Анджей ВАРХІЛ

ЧОЛОВІК ВСЕ ЩЕ ПОТРІБНИЙ

— О-о-о! О-о-о-о-о! Ах! Ох! О-о!
Гадаєте, це милий галас оргазму? На жаль! Це всього лиш стогони Ґоськи, яка напружує всі сили, здираючи чорну плівку, що нею я колись позаклеював кухонні вікна. Ґоська допомагає мені вже півгодини і весь цей час кричить так голосно, що сусіди, певно, почали нам заздрити.
Я не мав жодного наміру щось тут ремонтувати чи бодай наводити лад, але врешті-решт поступився Ґосьці, бо було б по-дурному розлучатися з приводу вікна. Вона вважає, що помешкання повинно бути затишним. Але що ця нора має спільного з помешканням? Я винаймаю вже кілька років, але не вистачило мене навіть на те, щоби поміняти діряву мушлю, крізь яку гості, якщо їх не попередити, сцяють мені на підлогу. У власному домі я б викинув покривку для унітазу, якби мав підозру, що на неї сідав хтось сторонній. Саме так ставлюся до цього місця. Натомість Ґоська вперто вважає його чудовим. Треба тільки трошки поприбирати. Запевняє, що все зробимо разом. Я не вірив, хоча тепер, коли так охоче взялася здирати плівку, мене обійняли сумніви. Однак зараз вже очевидно, що це не є її улюблений вид спорту. Замість того, щоб далі працювати, закурила сиґарету і оцінює ефект, спричинений впусканням свіжого світла до кухні. За професією я журналіст-фотограф. Вже рік працюю в прибутковому журналі. Довелося довго боротися за це місце, і тепер я розумію людей, які мені заздрять. Окрім цього, ніяких переваг робота не має. Колись давно, коли я лише починав фотографувати, мені потрібна була затемнена кімната, тому, переселившись у цю нору, я влаштував її в кухні — звідси темна плівка на вікнах. Тепер я користаюся професійною майстернею. Однак старого затемнення не зняв, бо мене жодним чином не дратувало варіння кави в атмосфері склепу. Окрім того, як і все тут, вигляд кухні мені абсолютно байдужий. На жаль, тепер при денному світлі драматично з'ясувалося, що стіни виглядають, як порепана шкіра прокаженого. Ґоська кінчиком ножа злущує пухирці фарби, яка обсипається жовто-фіолетовими лусками.
— Арні! — гукає вона.
Терпіти не можу цього прізвиська. Моє ім'я Артур, і я хочу, щоб так мене і називали.
— Арні, чуєш? — нервується Ґоська.
— Арні не чує, бо його тут нема, — відповідаю я цілком серйозно.
— Ох, знову забула... — каже вона нетерпляче і на хвильку над чимось замислюється. — Арті! — вигукує раптом, пожвавлюючись. — А так можна тебе називати? Арті?
— Для чого? Мені подобається моє ім'я.
— Артур, — вимовляє вона неохоче. — Король Артур... Пан Артур... Нехай буде так, — погоджується знічев'я, продовжуючи облущувати стіну. — Цього не вдасться замалювати. Мусимо здирати фарбу цілком.
Може в це важко повірити, але я перелякався.
— Ґосю, не шалій. Ще не відомо, чи ми будемо мешкати тут через місяць.
— Якщо я взагалі буду з тобою жити — то тільки тут, — рішуче виголошує вона. — Я вважаю, що як мужчина ти повинен зробити все можливе, аби ми тут залишилися.
— До чого тут моя стать? — нервуюсь я, бо вже не вперше чую, ніби факт буття чоловіком зобов'язує вирішувати всі проблеми. — Закінчується угода з власником, а він не продовжить її, бо сам хоче тут оселитися.
— Навіщо старому дідові таке романтичне помешкання, — обурюється Ґоська.
Певна річ, це місце має свої переваги, які навіть я можу оцінити. Будинок знаходиться майже в самому центрі. Ще недавно попри його обдертий фасад пролягала галаслива й загазована маґістраль, але відколи рух перенесли на об'їзну, утворився тут тихий закуток. За вікнами видніється ріка, що ліниво сунеться до горизонту. Натомість на подвір'ї росте розлога ялина, яка цілий рік закриває наше інтимне життя від сусідських очей. Я, можливо, й погодився б залишитися тут із ентузіазмом на кшталт Ґосьчиного, якби не одна дрібничка — розтріскані стіни, підперті в кількох місцях балками. Роки сусідства з гомінкою вулицею порушили і без того паскудну конструкцію будинку. Наразі, підпертий, він стоїть достатньо певно, але ніколи не відомо, що станеться швидше — капітальний ремонт чи катастрофа.
— Маю компромісну пропозицію, — починаю я обережно. — Поки що тут трохи поприбираємо і подивимося чи вдасться домовитися із власником. Якщо продовжить угоду, тоді зробимо якийсь ремонт. Добре?
— Звичайно, тут для нас забагато роботи, — визнає Ґоська, критично оглядаючи стіни. — Мусимо знайти доброго маляра.
— Ґосько, це не має сенсу, — кричу я.
Вона стріпує головою, розпускаючи волосся, котре заплела, щоб не заважало в роботі, і каже:
— Я не витримаю в цьому бедламі й тижня. Сам ти можеш жити й у хліві, але я жінка і мені належиться бодай дрібка поваги! А, крім того, — її голос перетворюється в саму лагідність, — мені хотілося б готувати для тебе. Ти б потрафив щось тут проковтнути?.. — підвищує вона голос і з ґримасою відрази виходить.
Готувати?! Ґоська і кулінарія! Колись вона гаряче переконувала мене, що хотіла б взятися за виконання всіх тих ролей, які традиційно приписують жінці. Але коли я вмовляв її викинути протизаплідні піґулки, щоб могла почати бодай від ролі матері, вона лише ображено пирхала. Подібна справа і з одруженням. Дозволяє скільки завгодно разів освідчуватися, але не дає жодної відповіді. Я на-віть планував підкласти їй фальшиві піґулки, щоби поставити перед доконаним фактом, але передумав. Річ ясна, хотілося б мати Ґоську, але не за будь-яку ціну. Трохи здорового глузду ще залишилося.
Ґоська повертається з телефоном.
— Знайди доброго маляра, який би нам допоміг, — каже вона і окреслює рукою довкіл. — Ті меблі треба викинути. Подивлюся в місті, що можна купити.
Махає на прощання і виходить з кухні.
— Я не буду ремонтувати цієї нори! — вибігаю слідом за нею. — Хочу мати нове, вигідне і безпечне помешкання!
— Ти повинен переконати власника, щоби продав тобі цю квартиру, — озивається вона з-за дверей.
— Ніколи! Ніколи! — кричу я. Повинно ж щось залежати і від мене. Я чоловік і я вирішуватиму, де буде наш дім!
— Арні... — чую її сумний, тихий голос, коли напівроздягнена повертається до кухні.
Фігура Ґоськи — ніби витвір самого Господа Бога, якому захотілося показати приклад земним партачам. Висока й струнка, із зграбною лінією повних стегон, котрі м'яко розходяться догори, делікатно обіймаючи схову зараз під білими бавовняними трусиками, велику, як гуска, Ґосьчину розкішницю. Груди рожевіють маленькими цятками пипок, які від дотику непомірно збільшуються, набираючи провокативно живого забарвлення.
— Арні, чи це означає, що я повинна повертатися до матері? — питає Ґоська зі сльозами на очах. — Та жінка мене ненавидить. Не може вибачити своєї старості. Втікаю від неї, бо нищить мене за те, що нагадую їй час, який минув. Чи ти хочеш, щоб я скорилася, повернувшись до неї? Цього хочеш? — витирає сльози і з недовірою крутить головою. — А мені здавалося, що ти зможеш бути відповідальним за мене.
— Ґосю...
Намагаюся її обійняти, але вона ухиляється і прикриває груди блузкою.
— Ти не повинен мене торкатися, якщо не хочеш зовсім нічого для мене зробити, — промовляє з жалем. — Я згідна жити з чоловіком лише тоді, коли йому довіряю. Якщо цього разу я помилилася, то будь певен, я зумію вчитися на власних помилках.
— То що ти хочеш, щоб я зробив? — капітулюю.
Вона дивиться мені глибоко в очі, перевіряючи, чи капітуляція повна.
— Наразі пофарбуємо лише кухню. Коли власник побачить, що це наше гніз-дечко, я напевно зумію його переконати, аби відпродав нам помешкання. А потім змусимо адміністрацію до капітального ремонту всього будинку. Хороший план?
— Дуже хороший, — каже Ґоська і зваблює мене, мабуть сподіваючись почути, що варто перебудувати й найближчу околицю. Аж тоді зробилося б тут справді гарно.
— Так сильно тебе кохаю, — каже, цілуючи мене. — Я взяла трохи грошей на кухонні меблі, — повідомляє, зникаючи за дверима.
Я непогано заробляю, але широкими кроками надходить день, коли доведеться розтрощити фотоапарат і не робити більше ніяких знімків. Моя фотографія мала бути а р т и с т и ч н а. П р о в о к у ю ч а ! В и р а ф і н у в а н а! Е с т е т и ч н а! Я впевнено рухався до обраної мети, однак швидко спіткнувся об нестачу грошей і вирішив тимчасово опуститися до журналістської помийниці, щоб заробити на мистецтво. На жаль! Дуже швидко моя муза скурвилася так само, як і я. І тепер з огидою дивимося одне на одного.
Ґоська вірить, що в мене є майбутнє і розраховує на зміцнення мого становища. В тому числі й фінансового. Відколи ми разом, вона витрачає більше, ніж я заробляю. Доводиться систематично компенсувати брак грошей, сягаючи до купки, відкладеної на нове помешкання. Врешті-решт моїх можливостей вистачить хіба що на комірчину без кухні, куди Ґоська напевно не захоче перебратися.
Мушу змінімалізувати витрати. Тепер потребую малярської фірми, яка б недорого взяла за ремонт кухні. А вже потім намагатимуся, щоб власник в жодному разі не відпродав мені цієї квартири.

Все палає, а найбільше — моя нора. Дешеві малярі пили дешеве вино, загризаючи просякнутими розчинником сиґаретами. На щастя, всіх мешканців вдалося евакуювати з будинку. Тому можна спокійно дивитися на вогонь, який має в собі щось гіпнотичне. Завтра вранці згарище навряд чи буде виглядати так гарно.

— Добрий вечір. Не знаю, чи ви мене впізнаєте? — питаю через поріг Ґосьчину матір.
— Добрий вечір, — відповідає та, здається, навіть дещо приязно. Ясна річ, я вас впізнаю. Заходьте, прошу!
З оповідей Ґоськи ця жінка — демон, який викрадає людські душі. Раніше я зустрічав її мимохідь двічі. Може до третього разу і не дійшло б, але після цілоденних пошуків не залишилося жодної адреси, за якою можна було б отримати якусь інформацію про Ґоську.
— Я хотів лише запитати, чи ви не знаєте, де Ґоська. В мене були деякі проблеми з помешканням і з того часу шукаємо одне одного по цілому місті.
В її погляді, здається, промайнуло співчуття.
— Я чула про те, що у вас трапилося. Малґожата мені дзвонила.
— Залишила якісь відомості?
— Ні.
— А звідки дзвонила?
— Не знаю. Малґожата ніколи мене не інформує. Але сказала, що задзвонить ще. То, може, зайдете?
Сподіваюся, мені вдасться втримати душу при собі, поки я живий. Отож переступаю поріг.
Коли останній раз я бачив Ґоську, вона сказала, що пожежа — це найгірше, що трапилося в її житті. Стримуючи плач, шепнула мені на вухо, ніби я зробив це навмисне, щоб допекти їй. Після чого, посміхаючись поліціянтам, які допитували мене, розвернулася і пішла геть. Коли через десять годин мене звільнили, будь-які сліди її зникли. Ніхто нічого не знав. Хоч іноді складалося враження, ніби деякі з її знайомих щось від мене приховують.
Ґосьчина мати запросила мене до вітальні.
— У вас страшенно стомлений вигляд. Може, повечеряєте?
Мій шлунок заскавучав, нагадавши мені, що я не їв вже цілу добу. А тепер переді мною знаходився стіл, заставлений різноманітними стравами. Ніби мимоволі, я всівся на найближчому кріслі. В цю мить до кімнати ввійшов високий сивуватий чоловік. Мабуть, батько Ґоськи. Про нього вона згадувала добре, хоча дуже рідко. Я встав і простягнув руку для привітання.
— Добрий вечір, називаюся Артур, я хлопець Малґожати.
Він потиснув мою руку так пристрасно, як потискають клямку. Потім взяв з крісла піджак і вийшов. Мене це дещо спантеличило.
— Він навіть не зауважив вашої Присутності, — поінформувала мене Ґосьчина мати. — Але ви не переймайтеся. Цього тижня він вперше з'явився на вечерю і, як бачите, нічого не торкнувшись, відразу повертається до роботи. Може мені не було б так боляче, якби не йшлося про річницю нашого шлюбу, — закінчує вона, театрально схиляючи голову.
Навіть кінчений трудоголік потребує часом якоїсь їжі. Можете уявити собі, скільки огиди в ньому до неї, якщо так швидко втікає. Зрештою, що мені до цього. Сподіваюся лише, що їжа не отруєна. Не хотілося б полягти замість чоловіка.
— Вибачте, що так балакаю, незважаючи на вашу ситуацію, — каже вона, всідаючись за столом, — однак мені приємно, що доля вас мені послала. Я б не витримала цієї вечері в самотності.
Тепер це вже нагадує спробу вбивства, поєднаного з самогубством. Але я надто голодний, аби не їсти.
Через п'ять хвилин безладного напихання досить-таки смачними стравами я почуваюся ситим і обважнілим. Крісло піді мною осипається, ніби піщаний горбик, і мені не вдається опиратися западанню в темряву.

Коли я прокинувся, то довго не міг зрозуміти, де знаходжуся. Однак, згадавши вчорашній вечір, розумію, що якимось чудом потрапив до горішньої кімнати вілли.
Все ще лежу і боюся подивитися на годинник. Навряд чи я можу дозволити собі кілька днів не з'являтися на роботі. Молоді щурі вже напевно почали вгризатися в моє місце. Ще так трохи і мені не буде куди повертатися. Якби я облишив роботу тиждень тому, — а таке бажання в мене було, — принаймні залишився б після мене міф про доброго фотографа, який просто поклав на весь цей бордель. Тепер вже запізно.
Ґоська єдину інформацію про себе залишила в матері. Знала, що врешті-решт прийду і сюди. Хотіла покарати мене за те, що спалив вимріяне нею помешкання і показати, яким страшним місцем є цей дім. Однак я почуваюся тут на диво спокійно. Ніби потопельник, який в останню мить виборсався з ріки, що прямує до краю водоспаду. Маю тепер відпочинок на сухому, сонячному березі. І ця вілла існує немовби в позачассі. Тут можна малювати реалістичні портрети, для яких модель позує тижнями...
На жаль, лежати так безконечно не можна. Знайшов Ґосьчину матір у вітальні.
— Добрий день. Виспалися? — привітала вона мене з посмішкою.
— Так, — кажу. — А Ґоська дзвонила?
— Ще ні, — відповідає мати занепокоєно. — Але щойно перша. Мабуть, зараз задзвонить.
Що далі? Може, моя люба десь тут зачаїлася і чекає, коли нарешті почну битися головою до стіни?
— Сніданок, — чую голос матері.
Сніданок і справді з'являється на столі.
— Я вже їла. Вип'ю хіба чаю.
Що зробити найперше, коли вийду звідси? Кинути роботу? Покинути Ґоську? Кинутися з мосту? Якби можна було залишитися тут бодай на день, щоб все це продумати!
Ґосьчина матір спокійно п'є чай. Вона так схожа на свою дочку! Власне кажучи, за гіршого освітлення міг би навіть помилитися. А якби посадити їх поруч, то виглядали б як дві квітки одного і того виду, тільки квіт матері дещо прив'ялий. Пелюстки зберігають ще натуральні вигляд і колір, але є ніби трішечки грубші і надто розтулені. Їхній запах трошки важчий, позбавлений найвищих реґістрів. Досконале чудо зрілості! Досконале, але трагічне, бо найближчим часом зійде в старість.
— Здається, я навіть не подякував вам учора, — намагаюся врешті бути ґречним. — Не знаю навіть, як потрапив нагору.
Вона дивиться на мене своїми ясними очима.
— На власних ногах. Хоча мені не вдалося до кінця вас розбудити. Ви говорили уві сні.
Цікаво про що? Маю надію, що не жалівся на Ґоську.
— Я справді щось говорив? — питаю обережно.
— Ви казали, що я відьма, — відповідає вона, сміючись.
Не вистачало ще й уві сні наживати собі ворогів! Сьогодні вранці навіть не можу зрозуміти, чому вчора так погано про неї думав! — Мабуть, вам щось снилося, — намагається вона рятувати ситуацію.
— Зрештою, не переймайтеся тим аж так, я знаю, що Малґожата про мене розповідає, — каже вона, дивлячись мені просто в очі. — Ви ж бачили вчора мого чоловіка? Я присвятила їм все своє життя, і бачите, що отримую взамін... — її голос починає тремтіти. — Знущання і зневага! — Раптово відвертається і за хвилю чую її голос, в котрому відчутно погамований плач: — Вибачте, я не повинна б, але іноді в мені щось обривається.
Якби вона зараз розплакалась, можливо, я і сам був би не від того, щоб скривдити її. Однак обертається до мене усміхнена і легковажним помахом руки відсуває ворогів убік. Загадковість цієї жінки, мабуть, є заслугою її дому, який зберігає таємниці, ніби сейф.
— Краще не перейматися тим, що робить Ґоська, — намагаюся потішити її. — Вона любить підпорядковувати собі людей. Але якщо витримати це, то можна ставити свої умови.
— Мені цього ніколи не вдавалося, — каже мати із жалем.
Якби це вдалося мені, то я не сидів би тут. Чекаю, як придурок, на дзвінок, а вона собі бавиться в якусь гру. Хотілося б знати, що діється зовні. Може саме цієї хвилі ціле місто потішається наді мною. Бо якщо Ґоська вирішила порвати зі мною, то вона зробить усе, аби зганьбити мене. Щоб після неї жодна дівчина не насмілилася зустрічатися зі мною. І що з того, що більшість їй не повірить. Поки стихне сміх, мине надто багато часу. Якби зараз отак відійти в небуття, а через кілька тижнів повернутися, то можна було б спростувати всі наклепи і почати життя спочатку.
— Вибачте, я навіть не знаю, як вас звати, — кажу.
— Анна.
— Пані Анно, — починаю обережно, — ви мабуть знаєте, останнім часом в мене були певні проблеми. Чи можна було б мені заплатити за кімнату і трохи тут пожити, аби якось зібратися з думками.
Ґоська ніколи не здогадалася б, що я можу зупинитися в її матері.
— Я вас розумію, але мені було б важко перебувати під одним дахом з молодим чоловіком, — каже та після хвилинних роздумів.
— Та ви взагалі б не помітили моєї присутності, — гаряче запевняю її.
— Ну, власне. І через це я почувалася б ще самотнішою, — каже вона, присоромлено відвертаючи погляд. Але чи справді я розумію, що вона хоче цим сказати? Ґоська навіть не подала б виду, що моя присутність має якесь значення. Якщо задовільнити її забаганки, то мене могло б і взагалі не бути.
— Аню, — пригортаю її до себе. — Хочу залишитися тут із тобою!
— Ні! Прошу тебе, ні! — вигукує вона налякано і намагається випручатись. Але робить це так слабо, що ми дуже швидко потрапляємо до спальні. Оскільки портьєри затягнуто, то темно так, що ледве знаходжу ліжко.
Анна віддається мені як жінка, яка місяцями очікувала повернення свого чоловіка!
Тепер потомлені лежимо поруч і мені хотілося б побачити щось більше, аніж легко відтінений на тлі білої постелі контур її тіла.
— Давай розсунемо портьєри, — шепочу я.
Вона зупиняє мене, не дозволяючи встати з ліжка і просить:
— Не зараз.
Проводжу пальцями її шерехуватою шкірою. Забирає мою руку зі своїх стегон, не дозволяючи також торкнутися живота.
— Чому? — питаю.
— Я стара і огидна. Не хочу, щоб ти перестав мене любити.
— Ти прекрасна, — кажу цілком щиро, намагаючись обійняти долонями її груди.
— Прошу тебе! — благає вона.
Доведеться повернути цій жінці віру в себе, бо її поведінка виглядає смішною. Вона обмотує мотузкою мої руки і прив'язує до бильця ліжка.
— Дозволь, щоб тільки я могла торкатися тебе. Я вже й забула, що живіт може бути такий твердий і плаский, — каже вона, пестячи мене.
Все це мило, але чомусь перестає мені подобатись. Тим більше, що вона починає зв'язувати і мої ноги.
— Що ти робиш?
— Знаю, що врешті-решт ти захотів би піти геть, а я б цього не пережила, — пояснює.
— Слухай, розв'яжи мене негайно, — наказую їй.
Я вже настільки обплутаний, ніби потрапив у гігантську павутину. А вона витягує ще якісь шнури і зв'язує мене ще міцніше.
— Ти ненормальна! Я буду кричати! — погрожую.
— Кричи, коханий, тут тебе і так ніхто не почує, — запевняє вона спокійно.
Перестає зв'язувати і за хвилю я бачу, як зачиняються двері. Вийшла. Це якийсь абсурд. Сподіваюся, Ґоська відшукає мене швидше, аніж ця вар'ятка вб'є.
Не знаю, скільки минуло часу. Не маю можливості реєструвати дні. Єдиний календар — це мій розпухлий живіт, який з твердого і плаского перетворився в драглисту гору жиру. Вона готує вишукані страви і змушує мене їсти під загрозою різноманітних покарань. А потім задовільняється мною. З якогось часу вже навіть не засуває портьєр. Перестала соромитись.
Коли хтось повинен до неї прийти, заліплює мені рота. З розмов, які долинають із сусідніх кімнат, я зрозумів, що в той день, коли шукав Ґоську, вона взагалі не дзвонила до матері. Та вар'ятка збрехала, щоб заманити мене досередини. Ґоська, ображена на цілий світ, нікому нічого не кажучи, на кілька днів виїхала з міста. Повернувшись, довго намагалася мене знайти. Врешті-решт вирішили, що я загинув. Ґоська зв'язалася з новим опікуном, з яким невдовзі одружиться. Її батько розвівся і почав нове, щасливе життя. Того пам'ятного вечора жінка довела його до такого стану, що він взагалі не зауважив, не запам'ятав моєї присутності.
Тепер лежу цілими днями і ночами і втішаю себе тим, що після цієї покути всіх моїх гріхів чекає на мене тільки рай...

Переклад з польської Іздрика.