|
Чому би просто (прямо) не сказати всім, що я найкраща! Бо ця думка тішить
моє самолюбство, навіть тоді, коли я розраховуюся за маленьку славу свого
нікчемного тіла, — вдаючи, що воно найкраще, — тим же тілом. Лежачи на
операційному столі, точніше, в операційній, на ґінекологічному кріслі,
розсунувши ноги, тремчу зі страху, бо бачу інструменти і добре знаю, що
оте залізо зараз розтинатиме мою плоть, як лезо ножа розрізає плоди, солодкі
й соковиті, а кров, наче сік, литиметься на ті ж інструменти, на підлогу,
і потече містом, заллє вулиці...
А ось і анестезіолог посміхається так лагідно й очима ковзає туди, де
завжди хоче побувати не лише поглядом, кожен чоловік, вводить у мою набряклу
вену голку. Він обіцяє розбудити мене так само, як це робить мій чоловік.
І звідки йому знати, як це насправді відбувається в мене з моїм чоловіком.
Дивно, що я слухаю його безглузді теревені в момент,
коли у мозку панує біль і навіть немає бажання, щоби, бодай подумки, послати
анестезіолога, лікарів і взагалі всіх чоловіків разом з їхнім бажанням
втикатися, врізатися тим своїм «жезлом» у мене... Невже після такого,
я знову розсуватиму ноги?!
А «райський газ» вже діє, бо я чую в собі його запах, чую, як він тече
мною, це – анестезія, повна амнезія... Підлітаю десь під стелю, здається,
що чую скрегіт леза хірургічного ножа в тілі, але немає більше болю. Зате
є кольори, багато барв, що рухаються, ось воно яке — віртуальний світ
підсвідомості, аж подих захоплює. Я тут і в тойже час мене — нема. Це
і є мистецтво — бути присутнім тоді, коли насправді — відсутній. Ніяких
думок, лише мандруєш, літаєш тими кольорами – шалено швидко, глибоко і...
так приємно.
І після такого я далі п’ю алкоголі, далі трахаюся, знимкуюся, акціоную
і далі хочу цим жити!
|
