Роберт
КРІЛІ
Роберт Крілі (1926 р. н.) - представник т. зв. Школи поетів "Блек Маунтен" (за назвою вільного коледжу у Північній Кароліні, де він викладав письменство у середині 50-х років). Зрештою, існування згаданої школи можна вважати достатньо ефемерним, чого ніяк не скажеш про присутність у сучасній американській поезії самого Роберта Крілі. При цьому достатньо згадати один із сформульованих ним ще на початку творчої кар'єри постулатів: "Форма ніколи не буде чимось більшим, ніж просто розтягуванням змісту".





 


ЗМІСТ

БИЧ
ЗНАЮ ХЛОПЦЯ
ГЕРОЇ
СВІТ
ДЛЯ ҐРЕҐОРІ КОРСО



БИЧ

Я всю ніч прокрутився в ліжку,
моя любов як пір’їна

була, як поле. Така
дуже біла

і тиха, й над нами вгорі
була ще одна жінка, яку

я так само любив,
якій щось казав і

на це вона
гнівалась. Так що то

був кінець. І тоді
я почув самоту і кричав,

але що це? Уф,
сказала вона десь поруч, поклавши

руку мені на
спину, хоч я на це

й мав би сказати
«Не так».
ЗНАЮ ХЛОПЦЯ

Якось кажу до
дружбака, бо я такий,
що весь час мелю, Джоне,

кажу, хоч його не Джон
звати, слухай, тьма нав-
коло, що нам робити

з нею і чому б не
купити, знаєш, таку
нев’їбенну тачку,

а він мені, їдь давай
з богом і дивись,
куди їдеш.
ГЕРОЇ

В усіх тих історіях герой
перевершує себе самого кожним
наступним діянням, чи то Геркулесові
подвиги, чи сходження Енея до смерті.

Гадаю моментом гуманності
у Верґілієвій схемі героїзму
було те що померти є звично людською справою,
а от щоб вернутись назад, як він каже, hoc opus, hic labor est1.

Це сказала Кумська Сивіла.
А я Роберт Крілі, і Верґілій
помер дві тисячі років тому, з ним Геркулес,
Енеїда, тільки от вся ця індустріальна муд-

рість живе подібно до гір
і пустинь в очікуванні
героїв, і смерть так само
пропонує здійснити ті самі подвиги.

 
СВІТ

Я хотів якнайкраще
тебе заспокоїти, бути
тим, за кого мене приймаєш,

зробити що можу, я встав,
підійшов до вікна,
потягнув, як ти і просила,

штору, щоб відкрити
обриси нічних дерев
на тому боці.

Світло, кохана,
світіння, яке ми тоді ледь
відчули, таке бліде,

зійшло, і не просто
ковзнуло руками моїми твоїми
ложем від кохання вогким,

але лишень ти заснула,
як з темряви сіра
постать наблизилась

і схилилась над нами
й між нами, а ти
неспокійне снила, і

моє лице, до неї повернуте,
впізнавало її, нею впізнане,
так це він, це твій

сірий померлий змучений
брат, нетутешній, бентежний —
коханням відкинутий, мертвий,

хоч і ожилий саме цієї
миті, дивився на мене — це я
тут непроханий, це не він.

Я намагався сказати йому
Все гаразд, вона
щаслива, тебе тут більше

не треба. Я сказав
Ти мертвий, і він
пішов, як тільки ти ворухнулась

і спочатку зі страхом збудившись,
потім від мене почула,
що відбулося —

а потім з’явилося
світло сонця
і настав ще один ранок
цього світу.


ДЛЯ ҐРЕҐОРІ КОРСО

Я тужитиму за тобою,
хто робив усе краще від мене,
в дотриманні справи поетів
лишаючись вірним.

Це було так ніби ти не міг
чинити інакше,
бо завжди мав охоту
щоб іти за нею.

Ти тримався високої дороги
проникливого бачення,
дай же всім іншим нам
знайти свій власний набуток.

Нещадний, що відчули друзі,
ти міг винести все.
Ніщо не заціліло від тебе.
Ти робив що хотів.

Ще, зацілілий у словах, віршах,
твій гумор міг захопити мене.
Твій дотеп, артикульовані
зібрані ритми,

усе повертало здоровий глузд
архаїчним дивнотам.
Ти стягнув собі королівський трон Нізвідки.
Ти сидів на ньому сам.