Анатолій ФЕДІРКО

Провокація
як засіб...

 

— Почнемо розмову так: мистецтво — влада?
— Мистецтво і влада — це постійна проблема. Мистецтво нехтує владою. Це постійна дилема — загравання з владою, але хочеться бути незалежним від неї. А влада завжди вимагає певних ґарантій.
У цьому році я розробив дуже важкий проект «Собор», і коли владні структури думають, що знають, який він має контекст, то вони глибоко помиляються. Чомусь точка відліку йде від проекту «Українська осінь в колі друзів» галереї «Київ», коли ми закололи свиню. Всі про нього згадують, і маса моїх друзів художників скаржаться, що було перетягування уваги на себе. Я не збирався вбивати свиню — свині вселялися в галерею, і це було нормально. У кожному разі, акт заклання виходив від жінок, які від шоку перейшли до практики — всі були з валізами! Жінки вимагали крові — ось хто господарі нашого життя. Я змушений був піти назустріч побажанням трудящих, а це була інтелектуальна еліта: на 90 відсотків — представники мас-медіа.
Контекст заклання традиційний, і якщо вони почнуть згадувати не галерею «Риджина», а історію праслов’ян, то заклання було щоденною практикою, але чомусь влада не може пробачити мені проект трирічної давності.
— Може, вона не любить радикальних рухів? Бояться «бомби»?
— Ти зверни увагу, як ґазета «День» почала радикально висловлюватися після виборів. Але вибач — показувати дулю в кишені!..
Пригадаємо проект «Тайна вечеря» українських художників з українськими політиками. Фантом цього проекту в тому, що ті кадрові рокіровки, які відбулися в політичних колах, співпадають з тими «умовними» змінами тих же кадрів, що я зробив два роки тому. Мистецтво має передбачати політичні ходи.

— Тебе це інтриґує?
— Мене це лякає. На сьогодні, думаю, відділ аґітації ЦК КПУ був більш відкритою структурою, ніж, скажімо, ЦСМС, який очолює пан Онух.

— Не все так однозначно із сьогоднішнім директором... Чи він має кардинально змінити ЦСМС?
— Дійсно, як кажуть у Росії, «место красит человека». Так от, приїхав чоловік, і мене не стосуються його особисті наміри, це його приватна справа, — мене цікавлять його публічні вчинки та дії. І не потрібно розказувати й переадресовувати відповідальність. Якщо не спроможний кардинально змінити ситуацію — подай у відставку, якщо ти не згоден.

Моя позиція дуже проста і дуже східна — «караван іде, собаки гавкають». Ці верблюди, абсолютно східні тварини, думають: невже гавкання собак — це все, що породжене «вільним світом»? Хоча я переконаний, що господарі цих собак згодні з верблюдами.

— А чи не маєш ти особистої образи, — скажімо, пов’язаної з ґрантом, — що твій проект не підтримав ЦСМС?
— Абсолютно жодної образи. Справа в тому, що це не одна інституція, до якої я звернувся. Можу назвати низку організацій, до яких я звертався, і жодна не відреаґувала!

— Можна конкретно сказати, які фонди, інституції не підтримали твій проект?
— Починаючи від фонду культури, що підтримав тільки морально, закінчуючи ЦСМС. І це нормально, і я не можу ображатися на всіх. Не залежить, чи отримає проект підтримку, чи не отримає: він відбудеться по-любому. Це стосується всіх моїх попередніх проектів, а це вже практика. Галерея «Київ» працює п’ятий рік, так було з проектом «Face to Face», з «Софіївкою», з «Таємною вечерею», з іншими проектами.

— З проекту в проект ти стикаєшся з однією і тою ж проблемою. Виникає цікава ситуація — ти один проти всіх?
— Ні, ти зрозумій, що я не йду на відкритий конфлікт, маю чудовий досвід. Є один художник, Вітя Рижик — людина, яка розривалася в 70-х, між офіційним і неофіційним мистецтвом, і для мене було великим враженням, коли він приносив свої неофіційні роботи на офіційний виставком, вислуховував коментарі, забирав картинки і спокійно відходив. Так от, я це й роблю і продовжую таким чином традицію українських художників 70—80-х років.

— У нашій ситуації роль куратора явно специфічна. Крім фінансування проектів, він стикається з масою інших проблем. Як тобі, взагалі, схема — ідея, кошти, проект?
— Парадокс у тому, що гроші на Сході Європи ще нічого не вирішують. Можливо,

на Заході, скажімо, в Англії, такий підхід до реалізації проектів є логічний. В Україні ґранти, інші грошові ін’єкції не є гарантом успішності проектів.
Скільки ґрантів отримала івано-франківська «Імпреза»? Я знаю, що багато людей витрачали масу сил, щоб підняти, просунути цю ідею. Виділялися великі кошти з державного бюджету та громадських організацій, але чи стала вона феноменом у Східній Європі? — ні! А чому? — не було нормальної команди людей, фанатично відданих ідеї.

— Гаразд, якою, на твою думку, має бути схема розвитку проекту?
— Існує схема центру сучасного мистецтва. Я давно казав, що такий проект виникає не під якусь абстрактну ідею, а під виділені цим центром конкретні гроші. Потім уже куратори набирають відповідних виконавців-художників і розробляють ідею. Чому більшість проектів, реалізованих за такою схемою, є незначними і одноденними — коли ситуацію рятують включенням в експозицію проекту робіт авторів, що вже мають ім’я.
Є велика різниця між тим, коли проект робиться під гроші і коли він є першоосновою всієї діяльності куратора. Дуже багато людей не розуміють одного моменту — що це чистої води прояви соціалізму, коли виділяються кошти і вони повинні освоїтися. Яка різниця організаторам, що робити: споруджувати сміттєсховище чи реалізувати артівський проект. У цій ситуації мистецтво творять не виконавці, не художники. Вони не є самочинними фіґурами, самодостатніми — це маріонетки, які про це навіть не здогадуються, і з самого початку є залежні, вторинні. А вторинність у мистецтві — це найбільша трагедія. Саме тому проекти і є вторинними, і аж ніяк не можуть претендувати на кардинальність. Отже, проблема не в коштах і не в художниках, а в спроможності куратора запропонувати цікаву ідею й довести її логічного завершення.

— Виходить, для куратора кошти відіграють другорядну роль?
— Ні, кошти відіграють дуже велику роль для реалізації проекту, але не так вони

важливі, як важливе уміння куратора їх роздобути. Я маю на увазі не куратора, який працює під фондові гроші, для нього це не проблема. Моє бачення розвитку проекту таке: є ідея, можливо, безглузда абсолютно, не прохідна, але завдяки неймовірним зусиллям, колосальній фізичній праці з втратою маси нервів, бажанню інтеґруватись з державними інституціями, отримуючи при цьому офіційні відмови, — проект живе. В такому розгортанні є якась логіка, притаманна тільки нашому менталітету. Біда нашої країни полягає в тому, що її населяє певна ментальність, а ментальність, все таки, — це категорія мистецтва, і куратори оперують саме нею.
Такі ситуації виникали у всіх моїх проектах. І найсмішніше в тому, що я прагну поєднати еволюцію мистецтва українського, часом непередбачуваного, з банальними схемами, що діють на Заході, де мистецтво достатньо структуроване. А коли мистецтво структурується, то вже відсутній момент спонтанності і творчості. Поняття куратора, який займається систематизацією, формуванням проекту вже з готових робіт, — це суто західний варіант. Варіант куратора ЦСМС. Для нашого середовища такий підхід і таке розділення «куратор — автор» — неможливі, оскільки у нас немає відповідної традиції.
У цій ситуації щодо ЦСМС слід сказати, повертаючись до початкових ідей цього інституту «відкритого суспільства», що за дуже короткий час він перетворився в свою протилежність — інституцію «закритого суспільства». Галерея працює з обмеженим колом художників та кураторів. І багато з них не відбулись би в мистецтві, якщо їм не дали б коштів — це достатньо штучні рослини.

— Я зрозумів твою позицію, але це позиція, яка потребує альтернативної програми або ідеї. Ти надієшся тільки на свої особисті сили, особисті контакти?
— Ні, я надіюсь і вірю в одне — проект має бути. І не кажу, що творю ґеніальні чи не ґеніальні речі, я просто роблю і не можу по-іншому — це моє життя. Мушу «здати кров» цьому «вільному суспільству». Не залежить, отримає той або інший проект підтримку чи

ні, — він відбудеться. І це підтверджується логікою моєї артистичної практики. Галерея «Київ» працює вже п’ять років і зреалізувала низку проектів.
Треба сказати, що галерея «Київ» об’єднувала команду толерантних художників. Це були люди з великим бажанням творити мистецтво, але можливості творити у кожного були різні. Для мене ж пріоритетом було почуття командної гри. Це не був жорсткий контроль, а надання можливості визначення кожним свого місця в структурі команди. Для мене немає поняття талановитий, не талановитий — критерієм є фанатичність ставлення до професії, до ідеї. Команда формувалася не одразу, і до розширення її ставилися надзвичайно ретельно. Але не всі витримали випробування та ритм праці — багато художників відійшли від команди. Та мистецтво не може бути безальтернативним, і на місце тих, що відійшли, приходять нові й не менш цікаві. Найголовніше, що команда збережена.

— Команда командою, але куратор в такому розкладі є домінантою. Можливо, ти «перетягував ковдру», подавляв ініціативу?
— Ситуація дуже проста: є мій проект і є команда виконавців, які провокують певну тенденцію. Такий розклад не був ні для кого секретом — вони мали грати належну їм роль. Більше того, якщо би був запронований цікавий проект кимось із команди, я би включився в його реалізацію на рівні з усіма. Але за п’ять років існування галереї жодного проекту не було запропоновано. Мабуть, художників влаштовувала така позиція.

— Галерея «Київ» зараз без приміщення, однак вона та її ідея продовжує жити?
— Проблема галереї в тому, що вона існувала при Спілці, а ця інституція консервативна за своєю суттю. Тобто з самого початку галерея була приречена залишитися без приміщення. Але в наших умовах галерея не обов’язково повинна мати фізичний виставковий простір, і це головний феномен української ситуації. Приміщення — це колосальні витрати, які не компенсуються мистецьким процесом. Набагато простіше, коли існує достатньо марґінальний апарат, який під конкретні проекти винаймає конкретне приміщення. Отже, галерея існує самочинно, поза великими інституціями, і підтримує з ними контакт тільки тоді, коли цього потребує розгортання проекту. Галерея, що існує поза приміщенням, набагато мобільніша. Найбільше здивування симпатиків галереї було тоді, коли зреалізувався проект «Face to face» в Чернівцях. Галереєю в цьому проекті виступило саме місто, його екстер’єрний простір. У проекті брали участь артисти з восьми європейських країн, для яких були створені нормальні умови для творчого процесу. Це свідчить про те, що концептуально й організаційно проект був підготований на відповідному рівні. Звичайно, це приємно, але хочеться, щоб таких галерей або подібних інституцій було більше. Така ситуація передбачала б конкуренцію, що породжує певний рух. А відсутність її вносить розслабленість і почуття лаврів.