З риб лізла піна, і з піни лізли риби. Чого було більше?! Збагни кінцями пальців. Риби були пінні, пітні, великі й маленькі. Доплисти сюди можна було тільки так — з'їхавши в піну. Ситуація, коли відчуттів не обирають. Металеві плити на дні цього байкальського озера дивилися підозріло. Дозріли вже до того, що без страху стрибали разом з іншими рибами і знали, що хтось напевне заплутається у водоростях і вже не попливе далі. Далі, під кам'яним високим муром — стічна канава. Не канава — жива м'ясорізка. Ніхто не наважувався, але всі знали напевно: кісток не залишиться. Суцільні тире вздовж муру — то напрямки. Без аналогій. Вздовж чиєїсь незапланованої смерті-одиначки. І виру нема — а перетяг натякає. Дурить і змінює керунки. Бігаєш за ним, як за повітряним змієм і думаєш: котрий із них останній?! А він знай, сміється собі — крутить пальцем коло скроні. А пальця не видно — прозорий він. З вітру.
Маса застигла — і ти разом із нею. Піна хилитається на хвилях, хоче спокій заперечити. І не може. Часу мало.
Маса випливає назовні, заповнює щілини, розтікається увсебіч і стає видно канаву. Тепер уже нема сенсу в неї стрибати.
Підводне озеро — глибокий видих. Невже не страшно?! А я думала — злякаєшся, заволаєш на стіни, аби мозаїка випала з них... Тут не зупиняються. Тут не лежать і не скачуть. Бо то ж озеро, розумієш, озеро. Просто швидкість вимагає. Вимагаю пояснення, але риби тільки піну хвостами бурять. Бурю й я собі. Собі так страшно бурити, мов остання якась. Якась маленька пудельова собачка хапає піну широким писком і ламає тишу. Тишу зламати не так вже й просто. Просто нема кому що сказати тій собачці. Собачці добре — поводом за собою волочить, волю чує. Чує хтось той гавкіт і летить на звук. Звук розчиняється — і вже перетяг несе пудельову у другий кінець тунелю. Тунелю-тунелю, сховай мене, рибу, від очей недобрих, від людей непевних, від риб нерозчавлених. Де ж мені податися?!
Як тільки вимовила "де" — все стало золотим, ніжним, урочистим.
А більше й нема про що писати. Виросли з-під стелі золоті квіти — доторкалась до них — і вони ставали живими, природними. Сюди впускали без квитків, без особливих запрошень. Із кожної розкритої природно квітки випливала риба — дзенькала об землю — чи, радше, об підлогу — і ставала лю-ди-но-ю... Просто кимось, хто вже не хотів плисти у піні і піну пускати. А як остання квітка розкрилась, то всі інші щезли. На їх місці розмалювалась мозаїка. Дивно, чому більше нікого, окрім риб, тут нема.
Мушу зазначити, шановне панство, що жарти цього періоду видаються мені злими і безпідставними. Оскільки поняття дружби у наші непевні часи трактується як явище пересічне і незначне, то говорити тут про довготривалість та особливість не варто. Натомість...
брама розкрилась. МУДРИЙ. Книга йому із руки на підлогу упала.
... якщо врахувати й те, що потужна система мережі інтер нетворк вдосконалила поняття комунікацій між людьми, то слід...
слід не залишився. Стерла їх часу рука. Така вже вона — КНИГА.
... Не секрет, що стан пересічного українського обивателя...
ля-ля-ля-ля-ляляляляляля-ля знову цвітуть каштани, пиво в бу...
Найбільша хиба сучасної літератури у тому, що українська книжка не має солідної підтримки держави і обкладена великими податками, а рівень так званої естради залишає бажати кращого...
... ого-ого-ого... Грудку землі на долоні залишила. Думала, візьмеш. Сховаєш на пам'ятку. Ти ж обернувся — пішов. І не згадував. Довго ще бачила в присмерку Києва твій силует, що від брами відкочував. Віршів не пишу. Не вистачить простору. Просто без тебе якось мені пишеться. Пишеться, любиться, ходиться, дивиться. Дай-но мені фотографій на спогади. Буду тримати їх разом з іншими. Брама замкнулась — у місті порожньо. Більше нікого не впустить до себе за обрії.
Варто також зазначити й те, що повальна русифікація заполонила ятки дешевою продукцією, яку абсолютно не контролюють.
Вийти із підземелля. Сидить такий мудрий Ярослав МУДРИЙ. Книгу з рук йому забрали — тепер нема. Купив би собі морозива — але ж безробітний. Тому й сидить. Ворота пильнує. А риби! А піни! Дивлюсь йому в очі — а він і не моргне. Каже, що треба б ту браму закрити від татарської навали. Золота ж вона, як і станція метро.

КЛУБ ШАНУВАЛЬНИКІВ КОГОСЬ
(незапланована новела № 96)

М і с я ч н е ч о р н и л о

Господь із ангелом літають по гуртожитку. Тут би й казочці кінець...
Дуже хочу засвітити лампочку у твоєму під'їзді. А ще — просто піти спати. Або додивитись цей страшний фольклорний фільм і вловити лампочковість відблисків на дозрілій траві.
Чорнило роблять із суміші місячних трав; ними пишуть запрошення і розсилають шанувальникам Когось.
Шанувальники рохкають од задоволення, втішаючись неофіційною клубною частиною.
Ми говорили про дорогі цигарки і суспільні відрижки. Ти вмієш красти час — так легко, невимушено, притишено. Немов з-під капелюха діставати абажур із лампочкою. А на тій голові капелюшок фетровий. А та голова світла — вона світиться. А ще — там є дротики — і вони так хочуть, щоб голова світилася. Ну, що зробити такого, аби ти повірив, що клуб шанувальників Когось існує?!
От живеш собі й гадки не маєш, як можна естетично і прозоро вкрасти час. Харчуєшся телевізором, як здохлою піццою із мікрохвилевої пічки. А запиваєш бензином А-96.
"Я не їм вівса, ні сіна — дайте випити бензину," — іронізую. Там... Десь там, он там, лежать папери...
Знаєш, якби їх купили раніше (переді мною), вони могли б навіть стати бестселлером... Але — ні-і-і! На них я розписала і розіпхала по конвертиках запрошення до клубу шанувальників Когось. Це у них в крові. Їм треба живого спілкування. Вони стомились закривати двері на всі замки. Вони хочуть живого слова!

Ч и з' я в и т ь с я Х т о с ь?

От дивне запитання. А чи так вже обов'язково повинен з'явитися той Хтось — для пошанування клубного масштабу. Та, люди добрі, шануйте ідею — і, зрештою, просто шануйтеся. Бо нашо вам тоті титули і благодітелі, здані зі старими паперами на макулатуру? Воно прийде само — як весна. Його не треба робити. Розумієш, коли в людині живе щось Прекрасне — воно не вмирає ні при якому режимі.
Невже у сорок років розмінюються на сентиментальну сльозу? Може, то як сороковий день? Бо ж на третьому році все заперечують — ні, він не був; ні, я не хочу. На дев'ятому — усвідомлюють неминучість шкільного рабства + ретельність граматики, а на сороковому — плачуть. Але то так, приховано... Аби колорадський жук не видів, бо з'їсть сльози, як бульбу.
А я вчора так само плакала — бо місячне чорнило. Закінчилось. А таке воно пекуче — як цибулю ріжеш.

Д о п и ш е ш і н ш о ю р у ч к о ю

Дати на запрошеннях проставили червоною гелевою ручкою. Але шанувальники захитались, наче яворівські дерев'яні іграшки... Обдзвонювали один одного і проголосили зраду Шануванню.
Я знала — це мине; то відрижка винна — тоталітарне виховання і спрощення у подвоєнні.
О, бідне БароККо! О! Нещасна МадоННа! О! Черства ПіЦЦа! За що вас так врізали?!

Д о м і н о

Пропонують релігійні журнальчики, мов анашу — наче суперпотужні презервативи. Хочуть бути добрими до Бога. Вони не знають і ніколи не дізнаються через свою впертість про існування клубу шанувальників КОГОСЬ.Там, десь там, є маленькі квартирки-келії. В них би потрапити. Де часником пахне так звинно, що без часника ті приміщення вже б і не мислились.
Хтось же доручив йому розвішувати запрошення до клубу... Старі просторі аудиторії відригують фарбами. Тоскно їм без свіжого пензля — ніхто їх не лоскотав синтетичною бородою по збабченому підборіддю. Їм би сміятися — вони плачуть. Ідеї народжуються із першим вогником цигарки і згасають із останнім недопалком. Ну, кому це цікаво? Кому — на грошик більше...
Меркантильні вони. Писати вірші — зі злості, зробити собі персональний гарем віршів — кладовище мертвонароджених дітей. А приїдуть іноземці — подумають — то їхні предки і щедро розкишеняться на букетик і свічечку. А поки вони там молитимуться, шанувальники відшкрябуватимуть місячне чорнило з натруджених пальців.
Певно, мушу йти. Втікати у парк і з парку. Парк — то така велика шпарина для дизобмеження. Тут є свій клуб шанувальників Когось!
Які критерії підбору? Психотипні. Не всяка собака може бути собакою, бо собаками не народжуються — ними стають.
Мусимо дочекатись, аж поки зійде сніг. Зійде дощ, зрештою... То ж по цілому місту бігати...
Пластуни готуються в похід. Що взяти у наплечники? Які речі найпотрібніші? Диво-диво-дивина — вже понад 10 років сусідую із пластунами, а згадала про них тільки тепер. Чи ж то про все так згадуєш через понад 10 років?! Як добре, що є каварня і є те місто — його збудували для мене. Певна річ, я маю на увазі Львів — той Львів яко квінтесенцію доброго духу, що пахне кавою. Я пила каву в Сієтлі й Варшаві, у Братиславі й Києві — але то інша кава. Звичайно, інша. Що то за глупе порівняння?!

Д о к а в и

Чого я хочу найбільше? Срібну цукерничку? Ні! Ще одну пару взуття? Ні! Три метри колючого дроту? Ні! Тому й не дивно. Взагалі-то, нічого не дивно в тому світі. Перша згадка про Львів датується 1256 роком.
Всі пластуни чимось трішки нагадують гіппі — творчі прикраси, мирний і зацікавлений погляд — з них виростуть файні люди! Вони носитимуть вишиванки не лише на паради. Вони вишиватимуть їх на полотнах своїх очей...
"Ще один конкурс..." — це гасло могло би слугувати за окрему новелу. Написати б її посередині білого аркуша паперу і медитувати. Кожен, хто вміє, дописував би у своїй уяві про конкурси і власні звитяги...

З о с т а є т ь с я м і с я ч н е ч о р н и л о

Треба ж було такого... Листівки видерлися зі сумки і розлетілись по місту. Папір дурний — він на дощі м'якне і рветься... замість гуснути і гартуватися... Наступного дня двірники розгортали сміття, а місячне чорнило на асфальті зосталося...
В новинах передали, що довкола калюж з'явилися "нальоти" у вигляді срібно-сірих порошин — цього не слід лякатися — радіоактивний фон у місті Львові не перевищує норму...

ЛЬВІВСЬКІ КАРТИНКИ
(новела на вітрині № 87)

Так буває іноді — розгортаю старий, вже списаний лінійка в лінійку щоденник і дивлюсь на літери, не читаючи.
Який він, той твій світ, схований у закутках твоїх губ? Поклади з нього маленьку перлинку мені на долоню — я побожно проковтну її — і народиться ранок. Але мусиш подарувати мені ту перлину. Саме ту, виплекану в твоєму світі.
Буде до присмерку. Темно — лиш зітхне пісня-свічка. І згасне у теплі наших долонь. І буде вже зовсім темно — і синя птаха ночі впаде на вікно — її підстрелить Місяць своїм чоловічим мечем. І чорна кров синьої птахи скапотить нам на плечі — причинивши вікна від очей винограду, що в'ється по стінах, відшукаю тебе. Теплого, любого, доброго і мовчазного.
Напочатку — щирий подив, потім — круговерть сходами триповерхової споруди — а вже потім — мова відчуттів.
Хочу видерти тебе з цього місця і з цього міста. Будь зі мною повсякчас. Будь як тінь, як привид, як "сошіал-сек'юріті". Будь в мені й наді мною. Бо бути без тебе — мені не бути.
Ні. Сидіти вдома більше нема сили. Рюкзачок за плечі — і надвір.

Картинка №1: газовий балон (використаний), закопаий носом у землю (по-свинськи) і пофарбований у біло-чорні смуги (як наше життя).
Штучні квіти теж пахнуть. Вони хочуть, аби ти оживив їх своєю впертістю. Дай їм ковток своєї уваги — адже вони теж люди. Бо я — наче ті квіти. Починаю втрачати сенс не своєї, а твоєї справжності.
Картинка №2: хлопець хоче поцілувати дівчину, але вона грайливо ухиляється.
Тобі, мабуть, сподобається музика "Юлари". Там є трошки блюзу-джазу. Як у тобі самому.
Картинка №3: ти переглядаєш щойно отримані фотографії.
Гарним людям — гарну каварню. Адже мусить бути в цьому споконвічному місті хоч щось гарне.
Картинка №4: у "Мелодії" дівчина купує компакт-диск "Adiemus-III". Вона задоволена покупкою. Але її, здається, надурили.
Літо є на те, аби поїхати на море. Літо — час відпочити від себе самого. Може, нагадати про себе родичам. Може, посортувати у пам'яті колишніх кавалерів і намалювати наступних.
Картинка №5: у шкляному горнятку — ліптонський чай. Поволі, але впевнено топляться цукринки. Колір чаю приємний.
А тобі гарно в чорному. Весь — у чорному. Бо це — твоя константа. Але бракує білої лілеї, захованої у петлицю твого серця.
Картинка №6: прейскурант — мені не друг. Але ми мусимо бути разом.
А твій ніс видає тебе. О Боже! Витягни його з цієї мороки, якщо я не можу. Бо мало часу.
Картинка №7: безліч вазонів на вікні.
У дівчини геть подряпані руки. Версій може бути багато: — у неї є кошеня; — вчора вона ходила по малину чи ожину; — робить експеримент над власною шкірою. Всі версії правильні й затверджені адміністрацією помилок і містифікацій.
Картинка №8: вологий ліс дихає дивною свіжістю. У нім не блукали олені. Там завше тихо. Може, це рай.
От і здійснилась її маленька книголюбська мрія — вона перечитала книжку Франсуази Саган. Це — те саме, що їздила до Штатів. Мрія — завжди солодше, втім, не шкодую.
Картинка №9: високі крісла чекають на дам, королів, валета. От він — Піковий Валет. Нині — це козирна масть.
Стати б мені жабою і задусити тебе своїм зеленим цілунком — аж до крові.
Картинка №10: бліді лілеї — не метелики. Але літати їм — лише по смерті.
Бубнова дама розчісує свої русяві коси. Вона у колоді — на самому споді. Вночі, рівно у миднайт вона призначила рандеву Піковому Валету. Але він забув...
Картинка №11: у тролейбусі парко. Якщо не буде дощу, то велика "целофанка" (фанатка цілунків) висітиме над містом ще 2 дні.
Цей пацан схожий у профіль на якусь гидку рибу, яку забули замаринувати. Нижня губа у нього розкаталась по черевиках. Він брутально згадує свої походеньки і тарабанить пляшками в авосьці.
Картинка №12: брат каже, що на рибалку йдуть лише ті, кому бракує грошей на рибні консерви. Це може виявитись правдою якогось дня.
Звичайна собі зустрічна. Вчора вона була натурницею, нині — знайома, завтра — варителька борщу. А через 50 років — стара хвора жінка. Чому не навпаки?
Картинка №13: ноги, багато ніг. Колеса і знову ноги. Мабуть, це люди. Ми приїхали.
Можна двічі увійти в одну річку, але не треба два рази ставати ногами на ті самі граблі. Буде боляче. Затям.

м. Львів.