Лавра

Кілька років тому через Лавру тягли кабель і там, де печери, знайшли невідомий цвинтар. Обліплені глиною кістяки залягали шарами, спідні — рівненько й на певній відстані, верхні — безладною купою, маслаки й черепи — все мішма.
Викликали археологів. До експедиції записалися й ми з другом. Робота була сезонна, необтяжлива й навіть цікава.
Обідали ми на даху, з якого видно Дніпро, дорогу на Дальні печери, митрополичий сад, церкви та келії. В одній із них тепер був пункт міліції.
«Тут їх до стінки й ставили», — оголосив друг.
«До якої стінки?»
«А потім звалювали в одну купу. Жужмом.»
«А нижні?»
«Нижні — то мощі. Нижні — ченці.»
«От бачиш. А ти узагальнюєш.»
«Ну а верхні?»
«Що верхні?»
«Зверху — розстріляні.»
«Звідки ти знаєш?»
«У спину, мабуть же ж, стріляли і кидали в яму.»
«Чому саме в спину? Могли і в голову.»
«Такі, як він, і стріляли». — Друг махнув вістрям кефірної пачки у бік старшини дядька Міши, який тоді саме вийшов із келії.
«Звідки ти знаєш?»
«Хіба по ньому не видно?»
«Що по ньому видно?»
«Що якби йому наказали ...»
«Тихо ти! Чути все!»
Наче на доказ моїх слів дядько Міша підвів голову. Його старшинські очі заплющені, але, без сумніву, бачать усе, що діється на ввіреній йому ділянці. Для цього йому не треба гасати по схилах. Достатньо вийти на ґанок і трохи подихати. Повітря тут виняткове: чисте, густе, повне зелених пахощів, рясно закреслене траєкторіями комашиних польотів. З даху видно, як він неквапливо, без хліба та часнику, споживає цілюще повітря, як воно заходить в його гарбузове тіло і напинає черево. В кількох місцях тіло розсунуло кітель і провітрює шкіру, вкриту родючими цупкими кучерями.
Якби дядько Міша був у цивільному, він би зійшов за різника. Або за колишнього штанґіста. Травма на республіканських змаганнях не дозволила йому поїхати на «союз» і стати чемпіоном. Або за прораба, який із казенних матеріалів змурував собі в Боярці триповерховий домидло.
А до голови колгоспу дядько Міша не доріс. Бо він безпартійний. Пробитися до влади — це вже хай його нащадки з тим бавляться. Він і так зробив, що міг. Він вижив сам, ще й подарував своїм дітям городське життя. Якщо, звичайно, в нього є родина й діти.
«А що б ти робив на їхньому місці?»
«На чиєму місці?»
«Якби тобі наказали стріляти?»
«Я б не стріляв.»
«Стріляв би!»
«Ніколи!»
«Сам став би на їхнє місце.»
«А ти? Якби тобі отак ...»
«П’ятитоннка!»
Крізь рипучі ворота, маневруючи, протиснулася жінка з пласким, незворушним обличчям. Вона працювала поруч, у відділі озеленіння. Ми її назвали «п’ятитоннкою» за те, що вона була вдвічі грубша за дядька Мішу й щодня в обідню перерву бігала до нього.
Ми полягали дивитися. Першим до келії зайшов старшина. Тоді, поозиравшися, жінка зразу ж умостилася на столі посередині пункту нагляду за порядком. Фіранок міліції не видавали.
«Не соромно?»
«Що?»
«Підглядати.»
«Мені як письменнику треба вивчати побут. В наказовому, — пояснив я, —порядку.»
Дядько Міша розслабив пасок і без пестощів та поцілунків зайнявся ділом. Руками він тримав обранку, щоби та не скотилася, а сам дивився в небо, як кіт, що замислився під кущем.
«Письменник?»
«Письменник.»
«Ну і кому треба те, що ти пишеш?»
«Людям.»
«Яким?»
«Звідки я знаю? Якби мене друкували, тобі б я знав ...»
«Їдуть!»
По верхній дорозі тихо крався «бобік» з лейтенантом, який щодня перевіряв, чи справно несе свою службу старшина.
«Біжи!»
«Твоя черга.»
«Чого це?»
«Бо я вчора бігав.»
Друг, все ще сперечаючись, зліз із даху і побіг на прохідну дзвонити до пункту міліції. Я ж з гори бачив, як, зачувши дзвоник, парочка роз’єдналася. Він ухопив трубку, вона зістрибнула з ложа, вибила замкнені двері і побігла в бік свого озеленіння. Дядько Міша задлявся з паском, але, коли «бобік» вискочив з-за рогу, він уже стовбичив посеред майдану і доповідав про порядок.
«Та й що ми з тобою бачили в житті? Скажи чесно». — Друг повернувся і сів допивати свій кефір.
«Справа не в кількості.»
«Ех! — він плюнув на кішку, яка готувалася плигнути на горобця. — Ми з тобою буквально сидимо на горах сюжетів. Справжніх. Невигаданих. Але як ти їх витягнеш із цих кістяків?»
«Завжди знайдеться про що писати.»
«Це — не те. Це — шмарклі. Порівняно з тим, що могли б розказати ці, розстріляні...»
«Не ставати ж нам задля досвіду до стінки.»
«Не завадило б. Інколи.»
Дзвін сповістив, що перерва скінчилася. Ми спускалися на розкоп через пункт міліції. Дядько Міша, немов боцман, стояв на ґанку й дивився поверх дзвіниці.
«Вчасно ми вас попередили, дядь Мішо?» — запитав я.
Старшина не повів бровою.
«Ви обіцяли, — наполягав я, — що розкажете, як колись в Карпатах ви знайшли німецький схов. З гарматами й танком.»
«От я тобі зараз дам схов!»
«А як це так, — підступився до нього друг, — що ви вже двадцять п’ять років у внутрішніх органах, а дослужилися тільки до старшини?»
«Як так? — Дядько Міша покрив нас сумно-поблажливим поглядом. — Ти думаєш, легко тут працювати?»
«А що, хіба важко?»
Не міняючи погляду, старшина вихопив з кобури пістолет і вгатив у розкарячену грушу навпроти цілу обойму. Потім сховав назад зброю і знову втупився у шматок неба над заповідником.
«Думаєш, хтось прибіжить? — запитав він, не дивлячись ні на ко-
го. — Отакої! Скажуть, що не чули. Трактор, скажуть, проїхав.»
На щоку йому сів комар, але прокусити тертої, видубленої шкіри не зміг. Дядько Міша презирливо здув гадябку й пішов до свого кабінету.
Всяких історій він знав без ліку. Я їх за місяць тоді записав, мабуть, із половину загального зошита, і друг — не менше, хоча він усім і брехав, що письменство його не цікавить.

1987