав. Господи,
кажу, ну чого ви дивитеся на мене, це ж собака,
ви ж ветеринар, зробіть щось! «Сядь, — він
каже, — сядь, хустинку маєш чи дати тобі?»
Та не плачу я, — кажу, — ну, справді, — але ж
це нестерпно, послухайте, він не спить вже
скільки, може, болить вухо у нього, може, я
не знаю, десь скалка, може, у нього пухлина
всередині, та припиніть ви на мене дивитися
так, ну що ви робите з себе дурника, я ж
відчуваю, блін, я ж не істеричка, я серйозно
— відчуваю, ну хоч огляньте його! Він стіл
обійшов і погладив Тапку по голові, і я йому
кажу: ну хоча б помацайте його, тільки,
заради бога, обережно. Він Тапку перекинув
на спину (вуха звісилися зі столу двома
шмaточками) і почухав Тапці живіт, і
натиснув ледьледь, дуже обережно, і поки я
сякалася і намагалася витягнути гаманець,
Тапчин живіт тихесенько награвав:
We wish you a merry Christmas,
We wish you a merry Christmas,
We wish you a merry Christmas,
And a happy New Year!
[ ... ] |
