Анджей СОСНОВСЬКИЙ

П’ятниця, 2 червня: Aktiv Vergesslichkeit i Gelassenheit. Ідемо
з Кубою до бару на одне пиво, паскудно
Болить голова, до того ж починає моросити: здається спека все
ще змагається із прохолодою, східноевропейський
Антициклон із повітряними масами Арктики. Чи хтось переможе?
а чи, може, запаморочення й біль голови
Змусять мене покинути поему вже в цьому місці? Останнім часом
погода примхлива, як ніколи. Позавчора
Була дрібна мжичка й золотиста осяйність вулиці, куди я потрапив
просто з Koguta, й раптом — трах! сірі потоки дощу
Із сіро-буро-малинового неба, хоругви водяного пилу на дахах,
і швидка, навальна сірість, сповнена світла
І води: птахи вшиваються під листя, люди — під брами, а за хвилю —
стахітливий шелест граду в розпалі спеки! листя
Опадає цілими хмарами, вітер відносить його до брами, під котрою
ховаюсь я. Стою й дивлюся: це Rakowiecka,
Тополі, дуже багато молоді, котра новою лінією метро з’їжджається
сюди до дискотек і барів — от, кому зараз добре:
Одні простягають догори руки й скачуть, інші бігають, ні сіло
ні впало, вигейкуючи щось до неба,
А найполохливіші туляться під дашком недіючої вже овочевої будки
поблизу зупинки і перемовляються. Ха! Блиск!
Грім! Буря таки зволікала з атакою. Цікаво, як зараз почуваються
оті рододендрони з ботанічного саду
PAN-клубу в Powsinie («Вже завтра зацвітуть нові, чудові рослини,
котрі варто побачити»)? Вони ж бояться
Грози. Тоді в селі відбувалися смішні церемонії, пов’язані з грозою,
меблі відсувалося від стін, бо блискавка «бігає»
Стінами, коли вдаряє в будинок. Але здебільшого вона не вдаряла
в будинок, хоч на горі під лісом мені показали, гм,
Що то було? Белемніт чи фульґурит? І що я взагалі робив на селі?
Сам, як Кшись Карасик коло пивного кіоску? І що
Я, властиво, робив на Koree? Здається, просто був щасливим:
ходіння в светрі осіннім і весняним садом —
Це така радість: нетривкий холод гамака і вітер в горіховій
кроні над головою: книжка випадає з рук,
І дрімота сповнена швидкоплинних снів кольору сіро-золотої
ренети, ренети, Юстино, і твоїх очей. Це
все таке несуттєве, кажу зненацька Кубі, — одне пиво плавно
переходить у наступне, аж людина
Починає відчувати розкішне мерехтіння часу в кістках і хочеться
потягуватися й не спати, пити, курити і вбирати
Ніч, котра настає так безтурботно, а потім вже ніколи нас не
покидає, а тільки липне, неначе міль
До лампи: так ото й ми прямуємо до смерті? Ще крок
у бік вогню, не бійся, доторкнися
Пучками, відчуй, зойкни й посміхнися: це ж така дрібничка,
бо прецінь — не тут і ще не зараз.
Обернешся легко на підборах і сміючись відійдеш від полум’я
в морок? Болить мене голова. Обговорюємо
Есей, який Куба пише про Б. З., про те скромне слово на «s»,
якого Богдан взагалі-то й не вживає, але
Воно присутнє безсумнівно. Друге пиво переходить у третє, і я
освоююся з думкою, що сьогодні не працюватиму.
Справді болить мене голова, а, зрештою, навіть після малого пива
роблюся неписьменним. Як же закінчити поему?
Напруга зростає. Публіка повинна кричати: «Йди вже, звалюй
додому і вважай на себе!», однак переговори
Неможливі, бо з-за столика перед баром піднялося кілька типів
якраз, коли ми зайшли, а столик в п’ятницю
Ввечері — це скарб. При бажанні його навіть можна продати.
Коли ж я встигну поприбирати? До твого приїзду?
Замало просто все повикидати: стоси залежаних ліків (Progistero-
num 50 mg?), трави Salvia Fix i 8.Septovit Fix,
Помаранчові шкірки в якомусь мутному сиропі, Satural, два
флакони з-під Pepto-Bismol’у, кільканадцять
Страхих горнят, міксер, млинок для м’яса (що за грюкіт в сміттє-
проводі!), дві в’язки ключів, сімдесят видів
Майже цілком вивітрених приправ, близько сотні пластикових
пляшок з-під мінеральної води, газованої
Й негазованої (таке гуркотіння, ніби сусіди з цілого будинку
почали грати в кеглі), міцні анісові
Цукернички La Pasticca Del Re Sole, привезені з Італії
в пізніх вісімдесятих, стара телевізійна
Антена, що від біди могла б імітувати вішак для одягу, однак
замість цього передовсім є серйозною
Перешкодою для нетверезих гостей і загрозою їхнім гарнюнім
очицям, і оцей тридцятирічний холодильник,
Який за неповну годину сковує льодом дволітрову пляшку кока-
коли і взагалі не піддається регулюванню!
Чи буде продовження? На разі вбираю пуловер і думаю,
що найвищий час для простого пуншу,
Що його Тадзьо готує на честь Чарльза Діккенса: віскі, свіжо-
заварений чай, цитрина. Проти ґрипи,
Неврозу й подагри, особливо проти цієї останньої, бо від
омагри найкраще — віньяк «Люксусовий»
Із мультивітаміновим соком та содовою. (А podgorzalka — це
качка Nyroka nyroka). Та поки що п’ємо пиво,
І потроху сутеніє: температура зростатиме, аж поки живе срібло
сміху розірве термометр, і бар вистрелить в ніч,
Немов фантастична петарда. Петарда. Моє серце оголене. Невже
в нас немає жодних спільних захоплень,
Дорогий пане J.S.? Шарль Бодлер? Скажи мені, Томчику, чи я,
часом не суб’єктивний? Я дуже
Суб’єктивний і майже як Яцек Подсядло вірю власним очам,
коли за нашими плечима виростають
Тадеуш з Юстиною, а я замовляю вже не два, а чотири пива
(Куба організовує кріселка). Ох, далі
Болить мене голова: Юстина каже, що це від напруження, Тадеуш
рекомендує зубрівку з яблучним соком.
Ясна річ, що я знервований і скутий, бо майбутнє, майбутнє вже
не має сенсу, який йому надає Макбет.
Беру зубрівку з соком. «Вихід дракона». Тадеуш теж бере: високі
шклянки подзвонюють кубиками льоду: по сто,
По сто — Sto lat, Генрику, хто краще за тебе розуміє зв’язок ТІЄЇ
пристрасті з Божою ласкою? (Пам’ятна сцена в
Познані: стоячи на колінах говориш про Леопольда Бучковського,
до готельного номера нагло завалює Януш
Рудницький: генію, ти що, собі трохи піддав?). То, може, ще по одній?
за п’ятнадцять хвилин почуваюсь як титул
Найкращої книжки Юліана Корнгаузера! Тимчасом западає пітьма —
вже пізно. Ми в лісі: довкола нас, може, сотня
Людей — ліцеїстки, студенти, хулігани, — всі такі молоді й красиві,
густо пообсідали столики: прекрасне видовище —
Цей тлум перед «Зеленою Гускою» пізньовесняної ночі зі шклянками
в долонях простягається аж до кінця алеї
Незалежності. О пізньовесняні ночі! На скраю літа, коли час почуває
себе ніяково, й дівчата з «п’ятачка» починають
Переминатися з ноги на ногу, а сусіди з дев’ятого поверху вирушають
на Мокотовські Поля, захопивши полядвицю,
Шампури і три літри спирту, розведеного водою з медом. Такої ночі
я подався на Koree з букетом троянд,
Аби учениця знала, що її вчитель англійської мови готовий на все:
ті квіти, ще незматеріалізовані, але вже
З ароматом темного саду, схованого за парканом, були подаровані
в якомусь віршику під черговою контрольною
Роботою. Адресу я дізнався з щоденника. Чи текст тієї пісеньки
(Little China girl / you shouldn’t mess with me
I’ll ruin everything you are) ти сприйняла близько серця вже тоді (1983),
чи, може, пізніше? Шшшшшшшшшшшш,
То було домашнє завдання: to mess with sb: злигатися з кимось,
але mess — це також: плутанина, хаос, балаган
І решта повинна бути прозорою: оскільки то було д о м а ш н є
завдання, то я мусів мати дім, аби його ретельно
Перевірити. І що ще треба зробити ретельно? Треба випити це пиво,
яке несе Тадеуш і — на Бога! — треба прибирати!
Прибирати! Порпатися в житловому бетоні, немов якийсь хрущ,
чорний жук-гнойовик, жук-сміттяр, могильник,
Мокриця, що живиться пліснявою, музейний довгоносик,
що нищить склади й крамниці (любить
Навіть клей), як скарабей, короїд, жужелиця, тля, терміт, кліщ,
світлячок, Brychius elevatus, блощиця, блоха,
Водомірки: звичайна, жовто-зелена й пурпурова, і та прегарна
мурашка-вбивця (Thanasius formicarius),
Біло-червоно-чорний термінатор короїдів. Або ж твій добрий сусіда,
цей сусіда-дивак:

Ну от і маємо парадокс, бо під цим кутом зору ніхто з нас ніколи
не здає екзамену на атестат зрілості? Shall I
Рart my hair behind? — думаю собі, натикаючись на погляд однієї
з моїх учениць, яка моментально губиться
В тлумі чорних тіл, немов у лісі. Це і є та selva oscura, правда?
Nel mezzo del cammin di nostra vita. (Я вже не
Приймаю участі в розмові). Мені так страшно, Джеймсе. «Чому цей
вірш такий довжелезний? І сповнений смерті?»
Твої слова. В липні 1983 року відвідав тебе Пьотрек, перший раз
у Нью-Йорку, ох, перший раз після
Карантину — паспорт і стипендія від департаменту штату
(таку саму отримав Богдан, але коли?
Вірш «День, в який відійшов Станіслав Каня» подає час докладно,
з точністю до одного дня). Прилетів
Із Вірджинії, аби порозмовляти з Кеннетом Кохом і тобою,
а ще — з Едвіном Денбі, АЛЕ
Коха він не застав, а Денбі таким лагідним і люб’язним голосом
повідомив по телефону, що, на жаль, він
Саме збирається поїхати в Мейн. Ні до якого Мейну він не поїхав:
розбився кількома днями пізніше. «Знаю, про
Що він говорив», — каже P.S. на розі мініатюрного садочка, який
належить «Brodzka Pub» (колишній «Gong»).
Ну, а Скайлер? Джон Ашбері домовився про їхню двогодинну
зустріч, побоюючись, що Скайлер важкий
У спілкуванні. Готель «Chelsea». Який поверх? Другий чи четвертий?
«я так мало його знав, що не міг вирішити, з чого
Почати розмову. Мав заготовані питання, але такий салага, як я,
з одного боку...» А з іншого: J.S: у темній,
Вузькій, як вагонне купе, кімнаті, близько 15 квадратних метрів,
брудна постіль, запухлий, неголений,
Тільки так трохи... підійнявся, опустив ноги й чекав. «Мене просто
заткало, однак мусів якось закінчити цю справу,
Тож увімкнув диктофон і почав задавати питання, але ота внутрішня
судома ніяк не хотіла минати, й це було помітно,
Мабуть, з того, як я говорив, і взагалі, а Скайлер весь час повторює
те саме: Yes, I think so i No, I don’t sink so...»
«Слухай, добре й так. Добре, що він взагалі згодився розмовляти з
тобою», — сказав Ашбері. «І, знаєш,
Я потім замислився, що маю з тим всім робити. Подумав навіть,
що було би потішно подати це повністю.
Ото моя невдала історія кохання — і все». Вельми вдячний тобі,
Петре, але, власне кажучи, це моя
Невдала історія кохання. З галасливої темряви з’являються нагло
гарненькі панянки у фірмових костюмах
«Lucky Strike»: буде презентація. Треба сховати сиґарети «Camel»,
«Carmen» i «Golden American», аби не міняти їх на
«Lucky Strike», а просто отримати ті чотири пачки задурно. Але
ні — сьогодні все по-іншому: роздають не
Сиґарети, а лише якісь купони й свистки: що це? Тепер вони за
сусіднім столиком. Часом губляться в тлумі,
А потім з’являються знову. Цікаво, — до нас теж підійдуть? Зараз
довідаємося. Той, хто купить найбільше, —
Виграє червоного «Walker»’а. Поза тим оголошується бліц-конкурс
на кращий рекламний слоґан, а за кожні 2
Пачки видають по жетонові зі знаком $, — це можна буде поміняти
на пиво. Яка розвага! Чи маємо бажання пограти
В цю гру? Хе-хе, вже з певним зусиллям зосереджуємося на лозунгах:
наш час, мабуть, минув: результати такі
Непереконливі, що ми просто не віддаємо бланків: «Хвиля страйків»
під цим відкритим пуделком, повним сиґарет?
«Страйкуй з нами» під самотньою сиґаретою, недбало спертою на
пачку? «Остання спокуса Христа» під пачкою,
з якої стирчить одна сиґарета? Сором. Питаюся в панянки,
хто зараз перемагає в цьому змаганні
Після віскі, і з яким рахунком. 13? То я купую одну пачку, Юстина —
ще одну, разом маємо 20 пачок і 10 пив, отже,
Ми — перші. Oooops! Треба знову купувати: блок, іще раз блок,
прошу дуже і дуже дякую: ситуація
мерехтить, немов у калейдоскопі. Встановлюємо візуальний контакт
із найнебезпечнішим суперником: я йду
Нагору, додому за рештою грошей і тими пластиковими пляшками,
які пережили прибирання. Щастя, що
Мають корки: складаю їх у пластиковий пакет, який ти мені дала
для книжок: біжу додолу і купую відразу
Гей! чотири блоки за мільйон двісті тисяч старих злотих: фірмова
дівчина вкривається червоними плямами.
Як називається наша команда? «Literatura na Swiecie», — кажу,
а вона: На жаль, мушу вам повідомити, що
«Власне Польща» знову має перевагу над «Польською Літературою».
«Література на Світі»! Журнал не може програти, —
Кажу й купую ще два блоки. Журнал в жодному випадку не може
програти! — грюкаю кулаком по столі й
Купую наступний блок у той час, коли Юстина стоїть біля шинквасу
й отримує пляшки з пивом, а на додаток —
Здивовані погляди барменів, які мусять їх наповнювати. Ох, це
довго розповідати! Що таке потляч? Потляч —
Це угорська національна страва. А як називається канал, який
з’єднує Бєбже з Чорною Ганьчою? Суецький
Канал? Дорогеньке моє радіо! Якими словами маю розказати тобі
про вирішальні моменти коло шинквасу,
Про вереск публіки, коли капітан команди суперників і я зійшлися
у вирішальному поєдинку, а рахунок уже йшов
На окремі пачки? Я сказав (несподівано): пропоную нічию. Бо
ніхто не повинен програти. А він відповідає:
Добре, нехай буде нічия. Це викликало бурю оплесків і нагород:
бейсбольні кепки, запальнички й пляшка
Бурбону на всіх (це вже гірше?). Отож випиваємо майже три
чверті пляшки бурбону і впадаємо в легку
Меланхолію. (Чи це справді ненормально, що я не вмію, не можу
уявити собі кохання без цілковитих знищень і
Руйнацій? Прецінь лише за якогось шаленого збігу обставин
можна уникнути цього, подавшись
Сліпим безпечним шляхом, аби знерухоміти під конкретним
дахом із дещо сакраментальною схильністю
До збентежень у той час, коли насправді вже нічого так не
гіпнотизує, як спалені мости. А потім Аktiv
Vergesslichkeit? Abgeschiedenheit i Gelassenheit, любий мій
німецький друже. Того разу Сін
Приїхав вантажівкою, щоб забрати старі блакитні фотелі
й величезний телевізор із Platt’s Lane,
Коли мені вже вдалося викинути все це перед відльотом
до Польщі в болото зимного квітня
1992 включно з грошима і чорною пластиковою торбою,
переповненою езотеричними нотатками
До докторської дисертації: сміховинні подібні здобутки,
як вирушаєш на першу прогулянку
Зі свободою когось, хто, оглядаючись через плече, бачить,
що горить Лондон). А далі?
Далі йдемо поволі нагору: Юстина, Тадзьо, Куба і я з блоками
сиґарет, пляшками й каністрою пива,
Яку отримали в нагороду від бару. Всідаємося, не тямлячись
зі щастя, в кімнаті, я вмикаю музику,
Сидимо усміхнені, Юстина виходить на балкон, вмощується
на бетоні, опускає голову на ровер,
І в неї на очах виступають сльози. Ще ніч, і знову починає
падати дощ. Я стою посеред кімнати й
Посміхаюся до Юстини, до Тадеуша, до Куби, Юстина
повертається і щось говорить діффенбахії,
Тадеуш бере телефон і замовляє таксівку, за якісь 10 хвилин
я залишаюся сам, вимикаю світло й сідаю
На канапу: сиджу, усміхнений у темній, неприбраній квартирі,
нігтями впинаюся в кисті рук, в долоні,
Ох, бо буде добре, бо невдовзі настане похмурий світанок,
і ти увійдеш у зимні шари стратосфери
Над Атлантикою, бо летиш уже більше, ніж дві години, бо
невдовзі будеш у Парижі, бо можна вже
Забути про ті океани, бо під вулканом народилося дитя,
бо прийде свято, і ми їстимемо тістечка,
Бо зимою поїдемо в гори кататися на лижвах, бо хтось
мусить прийти мені на допомогу, бо
Перед нами щоразу менше прекрасних і важких завдань,
бо ти вже так близько: ходімо.