|
ІЗДРИК
|
|
ІЗОМОРФНІСТЬ
ЛАНДШАФТУ |
|
Галина Петросаняк “Світло окраїн”// Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000.
|
| Рецензувати українську книгу (акцентую на слові "українську")
з одного боку банально, з іншого — не писати про неї злочинно. Поміж злочинністю
і банальністю вибираю друге, тим більше, що книга, про яку йтиметься, оцього
другого, тобто банальності, позбавлена геть чисто. Ошатно і зі смаком видана
Івано-Франківською "Лілеєю-НВ" поетична збірка Галини Петросаняк
"Світло окраїн", не дивлячись на очевидне запізнення (два роки
поневірянь у редакційних шухлядах), з'явилася якраз вчасно — її приємно
читати, скажімо, імлистого вересневого ранку, гріючи руки великим горнятком
кави. Її просто приємно читати. Приємно усвідомлювати, що володієш нею,
як володіють талісманами чи амулетами, як володіють речами, отриманими в
дарунок від найдорожчих людей. Однак досить рефлексій (чит. — банальностей).
Рецензія повинна рецензувати, сказав би Андрухович. Про поезію Галини Петросаняк можна говорити фахово, і це, без сумніву, будуть робити критики та літературознавці. Як пересічний читач я хотів би зосередитися лише на кількох речах. Мабуть, найважливіша з них — відчуття неуникної специфіки простору, в якому живе ця поезія. Ба навіть не простору, а ландшафту, що колись цей простір виповнював. Присутність гір, чи, радше, присутність їхньої відсутності відчувається у всьому — у тому, як бачаться авторці архітектоніка міст та позірна відкритість долин, як вибудовує вона химерні маршрути своїх подорожей, як злякано озирається посеред шляху, трепетно очікуючи переслідувань, як лагідно й приязно ставиться до нових небезпек, як, врешті-решт, болісно відчуває короткочасні повернення. Люди, що зійшли одного разу з гір, приречені на вічні мандри. Бо ж насправді повернутись у гори неможливо. Але ті завше будуть давати знати про себе. І от "у перетинах зморшок, складок довкола рота, у порах лиця застиває світло вітчизни", "за плечима власного відображення у вітрині вгадуєш полиск хижих очиць", "двірники байдужі збирають померлу рибу" і "зненацька в лісі виникають сходи". Поетеса знаходить ізоморфію зневаженого вітцівського ландшафту на барельєфах міських мурів, що, падаючи, випускають у небо хирляві пагони шпилів, у вируванні різних урбаністичних потоків, у підступній гострокутності інтер'єрів, у метаморфозах власного тіла нарешті. Якщо інший Івано-Франківський письменник Тарас Прохасько вибудовує топографію буття, виходячи із ботанічних тропів (утворюється "тропографія"), то Галина Петросаняк заповнює вивільнені мольфаром Гайдеґґером простори різноманітним придорожним мотлохом — каварнями, соборами, монументами, аркадами, бруківкою, каналізаційними решітками, ключами від невідомих помешкань, телефонними картками, смутком, спокоєм, словами і — ось уже "сняться сни, озвучені німецькою" і "під доторком швидко стине форма". Як і кожна добра поезія, вірші Галини Петросаняк зчиняють резонансні коливання на перехрестях свідомості, що від них розбігаються інтерференційні хвилі, викликаючи непереборну графоманську сверблячку. Тому, не в змозі більше втриматися в хиткій структурі прози, збиваюся на псевдопоетичні імітаційні манівці: усі ці складки, нагромадження урвищ і скель, |
|