|
— Більшість художників традиційно підходять до організації виставкового
простору: є об’єкт і є місце — подальші зрушення залежать від самого артиста,
якщо він розгублений: об’єм ґвалтує його, примушує або все відбувається
навпаки. Однак такі виставки є сірими або тупо саморекламними. Чим же
для Вас є простір і чи взагалі потрібне формальне визначення самого цього
поняття?
— Я не працюю з простором ні в площині, ні в об’ємі, не працюю з картиною
чи з інсталяцією. Для мене найголовніше — праця зі своїм внутрішнім простором,
і це є першоосновою форми висловлювання. Тільки цей простір є цікавий,
і тільки в ньому я шукаю дороги, запитання та відповіді. Не існує ніяких
меж — будь-який матеріал, будь-яка форма, якщо цього вимагає потреба висловлення,
має право на використання. Хоча це не є остаточним рішенням, адже внутрішній
простір є вільний, і для нього відмова від будь-якої матеріальності, від
будь-якої форми є нормальним радикальним ходом — залишити ідею на рівні
думки, — живим імпульсом, що не проявляється в замкнених структурах. Є
думка, і не обов’язково, щоб вона матеріалізувалася. В іншому випадку,
вона перестає бути носієм ідеї.
Найбільше слід остерігатися переконання визначеності та правильності того
чи іншого руху в просторі, якщо він не підтриманий внутрішнім вектором.
— Можливо, думка є найближчою до абсолюту?
— Звичайно, вона є ближчою, але, знову ж, по відношенню до форми. Існує
першопричина, з якої приходить думка, на основі якої вона проявляється.
І що це за першопричина — невідомо ні думці, ні підсвідомості. Вона є
рушійною силою появи ідеї. Це момент, в атмосфері якого найцікавіше перебувати.
Адже закінчений мистецький твір чи проект не має вже живого інтересу,
до нього не цікаво повертатися. Це ідеї, які вже себе проявили, і тому
я не хочу пояснювати свої речі, не маю бажання з’ясовувати, чому саме
так зроблена та чи інша робота, арґументувати цей процес — в цьому нема
сенсу. Для мене цікавіше, коли він залишається таємничим. Змоделювати
можна все наперед, але завжди, коли починається праця, процес іде зовсім
в іншому напрямку, якого навіть не сподіваєшся. Занурення в цю стихію,
відчуття внутрішньої вібрації, неспокою, чогось невідомого і є наближенням
до абсолюту.
Одним єдиним імпульсом до руху є порив пошуку істини. В будь-якому напрямку
в науці, технології, мистецтві існує онтологічна річ — як наблизитися
до істини. Завжди виникають такі казуси — все зупиняється, і далі дороги
немає. Саме ця неясність та невизначеність є ознакою існування дороги
і потреби в наступному кроці. Однак такий рух не пов’язаний із зовнішніми
чинниками — в них нічого нового немає. Все нове, що повинно виникнути
і до чого слід прагнути, пов’язане із самим собою. Подразник тільки там,
і там каталізатор цього руху. Подразником не може бути те, що має кінець
і початок. Безконечною структурою є тільки сам суб’єкт — не його фізична
сутність, а внутрішня духовна наповненість.
Суб’єкт не працює в часі — він працює в самому собі. І визначення часу,
в якому знаходиться суб’єкт, і часу самого суб’єкта є різне.
— Чи є в цьому дилема категорій, що притаманні останнім мистецьким
тенденціям?
— Дилеми як такої не існує. Це протиріччя створюється для полегшення розуміння,
для осягнення структури суб’єкта — того індивідуума, котрий веде мову
цими категоріями. Саме тоді створюється дилема іншою формою, іншою групою
людей, які прагнуть систематизувати і розкласти все по поличках. Насправді
не існує процесу, який сьогодні зупиняється, а вже назавтра розпочинається
знову, — рух іде безконечно. Немає ні ХІІІ-го, ні ХХ-го століть — все
проходить в одну секунду і сконцентровано в одній крапці.
— Все-таки, який би Бажай не був самодостатній, прислухаючись до внутрішніх
імпульсів, творчий процес однаково відбувається в певному середовищі —
важко з ним порозумітися?
— Непросто, однак це не є категоричним відмежуванням від спілкування на
загальному мистецькому рівні з колегами. Але діалогу як такого не відбувається.
Можливо, завжди між творчими людьми існує непорозуміння — не стільки щодо
самого індивідуума, скільки щодо його мистецького доробку. Відчуття нещирості,
недомовляння, висловлювання банальних фраз засмучує найбільше. І якщо
є контакт з небагатьма людьми, то він відбувається до певної межі: теми,
які дозволяю собі у спілкуванні, не стосуються мистецтва. Про мистецтво
краще розмовляти з дуже обмеженим колом, з друзями, яким довіряю. Але
все одно розмови є розмовами, а творчий процес є процесом самітника, однієї
людини. І речі тільки тоді проявляються, коли виходиш за рамки своєї свідомості,
потрапляєш у медитативну структуру творіння, один на один із собою.
— У такому випадку, Ваше ставлення до колективних виставок?
— Вони можуть існувати, адже об’єднання двох позитивів — це мова і двох
полярностей — також мова. Знову ж таки, між цими двома творами піднімається
третій — кураторський, який знаходить між авторськими речами співзвучність.
Однак кураторський твір може створюватись енергетичною плазмою тільки
двох індивидуумів, без присутності третьої особи — коли твориться цільна,
ідейно насичена форма, яка самодостатньо працює в просторі. У цьому контексті
групові акції є нормальними. Залежить тільки, з яких мистецьких речей
формується виставка. Якщо вони вагомі, то ніколи не знищать одне одного,
а тільки підтримають. І навіть два радикальні твори, що знаходяться поряд,
уже мають об’єднуючий фактор. Найгірше, коли виникають абсурдні ситуації
з різноплановими роботами.
— У Вас виникали аналогічні ситуації?
— Навіть коли це мало місце — простір, в якому відбувалась експозиція
моїх творів, я прагнув будь-якими засобами доповнити, створити оточення,
щоб вигравала та річ, яка є поряд, і вигравала річ особисто моя. Але це
відбувалося досить рідко. Є бажання працювати з художниками високого мистецького
рівня. Але, знову ж, я дуже прискіпливий до своїх колег і не з усіма піду
на таку співпрацю — мене цікавить ідея, проект, лінія його розгортання.
І якщо є відповідність моєму баченню проблеми — співпрацюю.
— Для чого, власне, створена Асоціація концептуальних художників? Синдром
вихователя ?
— Ця асоціація створюється для заповнення прогалини в сучасному мистецтві
і є актуальною в західному реґіоні й безпосередньо у Львові . З’являються
нові погляди, нові думки, нове розуміння як мистецької, так і філософської
структури, нове соціальне розуміння мистецтва. Ці форми, що хочуть проявити
себе, повинні отримати розуміння. Тому кожного з художників, які входитимуть
у дану концептуальну структуру, асоціація буде підтримувати та сприяти
реалізації авторських проектів. Формується коло — в основному з молоді,
адже деякі люди зрілого віку хоча розуміють і бачать в нових віяннях щось
цікаве, та осягнути чи ввійти в дану структуру їм надто важко. Це пов’язано
зі зміною мистецької філософії, зі зміною життєвого устрою. Більшість
художників Львова (не тільки старшого покоління) працюють у вчорашньому
дні і вони не актуальні.
А щодо синдрому вихователя — то є повага до людини, що дійсно щось творить
і шукає, незалежно від форми, в якій це проявляється. І щодо таких понять,
як наставництво чи учитель не можна сказати, що я відсторонений, — є розуміння
впливу на формування нового покоління своїм прикладом, своєю роботою і
тільки цим! Вільному воля. Кожна особистість формує себе сама, й достатньо
навколо інформації для цього, тому вихователь як такий має певні обмеження.
Кожен сам себе виховує — це моя позиція! Асоціація, в цьому випадку, покликана
допомогти молодим визначитися.
Щоб вийти за рамки традиції та подолати рутинність яка створену часом
і суспільством, художник має бути сміливим і безкомпромісним. До такого
протидіяння не кожен здатний — радикалів дуже мало, а сучасне мистецтво
якраз і потребує радикальності. Дана Асоціація як структура сприятиме
орієнтуванню молоді як у мистецькій ситуації, так і в інформаційному просторі.
Якщо молода людина володітиме навиками входження в даний простір, що є
великою допомогою в пошуку нових форм, в орієнтації загальних процесів,
— вона швидше сформує свій внутрішній вектор. Інформація — це як текст,
що дістається для стимулювання внутрішнього імпульсу, — далі процеси відбуваються
не завдяки інформації. Вона існує до певного моменту — і чим швидше від
неї відсторонитися, тим більше білого поля залишається для особистої творчості.
Ми ніколи не були відірвані від світового контексту — і це великий комплекс,
якщо хтось думає, що ми вторинні. Істинний художник завжди повинен мати
почуття неповторності та гідності, мати здорові амбіції. Догоджати всім
— це шлях гіпертрофовано лояльних художників із Спілки та молодих конформістів,
а незалежність передбачає конфлікт з оточенням, із суспільством і ніякого
конформізму. Це вічний шлях відстоювання самого себе, своїх переконань
у мистецтві, яке є великим — без початку і кінця. В ньому кожен знайде
свій лабіринт, і завжди буде місце для експериментування.
— Ще одне запитання, воно досить суттєве — про фонд Сороса! Чи принесла
діяльність фонду кардинальні результати і чи допомогли фінансові ін’єкції
ситуації загалом?
— Для певного кола людей такі ін’єкції дали якісь результати, але не знаю,
чи вони настільки вагомі в цілому. Більшість мистецьких явищ відбувається
поза цією структурою, і фонд є допоміжною ланкою. Все залежить від самих
нас — від мистецького бомонду, який існував та існуватиме, незалежно від
того, чи буде існувати фонд Сороса, чи ні. Звичайно, зараз сам фонд зазнає
структурних змін, і невідомо, яка саме форма діяльності йому буде притаманна.
Однак саме існування такої організації є позитивом для сучасного мистецтва
України.
|
