Діана КОШТИЧ
ДЕФІЦИТ МОВЧАННЯ

Володимир Єшкілєв "Пластилінова рушниця, пластиліновий птах"// "Четвер, № 9.

Облуда починається вже з назви: птах бо дійсно пластиліновий, та от рушниця — з іншого матеріалу — з дерева, заліза, ґуми. Стоунгендж — з цегли, до того ж — галицький (себто манекенний, несправжній — чи не так, Ю.А.?). На нордичній ведмежій дупі — кабалічна зхвильованість арабської цифірі. Либонь єдина упроявлена плоть — засмаглі ноги декоративних “малолєток”...
Колись, у давньому своєму есеї "Делоський нирець", Володимир Єшкілєв цитував Гайдеґґера: "Чи не зобов'язане творіння мистецтва безугавно мовчати — мовчати про те, що приховується, про те, що ухиляючись від відкритості, пробуджує в людині жах перед усім тим, що не дає ні планувати себе, ні розраховувати на себе, ні вираховувати себе?". Можливо, сідаючи писати пластилінову повість, "хрещений батько" т.зв. "станіславського феномену" призабув цей запитальний пасаж. Інакше б не населив повістинну (питомо єшкілєвсько-іздриківсько-андруховичеву — цегляну, химерно-ман'єристичну) Галичину персонажами, котрі перманентно і безнадійно прохоп-люються, проговорюються.
У Псевдостоунгенджі відбуваються ритуали.
Розпинають і вбивають котів. Медитують над пляшкою горілки. Трощать стару пахучу шафу (символ занедбаного австро-угорського спадку?). Дефекують. Читачеві тут пропонується відчути всі спазми і сіпання жертв, катів, дефекантів. А потім, коли спазматичні відчуття стануть його (читача) істерикою, познущатись над простакуватими галичанами, поз'єднаними чомусь з довколалітературною проблематикою. Напевне, пана Єшкілєва вже так дістали питаннячком "А що то таке, той ТР-дискурс?", що станіславський теоретик вирішив — спеціально для невтаємничених — намалювати лубок із назвою: "Тестаментарні рустикали Тодол і Микола (Євген і Степан? — Д.К.) вечеряють".
Аби читача не відпустила при спогляданні лубка важко напомпована істерика, його (лубок) прикрашено кволими віршиками про словники і скерцо. Спостереження: якщо не зважати на замордоване котисько, повістинна фауна здебільшого заполярна — білий ведмідь, морські котики, пінґвіни. Натомість двоногі персонажі — південного походження, в іхніх життєвих синопсисах позгадані Ташкент і Одеса. Тут, здається, проговорено ритуал історичного чину Галичини — зустріч південних сапієнсів із нордичною звіриною. Результат — народження монстрів, потвор, покручів: хлопчик Гундос, дівчинка Іларія (до речі, ці два персонажі запам'ятовуються найкраще). Субтельний вік монстрів наштовхує на висновок: "Потвори — наше майбутнє!". І жодного тобі вибору, жодного лабіринту.
Один із знайомих філологів припустив, що вся повість — борзо і "стрьомно" закручена алегорія знаного з чисельних публікацій івано-франківського літературного салону, себто, ще тотальніша спроба немовчання. Якщо так, то майбутня деконструкція, вдало, — з польовими та гендерними дослідженнями, — проведена якоюсь літературною Каменською, виявить, що насправді Бомжа звали Юрко або Тарас, Лєну — Марія або Галина. Питання: хто ж тоді був пінґвіном? І чи дійсно "феномен" стоїть на крові замордованих котів (котів?)?
Може, на це запитання відповість ІБТ? Чомусь то саме він назвав Єшкілєва характерником. Прохопився?...
Кажуть, що таємні джерела культурного простору Івано-Франківська занурено чи то в містерії циганських таборів, чи то в писання хасидських кабалістів, чи то в печерні капища карпатських мольфарів. Котяча екзекуція, описана Єшкілєвим, підозріло нагадує ритуал неокельтської окультної громади "Фейєн Ллін", про котрий свідчив Бенстон Стейвер у мемуарах, де описав свої (й Олдоса Гакслі) пошуки Нового Авалона. Згадана в повісті цегляна напівзруйнована арка — це ж містичний вівтар неокельтів, Арка Синів Муспелля, що й справді будується з невипаленої цегли. Вибите під час ритуалу око неповнолітньої повії містично пов'язане з втраченим оком Старої Гуттейкери, володарки ініаційного простору неокельтських жерців (Келлідонського лісу), пластилінова рушниця — алегорія Срібного Арбалета Кенау, одного з дев'яти найсвятіших артефактів ритуалу Кельтської Ложі, заснованої Мірддіном Тауберґом 1922 року. Тих, кого зацікавить складання повнішого (й певнішого) переліку аналогій, відсилаємо до книги Бенстона Стейвера "Argoed Liwyfein" (Steenk, N.Y., 1966).
Насправді кожне немовчання тягне за собою ланцюг відповідальності. Що надалі буде приторочено до цього ланцюга станіславською автурою? Нові повісті, романи про ритуали? Репортажні книжки з хроніками таємних салонних орґій? Прикарпатська версія "Рози міра"? І скільки часу знадобиться містиці, щоби остаточно з'їсти тамтешню літературу?

м. Житомир