Олеся Смола

 

Правдива графоманія в чистому вигляді зустрічається так само рідко, як і справжня література.
В цьому сенсі вона теж
є справжньою літературою,
де непідробна щирість виступає найважливішим критерієм якості. Зімітувати її без втрат неможливо. Зрештою, поганий смак часто-густо виявляється цікавішим
за смак вишуканий, зразків якого маємо більш, ніж досить.
Вірші Олесі Смоли —
це щонайсправжніша графоманія, де спосіб мислення та образна система вражають
своєю відвертою,
неприхованою наївністю, безпорадністю, ідіоматичністю.
В той же час маємо перед собою зразок неусвідомленого постмодернізму («Чураївні»),
де гра з образами модерної літератури виникає в нетрях граматичних неоковирностей
і семантичної затемненості. Лінґвістична безрадність породжує особливий стиль, ґротесковий і сентиментальний водночас. Він не залишає нас байдужими. Його естетика апелює до найдешевших, найодіозніших зразків масової культури, витворюючи феномен псевдопоезії, в якій тотальна тривіальність викликає
гостре почуття зніяковіння.

Весняна розмова

Прийшла чудова квітуча пора,
Ну звісно, це — весна.
Ось після довгої зими
Природа забуває сни.
І вже живе не в снах, а наяву,
Тоді й почула я розмову цю.
А розмовляли дуб із осикую.
Спитаєте про що?
Звичайно, про кохання і любов
У час розвою.
Розмову зазвичай почав, як личить, дуб:
— Осико, скільки пам’ятаю, ти завжди тремтиш
І захисту ні в кого не попросиш.
Обняти в ту весну тебе хотів брат-бук.
Тепер його нема, лиш пень,
Звичайно, це справа людських рук.
А він хотів пожить хоча б ще день,
Щоб наспівать тобі пісень,
Що в гіллі його шуміли весною
Й по цілому лісі котились луною.
Він лиш співав, а сам не смів сказати.
На тебе лише мовчки він дививсь,
І тільки мріяв бути з тобою колись.
Минало літо і весна, і осінь знов вдягала шати,
Не доживе до другої весни, не буде вже пісень співати.
Не знав, що не побачить вже тебе,
Не знав він, що «кохаю» теж не скаже.
А може знав, лиш думать не хотів про це,
Щоби рожевих мрій своїх не руйнувати...
Осика мовчки дуба слухала,
Так тихо, що аж на мить завмерла.
Не витримала, загойдалася на вітрі
І крикнула: «Чому і я не вмерла?
Навіщо, вітре, гойдаєш мене?
Чому і ви, дощі, розплутуєте коси?
О Буче, тебе я пам’ятатиму, хоч час мине
Й не раз на мої плечі впадуть роси.
Питаєш ти, чом я тремчу?
Скажу: я думаю, що десь далеко полечу,
В той край, де буде він і я.
О, запізнилася розмова,
О, чом скоріше я не догадалась.
Він з мене сміється, мені здавалось.
Він ніколи на мене не гляне,
До берізоньки горнеться, мені лиш серце ране…
Але чи в цьому лиш моя вина,
Що слів його не чула про кохання
І йому я не сказала зрання
Про сон прекрасний, чарівний,
В якому він — коханий мій і лиш мені вірний...
І до тепер не можу пояснить сама,
Чому, чому тоді мовчала я?
Про це запитую себе й тепер,
Чому, чому так швидко він помер,
Чому від нього залишився пень?..
Стривай, а він хотів пісень?
Тоді, хоч пізно, я все ж заспіваю,
Веселих я пісень не знаю,
То заспіваю щирі, про свої почуття.
І понеслося лісом: «Буче, я тебе кохаю...
Тебе кохаю, Буче, я тепер твоя...»
Осика довго співала
І від натуги втратила чуття.
О, диво, на очах осика всохла.
І тільки тихі дуб почув слова:
— Я дякую тобі за цю розмову, друже,
Я зараз бачу свого бука.
Він кличе мене: Йду вже.
Тобі я ще раз дякую, прощай
І в снах своїх зимових
Мене і бука в гості ти чекай...
Осика всохла, в ній душі нема,
А лісом довго котиться луна
І в верховітті носить осики слова:
— Кохаю, буче, я тебе кохаю...
І десь завмерло це край гаю…
Я все це чула, думала: «Здалося».
Та, дивлюся, осика дійсно вже суха
Й своє волосся — гілля хилить до пенька.
І я подумала:
— Нам, людям, є чого повчитись в них,
Щоб часом не запізнювались ми,
Тому і вам я цю розмову розказала,
Щоби про неї всі ви пам’ятали,
І щоб вчасними були ваші розмови.
Не бійтесь розказать про свої почуття,
Хоч на початку вам і бракне мови,
Від хвилювання можна втратити чуття.
Зате не будете казати:
Його уже нема, а я йому багато мала ще сказати,
Повірте, зміниться тоді життя
Й у серці запанує повага, кохання, весна.
Заквітне щастям тоді Україна.
Радітиме дорослий, радітиме дитина,
Наповниться добробутом наша Батьківщина.

Чураївні

Я ще жива
Л. Костенко «Маруся Чурай»

Любовний трикутник, трикутник кохання.
Як часто стрічаєм його:
Він кохає її, вона — іншого.
Не минуло це «щастя» і Тебе, Марусю,
Любовний трикутник Тебе теж спіткав.
Не знаю, за що Ти кохала Гриця,
Іван Іскра Тебе кохав...
Гриця чомусь Ти дуже кохала,
Він лиш любив Тебе,
Через нього Ти смерть заподіять хотіла,
Іван рятував кохання своє.
Грицька шкодувала: «Він добра душа», —
Дуже часто Ти говорила,
Але чи не через цю «добру душу»
Ти була б злочин великий вчинила,
Добре, що Іван був поряд,
Він врятував Тебе з горя.
В Грицька душа двоїлась,
В Івана Ти була одна,
Грицько матусі слухав —
Іван був сирота.
Грицько любив Тебе, та мама казала «Ні».
Іван щиро кохав Тебе, любив Твої пісні.
В Грицька Ти була на першому місці.
На першому був він сам...
О Марусю, пісне України,
Знала б Ти, як кохав тебе Іван.
Свою помилку Ти зрозуміла лиш згодом, коли все пройшло.
Коли душа Твоя спорожніла
Для Йвана там вже місця не було.
Та з ким що не трапляється,
З ким не буває так
Святою була Ти, Марусю,
Грицько — протилежність, ніяк.
Щира душа Ти, мрія Івана,
Не судилося бути разом вам тут,
Може, там, на небі, доля краща на Тебе чекає,
Ангели з Іваном Тебе зведуть.
Погано, Марусю, що тут, на землі, доля Твоя гірка.
Погано, що не зрозуміла Ти, яка твоя справжня ціна.
І може, десь там, у небесах,
Я колись зустріну всіх вас:
Ти будеш щаслива, поруч Іван.
Грицько сумний, одинокий і сам.
Так знай же, Страждальнице, Бог так розсудить,
Він знає ваші гріхи.
Бог праведників нагороджує,
Грішникам відпускає гріхи,
Але за кожну земну дію
Дає заплату і надію.
Я вірю, Марусю, Ти щаслива на небі,
Маєш щастя і радість, якого не мала на землі.

 

Що потрібно для щастя?

Якщо ти хочеш жити з миром,
То довіряй всім людям щиро,
Образи інших пробачай,
А інших сам не ображай.

Веселим будь і посміхайся
Та й друга свого поважай,
До всіх людей щиро вітайся,
Добра для кожного бажай.

Будь квіткою красивою без колючок
Із ніжним, пахучим ароматом.
Без гострих, неприємних голочок
Вмій поглядом до себе притягати.

Відкритим будь, немов мале дитя,
Таке довірливе, що хоче світ пізнати,
Тоді пізнаєш радість пізнання,
Будеш щасливим, радість дарувати.

Умій, як сонечко весняне, золоте,
Притягувать тепло душі до себе,
То люди, як пагіння молоде,
Будуть тягнутися до тебе.

Адже найбільше щастя для людини —
Проблеми спробувати розв’язати всі,
Подбати про добро її родини,
Про чистоту й здоров’я її душі.

То будь цілющим джерелом,
Де б люди почерпнули сили.
Нещастю щоб йшли напролом,
Із добротою жили.

Щоб по короткій розмові з тобою
В них настрій піднявсь, зрозуміли себе,
Проблему побачили з іншого боку,
Тоді, повір, із вдячністю згадають тебе.