|
ПРОВИНА
Мрію сидіти з тобою
у випарах кави.
Я закохуюся у людей,
яких насправді зовсім не знаю:
у дівчинку на відкритті галереї,
потім знову в театрі
вона стоїть на підлозі, поцяткованій,
ніби крапчасті яйця
малинівки,
тримає в руках томик Шекспіра.
Тоді я вже знала, як це самозакохано
хотіти
простору тільки для себе,
де б я могла рахувати кроки
на голій підлозі.
Але замість цього я блукаю темними
вулицями,
чекаючи на когось, хто б міг мене
прихистити.
Краще перестати чекати. Мені не завжди
вистачатиме сили
зупинятись на самому краю.
Бо вже те, що я себе рятую, змушує
відчувати провину,
почуватись так, ніби я сама з’їла
шоколадний пиріг, ні з ким не
поділившись.
Якщо вже навіть зараз я відчуваю
провину,
чому б не ступити ще крок
і не зробити це насправді?
Щось у мене було і щось
я загубила.
Самоцвіт, закопаний у піску.
Це доля чи кара для мене,
бо я замало молилась?
Якщо я зателефоную,
з цього вийде любовна історія,
ми сп’яніємо від еспресо у повних
диму кав’ярнях.
Не будемо затуляти штори
у нью йоркському помешканні
нехай усе місто бачить
тіні наших двох тіл
я стану біля вікна
великого аж до підлоги
тут я немов на межі
вагань знаю що єдиний вибір
знову зупинитись
[ ... ] |
