|
— Почнемо розмову так: мистецтво — влада?
— Мистецтво і влада — це постійна проблема. Мистецтво нехтує владою. Це
постійна дилема — загравання з владою, але хочеться бути незалежним від
неї. А влада завжди вимагає певних ґарантій.
У цьому році я розробив дуже важкий проект «Собор», і коли владні структури
думають, що знають, який він має контекст, то вони глибоко помиляються.
Чомусь точка відліку йде від проекту «Українська осінь в колі друзів»
галереї «Київ», коли ми закололи свиню. Всі про нього згадують, і маса
моїх друзів художників скаржаться, що було перетягування уваги на себе.
Я не збирався вбивати свиню — свині вселялися в галерею, і це було нормально.
У кожному разі, акт заклання виходив від жінок, які від шоку перейшли
до практики — всі були з валізами! Жінки вимагали крові — ось хто господарі
нашого життя. Я змушений був піти назустріч побажанням трудящих, а це
була інтелектуальна еліта: на 90 відсотків — представники мас-медіа.
Контекст заклання традиційний, і якщо вони почнуть згадувати не галерею
«Риджина», а історію праслов’ян, то заклання було щоденною практикою,
але чомусь влада не може пробачити мені проект трирічної давності.
— Може, вона не любить радикальних рухів? Бояться «бомби»?
— Ти зверни увагу, як ґазета «День» почала радикально висловлюватися після
виборів. Але вибач — показувати дулю в кишені!..
Пригадаємо проект «Тайна вечеря» українських художників з українськими
політиками. Фантом цього проекту в тому, що ті кадрові рокіровки, які
відбулися в політичних колах, співпадають з тими «умовними» змінами тих
же кадрів, що я зробив два роки тому. Мистецтво має передбачати політичні
ходи.
— Тебе це інтриґує?
— Мене це лякає. На сьогодні, думаю, відділ аґітації ЦК КПУ був більш
відкритою структурою, ніж, скажімо, ЦСМС, який очолює пан Онух.
— Не все так однозначно із сьогоднішнім директором... Чи він має кардинально
змінити ЦСМС?
— Дійсно, як кажуть у Росії, «место красит человека». Так от, приїхав
чоловік, і мене не стосуються його особисті наміри, це його приватна справа,
— мене цікавлять його публічні вчинки та дії. І не потрібно розказувати
й переадресовувати відповідальність. Якщо не спроможний кардинально змінити
ситуацію — подай у відставку, якщо ти не згоден.
Моя позиція дуже проста і дуже східна — «караван іде, собаки гавкають». Ці
верблюди, абсолютно східні тварини, думають: невже гавкання собак — це все,
що породжене «вільним світом»? Хоча я переконаний, що господарі цих собак
згодні з верблюдами.
— А чи не маєш ти особистої образи, — скажімо, пов’язаної з ґрантом,
— що твій проект не підтримав ЦСМС?
— Абсолютно жодної образи. Справа в тому, що це не одна інституція, до
якої я звернувся. Можу назвати низку організацій, до яких я звертався,
і жодна не відреаґувала!
— Можна конкретно сказати, які фонди, інституції не підтримали твій проект?
— Починаючи від фонду культури, що підтримав тільки морально, закінчуючи
ЦСМС. І це нормально, і я не можу ображатися на всіх. Не залежить, чи
отримає проект підтримку, чи не отримає: він відбудеться по-любому. Це
стосується всіх моїх попередніх проектів, а це вже практика. Галерея «Київ»
працює п’ятий рік, так було з проектом «Face to Face», з «Софіївкою»,
з «Таємною вечерею», з іншими проектами.
— З проекту в проект ти стикаєшся з однією і тою ж проблемою. Виникає
цікава ситуація — ти один проти всіх?
— Ні, ти зрозумій, що я не йду на відкритий конфлікт, маю чудовий досвід.
Є один художник, Вітя Рижик — людина, яка розривалася в 70-х, між офіційним
і неофіційним мистецтвом, і для мене було великим враженням, коли він
приносив свої неофіційні роботи на офіційний виставком, вислуховував коментарі,
забирав картинки і спокійно відходив. Так от, я це й роблю і продовжую
таким чином традицію українських художників 70—80-х років.
— У нашій ситуації роль куратора явно специфічна. Крім фінансування проектів,
він стикається з масою інших проблем. Як тобі, взагалі, схема — ідея,
кошти, проект?
— Парадокс у тому, що гроші на Сході Європи ще нічого не вирішують. Можливо,
на Заході, скажімо, в Англії, такий підхід до реалізації проектів є логічний.
В Україні ґранти, інші грошові ін’єкції не є гарантом успішності проектів.
Скільки ґрантів отримала івано-франківська «Імпреза»? Я знаю, що багато
людей витрачали масу сил, щоб підняти, просунути цю ідею. Виділялися великі
кошти з державного бюджету та громадських організацій, але чи стала вона
феноменом у Східній Європі? — ні! А чому? — не було нормальної команди людей,
фанатично відданих ідеї.
— Гаразд, якою, на твою думку, має бути схема розвитку проекту?
— Існує схема центру сучасного мистецтва. Я давно казав, що такий проект
виникає не під якусь абстрактну ідею, а під виділені цим центром конкретні
гроші. Потім уже куратори набирають відповідних виконавців-художників
і розробляють ідею. Чому більшість проектів, реалізованих за такою схемою,
є незначними і одноденними — коли ситуацію рятують включенням в експозицію
проекту робіт авторів, що вже мають ім’я.
Є велика різниця між тим, коли проект робиться під гроші і коли він є
першоосновою всієї діяльності куратора. Дуже багато людей не розуміють
одного моменту — що це чистої води прояви соціалізму, коли виділяються
кошти і вони повинні освоїтися. Яка різниця організаторам, що робити:
споруджувати сміттєсховище чи реалізувати артівський проект. У цій ситуації
мистецтво творять не виконавці, не художники. Вони не є самочинними фіґурами,
самодостатніми — це маріонетки, які про це навіть не здогадуються, і з
самого початку є залежні, вторинні. А вторинність у мистецтві — це найбільша
трагедія. Саме тому проекти і є вторинними, і аж ніяк не можуть претендувати
на кардинальність. Отже, проблема не в коштах і не в художниках, а в спроможності
куратора запропонувати цікаву ідею й довести її логічного завершення.
— Виходить, для куратора кошти відіграють другорядну роль?
— Ні, кошти відіграють дуже велику роль для реалізації проекту, але не
так вони
важливі, як важливе уміння куратора їх роздобути. Я маю на увазі не куратора,
який працює під фондові гроші, для нього це не проблема. Моє бачення розвитку
проекту таке: є ідея, можливо, безглузда абсолютно, не прохідна, але завдяки
неймовірним зусиллям, колосальній фізичній праці з втратою маси нервів,
бажанню інтеґруватись з державними інституціями, отримуючи при цьому офіційні
відмови, — проект живе. В такому розгортанні є якась логіка, притаманна
тільки нашому менталітету. Біда нашої країни полягає в тому, що її населяє
певна ментальність, а ментальність, все таки, — це категорія мистецтва,
і куратори оперують саме нею.
Такі ситуації виникали у всіх моїх проектах. І найсмішніше в тому, що я
прагну поєднати еволюцію мистецтва українського, часом непередбачуваного,
з банальними схемами, що діють на Заході, де мистецтво достатньо структуроване.
А коли мистецтво структурується, то вже відсутній момент спонтанності і
творчості. Поняття куратора, який займається систематизацією, формуванням
проекту вже з готових робіт, — це суто західний варіант. Варіант куратора
ЦСМС. Для нашого середовища такий підхід і таке розділення «куратор — автор»
— неможливі, оскільки у нас немає відповідної традиції.
У цій ситуації щодо ЦСМС слід сказати, повертаючись до початкових ідей цього
інституту «відкритого суспільства», що за дуже короткий час він перетворився
в свою протилежність — інституцію «закритого суспільства». Галерея працює
з обмеженим колом художників та кураторів. І багато з них не відбулись би
в мистецтві, якщо їм не дали б коштів — це достатньо штучні рослини.
— Я зрозумів твою позицію, але це позиція, яка потребує альтернативної
програми або ідеї. Ти надієшся тільки на свої особисті сили, особисті
контакти?
— Ні, я надіюсь і вірю в одне — проект має бути. І не кажу, що творю ґеніальні
чи не ґеніальні речі, я просто роблю і не можу по-іншому — це моє життя.
Мушу «здати кров» цьому «вільному суспільству». Не залежить, отримає той
або інший проект підтримку чи
ні, — він відбудеться. І це підтверджується логікою моєї артистичної практики.
Галерея «Київ» працює вже п’ять років і зреалізувала низку проектів.
Треба сказати, що галерея «Київ» об’єднувала команду толерантних художників.
Це були люди з великим бажанням творити мистецтво, але можливості творити
у кожного були різні. Для мене ж пріоритетом було почуття командної гри.
Це не був жорсткий контроль, а надання можливості визначення кожним свого
місця в структурі команди. Для мене немає поняття талановитий, не талановитий
— критерієм є фанатичність ставлення до професії, до ідеї. Команда формувалася
не одразу, і до розширення її ставилися надзвичайно ретельно. Але не всі
витримали випробування та ритм праці — багато художників відійшли від команди.
Та мистецтво не може бути безальтернативним, і на місце тих, що відійшли,
приходять нові й не менш цікаві. Найголовніше, що команда збережена.
— Команда командою, але куратор в такому розкладі є домінантою. Можливо,
ти «перетягував ковдру», подавляв ініціативу?
— Ситуація дуже проста: є мій проект і є команда виконавців, які провокують
певну тенденцію. Такий розклад не був ні для кого секретом — вони мали
грати належну їм роль. Більше того, якщо би був запронований цікавий проект
кимось із команди, я би включився в його реалізацію на рівні з усіма.
Але за п’ять років існування галереї жодного проекту не було запропоновано.
Мабуть, художників влаштовувала така позиція.
— Галерея «Київ» зараз без приміщення, однак вона та її ідея продовжує
жити?
— Проблема галереї в тому, що вона існувала при Спілці, а ця інституція
консервативна за своєю суттю. Тобто з самого початку галерея була приречена
залишитися без приміщення. Але в наших умовах галерея не обов’язково повинна
мати фізичний виставковий простір, і це головний феномен української ситуації.
Приміщення — це колосальні витрати, які не компенсуються мистецьким процесом.
Набагато простіше, коли існує достатньо марґінальний апарат, який під
конкретні проекти винаймає конкретне приміщення. Отже, галерея існує самочинно,
поза великими інституціями, і підтримує з ними контакт тільки тоді, коли
цього потребує розгортання проекту. Галерея, що існує поза приміщенням,
набагато мобільніша. Найбільше здивування симпатиків галереї було тоді,
коли зреалізувався проект «Face to face» в Чернівцях. Галереєю в цьому
проекті виступило саме місто, його екстер’єрний простір. У проекті брали
участь артисти з восьми європейських країн, для яких були створені нормальні
умови для творчого процесу. Це свідчить про те, що концептуально й організаційно
проект був підготований на відповідному рівні. Звичайно, це приємно, але
хочеться, щоб таких галерей або подібних інституцій було більше. Така
ситуація передбачала б конкуренцію, що породжує певний рух. А відсутність
її вносить розслабленість і почуття лаврів.
|
