|
TRIBUTE TO MARCIN SWIETLICKI
Погаси всі лампи, залиш тільки світло радіоприймача
Невеличка пустеля світла, куди заслано арештовані радіостанції,
ліхтар, що автоматично засвічується
від найменшого поруху — коли приходить хтось звідти,
щоб постукати ключем об одвірок, нагадати про себе,
коли проходить кіт з усе ще темніючим у ньому ієроґліфом сну.
Виявляється, поруч була дівчина, яка тепер встає, щоб пошукати
іншу станцію, і ти дивишся на її велику незакінчену тінь,
не знаючи, в яку мить усе втратив:
коли в’їхав на нічне подвір’я і деякий час чекав, не вимикаючи фар?
коли вийшов і рушив слідом, ніби населений колоніями
фосфорних рибок, і не зламав кості світла, мовчання?
Чому ріка з усіма її вогнями не пролягла впоперек садової доріжки,
коли мене відтягував назад поршень берегового бризу, страх, необов’язковість?
Невеличка пустеля світла, в якій я дрімаю, схилившись на кермо; хто ще
пробивається до мене по затихлій гортані вітру, чиє письмо зблискує
між гілок? І чи письмо?
Хто знає, що я ще не сплю, що я ще не висланий униз з ключами й порожнім бутлем, і
навіть засинаючи, все ще чую, як вони тяжко перекидаються в постелях — Олександр,
Блаґа?
«Чому, — питаєш, — той, хто зупиняється на півдорозі, сягає найдалі?»
Десь є міністерство відповідей, хтось повинен закінчувати історії. Але зараз
я повертаюся до вікна, залишаючи все недослуханим, і бачу тільки освітлене місце,
якусь яснішу місцину посеред трав,
неспроможний відірвати від неї очей, пропускаю твій відхід, твоє довге стояння під
лампою у передпокої, гриміння посудом, дзижчання блискавкою,
хтось посилає мені це світло і, певно, чекає відповіді, візиту, дзвінка,
але зворотної адреси нема, хіба що стояти й дивитися в небо або в ріку,
або, дописуючи рядки світляного скоропису, мовчати,
зачинитися в кабіні, погасити фари,
мовчати.
[ ... ] |
