ЧЕТВЕР часопис текстів і візії Архів Фотоархів Рецензії Форум Лінки Бібліотека
ЧЕТВЕР часопис текстів і візії
З М І С Т
Андрій БОНДАР
Світлана ПИРКАЛО
Юрій ЗАВАДСЬКИЙ
Гапа Н. КАРПА
Сергій П’ЯТАЧЕНКО
ІЗДРИК
Олег КОЧЕВИХ
Світлана ПОВАЛЯЄВА
Таня ГРИГОРЕНКО
MARI-DARI
Лінор ГОРАЛИК
Остап СЛИВИНСЬКИЙ
Тимофій ГАВРИЛІВ
Маріуш ҐЖЕБАЛЬСЬКИЙ
Устя ІВАНІВНА
Марта ПОДҐУРНІК
Петро ЯЦЕНКО
Кшиштоф СІВЧИК
Назар ПАНЧИШИН
Беата КОРОЛИШИН
Олексій ПУЗИР
Олена ДЖЕНІНҐС
Чеслав МІЛОШ
Роберт ҐЕРНҐАРДТ
ІБТ contra ЖАДАН
 

ЧЕСЛАВ МІЛОШ / «ВІЙНА»

ВІЙНА


Багато років по Другій світовій війні, коли Гітлер і Муссоліні були вже блідими привидами, я знаходився на пляжах острова Олерон, біля узбережжя Франції, на північ від Бордо. Відплив океану відкрив залізні рештки корабля, загрузлі в піску. Праця води вимила біля заіржавілих балок виїмки, в яких утворилися ставочки, зручні для плавальних вправлянь мого сина. Ми гадали, що рештки лежать тут від часу англоамери канського десанту. Виявилося, що значно давніше. Осів тут уруґвайський корабель, який перевозив мідь для французької армії, що воювала з армією Вільґельма ІІ. Трив кість речей і нетривкість людей завжди є вра жаючою. Торкаючись до бортів, оброслих мушлями й водоростями, ніяк не можу змиритися з думкою, що дві великі війни такі ж нереальні тепер, як і війни пунічні.

Мої перші вияви свідомості прийшли разом із війною. Виглядаючи зпід пелерини бабусі, я знайомився з жахом: ревіння гнаної худоби, паніка, густа курява на дорозі, темний горизонт, на якому блискало і стугоніло. Німці наступали, війська царя відступали з Литви, а з ними — юрби біженців.

З того літа 1914 року походить гос тровкарбована сцена. Яскраве сонце, трав ник, я сиджу на лавочці з молодим козаком, чорнявим, із тонкою талією, і він мені дуже подобається. Його груди оперезують стрічки з набоями. Він викручує кулю і висипає з ґільзи на лавку зернята пороху. Тоді стається трагедія. Я люблю білого баранця. І ось козаки женуться за ним по траві, заступаючи йому дорогу. Для того, щоб зарізати. Улюблений козак зривається й допомагає їм. Мій роз пачливий крик, неможливість витримати неминуче нещастя: перший протест проти Необхідності. Тоді ж з’являються цвинтарі, які пізніше будуть улюбленим місцем забав усіх моїх ровесників — над дбайливо догля нутими квітами кам’яні хрести, або загублені в гущавині ожини й малини дерев’яні з прізвищами Шульц, Мюллер, Ґільдебранд. Лише про німецьких полеглих буде дбати чиясь рука. Солдатами царя не заопікується ніхто.

Протягом усього мого раннього дитинства ріки, містечка, краєвиди змінювалися з шаленою швидкістю. Батько, мобілізований, будував дороги й мости для російської армії, і ми супроводжували його у прифронтовій зоні, провадячи життя кочівників, не затри муючись ніде довше, ніж на кілька місяців. Часто домом був фурґон, часом — військо вий ешелон, із самоваром на підлозі, що перевертався, коли поїзд раптово рушав. Така відсутність осідлості, підсвідоме відчуття, що все є тимчасовим, входить, як мені здається, в склад рівнянь, що складаються в зрілому віці, і може бути причиною нехтування державами і устроями. Історія стає нестій кою, є ніби транспонуванням мандрів.

Мене вразив хаос спокусливих і різноко льорових образів: гармати різноманітних мо делей, рушниці, намети, локомотиви (один, схожий на велетенську зелену комаху, надовго оселився у моїх сонних мареннях), моряки з короткими кортиками, що обби вали їм стегна, киргизи в халатах до землі, китайці з кісками. На якійсь станції я витрі щився на літак: плутанина полотняних площин і мотузок. Темою ігор, які я одержував у подарунок, був бій панцерних кораб лів. На всіх наквецяних мною малюнках солдати бігли в атаку і вибухали снаряди.

Постійно чуючи довкола себе російську мову, я розмовляв нею, цілком не усвідом люючи, що вже є двомовний і що змінюю артикуляцію в залежності від того, чи звер таюся до своїх близьких, чи до чужих. Зна йомство з російською залишилося в мене на завжди, і ніколи пізніше я не мусив її вчити. Акцент, значення слів раптово вискакували із зачиненого складу пам’яті.

В одній місцевості, де ми затрималися на довше, об’явилося моє покликання, гармо нійне духові бюрократичної касти, яку мені було призначено. З моїм дружбаком, Пав лушкою, сином бородатого старовіра Абрама (біблійний Авраам ніколи потім не виглядав для мене інакше), ми прокрадалися до кімнат, де люди в мундирах із «паґонамі» писали й рахували на «щотах». Там ми вмощувалися за вільний стіл і я гукав суворим голосом: «Павлушка, давай бумагу!» З насупленими бровами щось там мазюкав — це мало би бути підписом — рух олівця сповнював мене відчуттям могутності — і віддавав Павлушці на виконання.

Незабаром після тих візитів у військову контору пов’язали мені на рукав червону пов’язку. Кінець зими 19161917 року, зре чення царя. Я пишався, що моя пов’язка має кращий колір, ніж ті, що в місцевих дітей. Я довідався, що такий колір, амарантовий, є польським і патріотичним. Що вигнали царя, дуже добре, так йому і треба. Але ми — то одне, а росіяни — інше.

Прибій омивав рештки уруґвайського корабля на пісках Олерону і тоді, коли іприт на полях Фландрії розкладав тіла людей, і коли падали трони, держави, коли я прожи вав своє життя надій і поразок, коли будува ли газові камери і сторожеві вежі концен траційних таборів. Шум океану завжди має присмак небуття. Краще спробувати вхопи ти недовгий час людський.

[ ... ]

[ ФРАГМЕНТИ - Повністю текст можна прочитати в друкованому виданні "Четвегра" ]

Chetver © 2005