Наталя АСАТУРЯН

ВІРШІ

* * *

Ти стояла і чистила рибу
у вікно зазирала весна.
З неба сиру голландського скиба
(тобто сонце) світила ясна.

З риби сипались срібні монети,
опадали на руки худі.
Під зеленим своїм туалетом
(тобто деревом) песик сидів.

Срібні таляри хлором змивала
безтурботна холодна вода.
У весни, що в вікно зазирала,
білосніжна росла борода.

Ти почистила, кран закрутила,
борода пролилася дощем.
Прямо в серденько злива влучила,
у душі викликаючи щем.

Зашкварчала олія принадно,
у вікно знову дивиться сир
(тобто сонце), і так шоколадно
очі висохли — хоч у ясир.

Підрум'яненим дивляться боком
кулінарної муки плоди
(тобто риби), а песик підскоком —весь надія — несеться сюди.


* * *

На фото
де традиційно забинтоване коліно
ти молодший від мене тату
і мама
(усміхнена мама)
молодша за мене
ще немає часу
(він плаває в морі
прозорою медузою)
І сонця вистачає
на повне серце
і фортеці змінюються
слайдами
і білі пласкі камінці
лягають до ніг їм
і море
відступає на трохи
щоб не рушати
дитинства
до припливу
(лише до припливу)
і місяць
гострить ніж яничарський
і тихо
починається пісня...
...і місяць переливається в море
золотою вудкою
сонце його діставатиме
зрання сонного
щоб розповів
як співають
підводні цикади
і чи солодко спати
чи солоно в пишних перинах
розхитаних

* * *


Це — остання розмова. Замикаючи коло,
ви сказали останню із фраз.
На підмогу в двобою себе із собою
нема права покликати вас.
За межею — чужою, потойбічною, злою
видаюся, і буду, і є.
За химерами — посвіт, за гетерами — посвист
той, що вартісність їх видає
квазісуддям і квазіпророкам,
квазіправедним товмачам.
Розмикає підозра око —
і вмочається квачик в чан,
і прозріння масне малює
плями там, де біліла дерть —
чим телятко не нагодуєш,
в результаті чекає смерть.
У реальному стверезінні
вас рятує мужицький дух.
Ви — невтрачене покоління:
спис вам в руки, і меч, і плуг.
Я насичена конформізмом,
а його протилежність з нон-
демонструє відхід від "істин"
на мінований полігон.
Я люблю вас в пристосуванні,
вмотивований ваш відбір:
надреальністю звуки п'яні,
надтверезість вмуровує зір.
Наднаївність: а чи було це?
І надзахист: це вже було.
Чом непроханим добровольцем
оце чудо сюди вбрело?
Я люблю вас у рамках рамок,
а без рамок люблю без меж,
та безмежність — не ваша дама,
вас відлякує дух пожеж.
Я люблю вас тверезо й п'яно,
у захопленні і в жалю,а жорстока мені догана,
бо непрохано вас люблю.


* * *

Пунктирна лінія невдач
межує з гаванню впокорень.

Пустельний берег цей нагадує вікно,
сумісне з часом неповторень та ілюзій.
Тут форми плавляться і контури наводить
рука умільця так, що не дано
читати зором. Пише в напівкрузі
ріки забутої чернетку знаків сом,
що не потрапить у рибальські сіті,
бо тут нема рибалки і з піском
про нього спогади цих берегів розмиті.
Ледь чутний гомін цей нагадує грозу,
сукупне птаство, раптом зросле із дифузій,
де звуки множаться і піки віднаходить
стихія вічна, що кує красу
акордів, неповторних у напрузі
ріки, закутої у безтілесність хмар,
що не зоставлять у небеснім ситі
і натяку на мешканців отар,
коли всі води будуть в землю перелиті.
Фантом утоми — ця пейзажна благодать,
а перевізник тільки раз сюди впливає,
як форми плавляться і контури змиває
рука незрима так, що не дано
читати суті. Доки в виднокрузі
землі забутої не зрине дивний сон,що не зникає, бо уже відкриті
слова пророчі і німим кіно
лиш прослизають образи розмиті.

* * *


Відкриваючись вам в пізнанні потойбічного змісту
ваших слів, мимохіть неприкрашених рухів, суєтних діянь,
визріваю в готовність до битви, зростаючи тістом
поза межі усталених форм і усталених знань.
У лукавого сховку примарного дна тиранії
слабість видива влади над "Ти" більша, ніж над "Вони".
Затулившись щитом, розіграю страждання Марії
і повірю на час, щоб не викрили, Бог борони.
Ваші стріли — у мене. З них можна поставити курінь,
обвести частоколом, закласти ялинковий бір —
і під лагідним дахом чекати сприятливих збурень,
щоб пустити все надбане в ваш облаштований двір.
Зміняться ритми.
Очі закрити.
Лані, лисиці і ласки, коти і тюлені
(гойдалки ший і хвостів, лиск невинних оголень),
коні червоні і риби сріблисто-зелені
(марева сплетень, роздвоєнь і нановотворень).
Все це — мана. Упізнавши хоч дотик прозріння,
я зупиню порух тятиви спраглого лука,
і, уявляючи "я" у минулому чорною рінню,
мовлю вам подумки: дякую все ж за науку.


* * *


У цій країні — прісній, як хліб несвятковий,
і солончаковій, як мова заходить про води;
в цій країні, якої немає на карті,
ростуть ворони, як груші на олому гіллі,
а маки осінні запалюють поле вогнями
зрадливих букетів, яких не дарують коханим;
і тільки волошки, буває, тобі нагадають
про іншу країну, якої немає.
У хмар там веселі чуприни, дощів розперезані руки,
розкривши небесні ворота, розчахують брами наземні.
Там сонце, мов сто Ніагар, посилає бурхливі потоки
сліпучого світла в корони дубів велетенських.
Ночами там сонми істот, що невидимі, поруч витають —
тому самоти там нема, навпаки, слово "єдність" сягає
космічної якості. Там — білі зорі збирає,
неначе горіхи в поділ, синій ранок і в море зелене
скидає прозоре каміння небесних світил...
О, поле мізерій теперішніх гасить мій зір...


* * *


У темно-синьому світлі шукатиму білих риб
там, де розлиті надії, що можна збирати їх
у глечики дум недозрілих, як пуп'янки див найясніших.
Де тулиться світло до світла, там сни виникають пророчі,
і в тихому світлі ілюзій надії ростуть, як лілеї,
і в синьому-синьому світлі з'являються білі торочі,
то відбитки вищого смутку, то, може, вогні Галилеї.
...і храми ростуть на свободі, як квіти буяють на волі,
і перливається світло, і воскова тане гординя,
остання з марнот перестиглих зривається й падає долі.
і вищої долі енмає, як воля від подиху в глині.
...розтулиться криця, яку ти зазвичай вважаєш за силу,
і плач розпрямлятиме крила, що ти їх ховаєш, мов шмату,
на синьому полюсі літа сліпучо розгорнеться біле —
не символ поразки, а фана покори, щоб вище пізнати.


* * *


Білі чаплі, синє плесо,
фіолетова гора.
Не природа, не картина —
це така словесна гра.
Просто гарно: біле й синє,
просто чапля чап-чалап,
в небі фіолети плинуть
просто так, неначе птах.
Просто жовте просто поле
підступає до гори,
просто ноги просто коле
жито, зжате до пори.
Просто тепло, просто літо,
просто вечір, просто ніч,
просто гарно, просто тихо —
і ніяких протиріч.


* * *


Нічого немає, нічого на світі немає.
І плаче самітник, і день огортає імла.
Твоя Беатріче чужого Петрарку шукає.
Твоя Лауріта за Данте до пекла пішла.

Нам хочеться виру, світи потерпають без віри.
Натяжно і тужно до вирію кличе вожак.
Повернення буде, нас залишок міфу єднає:
ось кінь, переправа — а доля міняється так?

Співай же, Орфею. Співай же, дай силу вокалу.
Очам, а не духу довіру свою несемо.
І міри немає. Усякої міри замало,
аби зрозуміти, за ким і допоки йдемо.