ЧЕТВЕР часопис текстів і візії Архів Фотоархів Рецензії Форум Лінки Бібліотека
З М І С Т

Тимофій ГАВРИЛІВ
Галина ТКАЧУК
Андріан ПОПІДОХА
Гапа Н. КАРПА
Сергій МЕКЕДА
ЮліяГОГОЛЬ
Віталій ШИНКАР
Дзвінка МАТІЯШ
Дмитро ЛАЗУТКІН
Марі-ДАРІ
Олена ДУБ
Олесь БЕРЕЖНИЙ
Юлія ЄМЕЦЬ-ДОБРОНОСОВА
Орест ШЧЕЗНЯК
Віктор В.ПУШКАР
Наталя ІЛЬЧУК
Юрко ПОКАЛЬЧУК
Тарас ЄФІМЕНКО
Мирослава НАХАЧ

ЧАС ДЕЛІКАТЕСІВ

- Лікбез і пропаганда
- Лікбез і пропаганда 2
 

Ткачук Галя / Ведмідь

Білка верталася додому.

Було тихо, тільки зелені дверцята, котрі вели в її дупло, у кубло всередині дерева, стояли розчахнуті. Туди залітало сухе листя і окремі його фрагменти.

Маленькій білці стало дивно, але варто було лишень притиснути кулачок до вуст і подумати добре, як дивно минулося.

« Хтось-таки до мене зайшов. Але, певно, не страшний » . — вирішила чомусь білка і залізла до кубельця.

Всередині кубла на самому м'якому, вдатно згорнувшись, лежав рубецький древесний ведмідь і щось жував.

— Добрий день, — сказала білка.

Ведмідь мовчки махнув лапою.

Розмов не передбачалося, тож все сталося нормально.

Вивірка робила так як завжди: спожила харч, прибралася, розібралася і лягла спати поруч ведмедя.

« І хай тоді кажуть що хочуть, я сьогодні не маю енергії нікого наганяти » . — подумала вивірка.

Тієї ночі їй наснився загадковий хтось із великим ніби лисячим фіолетовим хвостом. Хтось був прекрасний, швидко тікав із одного кутика сна — в інший: сновигав, значить. А потім ніби теж заліз до білчиного кубельця, обійняв гладенькою лискучою теплою лапою їх із ведмедцем і заснув.

Прокинулась як завжди рано.

Ведмедець спав, харчі конкретно позникали. Але фіолетовий звір зі сну все ще сидів перед очима білки, блимав своїми і знав щось про цього ведмедця.

Вивірка замислилась: «Недарма, ні, недарма прабаба казали, що я здохну від того, що ізіжре мене лис. Так, лис — моя згуба».

Десь далеко в її голові посміхнувся фіалковий.

Ведмедець спав.

А коли прокинувся — вийшов надвір і пішов собі.

***

Вивірка зросла на кілька років. Вивірка носила синє плаття і синій чобіт. І кед. Майже щовечора ішла додому.

Зелені двері стояли подряпані.

Смик.

Білоччині зелені двері стояли зачинені!

Застукала.

Не відповідали.

Застукала гучніше.

В кублі перевернулися. Встали. Гупнуло кілька кроків...

На порозі із запитальним виразом на морді стояв грубезний ведмідь. Можливо, той самий, але яке це мало значення?

— Добрий день, — сказала білка. — Я тут живу. Ну, в кублі цьому.

— А, — сказав ведмідь. — Ну, заходь.

І першим почалапав до м'якого, і знову влігся там само, як тоді.

Це вже були не іграшки. Білочка зготовила ведмедеві харч. Той пожер, сів поруч неї і мовчки обійняв важкою лапою.

Крізь відчинене вікно було видно зорі.

Тлустий гість гордо підняв носа, нанюхав заничковану горілку, знайшов скляночки, налив собі і трошки — їй. Випили.

Крізь відчинене вікно було видно зорі.

Малій білочці здалося, що між зорі шмигонув знову прекрасний звір із фіалковим лисячим хвостом.

Вона зітхнула.

***

Але наранок ведмедище нікуди не пішов, тільки лежав і розглядав білицю, як та порається в хаті, як миє горілчані скляночки і готує йому ж знову харч.

Але білка пішла на полювання.

Ведмідь не пішов.

І назавтра теж не пішов.

І наступного дня не пішов.

«Ти що, взяла-таки з ведмедцем шлюб?» — спитала в білки інша білка.

«Та ні!» — сказала іншій білці наша білка, але замислилась.

Ведмідь твердо засів у кублі.

«Ну і нехай», — подумала білка. — «Як не як, а захист».

Того вечора на столі вперше з'явився стільниковий мед.

Значить, ведмідь таки сходив на полювання.

Білка поїла трошки того меду, а тоді із липкими лапами та мордою пішла спати поруч ведмедя.

«А все-таки так воно якось певніше, — думалося їй. — Бо, що не кажи, а є якась певність».

А в цей час фіолетовий лукавий звір заліз крізь вікно, закривши на мить своєю постаттю зорі, і забрав собі добру частину солодкого меду.

Білка та ведмідь спали.

На ранок ведмідь зник.

«Навіть імені мого не спитав», — радісно подумала білка.

***

Пройшов якийсь час.

«То де твій Миша?» — питали білку білки.

«А я шо знаю!» — радісно одказувала білкам білка.

Ішов червень.

Цього разу із дверима усе було гаразд.

У кублі, як водиться, знову лежав ведмідь.

«От і добре», — подумала білка.

Весь у крові.

Бо ведмеді ж їдять м'ясо.

«От і добре», — подумала білка.

Чиясь кров застигла згустками між кудлами його хутра, вся морда була вбрана в кров, смерділо сирим м'ясом.

Ведмідь дихав рівно.

«Значить, із ним усе добре», — подумала білка. — «От і добре».

І лягла спати у чиюсь кров.

Наранок ведмідь зник.

«А все-таки є якась певність», — подумала білка.


Chetver © 2005