К І Н Д Е Р Б А Л Л О Н Е Н

До голови колгоспу на казенній, вкритій плямастим пилюжним струпом «Волзі» приїхав лейтенант із районних органів.
Через півгодини голова побачив під стендом по той бік вулиці лисого пацана у пілотці і наказав йому запросити до правління київського викладача. Викладач разом із трьома колеґами керував студентами, поки ті без вихідних збирали на осонні овочі. За весь вересень — ані краплини дощу.
Пацан добрів до викладацької хати, почув ізсередини регіт, гупнув чоботом у двері, але ніхто йому не одчинив. Він постукав ще раз, видряпався на вікно, нічого крізь фіранку не вгледів і завернув до студентів. Вони щовечора кублилися біля своєї їдальні, там, де зранку їх шикували на лінійку.
Пацан підійшов до кухаря. Той саме закривав кошторис для бухгалтерії і палив, артистично насолоджуючись затяжками. Пахло так, наче в роті у кухаря возкурилося й пухкало кадило.
«Дай потягнути», — сказав пацан.
Кухар струсив цупкий попіл, розтулив уста, і замість зубів чи язика звідти виповзла біла ґуля. Ґуля набрякла, обличчя кухаря спотворилося, очі виповзли з орбіт, а шкіра напнулася. Раптом щось оглушливо клацьнуло, і ґуля луснула.
Пацан відскочив. Сиґарета знов опинилася в роті у кухаря, який сказав: «Потягни жеребця за хобот.» Він був із другого курсу і сам зголосився очолити харчування студентства і викладачів, найважчу ланку третього, трудового семестру. По обіді та поночі, після того, як чергові начистять картоплю і помиють посуд, до нього підходила сусідська жінка з дітьми та відрами, забирала помиї й лишала самогон. Самогон далі мінявся на іноземні сиґарети й жувальну ґумку. У багатьох дівчат батьки служили по лінії закордону або діставали все по надійних внутрішніх каналах.
«Тебе кличе голова», — сказав пацан.
Кухар підсунув до себе кошторис, виправив одиницю на сімку, з нуля зробив вісімку і замахнувся на двійку, але передумав. Він витягнув з пачки «Мальборо» одну сиґарету й простягнув її пацану.
«Що голові треба?»
Пацан понюхав сиґарету.
«Щоб учитель до нього прийшов.»
«Який учитель?»
«З бородою. Старшой ваш.»
«А я тут до чого?»
Пацан мовчки прикладав сиґарету то до однієї, то до іншої ніздрі.
«От ти піди, — сказав кухар, — і сам йому про це скажи.»
«Вони не відчиняють.»
«Значить, їх немає.»
«Є.»
«Ну то піди до них ще раз.»
«Ага! Січас.»
Пацан заховав сиґарету в кулак, кулак в кишеню й, тягнучи ноги, почвалав геть.
Кухар прикинув те-се туди-сюди, зашморгнув документацію в теку і вирішив не зволікати.
По дорозі додому пацанові трапився однокласник на батьківськім велосипеді. Пацан припалив своє «мальборо» від його «біломору» і, поки однокласник просовув ногу під раму й вирулював, розкуштував городське курево, відкусив фільтр і заплюнув його у квітник аж по той бік вулиці.
Кухар кілька разів обійшов круг хати, в якій мешкали викладачі, зафіксував притишений гомін, але конкретних слів або хоч інтонацію вловити не зміг.
Гул-ляють піда-гоги, подумав він.
Викладачів тут було: дві жінки й два чоловіки на дві вологі, пропахлі перинами та подушками кімнати.
Цікаво, хто з них тут із ким упритул здружився, подумав кухар. Кандидати, понімаїш, філологічних наук! Не всі, правда. Льонічка ще торік погодинником був, а оце, видно, вислужився. А в цієї, горбатої, точно, десь лапа є. Бо дуже все гладко — і червоний дипломчик, і аспірантура, і місце на кафедрі. Зате — личко таке, що хоч святих винось. Але тато — цека-мека. Зате — сліпа. Але — окуляри он в якій оправі. Зате — такі, кажуть, там вже вийшли з моди. Ото лише негри й носять. «Дєвачкі, дєвачкі, падтянітєсь! Чтоб нє било совєсно!» А сама — під копицю, за книжечку. Краще б спортом займалася. З бородатим. Щоб він до дівчат менше липнув. Влаштувалися, наук-ковці! Там їм зарплата крапає, тут їх як бриґадирів оформили. Це, значить, простому викладачеві, на ставці, — сто двадцять. Зі стажем п’ять років — сто сорок, а десять — то сто шістдесят. А хто кандидат, плюс іще — старший викладач, не кажучи про доцента, то скільки ж це буде? Хоча серед них тільки цій, малій, доцента кинули. В травні. А влітку вона до Англії з’їздила. Підстажуватися. Три тижні. І добові ж, мабуть, видали. Небагато, звичайно, але, якби мене туди, хоч на тиждень, я б звідти вагон вивіз. А там, що б ти не купив, — жуйку чи магнітофон двокасетний з п’ятьма іквелайзерами, чи джинси, чи машину, чи презерватив — все тобі в целофановий кульок загорнуть, подякують ще й усміхнуться! А прийдеш додому, який кульок не розгорнеш, у кожного свій специфічний, парфумовий, дефіцитний, монтанівський, збуджуючий дух фірми. Гади! Нема на них броненосця «Потьомкіна»!
Кухар надибав нарешті шпарину, втопив око у масний пил вікна, роздивився клапоть столу з тонко накришеним салом і пляшкою пепсі-коли.
Всередині хтось із жінок побачив вдавлену у криве скло зіницю і завищав. Чоловіки схопили уліки, сунули пепсі зі спиртом та чарки в рюкзак і вирішили, що це перевірка. З правління колгоспу. Або з деканату. А то й ректорату. Щоб спіймати їх на гарячому. На вогкому. На медичному, добре очищеному. Краще б поселили їх у чомусь сухому та окремому, з душем і кавою. Краще б подбали про те, щоб місцеве начальство не махлювало, а віддало розпорядження вчасно підвозити тару і стежило за тим, щоб селюки не займали студенток і не били вікна. І щоб деканат склав, нарешті, графік кому коли їхати в колгосп. Щоб усе було по-справедливості. Й по черзі. Годі вже тримати нас на гачку! А то — хочеш ставку? Квартиру хочеш? В партію? В аспірантуру? На пенсію? За кордон? Хочеш? Тоді ходи сюди! І це в той час, як в інших інститутах щотижня дають пайки. А у нас? Оголосили колись, що і гречка там буде, і цейлонський чай, і свинина, і мило, й горошок. А викинули кільку в томаті, вермішель і таке м’ясо, що самі кістки та жир. І обслуговування було лише раз. Взуття, і то тільки жіноче, по півтори пари на десять охочих. Ну й, звичайно, утворилося кілька черг. І в результаті Різниченко прокусив Шойхеду литку.
«Хто там?»
Спирт одібрав у бородатого викладача страх і обачність, але кинув потрійну пайку звитяги та гонору.
«Хто там?»
Викладач розчахнув двері і в’їхав лобом у запопадливу кухарську посмішку.
«Ти чого підглядаєш, га? Ти дивися мені. Тобі ще стільки років вчитися. А тоді розподілятися.»
«Ви тільки не хвилюйтеся.»
«Що таке?»
«Голова ...»
«Знову побилися? Я ж вам давав аптечку. Там — і бінти, і йод, і... ця ... як її...»
«Вата?»
«Ні.»
«Марганцівка?»
«Яка в біса...»
«Може, зеленка?»
«Сам ти ...»
«Спирт?»
«Но-но-но!»
«Може, вата?»
«О! Вата! Вона!»
«Так я ж одразу ...»
«Чого ти прийшов? Шо ти нишпориш тут?»
«Голова...»
«Я ж аптечку ...»
«Колгоспу!»
«Ну?»
«Хоче вас бачити!»
«А нах ...»
«Не знаю. Тільки якщо він про м’ясо почне, пам’ятаєте, я ж вам пояснював, і ви дозволили. Бо якби я його тоді не викинув, то всі потруїлися б, і на поле ніхто не вийшов би, а в деканаті не розібралися б і кого звинуватили б? Вас!»
«Ну добре, йди.»
«А голова?»
«Голову перебинтуй. Але йоду багато не лий, його зараз ніде не купиш.»
«Я так і зроблю. Але ж він чекає.»
«Хто?»
«Голова колгоспу!»
«Якого ...»
«Не знаю. Але вам треба йти.»
«Добре.»
«Так він же ж ...»
«Завтра! Все буде, але завтра. Завтра.»
Викладач зачинив двері.
«А можна, — встиг крикнути кухар, — я завтра додому мотнуся?»
«Навіщо?» — відповів викладач, не відчиняючи дверей.
«Та на мамин же ж день народження! І в деканат заскочу, поцікавлюся, що там і як там. І вам привезу чогось. Сиру. Або до сиру. Скільки можна місцевим давитися?»
«Ну, жучара!» — викладач тільки розвів руками.
Колеґи порадили йому таки піти до правління. Може, вони збираються відпустити нас на тиждень раніше. А бриґадирам премію виписати. Якщо ж ні, то сказати, що це вже традиція. В них на таке завжди є фонди. А тим часом податися до студентів і трошки покерувати. А перед тим сісти й випити «на посошок», останню. Спочатку ковток води. Далі чарочка. Потім знову вода, тоді сире, з-під хазяйської курки яйце, огірок, петрушечка, кріпчик, сальце і консерва. Аякже!
Час від часу чиясь нога під столом чи рука, ширяючи над трапезою, торкалися по-товариськи іншої ноги, руки, голови чи тулуба. Але — не більше того. Бо все, що так легко уявити, лежачи під ватною ковдрою або читаючи роман в посадці, те дуже непросто втілити. Навіть за повної згоди й ретельної підготовки обох сторін, є ще третя й четверта, які співчувають, стежать, цікавляться, роблять висновки, заздрять і обмірковують помсту. Ось чому на жіночій половині весь місяць марно пахтіли дорогі парфуми, а на чоловічій журливо рипіли ліжка.
«Посошок» заїдали часничком.
«А цілуватися?»
«Ой, я тебе вмоляю! З такими мужиками!»
«Дєвачкі, все буде!»
«Коли?»
«Хоч сьогодні. Я — сталь.»
«Можна подумати!»
«Слово кабальєро!»
«На що ти натякаєш?»
«А ти на що?»
«Га-га-га!»
«Ги-ги-ги!»
«О-хо-хо!»
Вони замкнули житло й рушили в різні боки. Бородатий викладач останньої не пив, тому замість бойового духу відчув спрагу, нудьгу й неспокій.
«Присажувайтеся», — відповів на його вітання невідомий йому чоловік у костюмі, а голова простягнув через стіл свою руку-кувалду.
«Ну як там сьогодні? На помідорах, я чув, ваші знов не добрали.»
«Так тари ж не було!»
«Як не було? Я ж Петрові казав!»
«Він привіз, але запізно, о п’ятій. Коли ж нам було збирати?»
«Добре. Я завтра розберуся.»
«А ті, що на буряках, пам’ятаєте, ви ж обіцяли!»
«Обіцяв. Але не зараз. Завтра.»
«Ви ж самі казали: дайте мені сто двадцять процентів на буряках, я вас перекину на яблука!»
«Ну...»
«Так от...»
«Треба пождать. В мене там, на яблуках, з фабрики роблять, ледве по двадцять ящиків набирають. Якщо я їх кину на буряки, вони мені усю заготівлю зірвуть.»
«А школярів?»
«Школярів я маю право чотири, ну од сили п’ять годин займати. Ви почекайте. Закінчимо буряки, піде морква, пересуну вас на сортування. Часник, цибуля, там легше.»
«А так, щоб раніше додому?»
«Це як райком скаже.»
«Ну а відносно премій?»
«Подумаємо. Помідори доб’ємо, картоплю підчистимо й будемо думати.»
Лейтенант з органів весь цей час підкидав пальцем сірникову коробку. Голова почухав вухо й обернувся в його бік.
«Ви до мене, — запитав викладач, — якусь конкретну справу маєте?»
«Маємо, — відповів лейтенант після паузи, — справу конкретну до вас. Маємо.»
Поки голова представляв його, лейтенант поставив на стіл «дипломат», подлубався ключиком у замку і, не здіймаючи високо кришку, витягнув звідти картонну коробку з яскравим малюнком.
«Що Ви на це скажете?»
На малюнку під словом «Kinderballonen» гарно вбрані патлаті дітлахи бігли навздогін за кольоровими кульками.
«Нічого не скажу.»
«Навіщо Ви так одразу? Не поспішайте. Подумайте. Маємо ще трохи часу.»
Викладач замислився.
«Кіндербаллонен. Дитячі кульки.»
Лейтенант образився.
«Це ми якось і самі здогадалися ... А якщо трохи подумати?»
Викладач підніс коробку до носа.
«Балони, — сказав лейтенант, — це те, що назовні. А всередині що? Повітря? Логічно. Чиє? Наше? Їхнє? Це — перша проблема, їдемо далі. А чи не могли туди певні служби замість повітря під тиском надмухати суміші газів? Якоїсь хімії? Або бактеріо-наприклад-логії? Могли чи ні?»
Викладач відкинув коробку, а руки витер об джинси.
«Друга проблема. Як подібну речовину переправити через кордон? Літаками? Виключено. На те маємо радари. Морем? А прикордонники? От і виходить, що тільки дрібними партіями, в мерехтливих обгорточках. Через так званих туристів, дипломатів та фірмачів. Якщо один зі ста провезе до нас цю заразу і кине десь біля військових об’єктів, заводів, дитячих установ, а то й хоч просто в криницю? Га?»
«Навіщо?»
«Навіщо? Це я Вам зможу доповісти, тільки якщо знайду бодай один балон і дочекаюся результатів експертизи.»
«Для чого це їм?»
«Як «для чого»? Щоб розповсюджувати!»
«Яким чином?»
«Не хвилюйтеся. Там теж не дурники сидять. Через дітей, наприклад, принаджених цими малюнками. Це — раз. Ви загинайте пальчики, загинайте. Через людей, що ганяються за всім ненашим. Два! І не треба кривитися. От Ви самі, я бачу, жуєте, вибачаюся, що?»
«Ну це, знаєте, смішно!»
«Згоден. Смішно. Чому ж Ви тоді не смієтеся?»
«Де Ви знайшли ці балони?»
«Де ці балони знайшов я? Гаразд. Я вам скажу, де балони знайшов ці я. Неподалік від того поля, де Ваші студенти збирають помідори!»
«Це те поле, яке під залізницею?»
«Я знав, що Ви усе будете на залізницю валити. Мовляв, поїзд, в поїзді іноземці, з дітьми, везуть собі кульки, губами надмухали, а обгортку пожбурили у вікно. Я цей хід думки також передбачив. Але він не пройде! І знаєте, чому? Із суто психологічного боку. Тому що вони, іноземці, на відміну від нашого брата, нічого у вікна не кидають. Там у них чистота. І лад. Не дай Боже плюнути десь або висякатися, недопалок сунути чи харканути — тієї ж миті до тебе підійде поліцейський і як ушелещить дубцем поміж роги! Що не лише у твоїх дітей, але і в онуків те місце свербітиме!»
Переляканий голова не витримав і почав заступатися за бородатого викладача. Студентів сей год не рівняти до торішніх. Помідори ще день-два і всі повизбирують. А ті, що з фабрики, ті більше крадуть і на своїх машинах в місто вивозять. А студенти в основному слухняні. І в валідбола з нашими грали. Не те, що консерваторські. Консерваторські три роки тому клуб підпалили.
Лейтенант подобрішав.
«Я Вас розумію, — сказав він. — Тільки не треба казати того, чого Ви не знаєте. Ви хіба можете поручитися, що вони туди не всипали, ну хоча б пластикової вибухівки? А двісті, між іншим, грамів цього добра достатньо, щоб розірвати пасажирський літак на отакенькі шматочки!»
Він показав, на які саме.
Викладач уявив собі пасажирів СВ, іноземців, родину з дитиною. Ось хтось із них, усміхаючись, виходить в коридор, хоче викинути обгортку. Але — погодь, брат, мусьйо! — провідник сміттєве відро затягнув у туалет, який після станції так і не відімкнув. Ну забув!
«А Ви часом не бачили, — запитав лейтенант безнадійно, — подібних «кіндербаллонів» у когось із ввірених Вам студентів?»
«Ні.»
Звичайно, подумав викладач, жбурнули і не помітили, що на цьому полі працюють люди. Набагато кращі за них. Вчені-кріпаки! Бурякознавці-філологи! Як їм таке зрозуміти? Й за що нам таке?
«Ну що ж, — лейтенант підвівся, — дякую за, так би мовити, щире зізнання.»
Вони потисли руки.
«Ви з якого року?»
Викладач відповів.
«І я також! — зрадів лейтенант. — Хто б міг подумати! Ну, борода! Ти звиняй, звичайно, коли що не так. А відносно жувачки я не просто так. Бували, між іншим, випадки...»
«Я розумію», — викладач дістав із пачки палочку ґумки і дав її лейтенантові.
«От за це дякую! — лейтенант не став нюхати подарунка, а зразу ж сховав його в кишеню. — Не робота, а каторга. Зранку цей мудель, наш капітан, пригрібався: збирай, каже, матеріал. Звідки, хто, коли, як і навіщо підкидає нам цю порнографію. Ти, каже, ніхера не робиш, от щоб назавтра мені кров із носа, а був повний звіт.»
«В нас декан такий самий», — сказав викладач.
«От бачиш! А дітям знаєш, яка радість буде! Із чого воно?»
«М’ятна. Та ти всю пачку бери.»
«Ну а ти ж як?»
«Я собі дістану.»
Вони вийшли на вулицю. Десь по той бік села горлопанив студентський магнітофон.
«Я до їх докопаюся! Кіндербаллонен. Ще й не таке розгрібали!»
Лейтенант завів свою «Волгу» і хоч як поспішав, а підкинув бородатого викладача під саму хату.

1988