Каленик

На самому початку вісімдесятих два українці, два Ігорі познайомилися в Москві. На третій день вони переходять на рідну мову і, навіть, при нагоді, цитують Григора Тютюнника. Обидва — викладачі англійської мови й приїхали сюди на курси підвищення кваліфікації, їх поселили в одному з нових будинків на околиці Москви. Будинок переобладнали під гуртожиток, і в кожній кімнаті поставили від двох до чотирьох ліжок.
Старший Ігор родом із Кіровоградської області, молодший — киянин. На останньому курсі Університету він переклав для журналу американське оповідання, а батько посприяв з друком.
«Ні! — старший Ігор, той, що з Кіровоградської області, сидить на ліжку у заквітчаних просторих трусах. — Молодець Григір! Це ж вони всі як живі у нього. Це ж я їх усіх знаю! І на копійку не збрехав чоловік. Ні, ще не вмерла нація! Як не каплунили нас, як не толочили! Оце письменник! «Вуточку» пам’ятаєш? Написав, як тавро поставив. Це ж і моя мати десь отак ... Завтра піду, наберу лимонів. Чи як треба казати? Цитринів? Цитрин? Одне слово, куплю і вишлю. Воно від тиску допомагає ...Ні, не вмре, не поляже! Маринка, доня, ось хай підросте трохи, зараз їй вісім місяців і двадцять ... яке сьогодні? сімнадцяте? значить, рівно вісім місяців і двадцять шість днів. Але вже поривається ходити. Буде вона в мене Григора знати напам’ять! І Стефаника, і Шекспіра. Чого посміхаєшся? Буде, буде! ... А чому він повісився, Григір, що там у вас про це, в Києві, кажуть?»
Ночами він хропе. Видно, як курган-могилою надимається під простирадлом його черево. Чути, як звідти спочатку вирулюють бомбардувальники, потім зграя слонів ганяється за полохливою куркою, й, нарешті, булькають акваланґи.
На вулиці дриґається, щоб зігрітися, і тарабанить у двері джиґун-викладач з міста Куйбишева. Його не пускає зла чергувальниця. Удає, ніби спить. Попила, мовляв, чайку, зачиталася журналом «Здоров’я» і закуняла.
О шостій ранку прокидається старший Ігор. Поголившися, він обливається біля тумбочки одеколоном і тупцяє на кухню снідати булкою з маслом. Почувши, що хтось вже зливає воду, він збирає крихти, згортається і вирушає до бібліотеки.
Ігор-киянин також не спить, бо його нудить від одеколонного запаху. Він натягає светр, вискакує на балкон і на всі боки розмахує руками. Нарешті із парадного виповзає його краянин. Рухається він, немов цепелін, поволі і сторожко, не дуже квапиться переставляти короткі, міцні ноги.
«Теж мені Ігор ... — обурюється киянин, — Каленик ти!»
Він спльовує, стежить за льотом слини, яка замість стати бурулькою, на рівні третього поверху, не досягши мети, розсипається.
«Кал — леник!»
Коли старший Ігор дочалапує до рогу, над дахом універмаґу з’являється сонце. Там учора викинули фінські куртки. Через півгодини лишилися тільки або замалі, або завеликі розміри. Викладачі, як дізналися, одразу побігли займати чергу, й не тільки для себе, але і для когось із колеґ. А приїхали вони із різних місць — із Свердловська, з Калініна, з Фрунзе, Жданова й Ленінабада.
Вечорами колеґи сходяться на кухні. Той, кому надходять гроші, частує товариство. Снуються чемні розмови.
«А Ви чим займаєтеся? А Ви? А Ви?»
Дисертації, кафедральні справи, методвказівки, закордонні поїздки.
Як допили пляшку, хтось обов’язково несе іншу, з власних запасів. Усі щиро діляться хто чим багатий і розповідають новини.
Комусь дружина з провідником передала рибину.
Той у метро познайомився з молодичкою.
Інший мудрує, як би йому на тиждень додому мотнутися.
Знаходять і обговорюють спільних знайомих.
«Михайлов? А хто ж він, по-вашому?»
«Хіба не видно з прізвища?»
«Тим більше — Григорович. Григорій — це їхнє ім’я.»
«Типове.»
«Як знати ... Як знати ...»
Каленик вертається з бібліотеки вже після анекдотів про чукчу. Він миє ноги, сідає на ліжко і довго зітхає:
«Зауваження вона мені робить! А сама? Живе тут серед бібліотек, а мови не знає. Тут, йохани, прагнеш чогось, працюєш, по крихтах ту мову збираєш, домовляєшся, і не за гарні очі, звичайно, а добре її, кіоскерку, підмаслюєш, щоб вона тобі газетку англійську відклала. Та що там газетку! Шекспіра! Поки що, правда, не всього, а тільки деякі речі. Зате повністю. І не в перекладах, і не в перебрехах, а те, що сам він, Шекспір, колись взяв отак і написав! Своєю рукою. Зі словничком, не кваплячись, зазираючи у коментар. Кожне слово обсмоктую. Ех! Вони ж бачили, що хлопець здібний, не п’є і до мов має кебу. Чому ж не підтримали, не заохотили, ге? А тепер навантаження збільшують, дисертацію вимагають ... Коли? Коли її писати? Стривайте, вернуся і баць! — покладу їм готову статтю на стіл. До суботи, гадаю, закінчу. І довідку про кандидатський екзамен зроблю собі. Бо, тільки це вже — між нами, зустрів я у залі нових надходжень знайомого. Він сам — з Улянівки, вступали разом, але я не пройшов тоді... Але то — довга історія. Короче, він уже докторську захистив. Обіцяв допомогти. Не віриш? Не кандидатську! А докторську! Хоча ми з ним — одного року. Якого? Сорок один мені... М-да ... А узяв молоду. Катя, Катерина її звати. «Оддавали Катрю» читав? Як він, Григір, усе це схопив! Молодець! Ех! Ще років п’ять, може, посидить, ну сім, поки Маринка не піде до школи, а потім гуляти почне. Хто-хто, а я жінок добре вивчив. А що ти поробиш ... І я б теж гуляв, якби дитини не схотілося. Чогось свого, зовсім рідного. А це ще ж треба ту дитину на ніжки поставити, виховати ... А у нас, розумієш сам, у мовному плані — ну зовсім нуль. Жданов. Азов-їхню-сталь! Прости Господи ... А це правда, що Григір починав з російської мови, а тоді взяв і змінив курс?.. Ти ба! .. Е-хе-хе ...»
Раптом він на півслові, не чекаючи, коли заснуть сусіди, починає хропіти. В різних кутках помешкання чути, як на споді його утроби гудуть працьовиті еврики, риплять мости фортець і носороги б’ються з мамонтами.
«Треба завтра поскаржитися коменданту, — шепочуться викладачі, — нехай його одселять від нас. Бугая такого! Борова! Ведмедя! Кнура!»
Відтак кожен думає про своє.
Про те, що завтра треба було б задзвонити дружині. І взяти з собою книжку, бо на тому переговорному пункті завжди черги.
Про те, щоб не запізнитися на вокзал і вчасно забрати рибу.
Про те, що російській подрузі треба купити французькі парфуми.
Про те, що не треба на кухні патякати зайвого.
Про те, що треба було б упритул познайомитися з одногрупницями, як не з довгою, то хоч з рудою, із Улан-Уде.
Надворі пес із ґаражу в ярку прибіг під овочеву крамницю і визирає звідти в бік верхнього поверху, де паровозно хропе викладач іноземної мови. Пес тричі гавкає і тікає подалі від лиха у свій гайок.
Світанок. Радіоточка ще спить, а поголений Каленик уже сидить на кухні і вчить поназбирані за вчора англійські слова. Кожне з них він вимовляє не так, як інші. Здаля він схожий на кам’яну скіфську бабу, зблизька пахкотить «Бузком». Почувши, що в туалеті хурчить вода, він здіймається і, погойдуючись, вибирається на мороз. А на кухні ще кілька годин, як не провітрюй, цвітуть бузкові гаї.
Ввечері тільки й розмов, що про нього.
Хропіння — хвороба це чи розпущеність?
Де він проводить весь час?
Позавчора йому була з пошти квитанція на грошовий переказ. Чому він нічого нам не поставив?
Не можна ж бути таким скупердяєм!
«І взагалі, — каже зав.кафедрою іноземних мов школи міліції, — прізвище в нього яке? Масло, з наголосом на першому складі. А він усім каже, що він — Масло, з наголосом на другому. Для чого ці перекручення?!»
Ігор-киянин заступається за Каленика і дає лінґвістичне пояснення.
«От ви, хохли, завжди так! — каже на це зав. кафедрою. — Вперті там, де не треба. А там, де потрібна ясність, напускаєте туману.»
«Наприклад?»
«Та хоч би той самий ваш Шевченко! От скажи чесно, націоналіст він чи ні?»
«У якому значенні?»
«В прямому. Так чи ні? Є в нього, кажуть, один віршик ...»
«Не розумію ваших критеріїв.»
«Критерій в нас один: так чи ні! Треба лише не боятися казати правду.»
За Ігоря заступаються. Кожен народ, кажуть сусіди, має як гарних, так і неґативних представників. Скрізь були свої поліцаї, татари й петлюрівці. А у вас — власівці. Так що давайте не будемо!
Пляшку допивають похапцем, від анекдотів утримуються.
Під дванадцяту, коли всі повлягалися, до кімнати заходить Каленик. Судячи з рухів та вигуків, він добре напідпитку. Світла він не вмикає і боляче б’ється об стіл.
«Спиш?» — питав він у Ігоря.
«Сплю.»
«Тоді вибачай.»
Він бреде до ванної, де миє ноги й пере шкарпетки.
«Це не народ, — каже він, повернувшися, — а бидло! Чуєш? Чи ти вже спиш? Конформісти! Вертухаї! Не можу, каже, при всьому бажанні. Звернися, каже, до інших. А я йому — і коньячок «Ювілейний», вірменський, і на «ви» звертаюся ... Гад! Точно, як той, що я з ним колись служив. Також — земеля, братуха! Йдемо ми з ним, пам’ятаю. Коли кличе нас «дід», косенький, Торсунов, як зараз пам’ятаю, на прізвище, а ми ще тоді салаги були, їді, каже, суда! Ти хто? питає. Какой твоя націаналность? Українець, кажу. А ти? питає у земляка мого. Рускій, той відповідає. Тоді, значить так, каже «дід», рускій — іди, де йшов, а хохол, — ось тобі тачка, як привезеш мені двадцять тачок вугілля, тоді будеш вільний. Що ж, мусив тягати. А з ним більше не розмовляв... Чи є ще яка нація, гірша за нас? От скажи мені! Мовчиш? І мова загинула. Вдома ти, з жінкою, з дітьми якою мовою розмовляєш? Не чую. Мовчиш? Ну-ну ... І я так само. Оце тільки тут і розприндилися. Бо немає її, мови! Йок! Капут! В Києві два-три недобитки, може, й лишилося, щоб делеґації зустрічали, і жменька таких самих у Львові. Але галичани — то ще більші пристосуванці, ніж ми. А письменники? Знаю я, як вони пишуть. Навиколупують гарних слів з давніх книжок, перед очима викладуть і тулять їх у свої «проїзвєдєнія». Що, може, скажеш, що я брешу? А от давай я тебе перевірю. Вірш «Чом вас лихо не приспало, як свою дитину» знаєш? Га? ... Тоді скажи мені, що значить «приспати дитину»? Або що таке «я не нездужаю нівроку»? Не чую! Що, соромно стало? ... Отак воно. Григір повісився, і мови, справжньої, вже ніхто не знає. От як за таких умов дочку виховувати? Ні, мабуть, доведеться всю цю мовну тему згорнути. «Три зозулі з поклоном» читав? Пам’ятаєш? Мовчиш? Стирчиш? Ех, розбурхав ти мене. Тепер не засну ... Ти куди?»
Молодший Ігор виходить попити води, а коли вертається, Каленик уже гугонить і здригається кріз сон.
Під їхнім балконом хтось плаче. Ігор визирає у шибку. Дядечко в майці з заюшеним кров’ю обличчям виборсується з кучугури і голосно на весь мікрорайон згадує чиюсь матір.
У глибинах Каленика щось вибухає. Наляканий Ігор б’ється лобом у скло.
«Годі! — каже він собі. — І це після того, як я його захищав!»
Він бере в руку склянку з водою, чекає наступного вибуху, вихлюпує все на Каленика і ховається під ковдру.
Швидше за все, що вода поцілила Каленику в рот, бо він довго не може відкашлятися.
«Чуєш, — стогне він нарешті, не розплющуючи очей, — як буде українською мовою «по крайнєй мєрє»?»
Ніхто не поспішає з відповіддю. Через секунду Каленик складає руки поверх черева і завалюється у бентежний сон.

1984