О.Криворучко

 

Початок осені

Викотилося величезне червоне сонце. І варто було цілий день чекати, аби його побачити. Ніби йо-йо. Викотилося — і знову немає. Із-за хмари — і в хмару. Привіт — па-па.

Кінець осені

Хтось позбирав троянди, порозкидані крайсвіту ще тоді, коли всі спали.
Хтось вимив небо і вичесав хмари.
Зірки не блідли, коли починався день, — їх не було ще з ночі.
І день почався сам, без них, самотньо й тихо-непомітно.

Про Соню

Прокинулася тихо і ще трохи лежала й дивилася поперед себе, поки очі не почали бачити. Потім вилізла з ліжка, побрела коридором до дверей туалету, нічого, крім них, не бачила. Помила зуби, розчесала волосся перед дзеркалом — там їх багато, — вставила лінзи і пішла снідати: з’їла гречку й випила не свою каву. Назад ішла коридором повз дзеркала, ледве втрапила у двері — і знову лягла.
Вилазила з ліжка, сновигала і знову лягала — так було завжди, і вдома, і в горах. А коли виходила зі своєї кімнати, то пленталася по хаті, тихо мугикала чи сумно похлипувала — то залежало від пори дня і року, чи магнітних бур. Колись частіше мугикала — то були пісеньки з кінофільмів, мелодії, які повільно забувалися, як і самі фільми. Похлипування з’явилося вже потім.
На кухні гримнув посуд — зачепила стола. Вона ходила беззвучно, але завше щось падало, летіло, билося, товклося — так вони знали, де вона є. Але їх не було, залишилася ще тільки я.
Ми мали йти в гори, але Соня лежала в ліжку, вже поснідавши, і гори їй були непотрібні. Зрештою, вона їм теж. Але я сиділа собі під низькою стелею хати і дивилася, як світає в долині. Тумани повзли від річки вище й вище в гори, стежки відривалися від дороги і втікали в гори. Я сиділа собі в долині під низькою стелею хати.
Соня чесала волосся, а воно того не потребувало — не хотіло чесатися, падало собі просто так. Дерева, вже голі й безлисті, мокро стояли на березі, над рікою. Соня любить річки.
Гори висять над долиною, ті, що далі, сплять навстоячки на горизонті. Як же хочеться піднятися високо-високо: гори так підіймають, аж до самого неба, стежки швидко біжать вперед, треба лиш вийти з долини, піти від ріки і зловити свою стежку — вона вже знатиме, куди вести.
А там високо й високо. І видно далеко й далеко. Там сосни вітер гойдає, вони гудуть, шумлять — і страшно стає. Там видно всю землю, застиглу навколо, як море. Вітер дме — голову зриває. Навколо нікого — тільки гори.
Соня одяглася швидше, ніж я думала. Може, я надто довго думала?
А ти пам’ятаєш, як ми колись удвох ходили на ту гору? Бачиш її? Вона така висока, що її видно з цього села, і з мого міста теж. Вона вища за відстані, я бачу її, хай як далеко відійду. Вона в моїх очах. Коли ж я приїжджаю в гори, то шукаю тільки її, коли я підіймаюся в гори, то знаю, що вона десь поруч.
Соня ходить коридором, хоче йти на вокзал. Ходімо!


***
Відень — це як день (Wіедень), а ще Відень — це відати щось,
або той, хто багато відає, і Wіеn — це Він, тобто хтось.

Повільно пливли крізь країну снігу, за вікнами світилися і яскраво-біло сліпили очі сніги. І дивитися було важко, але надто гарно, щоби того не робити.
Сильні гори ховалися під білим снігом. Дерева тонули в снігу. Біліло все навколо, часом порисоване чорними гілками. Синє небо світилося над снігом.
Ми їхали крізь гори — вони ховалися під снігом. Де-не-де витикалися дерева і внизу текла вода — скоро мала бути весна.
Поїзд м’яко погойдувався, а очі боліли, засліплені блиском.
За Чопом сніг скінчився. Загір’я було тепло-весняним. Коли раптом скінчилися гори, сіріли щойно відтоплені рівнини, тягнучись аж по горизонт. Потім росли дерева — так далеко, що видавалися намальованими акварелями. А ще далі, над ними, зачиналося небо, трохи обвите хмарами, трохи розвіяне вітрами аж до голубого. Воно простягнулося й над нами часами загорялося золотом, часами гасло у білі.
То снігу не було — він давно стопився.
Відразу після Чопа (Тсhор) була Сіеrnа nad Тіsou. Я собі жувала льодяникового і він нагадував про Україну.
Нарешті настав момент, коли було місце, щоби зручно сісти, гарно простягнути ноги, обпертися на теплу спинку лавки і сидіти.
Нарешті нікого не стало: всі розбіглися і розбрелися, щезли, залишивши мені увесь простір, трохи тиші й трохи спокою, і ще — цигаркового диму.
Певно, то не дуже гарно тішитися з того, що їх врешті немає, але я рада. Я така рада.
Ми так довго сюди їхали: сотні тисяч кілометрів, з країни в країну, з епохи в епоху, поки добралися до цього світу. Своїми вимірами він є лише частиною, дуже маленькою, нашого, своїм багатством і розкішшю, своєю радістю та затишком, своїм щасливим існуванням він умістив би в собі сотню моїх рідних світів.
Я би сказала, що належу світу злиденному, світу, приреченому на якісь поневіряння, жебракування і вічні боління, бо вже ніхто не є в стані сказати, що цей світ приречений на боротьбу. Бо то леґенди, що ми боролися, то леґенди, що ми перемагали: жодна перемога не принесла ні миру, ні щастя, ні благодаті. Історія вже назбирала сотні наших перемог, які лиш ми вважаємо перемогами.
Отож ми живемо у світі/отож мій світ є тим світом, звідки втікають люди, куди ніхто ніколи не хоче повертатися, куди ніхто чужий ніколи не хотів би потрапити. Якийсь такий собі Крайсвіт.
Я би сказала, що теж радісно б утекла. Куди? Світ за очі, аби втекти.
І я нічого цього не скажу. Бо мій світ теж часом є раєм. (Райсвіт)

квітень, серпень 2000.

Donau Nostalgia

Я повернулася у місто, під яким є схована ріка, і тепер мені бракує синього Дунаю і міста над ним. Може, він і не синій, але щось таке в ньому є.
Є Дунай старий — Alte Donau, є Дунай новий — Neue Donau, і ще є кілька Дунаїв, бо його трохи порівняли, трохи підправили, поділили островом завдовжки у кільканадцять кілометрів.
Є ще Donau City, Donau Park, Donau Wien, Donau Welt, Donau Oesterreich.
Donau Traum i Donau Liebe.
Як же мені бракує синього Дунаю, коли я йду містом із рікою під ним. Як же мені бракує кількох вулиць із Відня, кількох будинків, кафе, пам’ятників і площ, і метро під ними.
Цілого Відня теж.

***

Є таке місто, де всі вулиці сходяться до одної площі, ніби стікають додолу.
А ще там є багато фонтанів.

Я у Києві. Він зустрів мене смердючим вокзалом. Хоча, це — брехня. Він не зустрічав мене взагалі. Я просто припхалася — непрошена й неочікувана.
Хрещатик видається безмежним. Він такий просторий, що мав би тягнутися крізь ціле місто і більше: крізь країну і час, щоби на одному кінці був Нью-Йорк, на другому — Токіо. Але було би трохи дивно/ото би було!
Київ якийсь розхристаний. Ніби й невеликий — ховається у перепадах висот, а коли занурюєшся в нього, то він — безмежний.
Монументальний.
Відень теж такий. Ці міста, певно, ніколи й не були б такими, великими, але завше хтось хотів зробити їх більшими й більшими. Їх стільки перебудовували, переплановували й переприкрашали...
Список того, що було:
Лавки мальовані у три кольори: голубий, жовтий, червоний або зелений, оранжевий, часом бордовий.
— Жетон кидай правою рукою, тільки правою.
У нас мало таких машин, є, але мало, тут набагато більше.
— Я йшла спочатку попри Оперу і до Михайлівського, потім зійшла додолу І вийшла просто на Майдан Незалежності. А назад поверталася тією вулицею, де ленін стоїть.
— Ти що, ішла нагору пішки?
— Ні. Виїхала ліфтом, але на один поверх надто низько.
— А чому ти не їси? Бери іще варення.
— Дякую.
— Та бери ж.
Будинки такі, що аж дух перехоплює.
Спека, шалено гаряче, душно і спекотно — усе це в квітні. Майже як у липні. Певно, червень буде холодним, а ще із дощем, якщо зараз не падатиме.
— Ой, а у нас тут так спекотно!
Падав град. Гриміло і блискало, небо було чорним, як у ночі, і сипав величезний град — такий як вишні. Побило усі квіти.
Як же не хочеться вже їхати. Щойно ж приїхала — вчора вранці, і ніде не була, просто приїхала у Київ — і все, одразу назад. А походити-полазити — це коли? Може, влітку, але, певно, ні. Бо то ж так рідко буває, щоб усе так, як хочеться.
Колись ми сиділи у кафе. Я так хотіла пригадати, де воно, але не змогла. Шкода. Ще одне загублене місце.
Ще хотіла піти на Андріївський узвіз, але теж точно не знала, як він далеко. І часу вже не зоставалося.
Шкода.
Поки ще колись повернуся, то знову купа часу промине. І так минає, певно, рік. Цілий рік — раз — і немає. Ніби слайд проскочив. А в пам’яті залишилося всього одне-два міста. (у рукописі тут починалася шоста сторінка, на котрій писало: «шостої не буде».)

Київ, весна, квітень, 2000.