|
Білка верталася додому.
Було тихо, тільки зелені дверцята, котрі вели в її дупло, у кубло всередині дерева, стояли розчахнуті. Туди залітало сухе листя і окремі його фрагменти.
Маленькій білці стало дивно, але варто було лишень притиснути кулачок до вуст і подумати добре, як дивно минулося.
« Хтось-таки до мене зайшов. Але, певно, не страшний » . — вирішила чомусь білка і залізла до кубельця.
Всередині кубла на самому м'якому, вдатно згорнувшись, лежав рубецький древесний ведмідь і щось жував.
— Добрий день, — сказала білка.
Ведмідь мовчки махнув лапою.
Розмов не передбачалося, тож все сталося нормально.
Вивірка робила так як завжди: спожила харч, прибралася, розібралася і лягла спати поруч ведмедя.
« І хай тоді кажуть що хочуть, я сьогодні не маю енергії нікого наганяти » . — подумала вивірка.
Тієї ночі їй наснився загадковий хтось із великим ніби лисячим фіолетовим хвостом. Хтось був прекрасний, швидко тікав із одного кутика сна — в інший: сновигав, значить. А потім ніби теж заліз до білчиного кубельця, обійняв гладенькою лискучою теплою лапою їх із ведмедцем і заснув.
Прокинулась як завжди рано.
Ведмедець спав, харчі конкретно позникали. Але фіолетовий звір зі сну все ще сидів перед очима білки, блимав своїми і знав щось про цього ведмедця.
Вивірка замислилась: «Недарма, ні, недарма прабаба казали, що я здохну від того, що ізіжре мене лис. Так, лис — моя згуба».
Десь далеко в її голові посміхнувся фіалковий.
Ведмедець спав.
А коли прокинувся — вийшов надвір і пішов собі.
***
Вивірка зросла на кілька років. Вивірка носила синє плаття і синій чобіт. І кед. Майже щовечора ішла додому.
Зелені двері стояли подряпані.
Смик.
Білоччині зелені двері стояли зачинені!
Застукала.
Не відповідали.
Застукала гучніше.
В кублі перевернулися. Встали. Гупнуло кілька кроків...
На порозі із запитальним виразом на морді стояв грубезний ведмідь. Можливо, той самий, але яке це мало значення?
— Добрий день, — сказала білка. — Я тут живу. Ну, в кублі цьому.
— А, — сказав ведмідь. — Ну, заходь.
І першим почалапав до м'якого, і знову влігся там само, як тоді.
Це вже були не іграшки. Білочка зготовила ведмедеві харч. Той пожер, сів поруч неї і мовчки обійняв важкою лапою.
Крізь відчинене вікно було видно зорі.
Тлустий гість гордо підняв носа, нанюхав заничковану горілку, знайшов скляночки, налив собі і трошки — їй. Випили.
Крізь відчинене вікно було видно зорі.
Малій білочці здалося, що між зорі шмигонув знову прекрасний звір із фіалковим лисячим хвостом.
Вона зітхнула.
***
Але наранок ведмедище нікуди не пішов, тільки лежав і розглядав білицю, як та порається в хаті, як миє горілчані скляночки і готує йому ж знову харч.
Але білка пішла на полювання.
Ведмідь не пішов.
І назавтра теж не пішов.
І наступного дня не пішов.
«Ти що, взяла-таки з ведмедцем шлюб?» — спитала в білки інша білка.
«Та ні!» — сказала іншій білці наша білка, але замислилась.
Ведмідь твердо засів у кублі.
«Ну і нехай», — подумала білка. — «Як не як, а захист».
Того вечора на столі вперше з'явився стільниковий мед.
Значить, ведмідь таки сходив на полювання.
Білка поїла трошки того меду, а тоді із липкими лапами та мордою пішла спати поруч ведмедя.
«А все-таки так воно якось певніше, — думалося їй. — Бо, що не кажи, а є якась певність».
А в цей час фіолетовий лукавий звір заліз крізь вікно, закривши на мить своєю постаттю зорі, і забрав собі добру частину солодкого меду.
Білка та ведмідь спали.
На ранок ведмідь зник.
«Навіть імені мого не спитав», — радісно подумала білка.
***
Пройшов якийсь час.
«То де твій Миша?» — питали білку білки.
«А я шо знаю!» — радісно одказувала білкам білка.
Ішов червень.
Цього разу із дверима усе було гаразд.
У кублі, як водиться, знову лежав ведмідь.
«От і добре», — подумала білка.
Весь у крові.
Бо ведмеді ж їдять м'ясо.
«От і добре», — подумала білка.
Чиясь кров застигла згустками між кудлами його хутра, вся морда була вбрана в кров, смерділо сирим м'ясом.
Ведмідь дихав рівно.
«Значить, із ним усе добре», — подумала білка. — «От і добре».
І лягла спати у чиюсь кров.
Наранок ведмідь зник.
«А все-таки є якась певність», — подумала білка.
|
