Френк
О'ҐАРА

ЗМІСТ:
• Повернення
• День смерті пані День
• Відповідь Вознесенському та Євтушенкові
Френк О’Гара (1926 — 1966) — один із найколоритніших суб’єктів нью-йоркської літературно-мистецької сцени 50-х і 60-х, засновник т. зв. Нью-Йоркської школи поетів, дослідник і активний промотор нового американського образотворчого мистецтва, куратор Музею сучасного мистецтва в Нью-Йорку. Авторський стиль О’Гари, ним самим містифікативно окреслений як персонізм, виявився надзвичайно плідним для дальшого розвитку не тільки американської поезії, вкотре порушивши кордони між суто «поетичним» і суто «непоетичним» мовленням.


ПОВЕРНЕННЯ

Сходячи трапом униз
ти ледве згадаєш літак що тремтів від страху
повітря над хмарами
цю посадку на землю
що була ніби пірнання у море твого живота,
так багато подібностей, вже забутих тобою.

Гаразд, є не менше речей тобою не забутих,
ходячи почекальнею ти знаєш ти мав би
злягатися з кожним хто дивиться в очі адже війна триває,
і жодних гарантій що цей порив перебільшений
і ти не хочеш аби хтось виявився зруйнованим містом, правда?

Як стверджує Мерилін Монро, дуже відповідально бути секс-символом,
як стверджують усі інші, всякому символові властиво бути сексуальним.
Хто заплутався? Мертвий ти а чи вижив, є тільки твій член або зад.
Вони роблять що можуть у парках і садах,
у метро і громадських вбиральнях,
як ті бойскаути що дружно тертям добувають оргазм згідно
з підручником,
вони знають чого сподіватись від смерті.

ДЕНЬ СМЕРТІ ПАНІ ДЕНЬ

Зараз дванадцята двадцять в Нью-Йорку п’ятниця
три дні як була річниця Бастилії, отже
рік 1959-й і я вийшов почистити черевики
бо о четвертій дев’ятнадцять мій потяг до Істгемптону
з прибуттям о сьомій п’ятнадцять а там відразу йду на вечерю
і не знаю нікого з тих що дадуть мені їсти

На вулиці парко саме вилазить сонце
з’їдаю гамбурґера запиваю молочним коктейлем купую
видане кепсько НОВЕ СВІТОВЕ ПИСЬМЕНСТВО щоб знати
що нового в поетів у Ґані
заходжу до банку
де панна Стіллвейґон (колись випадково почув що Лінда)
жодного разу в житті не дивиться в мій баланс
і в ЗОЛОТОМУ ГРИФОНІ3 купую малого Верлена
для Патсі (малюнки Боннара) хоча
думаю про Гесіода, перекл. Річарда Латтімора, чи
про п’єсу Бр. Бігана чи про Le Balcon або Les Nиgres
Жана Жене, але що поробиш, таки прилип до Верлена
замалим не переспавши ніч з цією проблемою

простіше з Майком заходжу до горілчаного
на ПАРК ЛЕЙН і беру пляшку лікеру і
повертаюся звідки прийшов себто на 6-ту Авеню
через тютюновий у Зіґфілді і
принагідно купую блок ґалуазів і блок
пікаюнів, а також свіжу НЬЮ-ЙОРК ПОСТ з її портретом

і всього мене проймає потом і згадую
як у П’ЯТИ БАКСАХ я прихилився до сортирних дверей
в мить коли вона шепотіла пісню Мелові Волдрону4
понад клавіатурою і кожен з нас і я так само перестав дихати


ВІДПОВІДЬ ВОЗНЕСЕНСЬКОМУ ТА ЄВТУШЕНКОВІ

Нам набридли ваші силувані імітації Маяковського
нам набридли
ваші мляві туристичні уявлення про наші джунґлі для чорних
наші джунґлі у значно гіршому стані як посередність
ваших відчуттів кольору
ваше загальне відчуття Покіпсі це
незґрабність якою жоден з американських поетів не згрішив би в Тифлісі
завдяки французьким імпресіоністам
ми не вдаємо ніби знаємо більше
ніж дано знати
скільки простирадел ви заплямували власною спермою
о татари, і скільки
наших кохань ви просвітили
вашим серцем вашим подихом
коли ми поети Америки любили вас
ваших земляків, наших земляків, наші життя, ваші життя, і
нудотний безмір ваших перекладів
ваші дурнуваті маніфести
і дивного чорного півня що зробився нашим хоч ви і заздрили

ми робимо своє так як відчуваємо
ви не робите навіть того що можете і повинні
я не люблю вас відтоді як помер Маяковський за ним Пастернак
їхня смерть була смертю моєї туги за вашою втомленою невіглаською расою
якщо вже так на расі наполягаєте
ви не відберете в мене моїх друзів
бо вони живуть у Гарлемі
і не зробите з Місіссіпі Сахаліну
ви спізнилися, для таланту замало лише солодкавості
я вважаю себе чорним а вас анітрохи
там де ви бачите смерть
ви бачите її танець
і він
імперський, попередньо школений, вимагає технічних навиків
з якими наш балет не знайомий
ви справді такі холодні як віск
настільки ж ваш прародич був червоний, і як же ми любили цю його червінь
у повняві нашого дурнуватого сонця! який
«ревучий всесвіт» здатен перекричати його навіжене переможне сонце!
ви навіть не говорите
шепотом
кашкет Маяковського натягнуто на кінську голову