ЧЕТВЕР часопис текстів і візії Архів Фотоархів Рецензії Форум Лінки Бібліотека
З М І С Т


Тимофій ГАВРИЛІВ
Галина ТКАЧУК
Андріан ПОПІДОХА
Гапа Н. КАРПА
Сергій МЕКЕДА
ЮліяГОГОЛЬ
Віталій ШИНКАР
Дзвінка МАТІЯШ
Дмитро ЛАЗУТКІН
Марі-ДАРІ
Олена ДУБ
Олесь БЕРЕЖНИЙ
Юлія ЄМЕЦЬ-ДОБРОНОСОВА
Орест ШЧЕЗНЯК
Віктор В.ПУШКАР
Наталя ІЛЬЧУК
Юрко ПОКАЛЬЧУК
Тарас ЄФІМЕНКО
Мирослава НАХАЧ

ЧАС ДЕЛІКАТЕСІВ

- Лікбез і пропаганда
- Лікбез і пропаганда 2
 

ЧАС ДЕЛІКАТЕСІВ

Часи є неспокійними, у людей не витримують нерви. (...) Ближнього змішують з багном і посилають далеко. Лайка чується повсюдно. Щоб втішити, можемо сказати, що декому нефільтрований „базар” додає здоров ' я і сили...

 

Nie zgrywaj Busha!” – ось заклик, який став надзвичайно популярним у французьких школах. Один молодий французький вчитель з гімназії в передмісті Парижа розповідає, що коли це почув вперше, то, можливо, навіть би розсміявся, якби не те, що за кілька днів до цього jemu samemu naublizano od Bushow під час лекції. Винуватців не допустили на три дні до занять. Це ще хлопцям пощастило, оскільки образа працівників громадських служб, до яких належать також і вчителі, може у Франції обійтися дорого: півроку ув'язнення і 7,5 тис. євро штрафу. Згідно з карним кодексом в цей злочин входять „образливі слова, поведінка, жести, написи або малюнки, а також кидання предметів з метою приниження даної особи або діючого уряду”. Лайливі слова з успіхом належать до цієї категорії. Але які?

 

Люди лаються всюди, незалежно від статі, фаху, становища чи віку. Лайливі слова складають приблизно 5 відсотків розмов на роботі і 10 відсотків на дозвіллі.

В цьому, власне, полягає вся проблема, тут важко щось точно означити – пояснює Домінік Ляжоржет ( Lagorgette ), мовознавець з університету в Шамбері ( Chambery ) (Сабаудія), спеціаліст по образах. З її ініціативи недавно відбувся міжнародний конгрес, присвячений цьому питанню. – Просто вживання лайки може не містити в собі нічого образливого. І навпаки, можна когось принизити, не вимовляючи при цьому нічого образливого. Наприклад, слово башибузук просто означає „найманий солдат отоманської армії” і не є лайкою. Однак шанувальники коміксів про Тінтіна знають, що в капітана Гаддока це смертельна образа. Коротше кажучи , все залежить від контексту – як говорить соціолог Евелін Ляргуше ( Largueche ). – Хорошим прикладом може бути відоме висловлювання Дональда Рамсфельда ( Rumsfeld ). Вислів „стара Європа” не є образливим, але має саме такий, а не інший, контекст.

 

Солідарні у зневазі

Про образу можна говорити лише в тому випадку, коли адресат висловлювання відчув себе враженим. На відміну від лайки, яку хтось вигукує сам до себе. Про те, чи щось є образою або лайкою, може судити лише наш співрозмовник або по сторонній свідок. Ляргуше займається цією проблемою протягом 30 років, наголошуючи на зв'язку між мовою та міжлюдськими стосунками. На думку дослідниці в цій сфері існують два основні типи відносин: „симетричні”, коли обливаємо багном когось рівного нам у суспільній ієрархії, і „асиметричні”, коли образа є проявом зверхності влади або службової залежності.

У першому випадку Домінік Ляжоржет виокремлює явище „солідарності у зневазі”. Обидві сторони імпровізують своєрідну пародію скандалу, щоб задекларувати фамільярність. Якщо говоримо „ти дурень” до когось, кого добре знаємо, то зовсім не маємо наміру його образити. Деколи йдеться про „привласнення чужої лексики” Наприклад, деякі гомосексуалісти mowia do siebie per ty pedale ”. Інша сторона не відчувається враженою, оскільки це різновид мовної гри, забороненої гетеросексуалам. Подібно молоді нащадки африканських імігрантів називають себе між собою „чорними”, „асфальтами”.

Таке двозначне вживання неприємних слів призводить до того, що сприймаються вони щоразу звичніше. Врешті-решт люди забувають, звідки ж вони взялися. Хто сьогодні ще пам'ятає, що поширене у Франції слово con , образа, скерована виключно на адресу чоловіків, означало колись жіночі статеві органи? Цілком інакше є в італійців, які кидають співрозмовникові в обличчя чоловіче cazzo – слово, що означає водночас „дурень” і „пеніс”.

 

Wiachy i wianzanki

Кожна культура має свою лайку. Мешканці романських країн полюбляють сексуальні асоціації, натомість японці мають замилування до естетики. Немає для них гіршої образи ніж фраза: „Не хотів би я бачити пупок твоєї матері”. На Березі Слонової Кості про когось, хто для француза є „абсолютним нолем”, говорять:” guziec mu na leb nasral ” .

Лайливі слова у франкомовних країнах можна поділити на шість категорій:

•  означення людей за допомогою назв тварин (найчастіше вживається – „борсук”, mendoweszka ” ) ,

•  такі, що стосуються вигляду (напр., про обличчя білої людини на Березі Слонової Кості кажуть: „дупа спереду”, про негритянське походження –„матрац загорнувся”),

•  такі, що стосуються рис характеру („мигавка”),

•  професійного заняття ( “kurwiszon” ) ,

•  власних імен („лолітка”)

•  екскрементів („коров ' як”

Образи такого типу, сьогодні швидше жартівливі ніж образливі, змінюються разом з модою. Ідеї подають сатирики, репери, актори, письменники, художники. Образа може являтись показником суспільного статусу. – „Пролетарська лайка”, як правило, звернена до частин тіла, з концентрацією уваги на отворах – зауважує Жан-П ' єр Годальєр, мовознавець з університету Париж V . – „Інтелігентики” люблять все загортати в обгортку. В цьому полягає різниця між робітничим odpierdol sie !” і буржуйським odpieprz sie !” .

На думку деяких соціологів, вживання саме такого, а не іншого образливого слова може свідчити про пошуки самоідентифікації. Кожне французьке угрупування має свої слівця, продукти змішування культур, характерного для середовищ імігрантів. Даються взнаки впливи англосаксонської музики і етнічної, яка потрапляє до передмість за посередництвом фільмів або місцевих груп. На зразок battles , поєдинків реперів з негритянських гетто Америки, представники містечкової контркультури змагаються між собою у лайці.

-- Кидають суперникам виклик, щоб довести свою винахідливість. Але для стороннього спостерігача такі покази є лише формою словесної агресії. В багатьох молодих людей такий тип поведінки призводить до психічних відхилень – говорить Ляжоржет.

 

Не обзивай матері

Варто однак пам ' ятати, що сам ритуал походить з французьких традицій: Про нього писав ще поет ХІІІ століття Rutebeuf . Як і в середньовіччі, сьогодні також поєдинки відбуваються згідно з кодексом. Девід Мансард, краще відомий у Франції як DJ Difool з реперського радіо Skyrock , підтверджує: Кидаємось „курвами” в ефірі, щоб накрутити самих себе і слухачів. Але дотримуємося принципів: за винятком кількох відомих ненормативних слів не можна чіплятися до ніякої матері. Отже, найсильніша образа – порушення цього табу. – У середньовіччі – розповідає мовознавець Жак Cellard англійці і мешканці арабсько-мусульманського світу крайньою образою вважали „бенькарта”. Алюзія до матері тут виразно прочитується. Пам'яткою про минулі часи є сьогоднішній „скурвисин”.

Образливі слова є не лише віддзеркаленням суспільних стосунків, але й також нашої власної невпевненості. – Лайка дуже багато говорить про людину, яка послуговується нею. Вона носить в собі відчуття сорому, яке хоче перекласти на когось іншого – пояснює психолог і психоаналітик Серж Тіссеро. – Якщо хочемо когось принизити, вибираємо слово, яке було б нестерпним для нас самих.

В колективній свідомості лайка функціонує як зброя, націлена в нездоланного ворога, в чужаків, в громадський порядок. Знавець угруповань Девід Лепотр ( Lepoutre ) вважає, що молодь з периферії за допомогою лайки так реагує на „добропорядно-ввічливу шкільну французьку”. Це пояснює, чому лавиною брудної лайки в першу чергу закидають представників порядку і закону: вчителів, суддів і поліцейських. Все це говрить про те, що такі „букети” будуть ще цвісти довго.

Marie Cousin. L'Express, distr. by NYT Synd., 27.03.2003

 

 

PUSC WIACHE

Скільки разів бувало, що коли тебе все дістає, хочеться все на світі клясти і вити. Не встидайся! Лайка лікує стрес – вважає російський професор психології Леонід Катаєв-Смик, який проводить тренінги для космонавтів.

„ОГОНЁК”

 

Яким чином з 'ясувалося, що лайка може позитивно впливати на психіку людини?

Леонід Катаєв-Смик: Почалося з того, що наша група психологів звернула увагу на те, що після сеансів з вродливою лікарем-невропатологом, яка з науковою метою брала інтерв ' ю у наших підопічних, прояви стресу зникають. Деколи на кілька днів. Це було неймовірно, хоча підтверджено статистикою – присутність гарної жінки ліквідовувала стрес.

Зрештою, нічого дивного. Довкола апаратура, самі чоловіки... І раптом – гарна дівчина...

Тоді я почав замислюватися над сексуальною енергією, яка еманує з вродливої дівчини. Ми про де дискутували в нашій групі. І вирішили зробити експеримент з лайкою.

Коли це було?

Ще в кінці 60-х. Ми шукали нових методів зняття стресу... Завдяки випадкові з нашою красунею ми відкрили дію сублімованої сексуальної енергії, тепер потрібно було дослідити її вплив у вульгарному варіанті. Ми створили двоосібні групи, що складалися з людей, які не вживали лайки і таких, що не могли існувати без мату. Швидко констатували, що рівень стресу в „культурних” групах значно вищий, ніж в колі лайливих грубіянів.

І тоді я пригадав собі зі свого дитинства над Волгою звичай вантажників і рибалок. Після кількох годин важкої праці, вони всідалися в затінку і вибирали з-поміж себе двох лихословів. Суперники ставали один навпроти одного і починалися змагання по змішуванню з багном. Через десять-п'ятнадцять хвилин обміну найвигадливішими і найгидкішими матами форум вантажників визначав переможця: Ну, сьогодні Сєрьога був кращим. Або – переміг Сашка. І після такого сеансу бадьоро, з новими силами поверталися до роботи. Я завжди підозрював, що мати – це не звичайні слова. Я ризикнув би навіть порівняти ці змагання з лихослів ' я до знаменитих діалогів майстрів дзен. Ці діалоги також збудовані за системою прихованих значень і парадоксального вживання слова. Ті волзькі вантажники, не маючи про це уявлення, провадили діалоги в стилі дзен – з тією лише різницею, що наш рідний мат є емоційно значно багатшим і виразнішим, і сильніше впливає на фізіологію. Але це не є інтелектуальний поєдинок двох монахів, а публічний обмін стусанами. Правда, в розвагах такого виду повинні брати участь виключно чоловіки...

Але ж багато жінок...

Та й у присутності жінок...

Про жінок згодом... Лікарі з відділень травматології одностайно стверджували, що в палатах, де хворі зранку до ночі кляли на чім світ стоїть, не оминаючи матушки , швидше зросталися кості і гоїлися рани. Там же, де лежали „культурні” і ніхто не осмілювався лаятися, рани загоювалися гірше. Тоді ми почали вимірювати рівень андрогенів. І виявилося, що там, де всі клянуть як шевці, виділення андрогенів відбувається інтенсивніше. А андрогени – це природні фактори, що сприяють біологічному відновленню.

Якщо вже йшлося про жінок... На середньостатистичну молодицю надмір андрогенів діє шкідливо. Косметологи спостерігають у жінок, що не цураються лихослів'я, тенденцію до сильнішого оволосіння, грубшання голосу і т.д. Лайка жінці просто фізіологічно протипоказана.

Чи будь-якого чоловіка можна піддати терапії лайкою?

О ні, в жодному разі. Лайка випливає зсередини, вона мусить бути власною, органічною мовою. Це не вихід – застосовувати мат як стандартний метод ліквідації стресу. Лайка або функціонує в даній культурі, або ні. В нашій культурі в принципі кожен чоловік отримує її спадково. І навіть, якщо звичайно не вживає ненормативну лексику, то в стресовій ситуації спонтанно починає лаятись. А ці ситуації відомі – війна, хвороба, перевтома, пов ' язана з роботою.

Недавно я розмовляв з двома психологами, що служили в міліції, які працювали в Чечні. Вони розповідають, що в бойових умовах мат розквітає, починає заміняти нормальну мову; солдати розуміються між собою стислою, соковитою і виразною мовою. Формуються цілком незрозумілі для сторонніх коди, своєрідні мовні „протези”. Вони є надзвичайно функціональними в ситуаціях, коли необхідна блискавична дія.

Зрозуміло, що командир краще використає одне слово заміть трьох речень... Але чому у в ' язницях лайка заборонена?

У в ' язницях маємо справу з перманентним стресом і встановленою ієрархією. Лайка набирає там інтенсивнішого сексуального забарвлення. Це не приводить до зняття напруги, а цілком навпаки, виражає прагнення зміни життєвого статусу шляхом словесної агресії.

Чи не являється лайка первісною мовою, яка збереглася до сьогодні? За яким принципом функціонує ця мова у цивілізованому світі?

Лайка має магічні джерела. Неважко собі уявити, як первісну людину непокоїли явища, що її оточували: зачаття, народження, смерть... Зрозуміло, що носили вони в собі знамена таємниці, чуда, святості. Сьогодні вже джерела, з яких виринула лайка, переважно втрачені. Але ще в 50-і роки я мав нагоду бачити в Сванетії святковий ритуальний похід, пов ' язаний з племінним фалічним культом. Всі неодружені чоловіки села ставали в хоровод, на чолі якого крокував чоловік, що пишався найбільшим членом, однією рукою за пояс тримав його наступний молодик, потрясаючи своїм, трохи меншим від попереднього, фалосом і т.д. Учасники дійства співали при цьому непристойну пісню, зміст якої зводився до погроз нечистим силам, які загрожують племінній спільноті.

Царська цензура ХІХ століття не дозволяла публікувати старовинні весільні пісні – настільки вони були непристойними. Чи заборона ненормативної лексики має сенс?

Це були спеціальні пісні-інструкції, призначені для молодят. Співали їх жінки виключно у певних ситуаціях. Якщо культура не визначає певного місця для непристойних речей, доходить до крайнощів. Трапляються люди, які хочуть надати матові статус побутової мови – вони сперечаються з пуританами, що домагаються його цілковитої заборони. Ні перші, ні другі не мають рації. Лайка – це психічний імпульс, що сприяє виділенню андрогенів. Однак трапляються люди, які лихословлять безперестанку, чим компенсують свою низьку сексуальну потенцію. Недостача андрогенів вимагає штучних стимуляторів – звідси у чоловіків з низькою потенцією ця особлива пристрасть до лайки. За цим же принципом феміністки, які є найзапеклішими прихильницями мату, це жінки, що непевні своєї жіночності. Лайка не повинна вживатися на щодень, в нестресових ситуаціях. Це як з допінгом – якщо вживати його постійно, людина стає наркоманом.

Майя Кулікова. Ого нёк , 11.06.2003.

Професор Леонід Катаєв-Смик протягом багатьох років у Науково-дослідному інституті космонавтики в Жуковському, під Москвою, проводить дослідження над стресом космонавтів і способами швидкої ліквідації його наслідків. Він відкрив, що надзвичайно важливу суспільну і терапевтичну функцію відіграє лайка, зокрема, російський мат.

 

 

ROSOL Z KUR WIELU ( укр. так не втну!)

 

Лайка стала настільки розповсюдженим явищем, що навіть юристи мають проблеми з визначенням, чи є вона смертельною образою, чи спонтанним вираженням емоції.

 

Поліцейський в Сіднеї зауважив велосипедиста, що їхав по тротуарі. Схопив його за руль і затримав. Fuck off – вирвалося у велосипедиста від несподіванки.

Потрапив до суду за образу поліцейського під час виконання тим службових обов ' язків.

Суддя визнав, що „слово на f ”, якщо не було сказане голосно і з погрозливою інтонацією – не є образою. – Не минає ані дня, щоб не чулося цього виразу. Вживається у формі іменника, дієслова, прикметника. Люди вимовляють ці слова, не задумуючись, вони складають елемент щоденних розмов. А оскільки свідки підтвердили, що велосипедист це вимовляв як „дай мені спокій” – його виправдали.

 

Uczeni w lacinie kuchennej

Ще донедавна ненормативна лексика не допускалася в словники. Тепер видаються спеціальні лексикони, присвячені лихослів'ю, утворилася навіть спеціальна галузь з назвою, запозиченою з латини, щоб звучала солідніше: маледиктологія, тобто наука про ненормативну лексику і вульгаризми (від лат. maledictum образа).

Насміхання як форма людської поведінки настільки розповсюджене, що дуже дивно, як це ще раніше не стало темою наукових досліджень. На думку антрополога Ешлі Монтегю, дослідника звичаїв і культур, лайка є такою ж типовою людською реакцією, як сміх і плач, і одним з основних способів людської поведінки, що служить збереженню психофізіологічної рівноваги. Про це свідчить хоча би той факт, що лайливі слова належать до найстаріших слів у кожній мові.

 

Змішані з багном

Американський психолог Тімоті Джей вважає, що люди лаються всюди, незалежно від статі, фаху, становища чи віку. Лайливі слова становлять приблизно 5 відсотків розмов на роботі і десять відсотків розмов на дозвіллі. Йдеться, звісно, про середньостатистичні дані – всі ми знаємо людей, які не вживають лайки ніколи або роблять це надзвичайно рідко, а також й таких, які на всі випадки у між людських стосунках мають лише одне слово – з найрізноманітнішою інтонацією вимовлене – слово „курва”.

Вульгаризми останніми роками зробилися нормою. Під цим кутом зору були досліджені голлівудські фільми 30-90х років. Спочатку у фільмах ніколи не чулися брутальні слова. До початку 60х їх припадало лише в середньому 1,58 на фільм. Натомість під кінець 80х можна було вже нарахувати 100 матів в одному фільмі. Знаковою в цьому сенсі стала драма „Хто не боїться Вірджинії Вульф?”, в якому Ричард Бартон і Елізабет Тейлор, як подружжя з довгим стажем, обзиваються різними брутальностями, намагаючись якомога болісніше одне одного вразити.

Як тільки вчені зацікавилися лайкою, відразу почала точитися наукова полеміка. Змішування з багном – це здорове явище чи ні? На думку одних – безперечно, дозволяє подолати прострацію ( так перекладається frustracja ???????) , може навіть принести катарсис – відчуття задоволення і радості. На думку інших – словесна агресія шкідлива, вона є проявом вербального садизму, негативно впливає на особистість. Є фактом, що антисуспільні індивідууми – психо- і соціопати – обкладають матом ближніх з особливим замилуванням.

Врешті, психоаналітики розглядають явище лайки в контексті анальної еротики і страху перед кастрацією; причини вбачають, як легко здогадатися, у присутності едипового комплексу.

 

Крий матом, але майстерно

Лайка виконує різноманітні функції: привернення до себе уваги, провокації, шокування, „роблення”(??) когось, врешті – вияв приналежності до якоїсь групи. Особливо часто люблять паплюжити підлітки. Лайка – як алкоголь і секс – виконує для молодих людей функцію, схожу на ритуал ініціації в первісних спільнотах: має стати ознакою досягнення дорослості.

Інша явище останніх років пов ' язане з рівноправністю жінок. Лайка – як лексика, типова для мачо – була одним з останніх бастіонів мужності. Була – але вже не є. Маледиктологи прийшли до висновку, що – йдеться про брутальні вислови – дівчата щоразу частіше зрівнюються з хлопцями. В ситуаціях, коли раніше панна непритомніла або вибухала плачем, тепер звичайно реагує люттю і лається як швець.

На все більшу хвилю агресії нарікають вчителі. Американські педагоги вже подумують, що, оскільки не вдається вилучити нецензурщину, то, принаймні, треба вчити молодь, як лаятися пристойно. Тобто так, щоб розрядити власну агресію, але нікого не образити. В багатьох американських школах діти розігрують вже такі сценки під керівництвом вихователів. Здається, що і ті й інші отримують задоволення.

Варто все ж не перебрати міри. Науковці підозрюють, що з лайкою є приблизно так, як з наркотиками: можна потрапити у залежність.

 

Метальники матів

Достоєвський висловив думку, що саме лайка є тією рисою, яка відрізняє людину від тварини. З цим не погоджується Рейнольд Аман – американський професор літератури Середньовіччя, яки вважається сучасним „папою лихословів” – він має іншу думку. Це неправда, що тварини не облаюють собі подібних. Шимпанзе Вашу, яку навчили мови жестів, змогла показати мавпам іншого виду „ти брудна мавпо!”, а свою опікунку зі злості одного разу назвала „зеленим гімном”. Аман підказує, що пес, який гавкає на нас, передає приблизно таке повідомлення: „Геть звідси, покидьку!” або „зараз вкушу тебе в дупу!”.

Серед „лайомовних” Рейнольд Аман розрізняє три основні, великі групи. Кожна з них у своїй словесній агресії порушує найбільші табу власної культури.

•  „Блюзніри” – належать до них передовсім люди, виховані в католицькому середовищі – байдуже, в Іспанії, Баварії чи в Бразилії – для яких найбільшим табу являється вербальний виступ проти релігії.

•  „Ганьбителі родин” – ці, як правило, вихідці з Азії, Африки і Океанії і належать до культур, в яких традиційно шанують родину і предків.

•  „Антисвятенники” – тобто з середовища, сформованого пуританською традицією, переважно американці. Вони відчувають страх і загальмованість перед всім, що пов'язане з людським тілом, частинами тіла і його виділеннями, а також сексом. Тому лаючись, вони найчастіше вживають вирази, що пов ' язані з людськими екскрементами.

 

Карта міцних слів

Найбільше лаються – на думку експерта – араби, росіяни, греки, італійці, іспанці і баварці. Однак в цілому американські і європейські лайки для маледиктолога є убогими, стереотипними і нудними. В США здебільшого чути “ fuck ” i “ shit ”, в Німеччині – “ Schei ?е”. Але щоб почути справді оригінальні прокльони, треба – на думку Амана – податися до Африки, Азії, Австралії або Океанії. В Таїланді, наприклад, можна почути : „говорити з тобою – як бегемотові грати на скрипці”.

Злі й вульгарні прізвиська зустрічаються у всіх культурах. В Західній Африці виражають антипатію словами: „смердиш, як в білого з-під пахви” або „твоє обличчя зморщене як дупа в слона”. В Ірані: „нехай собака szcza (???) на могилу твого батька”. В Саудівській Аравії: „твоя мати вигодувана верблюжою сечею”. В Росії: „йоб твою мать”. В Єгипті: „ти сучий сину” (це звучить: ібн ель шамута) або „ти дочка 50 псів”. Одним з найбільш упирячих прокльонів, з яким зіткнувся дослідник, був циганський: „ pierprze дух твоєї мертвої матері”.

В Карої погрозами можна навіть заробити на хліб. Жінок, що мають добрий голос і особливо барвисту лексику, деколи наймають люди, що хочуть переказати іншим, що вони про них думають.

Все ж найбільш вигадливими є єврейські прокльони, запозичені з багатьох різних культур. Наприклад: „щоб ти втратив всі зуби, окрім одного, для того, щоб він тебе болів” або „щоб ти одержав у спадок три кораблі, наповнені золотом – і щоб всього цього багатства не вистачило для плати твоїм лікарям”.

Опр. Г. Гартвіг за матеріалами: Psychologie Heute , Sonntags Zeitung , The Sydney Morning Herald, Berliner Morgenpost, Berliner Zeitung, Sonoma Idependent.

 

історія її сексуальності

( Таня Малярчук. Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2004. — 160 с.)

 

Коли не розумієш походження якоїсь речі чи явища, почуваєшся дивно. Солодко і моторошно, ніби перед забороненою таємницею, важливість і неприступність якої інтуїтивно чуєш і вгадуєш, але зрозуміти і пояснити її не в змозі. Ці таємниці, можливо, походять з дитинства — тоді з них складалося все, навіть ти сам. Згодом про них забуваєш. Таємниці залишаються таємницями, тільки от перестаєш цікавитись ними і чудуватись, губишся в якихось вигаданих самим собою відгадках і поясненнях. Але часом вона раптом вирине перед тобою — багатообіцяючий незбагненний шматок стіни, за якою ховається якась блискуча чиста магія.

Як от, наприклад, книжка Тані Малярчук «Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи», видана нещодавно івано-франківською «Лілеєю-НВ». Здавалося б: ну що тут такого незвичайного? Ще одна дівчинка з провінції намагається повідомити світові про своє існування. Стільки розвелося їх, цих «письменних» дівчаток, хоч греблю гати. Що такого особливого може ховатися під цією, хоч і твердою, але якоюсь недоклеєною, обкладинкою?

Так от: чого-чого, а особливостей тут вистачає. Починаючи від самої авторки, назви книжки і закінчуючи її вмістом.

Чим можна пояснити, скажімо, такий факт, що минулого року, коли їй виповнився 21, Таня Малярчук з'явилася раптом у списку претендентів на страхітливо величну Шевченківську премію з літератури? Яким чином потрапила вона у компанію літніх, серйозних та заслужених українських діячів, від однієї думки про заслуженість яких аж мороз пробирає? І як сталося, що запропонував Таню на премію найбільш монументальний та літній Павло Загребельний?.. Здається, жодною логікою пояснити всі ці містичні події неможливо. Однак хвилюватися не варто: з державною премією ім. Т. Г. Шевченка поки що все нормально — премію Тані Малярчук таки не дали. З чим її урочисто можемо привітати.

Вагоміший ребус, проте, криється в самій книжці, до якої увійшло дві повісті: «Троянда Адольфо» та «Ендшпіль для Лізи», ніби й різні, логічно завершені та самодостатні речі, але так майстерно сплутані та переплетені між собою, поєднані майже невидимими артеріями, що нагадують змію Уроборос, яка ковтає свій власний хвіст. Тільки от чому книжка отримала назву «Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи» а не, скажімо, «Ліза Адольфо чи Ендшпіль Троянди»? З усією цією плутаниною неможливо не забрести на манівці. Зате вона — благодатний грунт для домислів та версій. Наприклад: може, троянда символізує кохану головної героїні першої повісті, оскільки в другій маємо згадку про схожу жіночку на ім»я Роза?

Все ж для здоров»я безпечніше пити цей коктейль малими ковтками. До того ж, так він поживніший і смачніший.

Перша з двох повістей, які увійшли до книжки, «Троянда Адольфо» — це майже народна дума, котру хочеться читати вголос і речитативом, велика тужлива пісня про нерозділені почуття молодої дівчини Варвари, засланої самою собою, як і годиться всім мазохістам та егоцентрикам, до Сибіру, почуття до набагато старшої за неї жінки-напівбогині, у якої «рухи звичайно як у хворої риби і слова не звучать а радше ледь бринять». Почуття ці швидше за все не потребують відповіді, вони існують самі для себе, годуючись спогадами, мріями, вигадками та самоаналізом: «я все одно не могла озирнутися бо це означало б зрадити тебе і догодити собі тобто почати жити заради себе а не заради свого кохання як то було досі».

«Троянда Адольфо» — це красива сентиментальна повість, деяким пасажам якої позаздрив би, напевно, Григорій Квітка-Основ'яненко: «от бачиш кохана тут стежки також вистелені кашкою і споришем тут одночасно цвітуть тюльпани полуниці і маки лілії і нічні свічки а ось бачиш там під кущиком чорноплідної горобини — окаті братчики помідори майори і жовті ромашки...». Позаздрив би і будь-який ботанік — особливо Тарас Прохасько, бо він іще й письменник.

Позаздрили б і латиноамериканські письменники, прочитавши історії про іконописця Ф. Е. Ромера, брата тюремної наглядачки на ім'я Каган-Шабшай, який вилікував гіпнозом вродливу алкоголічку з товстуватими ногами, але зате також схожу на хвору рибу — а це, як відомо, ознака дивовижної жіночої привабливості, про те, що «у Ромера семеро дітей і всі від різних дружин і що б хто собі не думав Ромер жодного разу не жив у гріху а завжди в шлюбі освяченому Богом», про «одну стару царівну в білому: всі навколішки били поклони а вона в широкому білому платті стояла посередині й дивилася сліпими очима», про матушку Василису, яка «колись жила собі привільно чоловіками перебирала і грошима розкидалась але якось цілий день не виходила з дому а другого дня одягнула рясу сама себе висвятила на черницю і нареклась Василисою» чи про командора Рєзанова, «який двісті років тому повернувся з Америки» і який залишив там свою кохану Кончіту з «білим як молоко волоссям і голубими як небо очі».

«Троянда Адольфо» — це трагічна «рустикально-тестаментарна» історія кількох поколінь родини головної героїні, історія трьох сестер — Грубої, Великої і Малої Марій, з яких одна закохалася в чоловіка іншої, постійно народжувала від нього дітей, а потім душила їх і потаємно ховала; класична історія ненависті і несправедливості, ворожнечі між свекрухою та невісткою, любові до рослин і худоби, просто любові, з якої з'явилася на світ головна героїня — дівчинка, яка втікає від себе і карає себе, зачиняється в тюрмі, оточує себе підозрами і мерзлотою. Її мучать відчуття провини і передчуття неминучої катастрофи, вона намагається шукати сенсу, але тільки все більше загрузає в сумнівах та північних болотах: «що буде коли мною заволодіє абсурд у якому теж є сенс а це найстрашніше коли абсурд має сенс бо тоді навіть абсурд стає абсурдним». Вона відкриває для себе нові світи і нові історії, присвячуючи кожну хвилину свого автозаслання жінці, від якої втекла, щоб у всій повноті тішитися почуттями до неї: «але про тебе не подумаю хоча ти кохана протягом стількох років залишишся в мені спогадом який вічно обмислює сам себе».

Але що таке самоаналіз Варвари з «Троянди Адольфо» у порівнянні з прискіпливою увагою до себе героїні другої повісті

Тані Малярчук «Ендшпіль для Лізи»? Не більше, як звичайні подорожні записки. Ліза — це просто конструктор-самознищувач, допитливий та уважний дослідник власних комплексів, почуттів і думок. Ось коли би Фройд справді заплакав!

«Ендшпіль для Лізи» — це означає, що для Лізи настав кінець гри. Гри, в якій, як їй здається, вона програла. Програла все і залишилася сидіти посеред кімнати, оточена власними родичами. Родичі розглядають її, але насправді це Ліза дивиться їхніми очима на себе саму. Ліза дивиться собі в очі. А гіршого для неї нема, хоч вона і жінка.

Гра полягала в тому, що Ліза закохалася в одруженого чоловіка, а це не сподобалося ні його дружині, ні Лізиним родичам. Почалася боротьба на виживання, жорстока і нечесна, в результаті якої заскорузлі правила та благопристойні устої на чолі з батьками, вагітною сестрою та ображеною дружиною виявилися блискучими переможцями, захистивши моральність та сімейні цінності. А поранена, обшарпана, знівечена та покалічена Ліза почала уважно досліджувати та ятрити здобуті рани й виразки. Що ж трапилося з нещасним чоловіком, її коханим, взагалі невідомо.

Повість «Ендшпіль для Лізи» починається з того, що любовна історія закінчилась. Ліза, напівжива і збайдужіла до всього, майже безвилазно сидить у своїй кімнаті, перебуваючи при цьому під постійним наглядом мами та вагітної сестри Інни. Ці жінки не припиняють підозрювати бідолашну у можливих підступах та обманах, контролюють кожен її рух, ба — навіть намагаються контролювати думки, ставши на сторожі того, за що боролися ціле життя і що раптом опинилося під загрозою завдяки — хто б міг подумати! — доньці та сестрі! Лізі не залишається нічого іншого, як згадувати та аналізувати — часу для цього вона має вдосталь. Таким чином вона вирішує, що «жінки хапаються за чоловічі пеніси, як за рятівний канат, — немає значення, які завдовжки — і тримаються так міцно, що виглядає, ніби так буде завжди.» Ось чому вона стала ворогом сестрі й мамі (в цій компанії час від часу з'являється літня жінка на ім'я Роза, в яку Ліза колись була закохана, і яку родичі найняли, вочевидь, для того, щоб слідкувати за героїнею): посягнувши на одруженого чоловіка, негідниця тим самим перетворилася на їхню ймовірну суперницю, на істоту з протилежного табору — ту, котра хапається за пеніс, який уже стискає інша жіноча рука.

Сестра й мама — навдивовижу сильні суперниці. Сестра планує Лізине майбутнє «цілком щиро і сумлінно, як тільки вміють це робити безкорисливі вагітні сестри. Щоб нарешті звільнитися від опіки наді мною, вона могла або одружити мене, або поховати. Обидва варіанти рівноцінні, бо витягнуть з неї однакову кількість грошей і сліз», констатує холоднокровна Ліза. Мама втрачає контроль над донькою, тоді, коли вони перестають бавитись «в матері і доньки». Трапляється це тоді, коли у доньки з'являється шанс зустріти небажаного для матері одруженого коханця. «Історія моєї сексуальності — це історія маминого болю.»

Вирішальна битва за святі ідеали відбувається на кухні, де Лізу «було схоплено за волосся» і взагалі відлупцьовано оскаженілою мамою та збайдужілим до всіх цих сімейних історій татом, який, вирішивши, що світ — це срака, і ніщо в ньому не варте особливих зусиль, мовчки підкоряється дружині та старшій доньці, відстоюючи їхню справедливість. Ліза дивиться на побиття відсторонено, трохи збоку, а, може, навіть згори («В кухні смердить печеними курячими крильцями. Я все думаю, що саме так, напевне, пахнуть обрізані крила ангелів.»). Вона ховається в себе («головне — стіни, думаю я») і з глузливою усмішкою спостерігає за своїм зашмарканим і заплаканим тілом.

Героїня Тані Малярчук — дівчина, яка з самого дитинства спостерігала за поразкою та капітуляцією власного батька. Над Лізиними стосунками з татом сяє велика і яскрава зоря комплексу Електри: «він не любить мене, і я так само — а могла б, я це розумію вже зараз, що цілком щиро і віддано могла б його любити» — натомість: «Завжди боялася чужої агресії і найперше — з боку тата». Лізине дитинство минає під знаком напіввигаданого очікування на удар. Вона так чекає на нього, так ним упивається, що стає зрозуміло: Ліза — дівчинка, яка постійно втікала від батьків, прокладаючи «у фосі шлях до казкової країни — Москви», завжди мріяла про те, щоб батьки її наздогнали.

Тепер, скалічена і переможена, вона обрізає волосся, щоб позбутися пам'яті, хоче «бути закритою системою», «скульптурою», копирсається в дитячих спогадах, де завжди чомусь залишалася самотньою і покинутою друзями-ровесниками, радше — сама себе залишала самотньою, бавилася у прикидання мертвою чи хворою на церебральний параліч — одним словом, усіма можливими способами намагалася себе захистити. Її віра в те, що «тіло — найперший і найважливіший принцип, даний нам від народження, за межі якого, як би не кортіло, виходити не варто», лише міцніше переконує Лізу в приреченості до самотності. Лізина самотність — це постійна присутність себе самої: «я воджу за собою вервечку дівчаток різного віку, якими колись була».

Цей самоаналіз нагадує шкільні таблиці зі схемами та графіками: «Я перейшла чотири типи людських подоб: спочатку була Дон Кіхотом, потім героєм нашого часу Печоріним, потім Грегором Замзою і нарешті — людиною без властивостей». Ліза, людина без властивостей, дивиться в очі всім дівчаткам, якими вона була, розмовляє сама з собою, оскільки навколо більше нікого немає і мріє про любов.

Пірнаючи у власні нутрощі, Ліза лише натикається на все нові та нові запитання без відповідей. Вона блукає в собі, дивуючись знахідкам і милуючись ними, як екзотичними квітами. Врешті-решт Ліза розуміє, що «вихід десь поруч, але й тут не зле». Знову і знову мандруючи різними періодами свого життя і самоусвідомлення, Ліза підходить до моменту великого відкриття: насправді вона виграла набагато серйознішу гру. Виграла у себе самої. «Якщо переживу цю ніч, то буду вічно».

Від повістей Тані Малярчук виникає враження, ніби ти щойно відбув довготривалу підводну мандрівку. Ніби ти заглядав у потаємні печери і доторкався до чутливих гідр чи поліпів. І ніби все це відбувалося всередині тебе самого. Часом страшенно корисно старанно вивернути себе і витріпати від залежалого пилу. Гра в магію починається зсередини.

 

Chetver © 2005