Катерина БОТАНОВА
Привид тоталітаризму
або
Куди входить Фортінбрас

Роздуми про шизонарцисизм

Забужко Оксана. Хроніки від Фортінбраса. Київ: Факт, 1999.

Особисто мені Фортінбрас завжди здавався таким собі "санітаром лісу": "Трупи прибрать! марафет навесть! провітрить помещєніє!" Проте, ще за 2 репліки до цих вказівок, вишкіривши свої рівнесенькі, чи не порцелянові, зубки, — поінформувати всіх присутніх (так собі, між іншим, адже нагода просто запрошує) про свої права на данський трон, якими він і збирається негайно тут і тепер скористатися. ("Як говорив наш улюблений шеф…") І це абсолютно правильно — королівство без короля все одно, що курник без півня. Навіть, якщо тіло останнього (історичної справедливості ради — "останніх") ще не встигло охолонути. З тією ж таки метою, себто, щоби не почалися в народі "разброд і шатаніє" — розвішати в кімнатах запустілого палацу ґалерею портретів. Зрештою, країна повинна знати своїх героїв і своїх злодіїв: першим — терновий вінець на чоло, останнім — намалюємо ріжки і будемо влаштовувати загальнонаціональні турніри з метання бруду в помальовані морди колишніх вождів. Тим, хто найвлучніше поцілить — сувенір на пам'ять: портрет Гамлета, в рисах якого настирливо прозирає Фортінбрас. А чого, теж блакитних кровей.
Проте, що особливо приваблює мене в цьому персонажі: на роль наратора (казкаря, лірника, кобзаря — потрібне підкреслити), котрий "дбає про нащадків — залишаючи їм "повість", якою зачитуємося от уже чотири століття" [Хроніки…], наш шляхетний Фортінбрас і не претендує. І, справді, чого б це — як самої "повістини" він не знає. Не може знати, бо щойно ж із Польщі. (А ще державу-ото розбудовувать…) Крім того, цю роль собі вже обрав Гораціо, достатньо засліплений і очищений Гамлетовою кров'ю, щоби, взявши посоха в руки, стати данським кобзарем.

"Гораціо:
…Той, хто не відає, тоді почує
Від мене про страшні, смертельні дії,
Про злочини нечувані, мерзенні,
Про хитрощі, про ненавмисні вбивства
І, зрештою, про заміри підступні,
Які призвідцям принесли загибель.
Я розповім це.
Фортінбрас:
Поспішім почути…"
[Переклад Григорія Кочура].

От і виходить, що ми прегірко обманулися у своїх сподіваннях, адже попри всі зусилля довести собі й людству, що писання (чи то пак, описування, переописування) є заняттям блакитної крові, не менш шляхетним, ніж профілактичний виніс трупів та очищення роялю Steinway від шпротів і шампани (інтертекст, панове, інтертекст), більше того, що писання, власне кажучи, і є цим символічним прибиранням — а також "завоюванням Польщі, оволодінням данським троном і дбанням про нащадків" [Хроніки…], — з віртуальною лірою в руках все одно опинився наш вічний Гораціо, на руках якого, власне, і помирає Гамлет. Однак, хто може сказати напевне, чия саме версія вижила б у народі, якби Фортінбрас все ж таки взявся за перо, завершивши, врешті-решт, необхідні очисні роботи…
Але уявімо собі, що ми не чули нічого із щойно сказаного, адже "у фіналі, не забуваймо, якраз і входить Фортінбрас". І він-таки скаже своє слово. Він, власне, уже його промовляє з усією силою і брутальністю, до якої зобов'язує обрана трибуна "другої статі пост-колоніального народу".
Нюанси авторського голосу Фортінбрасових хронік є, як на мій допитливо-читацький погляд, безумовно найцікавішим елементом усього цього майстерно здійнятого лементу. Сильне, гарно поставлене сопрано, під доволі потужним тиском, хоча й у міру дозованими порціями виливає на читача потоки думок, замішаних на емоціях і патріотичних імпульсах. Але ж читач, той бідний читач! — одіозна постать у цьому фонтанічному діалозі: стійко усвідомлюючи присутність власного інтелекту, він щосили натягає на себе робу "вільного інтелектуала", намагаючись втримати її обома руками. Але не кожному дано зійти на сю Ґолґоту — пробратися крізь химерні мовні конструкції та конструкти, встежити за мовленнєвим потоком, нещадно пошматованим синтаксисом — двокрапки, тире, численні дужки, лапки та знаки оклику й запитання, що розпросторюють речення на півсторінки, — зберегти червону нитку оповіді серед зносок, посилань, автокоментарів і post factum'них додатків, що за обсягом деколи змагаються із "основним текстом", осягнути усі перипетії авторського генеалогічного древа й авторських же знайомств упродовж останніх N років. Одним словом, "авторське, надто авторське…"
У нерівній боротьбі читача із текстом останній, безперечно, перемагає з нищівним рахунком на користь владного авторського "Я". Голос автора розжарюється до температури, за якої плавиться метал: заздалегідь відповідаючи на всі, ще навіть не задані запитання, з упевненою несамовитістю розставляючи крапки над ще ненаписаними "і", він відштовхує знахабнілих провінціалів, які зібралися вичитати щось "для себе", так би мовити "між рядків". Це не просто по-(умберто)-еківськи "гарячий" текст, що, по вінця заповнюючи інформаційний канал, перешкоджає читацькому переописанню, персоніфікуванню — будь-якому активному втручанню читача в своє Святе Тіло. Наш гордий Фортінбрас пішов набагато далі. Його Говоріння є аґресивним на всіх рівнях: аґресія словоформ, аґресія синтаксису, аґресія стилю, аґресія займенника першої особи однини, аґресія часопростору.
Звичайно. А чого ж, на вашу думку, заслуговує цей бідолашний, затюканий глибоко провінційний інтелектуал "другої свіжості"?! Ну, той, що читає в російському перекладі книжки 20-річної давнини і вважає це останнім словом в літературі, той, порослий мохом провінціал, який отримує цей статус вже тому, що живе у Богом і проґресивними людьми забутій "багатостраждальній" країні, що їй вготована історична роль буфера, прокладки між Імперією Зла й Імперією Добра і Світла. О, Даніє нещасна!
До речі, чий це був болісний вигук: Гамлета чи Фортінбраса? Дурне запитання… Особливо з огляду на химерно-ювелірне злиття масок. Тож, оскільки тендітна шкіра вже оздобилася локальними ороговіннями, слід чекати підспудної алхімії на рівні мозкової речовини. Особисто Вам божевілля ніколи не нагадувало ґріммівський невгамовний горщик із кашею? В'язка й липка субстанція повільно розповзається довкола, щільно заповнюючи всі лакуни і лакунки між Гамлетовою гіркою маскою й Фортінбрасовим угодованим обличчям. Зовнішня леґітимація та внутрішнє ототожнення мали наслідком доволі патетичну суміш — владного патріота, що із синьо-жовтим данським прапором в одній руці й маленьким отруєним фалосом в іншій прилаштовується поруч із сталевою Батьківщиною-Матір'ю на вічнозелених схилах вічної ріки. Скіпетр і держава… серп і молот… щит і меч… — нова символіка данської Мамки-батьківщини і Отця-громовержця вкупі (це щодо громоподібних голосових над-модуляцій). Куди там Фройдові!…
Але ж Данія. Маленька й непомітна країна на узбіччі Європи, де успішно зникає той рідкісний (під)вид "вільного інтелектуала" — пророком якого й проголошує себе наш протагоніст, — відтепер вона приречена стати ареною світової боротьби між Фортінбрасом і його божевільно-свавільною маскою, між мужоподібним "Я-Жінка" і запханим якнайглибше "Я-Чоловік", між мистецтвом у собі й собою в мистецтві, чи то пак Данією в собі й собою в Данії.
Парадокс Фортінбраса — випадок настільки ж патетичний, наскільки й хрестоматійний. Фортінбрас — персонаж а-топічний: народжений в одному місці, але змушений жити в іншому, мав змогу побачити світ, але крокував країнами не як турист або дослідник, а винятково як завойовник, — він так і не знайшов унутрішньої батьківщини. Хоча, можливо, це жодна земля не прийняла його як свого. Адже втручання завжди було аґресивно-загарбницьким. Саме тому для нього не існує апріорних ландшафтів, комфортних оточень, у яких він сам сприймав би себе як цілісну особистість.
Персонаж комічно контекстуальний, у кожній окремо взятій Америці, Швеції, Польщі, він розбудовує навколо себе свою маленьку, але надзвичайно трагічну Данію — адже ж тільки вона дає йому права на престол і малює навколо зосередженого чола золотаву корону, що в потрібні трибунні моменти бурхливо проростає терновими шипами. Краплинки три крові, ну, в крайніх випадках, чотири, — геніальна драма завжди акуратно дозується визначеними одиницями виміру, як то царат — Ємський указ, совіти — голодомор 33-го, співвітчизники в ҐУЛАҐу, Чорнобиль як кара Божа за те, що пережили вищезгадані етапи і не здохли, і, нарешті, незалежність — пасивна, байдужа і лицемірна. Проте, якщо зайнятися нудною статистикою, то останній арґумент застосовується надзвичайно рідко, щоб, не дай Бо', не переполохати інфантильних іноземців, що як діти з новою лялькою, все ще тішаться свободою і демократією в окремо взятій забитій (і забутій) Данії.
А от слово "тоталітаризм" діє на них, як змія на кролика, — усі завмирають в очікуванні нових, у міру кривавих, подробиць і пікантних одкровень. Просто "Санта Барбара" на мотив "Сімнадцяти миттєвостей весни". Але найбільш приємним є, власне, те, що приблизно так само діє це дивовижне слово і на своїх провінціалів. Ну, саме тих, які безпомилково відгукуються на вигуки "інтеліґент" й "інтелектуал" у будь-якому пекельному гуркоті. Бо ж це єдина ідентифікація, яку їм залишила довго виношувана й вистраждана у "тоталітарні" часи — незалежність. Їх можна зневажати і витирати об них ноги й руки на закордонних прийняттях, але втікати від них буде тільки божевільний. Це ж електорат!!! Єдиний. Іншого у нас для вас немає. Звиняйте.
От і балансує Фортінбрас як справжній державний муж між західними грішми і місцевим визнанням, методично колупаючи виразку совєтського минулого. І як правдивий юродивий час від часу присипає її сіллю. Бо ж, відомо, що із часом час стає густішим і часами здається, що часові одиниці, як чаїнки, осідають на дно часу. Залишається колір, запах і смак, а в зубах нічого не в'язне. Проте ці чудеса природи не для Країни чудес. Тут, хто володіє чарівною чайною ложечкою, той володіє часом.
Для позбавленого свого місця Фортінбраса час не може не відігравати магічної ролі. Як джин із арабських казок, який разом із владою отримав лампу і золоті браслетки раба, Фортінбрас мимохіть успадкував Тінь Гамлетового батька. Але ж — хто сумнівався? — Фортінбрас із притаманною йому легкістю понадпросторового Майстра часу швиденько вгамовує бідолашного привида славетної данської історії, одягнувши на нього сіренький "вільний" костюм свого "палітіческава" отця. Привиди стали абсолютною реальністю, матеріальною і трагічною.
Отримавши кровне право бути на "ти" з історією, Фортінбрас упевненою рукою береться за пензля. Тепер ніщо не зупинить його автопортрет доби… Аби ця доба не ворушилася, не смикалася і не псувала геніального задуму творця, солі, солі їй на виразку.
Фортінбрасовою сучасністю стає минуле, як метелик до стіни, пришпилене нудотно-мазохістичним словом "тоталітаризм" і похідними. Зрештою, су-часність означає той час, в якому ти береш спів-участь, який є частиною тебе, су-голосною твоїй внутрішній частоті. Частота виявилася пронизливо кон'юнктурною, адже лише глухий і лінивий не осяює нині своїм голосінням біди й поневіряння забитого (й забутого) данського народу на історичному проміжку від Володимира до Леоніда. Через відкриті Фортінбрасовою ногою двері вже з десяток років взад-вперед бігають натовпи "плакальників", які по черзі тицяють пальцями то в "позадверне потойбіччя", то у свої немічні груди, то у вишини горні, очевидно, в очікуванні Суду Божого.
Навіть вчасно задекларована сувора верига "четвертої Лесі" не винесла нашого героя на хронологічно вищу сходинку, що мала б розташовуватися десь наприкінці 20-го століття, лише прив'язала до образу тієї ж таки Металевої Баби, — від якої він, бідолаха, так відбивався, відхрещувався і відрубувався, — зацементувавши втомлені нозі "одинокого справжнього мужчини" в ідеології вічної боротьби з рабом у собі.
Боротьба триває, перетворивши "портрет" на батальну сцену, але наївним буде той, хто запідозрить Фортінбраса у шістдесятництві. Крапельки крові вимірюються ретельно й обережно, солі сиплеться рівно стільки, скільки треба для втримання виразки у свіженькому стані. Впевненою рукою новий правитель землі данської розправляє складки Лесиної спідниці на сталевому прутні. Хоча важко визначити, чи це робиться для того, щоби спідничка краще підкреслювала стегна чи для того, щоби не так випирала пружна плоть. І справа навіть не в тім, кокетство чи скромність являє цей жест нашого героя, а лише в тім, що буквально піврепліки тому він завзято і пристрасно звинувачував патріархальне суспільство в нездатності сприймати "особу другої статі" як людину, у тому, що, лише ставши "одиноким мужчиною", жінка отримує право бути почутою. І взагалі, отримує будь-які права, особливо право голосу, себто як відкривання рота в принципі, так і на відкривання його в особливо різкій і критичній формі.
І після цих, як на провінційну країну, революційно-феміністичних одкровень, — про які за деякими кордонами вже давно перестали говорити на такому відверто лікнепівському рівні, а просто почали так жити — наш герой вправно робить елеґантний кніксен і легким порухом шиї вставляє голову в дірку у величезній картонній ширмі з портретом Лесі у повний зріст. Вуаля!
Далі вже й слухати страшно. Ще трохи — і від нашого Героя-завойовника, борця за права жіноцтва й мета-історичну справедливість в окремо взятій середньостатистичній Данії, як від Чеширського кота, залишиться сама лише усмішка. Слово за слово, майстерно виплітаючи свою Історію — а десь поруч вперто і харизматично блукає й Гораціо з Історією своєю — автор позбувається всього зайвого, як стриптизерка одягу. Разом із тілесністю — адже тіло є началом тваринним, на противагу "специфічно-людській притомності" — відшаровуються сексуальність, відчуття світу на тонкому рівні тактильно-рефлективної інформації, вщухає внутрішній метроном життя, яким є серце, і зовнішній ґенератор чуттєвості, яким є шкіра. Ніщо більше не відділяє беззахисне "Я" від аґресії оточуючої речовини буття. Втрачаючи свої межі, воно стає без-межним і а-топічним.
Разом із візуальністю — адже спочатку було Слово, яке окреслює, називає, визначає життя, не залишаючи в ньому місця для здогадок і непевних відчуттів — випаровується уява, сприйняття світу як безперервного монолітного потоку, що розчиняє логіку й порядок. Клац! Це впала чарівно-мережана верхня частинка нижньої білизни. Зала затамувала подих. Проте даремно. Ірраціональній чуттєвості відмовлено. Вмикайте свідомість, панове, а то опинитесь на звалищі історії як непотрібні артефакти. Двадцяте століття, кажете? Невже закінчується? Катастрофа раціо? Ви, очевидно, помилилися номером, шановні гості. Ви лишень подивіться на ці ніжки… Доброго вечора, пане Декарте, і Ви тут?.. Так от, на ніжки, на ніжки дивіться. Там, куди опуститься зараз ця п'ята, вже більше не буде ніякого 20-го століття. Там взагалі не буде часу.
Не втрачайте притомності, панове, стриптиз є стриптиз. Тут треба йти до кінця. До переможного кінця, в пошуках єдиночистого Слова — мови Адама. Цнотливої, неторканої, чистої, без конотацій, без асоціацій, без історії, без пам'яті. Самі лише визначення. "Кущ — це сукупність палок, що ростуть з одного місця".
От він, наш Адам-Фортінбрас. Нарешті, він постає перед нами без прикрас, без сорому, без пам'яті. Проте — о, що це! — сягнувши першоджерел пізнання, Адам зливається із Євою. Куди ж подівся Фортінбрас, головний герой моєї, власної, історії? Перетворився на Палісандра Дальберґа, який все життя ховав своє андрогінне тіло в надувній ванні — цнотливе, чисте тіло, — до останнього боячись подивитися на нього в дзеркало?
Ні, він не такий, наш Фортінбрас! Він сильний і шляхетний, він жертовний і вдячний, він мудрий і спокійний. З почуттям власної гідності повертається він, щоби зазирнути у самісінькі вічі духовної непритомності нації…
Але, от, блін, кондиціонер зламався. Скільки разів можна казати — не витрачайте грошей на цю корейську лабуду! Чорт забирай… Щось починає капати на підлогу. Ну, правда, це ж кашка потекла, та сама, з ґріммівського горщика. Обличчя! Йосип старенький! Що з обличчям?!
Не догледіли температурки. Докричалися-таки.
Трощачи безцінні антикварні меблі, разом із роялем Steinway, наш герой кидається до дзеркала. Звідки усміхнена Офелія підморгує йому божевільним оком — і з верби.

"Аж ось, намокши, одяг обважнів
І бідолашну від пісень затяг
У смертну каламуть."
[Переклад Григорія Кочура].