Лишега

Місце дії - Америка.
Час - осінь, тоді зима й нарешті літо наступного, 1998 р.


До Пенсильванії за стипендією Фулбрайта приїхав поет Олег Лишега.
Я дізнався його телефон. Набираю номер, чую його «хеллоу» і російською мовою, голосом посольського працівника суворо питаю: «Єт кто? Ліщєґа?»
(Мовляв, як це так, що ти без освіти, без «лапи», без стажу роботи в органах опинився в Америці? Ми ж тобі, кудлаю, всі стежки перекрили! Ми ж тебе загнали у вартові, щоб тебе не було ні видно, ні чути! А ти, виявляється, вредний! Я тридцять сім років лямку тягну на посту, а ледь зміг свою рідну дитину пропхати в наш педінститут! І це в той час, як ти, пописуючи малохольні віршики, виповз і спланував на такі гроші! Де справедливість?!)
У трубці мовчанка. Минає секунда. Друга. Третя.
«Алєк Бакданавіч?» — тисну я на поета.
Чую, по той бік щось стогне й хапає ротом повітря.
«Ліщєґа?»
«Да», — обзивається, нарешті, Лишега запилюженим голосом.
«Добрий дзєнь! — пхаюся я далі. — Єта Вас біспакоят с пасольства.»
Стогін повторюється.
«Штот у нас нєт на Вас данних, Алєк Бакданавіч. Пачіму так? А?»
Лишега, чіпляючись об кожне російське «г», виправдовується.
«Мінутачку! — я по-хазяйськи уриваю його белькотання. — А Ви сталі у нас на консульскій учьот?»
Лишега мовчить. Чути, як він зацьковано лупає очима.
«Сталі?»
«Нє стал ...» — каже він і стискає сідниці.
«Нє сталі? — тепер я витримую зловісну паузу, щоб запитати. — А Ви, вапщє, кагда на родіну сабіраєтєсь?»
«Вав-гус-ті...» — з інтонації ясно, що мій жарт поцілив у центр, який відповідає за фізіологію організму.
Я зразу ж урвав допит і назвався.
Лишега довго мовчав. Коли він очуняв, я його спитав, як йому Америка й над чим він зараз працює.
«Я поки що роздивляюся.»
«Бачив щось цікаве?»
«Так.»
«Що?»
«Тут багато кришталю.»
«Де?»
«У воді. По струмках і в озерах. Я ж зараз живу між гір ...»
«Справжній кришталь?»
«Так. Він ще називається кварц. Напівдорогоцінний камінь.»
«Великий?»
«Із ніготь завбільшки.»
«І що ти з ним робиш?»
«Нічого не роблю. Збираю ...»
«Його ж якось обробляють?»
«Не обов’язково. Достатньо його звільнити від глини.»
«А ти маєш інструменти?»
«Ні. Я їх слиною мию.»
«Слиною?»
«Так. Кладу в рот, спльовую глину, а як дістаю, то вони вже прозорі!»
«А чому в рот?»
«Щоб руки вільні були. І щоб не загубити. Коли я плаваю.»
«Ти зараз плаваєш? В озерах?»
«Так.»
«А не холодно?»
«Я вже звик.»
«Розумію... А для чого ти їх обсмоктуєш?»
«Тоді одразу видно структуру. Бачиш, яке воно чисте, і серце радіє.»
«А потім, що ти з ними потім робиш?»
«Роздаю.»
Я відчув, що маю справу з готовим оповіданням. Поет в Америці. Лишега щойно подарував мені сюжет. І образ, який може перерости в символ. Світ його хотів зробити червом і загнав у підпілля. Але любов до краси врятувала поета. Тепер світ його витяг зі злиднів і кинув у добробут. Від такої зміни у нього відбувся зсув і нагору полізли приховані доти бажання, гріхи й страхи.
Треба зненацька йому час від часу дзвонити, ставити у різні ситуації і все записувати. А тоді узагальнити знахідки й змінити прізвище. Інакше не відбрешешся.

Вдруге я смикнув Лишегу у лютому, якраз посеред заметілі. Густим голосом служаки-поліцейського з тих країв, де процвітають кактуси і де за будь-які жарти стріляють без попередження, я його запитав: «Містер Лишіга?»
(Мовляв, мене звати Так-і-так. Я — поліцейський з дільниці номер такий-то. За нашою інформацією, вчора Ви, незаконно паркуючися проти кафедри східнослов’янських мов, вдарили і пошкодили білу легкову машину марки «мерседес» дев’яносто восьмого року випуску. Маємо свідків, які Вас бачили і встигли записати Ваш номер. Власниця «мерседеса» одразу звернулася до поліції і до свого адвоката. Адвокат подзвонив до страхової компанії, до декана того факультету, який Вас сюди запросив, до Фулбрайтівської комісії та до посольства країни, з якої Ви до нас приїхали. Бо у нас скрізь комп’ютери. Тому, якщо Ви надумаєтеся зізнатися, пам’ятайте, що кожне мовлене Вами слово буде використане в суді проти Вас.)
«Ало! — щоб пересвідчитися, що Лишегу не схопив грець, я додав спецій у акцент і запитав, — містер Лишіга ... Ви ще там?... Сер? Ви мене чуєте?»
«Йєс, — озивається Лишега синіми від переляку губами. — Бат ...»
«Сер?»
«Це якась помилка. У мене немає машини!»
«Хіба? Тоді чий же це «форд-ескорт», темно-синього кольору, вісімдесят четвертого року під номером ...?»
«Я не знаю! Я не маю прав! Я не вмію водити!»
«Не вмієте водити?»
«Ні!»
«Тоді, будь ласка, назвіть мені своє ім’я та прізвище. Повільно і по літерах.»
Лишега називає.
«Дата й місце народження?»
Лишега не сперечається.
«Номер Вашого соціального страхування?»
Лишега дає номер.
Поліцейському цього замало. Він хоче знати, в якому банку поет зберігає гроші, тоді номер його кредитної картки і термін її чинності.
Лишега йому дає усі назви та цифри.
«Дівоче прізвище Вашої матері?»
Лишега називає прізвище.
«Не розумію. По літерах!»
Лишега так декламує літери, що з нього тече сироватка.
Цього я не можу витримати, перестрибую на рідну мову і кажу, що я розумію «підставити щоку», але ж не до такої міри! Ти, кажу, не зобов’язаний давати їм ніякої інформації про себе!
Моя порада гулькає й тоне в напруженій, прозорій тиші. Видно, як крапають центи в лічильник телефонної компанії.
«Ну ти ...» — позбувшися зашморга, Лишега, про всяк випадок, не поспішає дихати. Але життя бере своє. По тому, як він сопе, ясно, що до його губів вертається колір.
Я радий, що мій жарт удався, й питаю поета, як йому пенсильванська зима і як саме він бореться зі стихією.
«Я з нею не борюся.» — відсапується Лишега.
«Я, — кажу, — розумію. Звичайно. А чим, взагалі, ти займаєшся? Закінчив роздивлятися?»
«В процесі.»
«Все ще купаєшся?»
«Так.»
«Молодець! А, крім цього, що робиш?»
«Пстругів ловлю.»
«А де черв’яків береш?»
«Я — руками.»
«Руками? Пстругів?»
«Так. Вони зараз не такі, як влітку. А сонні й довірливі.»
«І смачна юшка виходить?»
«А я їх не їм.»
«Що ж ти з ними робиш?»
«Випускаю.»
«Звичайно», — кажу я й тягнуся за олівцем. Який хід! Поет як шаман! Розмовляючи з рибами, він спілкується з водяною стихією. Й тут сам собою напрошується конфлікт. Бо стикаються два світи. Слов’янський, язичницький, стихійний та романо-германо-гебрейський, зациклений на параграфі закону. Той, що купається тільки в дозволених місцях під час літньо-пляжного сезону. У зв’язку з цим може виникнути ситуація, коли, скажімо, хтось їде на ланч у своєму теплому авті повз озеро. За вікном завірюха. Раптом водій бачить голого бородатого Лишегу, який щось соває в ополонку. Водій лякається, тисне на газ, його несе в ущелину. Але за мить до того, як зірватися в прірву, він тягнеться за своїм мобільним телефончиком, набирає поліцію і каже, що на такій-то ділянці траси хтось топить труп. Через хвилину на місці пригоди опиняються три поліцейські машини, бриґада пожежників, кілька «швидких допомог» з годованими санітарами і вертоліт ФБР. Ліс дрижить од сирен, блиманини, наказів та радіосиґналів. Напівпритомного, вкритого бурульками Лишегу кладуть на мари і мчать до головсудмедексперта. А по дорозі дають йому антибіотики, хлороформ, кисень, обліплюють моніторами і роблять електрошок. Бо вони потім кожну з цих маніпуляцій включають у загальний рахунок і так накручують тисячі.
Щоби встигнути занотувати всі звиви сюжету, я закорочую Лишегу і обіцяю задзвонити йому через годину.

Але година ця розтягається на півроку.
Липень аж плавиться від спеки. Я сідаю під самий кондиціонер, кладу перед собою ручку, два аркуші, чую у трубці знайомий голос і шамкочу: «Прошу дати мені нашого поета і мистця пана Олега Лишегу!»
(Мовляв, я си називаю пан Перша-літера-Ґ-далі-кілька-складів-нерозбірливо-а-кінцівка-на-як. Я — старий чоловік. Все життє тяжко працював. Моя дружина померла. Дітей ми не маємо. Але ми завше кохалися в нашому красному письменстві та в артистичних забавах. Нині я є захоплений Вашою поезією. І я маю велике конто. Тому хочу зробити фінансову контрибуцію, яка би дала Вам змогу вставити собі нові зуби. Бо ваші старі, я чув, постраждали за «совітів». Тутка ми маємо українського дентиста, який усе робить швидше і таньше. Треба лише, щоби Ви негайно приїхали до нас. Я дам Вам адресу. Ми жиємо неподалік від кордону з Мексикою. Але ж Ви, очевидно, не маєте засобу льокомоції? ...)
Замість переполошитися Лишега раптом подає голос: «Ні, маю.»
«О! О! І як ся називає Ваше авто?»
«Воно називається «ноги».»
«Як? Прошу?»
«НО-ГЕ!»
За той час, що я сидів з роззявленим ротом, Лишега встиг увійти спочатку в образ гугнявого поліцейського з Півдня, тоді у посольську гниду і покрив мене з ніг до голови обома мовами.
«Ну а вони в тебе, — питаю я його, ледь оговтавшися, — ходять?»
«Не дуже.»
«Як так?»
І Лишега розповідає, що зараз він пластом лежить у ліжку, бо попік собі обидві стопи. Вчора до нього в гості приїхав друг зі своєю канадською жінкою. Вони співали, грали у футбол, у «баби-куци», стрибали через багаття. Лишега ходив босоніж по жаринах, танцював, п’ять разів сідав у вогонь, брав вуглини в руки, але їсти не став.
Я не встиг схопити і чверті цього безцінного сюжету, як він мене зупиняє.
«Чекай! — наказує мені Лишега. — Не пиши!»
«Чому?»
«Є кращі ходи.»
«Мені й такий згодиться. Я саме шукав щось пов’язане з вогнем.»
«А! Ти, мабуть, із нього робиш друга стихій!»
«Щось такого типу.»
«Тоді почни із землі.»
«Як?»
«А так, що хай він у тебе не вилазить з депресій. Всі йому радять: не будь ідіотом! Продовж собі візу й сиди тут, як миша у крупах! А він — ні. Що я тут робитиму, сам-один на чужині? Тут я нікому не потрібний! Я вже тако-сяко добуду свій строк і поїду до батька, на село. Треба допомогти йому копати картоплю. Знімає з банку всі свої тисячі і ховає в капшук, який день і ніч тримає при тілі. Але в Бориспільському туалеті йому трапляються шахраї...»
«О! Ні! — я уриваю Лишегу. — То було б занадто жорстоко. Годі з нас земляної стихії!»
«Гаразд. — Йому не шкода сюжетних знахідок. — Нехай він буде, як вода. Бо так радять даоські мудреці. Лишега, як ми знаємо, любить китайців. Тому він живе, не чинячи спротиву, а пливе за водою, стрибає з візи на візу, не вилазячи з Америки. Більше того, перетягує сюди своїх колишніх жінок, їхніх нинішніх чоловіків та дітей. Жінок він прилаштовує на хлібні роботи, дітям дає освіту, засновує фірму, яка експортує фальшиві діаманти ...»
«Погодь! — не витримую я. — Він же — поет! Йому більше личить повітря.»
«Я зрозумів. Даю повітря. Лишега причаровує заможну американську пані, дядько якої є конґресменом, і конґресмен, в обхід закону, за три місяці робить йому громадянство. Пані перекладає Лишегу англійською, знаходить для нього літературного аґента, який його продає рекламній компанії. Аж тут в Америці від переситу спалахує мода на дивацьку рекламу, і всі фірми кидаються себе рекламувати мудрованими віршами. Лишегові твори маленькими шматками перекочовують на стенди, що височать уздовж автострад, та на просмалені стіни метро. В телевізорах ними уриваються фільми й новини. В мотелях збірочки з його рекламних цитат лежать на кожній тумбочці. По супермаркетах харчі складаються в торбинки, кожна з яких містить кілька поетових рядків. Ім’я Лишеги навіки закарбовується у народній свідомості... — Він на мить замовкає. — Ні! Краще, мабуть, таки змінити прізвище...»
«Добре, — погоджуюсь я. — На яке?»
«Придумай щось.»
«Бідака?»
«Ні.»
«Стогній?»
«Ні.»
«Немиря? Чабак? Пожежа?»
«Ні! Спробуй щось несподіване.»
«Яєчко?»
«Що?...»
«Мунденбліт?»
«Ну ти ...»
«Як же тоді?»
«Слухай, чим тобі «Лишега» не догодив?»
«Мені? Навпаки!»
«Тоді залиш його!»
«Дякую! Кращого прізвища годі шукати.»
«От бачиш!»
«А тобі, між іншим, треба не римувати, а клепати детективи.»
«А я, — зізнається Лишега, — з них починав.»
«Коли?»
«Коли в дитинстві заробляв гроші тим, що грав у парку з дядьками в шахи.»
«Серйозно?»
«Ні. Граючись.»
«А чому ж ти це покинув?»
«Занадто пласко виходило. І нецікаво.»
«З шахами?»
«Ні. З детективами.»
«Хіба? А мені подобається.»
«Ну то й їж на здоров’я. — Лишега позіхає. — Дарую. Але ... Прізвище, мабуть, ти все ж таки дай інше. І зазнач десь, що це тобі наснилося.»
«Добре», — пообіцяв я. Але, подумавши, вирішив лишити все, як є. Що з того, що він шахіст? Це ж моя ідея!

1998