ЧЕТВЕР часопис текстів і візії Архів Фотоархів Рецензії Форум Лінки Бібліотека
З М І С Т

Тимофій ГАВРИЛІВ
Галина ТКАЧУК
Андріан ПОПІДОХА
Гапа Н. КАРПА
Сергій МЕКЕДА
ЮліяГОГОЛЬ
Віталій ШИНКАР
Дзвінка МАТІЯШ
Дмитро ЛАЗУТКІН
Марі-ДАРІ
Олена ДУБ
Олесь БЕРЕЖНИЙ
Юлія ЄМЕЦЬ-ДОБРОНОСОВА
Орест ШЧЕЗНЯК
Віктор В.ПУШКАР
Наталя ІЛЬЧУК
Юрко ПОКАЛЬЧУК
Тарас ЄФІМЕНКО
Мирослава НАХАЧ

ЧАС ДЕЛІКАТЕСІВ

- Лікбез і пропаганда
- Лікбез і пропаганда 2
- Iсторія її сексуальності
 

ЧАС ДЕЛІКАТЕСІВ

історія її сексуальності

( Таня Малярчук. Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2004. — 160 с.)

 

Коли не розумієш походження якоїсь речі чи явища, почуваєшся дивно. Солодко і моторошно, ніби перед забороненою таємницею, важливість і неприступність якої інтуїтивно чуєш і вгадуєш, але зрозуміти і пояснити її не в змозі. Ці таємниці, можливо, походять з дитинства — тоді з них складалося все, навіть ти сам. Згодом про них забуваєш. Таємниці залишаються таємницями, тільки от перестаєш цікавитись ними і чудуватись, губишся в якихось вигаданих самим собою відгадках і поясненнях. Але часом вона раптом вирине перед тобою — багатообіцяючий незбагненний шматок стіни, за якою ховається якась блискуча чиста магія.

Як от, наприклад, книжка Тані Малярчук «Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи», видана нещодавно івано-франківською «Лілеєю-НВ». Здавалося б: ну що тут такого незвичайного? Ще одна дівчинка з провінції намагається повідомити світові про своє існування. Стільки розвелося їх, цих «письменних» дівчаток, хоч греблю гати. Що такого особливого може ховатися під цією, хоч і твердою, але якоюсь недоклеєною, обкладинкою?

Так от: чого-чого, а особливостей тут вистачає. Починаючи від самої авторки, назви книжки і закінчуючи її вмістом.

Чим можна пояснити, скажімо, такий факт, що минулого року, коли їй виповнився 21, Таня Малярчук з'явилася раптом у списку претендентів на страхітливо величну Шевченківську премію з літератури? Яким чином потрапила вона у компанію літніх, серйозних та заслужених українських діячів, від однієї думки про заслуженість яких аж мороз пробирає? І як сталося, що запропонував Таню на премію найбільш монументальний та літній Павло Загребельний?.. Здається, жодною логікою пояснити всі ці містичні події неможливо. Однак хвилюватися не варто: з державною премією ім. Т. Г. Шевченка поки що все нормально — премію Тані Малярчук таки не дали. З чим її урочисто можемо привітати.

Вагоміший ребус, проте, криється в самій книжці, до якої увійшло дві повісті: «Троянда Адольфо» та «Ендшпіль для Лізи», ніби й різні, логічно завершені та самодостатні речі, але так майстерно сплутані та переплетені між собою, поєднані майже невидимими артеріями, що нагадують змію Уроборос, яка ковтає свій власний хвіст. Тільки от чому книжка отримала назву «Ендшпіль Адольфо або Троянда для Лізи» а не, скажімо, «Ліза Адольфо чи Ендшпіль Троянди»? З усією цією плутаниною неможливо не забрести на манівці. Зате вона — благодатний грунт для домислів та версій. Наприклад: може, троянда символізує кохану головної героїні першої повісті, оскільки в другій маємо згадку про схожу жіночку на ім»я Роза?

Все ж для здоров»я безпечніше пити цей коктейль малими ковтками. До того ж, так він поживніший і смачніший.

Перша з двох повістей, які увійшли до книжки, «Троянда Адольфо» — це майже народна дума, котру хочеться читати вголос і речитативом, велика тужлива пісня про нерозділені почуття молодої дівчини Варвари, засланої самою собою, як і годиться всім мазохістам та егоцентрикам, до Сибіру, почуття до набагато старшої за неї жінки-напівбогині, у якої «рухи звичайно як у хворої риби і слова не звучать а радше ледь бринять». Почуття ці швидше за все не потребують відповіді, вони існують самі для себе, годуючись спогадами, мріями, вигадками та самоаналізом: «я все одно не могла озирнутися бо це означало б зрадити тебе і догодити собі тобто почати жити заради себе а не заради свого кохання як то було досі».

«Троянда Адольфо» — це красива сентиментальна повість, деяким пасажам якої позаздрив би, напевно, Григорій Квітка-Основ'яненко: «от бачиш кохана тут стежки також вистелені кашкою і споришем тут одночасно цвітуть тюльпани полуниці і маки лілії і нічні свічки а ось бачиш там під кущиком чорноплідної горобини — окаті братчики помідори майори і жовті ромашки...». Позаздрив би і будь-який ботанік — особливо Тарас Прохасько, бо він іще й письменник.

Позаздрили б і латиноамериканські письменники, прочитавши історії про іконописця Ф. Е. Ромера, брата тюремної наглядачки на ім'я Каган-Шабшай, який вилікував гіпнозом вродливу алкоголічку з товстуватими ногами, але зате також схожу на хвору рибу — а це, як відомо, ознака дивовижної жіночої привабливості, про те, що «у Ромера семеро дітей і всі від різних дружин і що б хто собі не думав Ромер жодного разу не жив у гріху а завжди в шлюбі освяченому Богом», про «одну стару царівну в білому: всі навколішки били поклони а вона в широкому білому платті стояла посередині й дивилася сліпими очима», про матушку Василису, яка «колись жила собі привільно чоловіками перебирала і грошима розкидалась але якось цілий день не виходила з дому а другого дня одягнула рясу сама себе висвятила на черницю і нареклась Василисою» чи про командора Рєзанова, «який двісті років тому повернувся з Америки» і який залишив там свою кохану Кончіту з «білим як молоко волоссям і голубими як небо очі».

«Троянда Адольфо» — це трагічна «рустикально-тестаментарна» історія кількох поколінь родини головної героїні, історія трьох сестер — Грубої, Великої і Малої Марій, з яких одна закохалася в чоловіка іншої, постійно народжувала від нього дітей, а потім душила їх і потаємно ховала; класична історія ненависті і несправедливості, ворожнечі між свекрухою та невісткою, любові до рослин і худоби, просто любові, з якої з'явилася на світ головна героїня — дівчинка, яка втікає від себе і карає себе, зачиняється в тюрмі, оточує себе підозрами і мерзлотою. Її мучать відчуття провини і передчуття неминучої катастрофи, вона намагається шукати сенсу, але тільки все більше загрузає в сумнівах та північних болотах: «що буде коли мною заволодіє абсурд у якому теж є сенс а це найстрашніше коли абсурд має сенс бо тоді навіть абсурд стає абсурдним». Вона відкриває для себе нові світи і нові історії, присвячуючи кожну хвилину свого автозаслання жінці, від якої втекла, щоб у всій повноті тішитися почуттями до неї: «але про тебе не подумаю хоча ти кохана протягом стількох років залишишся в мені спогадом який вічно обмислює сам себе».

Але що таке самоаналіз Варвари з «Троянди Адольфо» у порівнянні з прискіпливою увагою до себе героїні другої повісті

Тані Малярчук «Ендшпіль для Лізи»? Не більше, як звичайні подорожні записки. Ліза — це просто конструктор-самознищувач, допитливий та уважний дослідник власних комплексів, почуттів і думок. Ось коли би Фройд справді заплакав!

«Ендшпіль для Лізи» — це означає, що для Лізи настав кінець гри. Гри, в якій, як їй здається, вона програла. Програла все і залишилася сидіти посеред кімнати, оточена власними родичами. Родичі розглядають її, але насправді це Ліза дивиться їхніми очима на себе саму. Ліза дивиться собі в очі. А гіршого для неї нема, хоч вона і жінка.

Гра полягала в тому, що Ліза закохалася в одруженого чоловіка, а це не сподобалося ні його дружині, ні Лізиним родичам. Почалася боротьба на виживання, жорстока і нечесна, в результаті якої заскорузлі правила та благопристойні устої на чолі з батьками, вагітною сестрою та ображеною дружиною виявилися блискучими переможцями, захистивши моральність та сімейні цінності. А поранена, обшарпана, знівечена та покалічена Ліза почала уважно досліджувати та ятрити здобуті рани й виразки. Що ж трапилося з нещасним чоловіком, її коханим, взагалі невідомо.

Повість «Ендшпіль для Лізи» починається з того, що любовна історія закінчилась. Ліза, напівжива і збайдужіла до всього, майже безвилазно сидить у своїй кімнаті, перебуваючи при цьому під постійним наглядом мами та вагітної сестри Інни. Ці жінки не припиняють підозрювати бідолашну у можливих підступах та обманах, контролюють кожен її рух, ба — навіть намагаються контролювати думки, ставши на сторожі того, за що боролися ціле життя і що раптом опинилося під загрозою завдяки — хто б міг подумати! — доньці та сестрі! Лізі не залишається нічого іншого, як згадувати та аналізувати — часу для цього вона має вдосталь. Таким чином вона вирішує, що «жінки хапаються за чоловічі пеніси, як за рятівний канат, — немає значення, які завдовжки — і тримаються так міцно, що виглядає, ніби так буде завжди.» Ось чому вона стала ворогом сестрі й мамі (в цій компанії час від часу з'являється літня жінка на ім'я Роза, в яку Ліза колись була закохана, і яку родичі найняли, вочевидь, для того, щоб слідкувати за героїнею): посягнувши на одруженого чоловіка, негідниця тим самим перетворилася на їхню ймовірну суперницю, на істоту з протилежного табору — ту, котра хапається за пеніс, який уже стискає інша жіноча рука.

Сестра й мама — навдивовижу сильні суперниці. Сестра планує Лізине майбутнє «цілком щиро і сумлінно, як тільки вміють це робити безкорисливі вагітні сестри. Щоб нарешті звільнитися від опіки наді мною, вона могла або одружити мене, або поховати. Обидва варіанти рівноцінні, бо витягнуть з неї однакову кількість грошей і сліз», констатує холоднокровна Ліза. Мама втрачає контроль над донькою, тоді, коли вони перестають бавитись «в матері і доньки». Трапляється це тоді, коли у доньки з'являється шанс зустріти небажаного для матері одруженого коханця. «Історія моєї сексуальності — це історія маминого болю.»

Вирішальна битва за святі ідеали відбувається на кухні, де Лізу «було схоплено за волосся» і взагалі відлупцьовано оскаженілою мамою та збайдужілим до всіх цих сімейних історій татом, який, вирішивши, що світ — це срака, і ніщо в ньому не варте особливих зусиль, мовчки підкоряється дружині та старшій доньці, відстоюючи їхню справедливість. Ліза дивиться на побиття відсторонено, трохи збоку, а, може, навіть згори («В кухні смердить печеними курячими крильцями. Я все думаю, що саме так, напевне, пахнуть обрізані крила ангелів.»). Вона ховається в себе («головне — стіни, думаю я») і з глузливою усмішкою спостерігає за своїм зашмарканим і заплаканим тілом.

Героїня Тані Малярчук — дівчина, яка з самого дитинства спостерігала за поразкою та капітуляцією власного батька. Над Лізиними стосунками з татом сяє велика і яскрава зоря комплексу Електри: «він не любить мене, і я так само — а могла б, я це розумію вже зараз, що цілком щиро і віддано могла б його любити» — натомість: «Завжди боялася чужої агресії і найперше — з боку тата». Лізине дитинство минає під знаком напіввигаданого очікування на удар. Вона так чекає на нього, так ним упивається, що стає зрозуміло: Ліза — дівчинка, яка постійно втікала від батьків, прокладаючи «у фосі шлях до казкової країни — Москви», завжди мріяла про те, щоб батьки її наздогнали.

Тепер, скалічена і переможена, вона обрізає волосся, щоб позбутися пам'яті, хоче «бути закритою системою», «скульптурою», копирсається в дитячих спогадах, де завжди чомусь залишалася самотньою і покинутою друзями-ровесниками, радше — сама себе залишала самотньою, бавилася у прикидання мертвою чи хворою на церебральний параліч — одним словом, усіма можливими способами намагалася себе захистити. Її віра в те, що «тіло — найперший і найважливіший принцип, даний нам від народження, за межі якого, як би не кортіло, виходити не варто», лише міцніше переконує Лізу в приреченості до самотності. Лізина самотність — це постійна присутність себе самої: «я воджу за собою вервечку дівчаток різного віку, якими колись була».

Цей самоаналіз нагадує шкільні таблиці зі схемами та графіками: «Я перейшла чотири типи людських подоб: спочатку була Дон Кіхотом, потім героєм нашого часу Печоріним, потім Грегором Замзою і нарешті — людиною без властивостей». Ліза, людина без властивостей, дивиться в очі всім дівчаткам, якими вона була, розмовляє сама з собою, оскільки навколо більше нікого немає і мріє про любов.

Пірнаючи у власні нутрощі, Ліза лише натикається на все нові та нові запитання без відповідей. Вона блукає в собі, дивуючись знахідкам і милуючись ними, як екзотичними квітами. Врешті-решт Ліза розуміє, що «вихід десь поруч, але й тут не зле». Знову і знову мандруючи різними періодами свого життя і самоусвідомлення, Ліза підходить до моменту великого відкриття: насправді вона виграла набагато серйознішу гру. Виграла у себе самої. «Якщо переживу цю ніч, то буду вічно».

Від повістей Тані Малярчук виникає враження, ніби ти щойно відбув довготривалу підводну мандрівку. Ніби ти заглядав у потаємні печери і доторкався до чутливих гідр чи поліпів. І ніби все це відбувалося всередині тебе самого. Часом страшенно корисно старанно вивернути себе і витріпати від залежалого пилу. Гра в магію починається зсередини.