Артем Зелений

 

ІЛЮЗІЯ

Напевне, кожен із нас починає шукати в цьому житті щось схоже на сенс. Зрештою, найшвидше його знаходять жінки. Не зважаючи на феміністичні погляди, закинуті різними фриґідними тітками, вони знаходять його в дітях: кар’єра, молодість, час — все це кладеться на жертовник, який перші 9 місяців живиться через пуповину. Крім дітей, цю штуку можна знайти в релігії, роботі, нації. Хтось виправдовується — я жив, щоб не шукати сенсу. Але проходить деякий час, і всередині відбувається злам. Тебе починають дратувати годинники, календарі, літочислення. Це значить лише одне — розуміння того, що час в тебе є не союзником, а ворогом. Він забирає все, залишаючи по собі лише тяжку невідомість.
Ти відчуваєш, як по краплині кожної секунди витікає з тебе життя, просочуючись на нижні поверхи крізь паркет і залізобетон реальності. Твої сподівання про ліки від смерті залишаються за межею чотирнадцяти років, і, крім смерті, від майбутнього ти не чекаєш нічого. І тоді приходить розуміння, що всі правила, мораль суспільства — це лише лупа реальності, яка спаде. Добре, коли ти народився Че Ґеварою чи в часи революцій. Але відчути справжнє в часи політкоректності неможливо — ти ходиш на роботу, заводиш флірт по Інтернету, жуєш жуйку мейнстріму, залишаючи щось дуже суттєве позаду. Дівчина, що цілується з уже не молодим чоловіком, іде додому і дорогою викидає подаровані їй квіти, а він тішить себе ілюзією — я завтра подзвоню до неї.
Щоб позбутися цієї ілюзорності, я їхав у клуби і, приймаючи чергову порцію ЛСД, поринав у тріп, який часто заводив мене в зовсім інші реальності. Та наркотик лише загострював відчуття. Я приходив до себе в чужій квартирі у ванній, повній холодної води, і просив: «Боже, попусти мене» та читав «Отче наш». Тоді я спробував зробити справжню втечу. Я вирішив закохатися. Але всі вони проходили крізь мене, не залишаючи по собі нічого — навіть ненависті. Їхні губи, очі та перса мали присмак незадоволеності — вони вміли кохатися або вони були дівчатками, на тілі все одно залишався слід, мов після моря, — тонка плівка з морської солі, яку доводилося змивати.
Та все-таки я закохався. Це було на якийсь home-party — я був уже досить вбитий і залишив себе на поталу рефлексам. Вона була майже красивою — трохи вища за мене, в шаленій сукні. В неї були красиві очі, які кидали час від часу на мене недвозначні погляди. Напевне, потім ми з нею танцювали. Та цього я вже не пам’ятаю. Моя пам’ять прокидається лише тоді, коли в ванній я впиваюся в ці тонкі губи, відчуваючи під руками майже повну відсутність грудей. Тепер я розумію, чому в ванній ми були без світла. Я хотів зняти з неї все. Але натомість задовольнився лише мештами і панчохами. Ми досить довго цілувалися,
доки не зрозуміли, що пора. Мене трохи здивувало її прохання ввійти в неї трохи вище. Але кожен отримує насолоду, як може. І в найпекучу мить я все-таки зміг дійти до її лона. Але це був… хлопець. Мій затьмарений мозок зрозумів це лише тоді, коли я посадив її (його) до машини.
Наступний день почався з жорстокого похмілля, і лише краєм мозку я пам’ятав про вчорашнє. За вікном тролейбуса йшов дощ, розмиваючи реклами, що потічками стікали під колеса машин. Я є автомат я зосереджений на головному болі купую жетон стаю на ескалатор сідаю до вагону вибачте бабусю я теж ветеран а ось просять трошки грошей в мене є але мені в падло о’кей хай бог помагає тим хто дав 10 копійок дешева ціна Божої помочі двері зачиняються двері відчиняються посунутись? звичайно лише не чіпайте мене певно треба купити цигарок я стаю на ескалатор Може краще пива? і трішечки орбіту але з цукром ось поїхав бомж навіть за 20 метрів чути як від нього пахне жертва реклами певно п’є спрайт а не дбає про свій імідж так бабусю мені «парламент» і припалити (погано припалив) розтягнеш? треба кращі легені мати? краще попустися (це я дівчині) під пахвами сама ж не бриєш і я виходжу під дощ.
Дощ робить все сумним і я подумав, що:
«Всі вони прагнули кохатися.
Вміло чи невміло.
Вони прагнули ласки, яку давало моє тіло.
Але після них,
Мов після моря в брудному душі.
Доводилось змивати
Їхні поцілунки, погляди і душі».
Я не записав цей текст, і він загубився в мотлосі, яким переповнена моя пам’ять.
Зосереджено йду по калюжах, руйнуючи в них паскудне небо. Ні, все-таки пива. Воно приносить полегшення, а з пивом я згадую про те , що не знаю не те що телефону, але навіть імені вчорашньої пасії. Мені себе жаль — тому, що я закохався.
Одного разу мені показали людину, яка може відрізнити «пепсі» від «коли». Я цього не вмію, і коли мені в однакові стаканчики наллють ці символи, я помилюся на всі 100%. Але, незважаючи на відсутність різниці між цими речами, багато людей п’є лише «колу» або лише «пепсі». Все це через образ, який несуть ці речі. Тепер не придумують міфів про Персея чи малюють Мадонну з дитиною. Міфом стає «Фольцваген-жук», Пляшка «Коли» є нарівні зі Статуєю свободи, а об’єктом мистецтва — банка з-під супу «Кембел». На роботі я займаюся створенням міфів. Вони не завжди такі довговічні, але все залежить від бюджету замовника. І, в принципі, з будь-якого продукту типу «Тушонка Свінная» можна зробити повноцінний мистецький об’єкт. Я це роблю тому, що в часи, коли ді-джеї мають більшу вагу, ніж композитори, всі тексти на 80% складаються з цитат, реклама є найбільшим та найактуальнішим мистецтвом.
Але зараз я думав не про це. В мене було відчуття, ніби я втратив можливість знайти в житті справжнє. Невикористана можливість. Довго прагнучи кохання, я загубив його після першої ж зустрічі.
Коли мене покликали до телефону, я зрозумів, що це був він (вона). Певно, на автоматі я дав свою візитівку. Я домовився зустрітися на 18.30 у кав’ярні «Світоч». Опісля пішов до туалету і, згадуючи тонкі губи та гнучке тіло, почав мастурбувати. Це було справжнє кохання.
Сидячи за столиком з філіжанкою кави, я думав про те, що життя схоже на сигару — воно б’є в голову, але кожної миті стає все коротшим, доки не падає комусь під ноги. Якість життя залежить від вибору, але вибір все одно є ілюзією. Пам’ятаю, в школі висів стенд, на якому зображувалися: лікар, вчитель і космонавт. Тоді життя здавалося простою і світлою дорогою. Після випускного буде інститут чи робота, сім’я і щасливі вечори тягнуться у вічність.
Тепер, дивлячись на дощ за вікном, я все чіткіше відчував ілюзорність. Ми ставимо рамки, щоб зробити систему у хаосі. Цей абсурд відчувся чіткіше, коли я пригадав, що був ревним греко-католиком, ходив до церкви і сповідався щомісяця:
— Так, пане отче, я цілувався з дівчиною.
— Я сподіваюсь, то був братній поцілуй.
— Звичайно, що так.
А тепер я закохався в хлопця.
Він зайшов із запізненням у 10 хвилин. На ньому були голубі витерті джинси та біла футболка. Йому це пасувало, як і вчорашня сукня. Він сів навпроти мене, взяв цигарку, і я йому припалив. Потім я замовив ще кави.
Він розказував про себе:
як у дитинстві його зґвалтував вітчим, як любив одягати мамині речі, який він самотній, і всі його партнери — жлобкуваті селяни, а ще він пише вірші, які витягнув зі своєї сумки. Йому подобався Артюр Рембо, і він був у захопленні, що цей поет потім торгував людьми.
— Я би тоже так хотєл, — сказав, а я подумав, що в нього є шанс торгувати хоча б собою.
Він не знав Грицька Чубая, але кохався у Булгакові, і з кожною його фразою я бачив перед собою ще одну ілюзію, але тепер ілюзію свого кохання. Ми випили ще по каві і домовились зустрітися завтра. Я залишив йому свій домашній номер телефону з однією неправильною цифрою і, зіславшись на справи, поїхав додому. Я не хотів втрачати кохання, тому наступного дня звільнився з роботи, а ввечері купив марихуани.
Хоч би вона не розчаровувала.