Олег КРИШТОПА

ЗАТЕМНЕННЯ
НАТЮРМОРТ №1

Перше враження: запахло карбідом, можна навіть сказати: засмерділо: різко, сильно; щось нашіптує радіо, з вулиці звичний автомобільний гармидер, звуковий фон дизелів та карбюраторів, перегукування циліндрів, усі — врізнобій, какофонія світанку.
Неосяжність відчуття руху і тотально невивчена інтелектуальна проблема руху, буття як сукупність цього плюс ще дещо, ранок. Лякають ординськими набігами хмари-перевертні, гнані вітром зі сходу, якого породжує зміна тиску, що, в свою чергу, викликана не просто збігом обставин, а близькою незбагненністю, що розбурхує враженням доторку до забутого, все ще ранок.
На картині — гори, на карті — гори, вечір, буйнявіє хвоя та широколист, наче п'янопохитуючись від потай присутнього вітру (переміщення потоків повітря). Ніби вирізьблена хатина, тикнути пальцем в коричневе, де в 1-му сантиметрі 2 і 5 кілометри. Відчуття доторку фіранки до пальців (чи навпаки: пальців до фіранки, але в будь-якому випадку: відчуття доторку), зникнення сітчастої перешкоди для сітківки. Групки людей в неприхованому очікуванні, їх нетерплячка телепатичною інфекцією поєднує очі та голови, випотрошені інформацією, заселені вірусами, викрадені та обкрадені хакерами-людоловами...
Піднесення і сніданок, суміш вуглеводнів та картин гір, міні-вітчизна, що залишила по собі осад романтики та шрам, розвіяний ліками байдужості, найефективнішою панацеєю; нездійсненна мрія, окопана ранком.
Блохи — рекордсмени з стрибків врізнобіч, як і більшість комах, не дотримуються елементарної гігієни, санітарно-епідеміологічний крах...
Далі: ранок, хоча й дещо пізніше (мабуть, стався невеликий монтаж), в хащах на обличчі розігруються мікродрами, а невидима картина вабить зір за стіни фасадів. Надвір, швидше...
Назустріч: чимось неприємний тип, з коробкою від взуття, кольорова цяцька, приваблива, люблю такі, перша думка: вбити і поцупити; друга: що за божевілля? Невиправдана аґресія, але чому? нікчемне життя, чого воно варте? а твоє? чим краще? спогад про фразу кіногероя: буцімтов якійсь азіатській (сумнівно) країні не каралися злочини, здійснені в період активності якихось суховіїв.
Активність сонця, збуджує, вихоплює з небуття руйнівні сили, спонукає до аґресивності, затуманює, затьмарює, чудове виправдання для безвідповідальності.
Гуртки спраглих видовищ, поєднуються, не знаючи нащо це їм, але таки поєднуються, ненадовго, до спалаху аґресії, до злочину, до нападу як способу самозахисту, обопільного, багатостороннього... А потім поєднуються, складаються у баланси, нетривкі і ненадійні, які погрожують перетворенням у дисбаланси, дія всезагальних і незбагненних законів притягання та відштовхування, а як же з сонцем? досі ранок, але значно пізніше, тривалість.
Ноги насправді ж не слухаються наказів свідомості, чи не так? куди це я? чому? кажу собі: треба б зупинитися; і... продовжую йти, чому? це не було справжнім моїм бажанням? хай так, але ж яке бажання є справжнім, може те, що суперечить етичним вимогам довкілля і поглинене несвідомим?
Що таке зрада? Гм? почалося? Засвічена фотоплівка, наближення до ока: справді, таки почалося, щось чуже і темне вгризлося в світило, проковтнуло шмат рожевої плями, містичною тінню погрожуючи забобонним різнобарвним лінзам, поспішайте, марновіри, виструн-чуйтеся в черги за пивом і чебуреками в очікуванні початку кінця, в передчутті кінця, яке випорожнює нутрощі своєю духовною легкістю; але повернімося до головного питання: що таке зрада? що таке зрада в умовах сьогодення, ліберального радикалізму та іронізму в найчорніших його проявах? просто слово, солодко-кисле, трохи дзвінке, з ударною хвилею наприкінці, пом'якшене голосними, ними ж притишене, притуплене і препароване, перетворене у знеосіблену краплю звукового монотоння речення, з-р-а-д-а, 5 літер і все, жодного постскриптуму, жодного натяку на подію, ніяких точок дотику з реальністю. Це, якщо воно не стосується тебе. Це — якщо зрадили не тебе...
Теорії відмирають у мить своєї верифікації, навіть хай результат буде позитивний, хай емпірика зробить її (теорію) валідною, вона помре так само неминуче, як і у випадку її (теорії) Інвалідності...
Грузнути в оманливому спокої слів посеред приготувань до рішучих спостережень, серед гуртів та астрономічних команд...
Її руде волосся сліпучіше за огризок сонця за вікном, її руде ластовиння... А що з її рудим ластовинням? Воно волає до мене огидним спогадом про її зраду, воно викликає в мені протест та середньовічне бажання помсти, воно збурює інстинкт власника... Воно збуджує...
Здивування та страх в її живих, до болю немаріонеткових очах, незбагненна та непідкорювана рухливість її шкіри, пластичність тіла, якою не оволодієш, як не намагайся. Залишається саме тіло, без зайвих слів.
Без слів, без вбрання.Здивування і власне обличчя, в якому — також здивування.
І... страх.
Сплетіння рук та ніг, погляд на цю зв'язку доводить до лячного запаморочення відсутністю розуміння та відчуття власних меж, кордонів тіла, лиш коли заплющити очі, все стає на свої місця, звичні відчуття і смак чужої слини, що викликає ідіосинкразію, відторгнення її вкупі з своєю, рухи плавця, що занурюється в теплу рідину, приємна ніжність, володіння та огидний спогад, варто помститися, я в ролі Отелло, вона — Дездемона, стогін і затьмарення, напруження і виверження, з кратера витікає лава, «струм не дурень, тече шляхом найменшого опору», а як же сам шлях, яка його роль, звідки він; ще не треба б забувати про опір, властивості опору, шалено калатає серце, задуха, тяжкий віддих, це недобре, карта і картина гір, на карті: коричневі плями, ґрадація барв на картині: також барви, різні відтінки смарагдового, небо (вечірнє) також з присмаком смарагдовості, вирізьблена, але начебто зафонена і відділена від ока присмерком та охолодженим повітрям хатина, схил, кущі, полонина, тин...
За вікном: полудень (без монтажу, відчувається), задерті голови, саморобне приладдя, дивовижне освітлення, небо набуває відтінку коричневого, ... але це також слова...
Далі: душ, заплющені очі, потоки води приємно вдаряють повіки, засмага майже мавританська, п'ятистопний ямб, звертання перед карою, встати, суд іде, звинувачення у зраді, слово не надається нікому, вирок: винна, засуджується до страти...
Вирок остаточний, оскарженню не підлягає...
Я (мокрий, краплини води, наче піт від хвилювання): Отелло: Чи прочитала ти на ніч молитву, Дездемоно?
Вона: Дездемона: А-пс (спить).
Я: ...
Тьмяно, погрозливо, зловісно і похмуро виблискує лезо, затемнення сягає свого максимуму, затьмарюючи все довкола у протиприродний фон, в очах рябить, зблиски тіні, заграва, на картині: похмурий, зловісний вечір, краплі стікають на підлогу, випаровуються, зникають, калатає серце (сильніше, як звично; швидше, як звично)...
Ніж у руці, наші тіла поряд.
Я: Отелло: ...
Заплющую очі, здіймаю руку, якщо не дивитися, то це не так і складно, ґравітація перемагає все інше, чому ж я не падаю на сонце, це було б надзвичайно: згоріти там миттєво, замість дотлівання на цій нікчемній планеті. Відчуваю нарешті якийсь опір, розплющую очі: ніж увійшов у груди по самісіньке руків'я, як у масло, за мить рана почервоніла, бризнула кров, її очі розплющилися, вона нерозуміюче дивиться на мене, переводить погляд на груди, немаріонетковий страх, скрикнула, затискаю їй рот лівою рукою, вона впивається в долоню зубами, жалить, а я знову заплющую очі, майже блаженно висмикую ніж з її неповторного тіла, замахуюся і опускаю руку ще раз, знову легко і без опору, мабуть, влучив між ребрами, дивлюся: так і є, біль у лівій руці приємний, але зуби її стиснуті надто міцно, щелепи звело передсмертною судомою, намагаюся визволитися з її обіймів: марно, смикаю рукою і залишаю шмат м'яса в її роті, який щойно цілував, кров стікає на чисте простирадло, я похитуюся, позираю на тіло: чудове, прекрасне, шкода, що не вдалося ним оволодіти повністю, гнітюча тиша...
Виходжу на вулицю, притримуючи рану іншою рукою, щоб стишити кровотечу, в думках безлад, щось негаразд, озираюся: всі захоплені спогляданням, вона: Дездемона: мертва, серед крові, на чистому простирадлі, думаю: в детективах вбивство читач сприймає, як щось самособоюзрозуміле; тому що автор пише про нього тими ж словами, якими описує сніданок, чи процес викидання сміття, вбитий там є просто паперовою жертвою, а не людиною з немаріонетковим поглядом, вся справа у спроможності інших тіл неконтрольовано рухатися, у очах, які живі, навіть коли вони стали скляними... Але аж ніяк не в словах. Нарешті розумію, що мене турбує: не встиг вбратися, забув, деякі краплини води ще не встигли випаруватися, холодно, темно, моторошно...
Все перекидається догори дриґом, враження, наче хтось намагався висмикнути з мене душу. Її тіло по-зміїному обвилося довкола мене, кожен її подих плавним рухом перекочується шкірою, неприємно, але хай так...
Встаю, заходжу в душ, струмина приємно масажує тіло, змиваючи кров та гормони, розтираюся рушником, за вікном: гуртки астрономів-аматорів-одноденок, затемнення сягнуло апогею, темно і моторошно, здригаюся, божевілля якесь, божевілля...
Вона лежить навзнак, її лоно залите плямами... Дихає, думаю про ніж у кухні, здригаюся, нудить і ще щось, турбує незрозумілий біль, роблю невеликий огляд: он воно: на руці (лівій) відбиток зубів, невелике почервоніння, витріщаюся на неї, крізь рани в грудях сочиться брудна кров...
Карта і картина, гори, полонина... Цілую її в шию, стискаю губами, задушити? вона лоскоче мене під вухом, ледь помітний укол, відкидаюсь назад, розглядаю її щелепи, чого раніше не робив, дивовижно, я зовсім не знаю її щелеп, а вона була б непоганим упирем, ...ікласта.
Цілую губами її горло, стискаю, відчуваю конвульсії тіла, останній ривок, все... Чи прочитала ти на ніч Шекспіра, Дездемоно?..
Гори прохолодні і далекі, омріяні і несправжні, коли опиняєшся там, здається, що дивишся на картину, тикаю пальцем у карту, вона посміхається, її ластовиння концентрується на зморщених щоках, біліють ікла, руде волосся тимчасово замінює сонце, моторошно...
Затемнення пішло на спад, тінь відступає, стає світліше, жодних кінців, чебуреки з пивом виявилися даремною витратою, хтось все ж розчарований, повертається гамір, лише найтерплячіші продовжують чогось очікувати, затулившись плівками, їх штовхають ожилі статуї, що прокладають собі дорогу буденності, стає тепліше, але не надовго (монтаж), знову темнішає, тепер це вже природно (хоча що буває неприродним у природі?)...
Що таке зрада? Неприємні підозри, несправжні ревнощі, і краще розуміння власної сутності. Але все закінчується лише втомою та байдужістю, руде ластовиння забувається, слід іклів на шиї зникає, а руде сонце зраджує когось іншого. Вже зі мною.

Івано-Франківськ, 13.08.1999.

P. S. Тонуть ріки й озера, тануть моря та океани, віддають душі меґакосму випарувані льодовики, зсудомлюються кристалізовані хмари...

 

СПРАГОМОР 9-9-9-1
(ЛИСТ ПОМИРАЮЧОГО ОД СПРАГИ ДО ДЕПАРТАМЕНТУ ВОДИ)

Від самого усвідомлення безводності спрага хапає тебе за горло, потроху розчленовуючи тіло та свідомість, засохлі мізки неприкаяною каменюкою метаються в потрісканому, мов ґрунт у пустельну засуху, черепі; найтрагікумедніше, що знаєш: якби знав, що вода є, пити не хотілося б зовсім, намагаєшся себе переконати, що теперішній твій стан усього лиш злий жарт захворобленої психіки, така собі сухофобія, але докази розуму запікаються і останні його краплі випаровуються, тебе охоплює дивовижне патологічне збайдужіння, сеанси апатичного лежання навзнак перериваєш лише все безнадійнішими, вже майже звичковими ривками до крана: інколи здається, що почув, буцімто впала крапля, немов повитуха-акушер зазираючи в чорне лоно крана, уявляєш собі її народження: он вона вистромлює свою замутнену голівку, бачиш свою сверблячу нетерплячку в її оченятах, засвічадених іржавістю люфи крана, ось вона росте, набрякає, мов ракова пухлина, видовжується, як сталактит, засліплює заломленим світлом, і така вона приваблива, така люба й зваблива, що хочеш її понад усе, лиш жадоба ледь стримує: ще не час, ще можна урвати більший шмат, проте губи вже не коряться ницим забаганкам, вони простяглися назустріч коханій волозі, видовжилися, як шланґ порохотяга; пристрасті всередині тебе вирують: щоб лиш не проґавити, не впустити її, вхопити за хвіст обірваної ґравітацією пуповини і зжерти, засмоктати, наповнивши себе по вінця її життєдайним сенсом; кілька разів передчасно смикаєшся і ледь спиняєшся за міліметр від новонародженої, напружено і мрійливо зазираючи в її багатообіцяючі глибини, прозираючи крізь неї... крізь? вона якось раптово зникає, а ти лиш зачудовано проводжаєш поглядом її останній політ, вільне падіння ґраційних молекул, якісь сили окулюють краплю, бачиш дрож, що мініхвильками перекочується її крихітно-дитинним тілом; нарешті кидаєш навздогін свої натомлені нервовим очікуванням уста, але запізно, бо от вона, розігнавшись, як метеор (чи «Метеор», що, до речі, також несугірше), врізається в металічне дно умивальника, наче прошиваючи його наскрізь, просочується, немов у пісок Західної Сахари, а тобі зостається лише торкатися язиком і губами шерехатого, холодного, але надзвичай сухого металу; потім ще зазирнеш під умивальник, сподіваючись, сам не знаєш на що, крапля настільки стрімко прорвала дно раковини, що виникло враження, буцімто вона і справді полетіла далі додолу, розтікшись вологою плямою на підлозі, але ні: ніде нічого, міраж, все то було оманою комунального апокаліпсису; похнюпившись, повертаєшся до ліжка, ні про що не думаючи, ні на що не сподіваючись, а може, — знов спалахує вогник життя в збайдужілих було до всього очах, — може є люди, що завбачливо підготувалися, запаслися вологою... зітхаєш ліниво і спрагло, пити! — струмує одна-єдина думка, чекова вимога цим брудним гуртожитковим стінам і кадебістським (подвійним) дверям; а якщо води більше не буде ніколи? — знову прискорюється серцебиття, а клей-слина намертво схоплює твої потріскані уста, тріщини збільшуються, вони охоплюють міцними путами псевдопавутини все тіло, лущиться шкіра, а ти й далі витріщаєшся у вікно, яке монотонно і п'янко розхитується біля зів'ялого від спраги, засохлого до нерухомості листя дерева, пити! пити! — аж стогнеш, і стогне дерево, уявляєш вже, як помиратиме поряд: ти й воно, потріскані, зі здертою шкірою, висолопивши заціпенілі, мов ватні, язики; пити! Пити!!!
І знову вчувається тихе крапотіння крана, мав би спітніти, але ж піт — це також волога, щось рідке, чим можна втамувати цю шалену задушливу спрагу, насититись, та поту нема, організм — не perpetuum моbile, не фабрика з виробництва вологи, може справді крапає? — уважно, надуважно слухаєш, крап, справді? та ні, не може бути, вчувається; сиди й не рипайся, бо ж кожне схоплення, кожен крок висмоктуватиме з тебе останні міліметри вологи, той недоторканий запас, на якому тримаєшся, завдяки якому дихаєш... Щось треба діяти, пити! здається, що відчуваєш наближення смерті, муки стають все нестерпнішими, ти вже не можеш нерухомо лежати, ті ж страждання, що годину тому (годину?! видавалося, що минуло з десяток вічностей) кинули тебе в простирадлові обійми апатії, Тепер змушують до активності, життя не хоче так просто вступитися, воно верещить, нуртує в тобі, збурюючи й тебе, спонукаючи до роздумів: негайно, якнайшвидше слід щось вигадати, пити!! води! води! схоплюєшся на ноги; встанеш, а там видно буде, там якось буде; це, мабуть, схоже на малювання: варто розпочати, і безвихідне коло роздумів проривається рішучими і впевненими мазками, сама собою виникає вистраждана, підступна тема, постзадум ускладнюється... до дідька малювання! пити! пити! пити!!! Бісять своєю подвійністю двері, сухі до неможливості, торкаєшся потрісканої фарби губами, цілуєш пустельний холод... безнадійно це все, жодних шансів на порятунок, на виплекану з нічого краплю, питипитипитипитипитипитипитипитипи-типити!!! І довгий стогін у засохлому коридорі, торкання стін і п'яні кроки, пити!!! помічаєш під ногами зсудомлену перешкоду, обличчя спраглої без кровиночки, мабуть, виссала собі всю кров, кляте самоупирство, тепер неясна ціль віддаляється ще на крок, пити! тяжкий же цей крок, питипити-ити!!! а попереду ще кілька засушених експонатів, обережно переступаєш, сповзаєш, скочуєшся донизу крутими сходами, пити, випереджаєш ще кілька напівтрупів, що вилизують власну сечу (щасливці!), але спинитися, щоби приєднатися до бідолах у калабаньці не можеш, щось тягне донизу (чи просто штовхає в розпечену сухістю спину?), нарешті двері, знову двері, пити!! кидаєш тьмяніючий погляд на встелену тілами землю і падаєш, приєднуючись до паркого килимка жертв спрагомору, стрясається затуманений світ, зростає над тобою, обступає тебе своєю ворожою сухістю... аж раптом (щось шепочуть твої уста, чи не якесь заклинання? пи...ти...пи... — ворушиться частина губ, — п...) крапля рятівного дощу зволожує твій набряклий, зрадливо-нечутливий язик...

Долина, 07.09.99 р.