Паспорт

(оповідання-сценарій)

Місце дії — чайна на Гарвардській площі у Кембриджі, штат Масачусетс, США. Час — червень 1997 року.
Ускладнюючі обставини — витікає термін моєї американської візи та українського паспорта. Треба з родиною їхати до Києва.

Знайомий американець, смакуючи чай, каже, що, мабуть, мені кортить побачити друзів та родичів.

ЗНАЙОМИЙ. Скільки ти вже в Америці?
Я (загинаючи під столом пальці, підраховую роки). Взагалі-то...
ЗНАЙОМИЙ. А візу тобі продовжують?
Я (готуюся дати пояснення). Так, але...
ЗНАЙОМИЙ. Це ж добре!
Я. Так.

В цій чайній — сто сорок сортів чаю з усього світу. Якщо сісти біля вікна, видно вулицю та задоволених пішоходів. Інколи вони, вивчаючи вітрину, натикаються поглядом на мене, автоматично всміхаються й м’яко зникають із обрію. В небі, яке починається зразу ж над дахом крамниці одягу, ширяють чайки. До Атлантичного Океану можна доїхати метром. Тут гарно працюється, якщо не напихатися тістечками, а маленькими ковтками сьорбати натще пахучу заварку.

ЗНАЙОМИЙ. У вас там, я чув, все змінилося. Люди тепер вільно їздять туди-сюди.
Я. Так, але...

Знайомому видається, що я хвилююся.
ЗНАЙОМИЙ. То в чому проблема?

Я шукаю слова, які б він одразу зрозумів.

ЗНАЙОМИЙ (не дочекавшися слів). Чи ти боїшся, що тебе там викрадуть?
Я (після паузи). Що?
ЗНАЙОМИЙ (дивиться на годинник, підводиться ). Мушу бігти. Все буде гаразд.
Я (не підводячись). Так.

Треба лише полетіти додому, виписати нові паспорти і, поставивши в них візи, повернутися.

За кадром:
Ми загодя купуємо квитки, з зупинкою в Європі, й першими стаємо на посадку.

В кадрі (спалахами):
За кілька хвилин до відльоту в наш «Боїнґ» врізається вантажівка.
На ліквідацію аварії кинуто цвіт місцевих ремонтників.
Три години їхніх зусиль виявляються марними.
Сонних пасажирів ведуть коридорами і садовлять на інший літак.
Океан ми перетинаємо без пригод, але наш наступний літак на Київ уже в повітрі.
Нас поселяють в готелі, годують і зранку запрошують до салону першого класу ще більшого лайнера. Мить — і ми опиняємося в епіцентрі блакиті. Там ми їмо, п’ємо справжню каву і дивимося кіно.
В ілюмінаторі, паралельно з кіном — небо.

Я (до жінки, збуджено). Це все не просто так! Ти помітила? Проти нас ведеться війна!
ЖІНКА. Тс!

На грудях у неї спить наше дитя. Воно народилося півроку тому і має про це необхідні американські документи. До речі, треба не забути, одержавши нові паспорти, вписати туди дитину.

Я (пошепки). Схоже на те, що хтось хотів зробити нам гірше. А вийшло навпаки.

Жінка киває.

В Києві, по той бік митного контролю нас визирають розбурхані батьки. По цей бік, в підвалі пасажири тягають з вантажної стрічки валізи. Одна з наших десь загубилася. Нам обіцяють діставити її під хату.
У буді з мікрофонами та дзеркалами несе службу прикордонник. На наше немовля, яке куняє в візочку, він не звертає уваги і не питає його паперів.
Нарешті ми вириваємося із підвалу і падаємо в обійми родичів. Крізь поцілунки та сльози на наших обличчях проступають задні думки.

Пояснення:
Всі ці думки — із одного барила, але кожна з них має різко окреслені форми, історію, колір та зуби. Гарний актор мусить вміти відтворити кожну з них не словами, а жовнами й бровами, їх цього вчать на двох останніх курсах.

Неповний перелік думок (по секунді на кожну):
Нас не випустять!
Як так «не випустять»? У нас є візи!
Не «є», а «будуть».
У нас — так. А в дитини? В неї — ні візи, ні штемпеля про в’їзд!
Це правда.
А раптом її не випустять? Спитають: «Звідки вона у вас? Може, ви вкрали її! Де написано, чия вона? Що ви мені показуєте? Тут усе не по-нашому! Якщо вона — їхня, то чому у неї немає візи? Якщо ж вона — наша, чому вона ніде у нас не значиться?»
Може, вернутися і з’ясувати це з прикордонником?
А що, як він нас не впустить назад?

Ми сідаємо в машину, притискаємо дитя і намагаємося не дивитися в бік кордону, який повстав серед курних радгоспних полів.
Крупно: наші натужні посмішки на тлі спочатку сосон, а потім — новобудов.
Причина напруги: сонце пече, а ми почуваємося так, неначе в’їжджаємо в темний ліс.
Опис лісу:
Дороги тут є, але ними не ходять. Стежки заростають за одну ніч. Зон відпочинку не передбачається. Дороговкази брешуть. А в нас — ані компаса, ані ліхтаря. На що й на кого нам покладатися? Хіба що на батьків. Вони навчилися й серед суцільного мороку знаходити протопти. Їм відомо, в кого зі звірів який норов і які з ягід отруйні.

«Ви, — не знати, скаржаться чи вихваляються батьки, — не впізнаєте рідного міста!»
Поки ми вивантажуємося з машини, подвір’ям повз нас сунуть у своїх справах незнайомі нам люди. Кожен з них, не спиняючися, обдає нас однаковим поглядом. Коротким, наскрізним, із голови до ніг.
«Навпаки, — кажемо ми батькам. — Ми його зразу впізнали.»
«Ну то ідіть мийте руки й сідаймо до столу, — кажуть вони. — Треба випити за усе гарне. А завтра рушаємо по паспорти.»
«Це добре.»
«Паспортистка чекатиме.»
«І це теж.»
«Що «теж»?»
«Теж добре.»
«Аякже! Ми ж її готували», — батько підморгує мені і тим самим наполохує зграю зморщок. За ці три роки вони собі нарили таку мережу нір і землянок, з яких вже їх нічим не викуриш.
«Я розумію.»
«У нас з цим тепер просто.»
Під час застілля ми п’ємо за це.

Вранці вража сила жене надвір сусідку з першого поверху.
Портрет сусідки мусить бути правдивим як за формою (наприклад, халат, який замість приховувати, тільки виявляє зайве волосся та варикозні вени), так і за змістом (давня знайома урвала свій ранковий туалет, щоб привітати нас). Тобто зміст — це проекція форми. А зовнішнє — маніфестація внутрішнього. Його зворотний бік. Своєрідне «або — або». «Те чи це». Або — «і це, і те». А якщо треба, то й «ні те, ні це».

СУСІДКА (перегороджує нам шлях). О! (До мене.) Щось я давно тебе не бачила. А як посивів! Гай-гай! Де був? В Нью-Йорку? Ну як там? (Зазирає в візок.) А це хто? Дитя! Твоє? Покажи! Та не бійся ти! У мене добре око. (Я затуляю дитину.) Де воно народилося? Там? Громадянство вже видали? Чи який в них закон? Коли їм паспорти виписують? (Тягнеться рукою, хоче торкнутися дитини, я намагаюся не допустити цього.) У шістнадцять? У вісімнадцять? Чи в двадцять один рік? Я чула (закидає голову, ніби готується співати), що колись вони оголошували громадянами всіх, там народжених. Але тоді до них через кордони полізли вагітні всіх кольорів. Тому вони подумали й прийняли постанову, що давати тільки тим, в кого є прописка, стаж проживання, плюс щоб це був хлопчик. (Закінчила співати.) А в тебе хто? (Я стаю між візком і сусідкою.) Яка красива кофточка!
Я. Ми поспішаємо.
СУСІДКА. Яке густе волосся! Точно як в тебе.
Я (штовхаю візок у бік вулиці). Хіба?
СУСІДКА (не відступає). Я тобі кажу!
Я (відірвавшися на кілька кроків). Треба з цим негайно щось робити.
СУСІДКА (кричить). Дак що ж ти з цим зробиш?!

Паспортистка чекає на нас біля свого паспортного столу.
Сутність образу паспортистки — грубий помол (риси, рухи, голос), але під тим, у глибинах — нерозроблені поклади доброти з прожилками духовності.

ПАСПОРТИСТКА. Фух!
МИ. Що таке?
ПАСПОРТИСТКА. Все гаразд.
МИ. Слава Богу!
ПАСПОРТИСТКА. Але, я вам кажу, що поки я їх уламала...
МИ. Кого?
ПАСПОРТИСТКА. Не питайте!
МИ. Ми Вам наперед вдячні.
ПАСПОРТИСТКА. Само собою.
МИ. То як же нам...
ПАСПОРТИСТКА. Ідіть за мною. Я вам підкажу.

Підказка паспортистки (на вухо):
Ідіть в ОВІР. І знайдіть там кабінет капітана міліції. Той капітан — жінка, Василина Василівна. Під її дверима побачите чергу. Мета черги — не пропустити вас. А ваше завдання — навпаки, сльозами, байками або по вражих тілах, але донести до Василини всю правду. А що й коли брехати черзі, я вас навчу по дорозі. Гайда!

Черга в ОВІРі пахне морським оселедцем. Його могли з’їсти як вчора ввечері, так і сьогодні вранці. Але він весь не зник, а, завдяки спеці, перейшов у піт і тепер нагадує про себе краплями на обличчях та соляними плямами довкола пахов.
«Ви куди?» — спиняє нас черга.
Ми, як і вчила нас паспортистка, відказуємо, що нам тільки один документ допіднести.

ЧЕРГА. Нам теж один.
МИ. Ми оце вчора все здали, а сьогодні нам задзвонили, що треба іще оцю копію.
ЧЕРГА. Ми тут всі з копіями!
МИ. У нас поїзд відходить!
ЧЕРГА. А в нас — літак!
МИ. У нас дрібна малеча!
ЧЕРГА. А у нас — трухлява стареча!

Пауза. Черга шкіриться на нас рядами жовтявих зубів.
«А д е в и б у л и, я к І с у с н а Й о р д а н і х р е с т и в с я ?!» — розстрілюємо ми її скоромовкою, яку повідала нам, безумовно, втаємничена паспортистка (розрядка фрази — моя).
У погано освітленому коридорі якийсь час ніхто не дихає. Чути лише, як у кишках смикаються деформовані залишки спійманої у Атлантиці риби.
Ми користаємося з того і застрибуємо в кабінет.

МИ (до капітанші, на видосі). Василино...
КАПІТАНША (не підводячи голови, поки камера вивчає її погони з чотирма
зірочками). Принесли?
МИ (подаємо їй теку з документами). Ось!

Капітанша переглядає наші папери.
Список представлених документів (дуже швидко, щоби глядач встиг схопити лише назву): Заява на ім’я...
Старі паспорти, закордонний, внутрішній... Фотографії... Свідоцтво про шлюб...

КАПІТАНША. А де ж... це... як його...
МИ (показуємо видане в Америці свідоцтво про народження дитини). Осьо!
КАПІТАНША (намагається прочитати). Але ж воно не по-нашому!
МИ (дістаємо завірений у нотаря переклад свідоцтва). Будь ласка.
КАПІТАНША (не дивлячись у переклад). Не буде діла.
МИ. Чому?
КАПІТАНША. Бо ваша дитина не вписана в паспорт.
МИ. Ну то впишіть її, будь ласка. Ви ж — влада. А ми Вам за це віддячимо.
КАПІТАНША. Чекайте!

Пауза.

МИ (після кількох кашлюків у кулак). То як же нам...

Ще довша пауза.

КАПІТАНША. Шляхом леґалізації. МИ. А де ж цей шлях... КАПІТАНША. В ЗАГСі. МИ. А як нам туди...Підкажіть!

Підказка капітанші:
Біжіть у ЗАГС. Знайдіть начальницю. Поясніть їй, як так сталося, що це дитя в них не значиться. І просіть, щоб вона його леґалізувала. Заднім числом. Але при вас. Якщо ж вона скаже, що їй закон не писаний, знайдіть їй закон друкований. І одразу до мене. Як встигнете обернутися до кінця мого робочого дня, то я прийму у вас документи, а як ні — то все відкладається.

МИ. Але ж у нас літак прогріває двигун! І стареча з малечею...
КАПІТАНША. Не гайте часу!

Перед дверима ЗАГСу батьки вивертають кишені і вкладають гроші в конверт без марки.
На щастя, тамтешня начальниця (на портрет немає часу) — людина співчутлива. Слухаючи нас, вона раз по раз зітхає.

НАЧАЛЬНИЦЯ. Е-хе-хе... Що ж мені з вами робити?
МИ. Леґалізуйте дитину!
НАЧАЛЬНИЦЯ. Ні.
МИ. Заднім числом. Але при нас.
НАЧАЛЬНИЦЯ. Не можу.
МИ. Чому?
НАЧАЛЬНИЦЯ. Бо у нас так не робиться.
МИ. Ми розуміємо.(Простягуємо конверт.) Ось наша заява.
НАЧАЛЬНИЦЯ (не бере, відмовляється). І не просіть!
МИ. Чому ні? Ось — ми. Отам — дитина. Впишіть її в що-небудь!
НАЧАЛЬНИЦЯ. А на якій підставі?
МИ. На підставі свідоцтва! (Показуємо їй свідоцтво.)
НАЧАЛЬНИЦЯ (зиркає на документ). Не можу.
МИ. Чому?
НАЧАЛЬНИЦЯ. Тут усе не по-нашому.
МИ. Ось переклад. (Показуємо їй переклад, зарані зроблений в Америці і завірений у нотаря.)
НАЧАЛЬНИЦЯ (вивчивши документ, ображено). А де написано, що я повинна вірити американському нотарю?
МИ (підсовуємо їй конверт). Ось тут!
НАЧАЛЬНИЦЯ (не бере). І не просіть.
МИ. Добре. (Ховаємо конверт). Тоді підкажіть, де нам бігти.

Перша підказка начальниці:
Біжіть туди, де дитя народилося, й там розбирайтеся.

МИ. Нас туди не пускають без паспорта.
НАЧАЛЬНИЦЯ. І вірно роблять! Я вас також вперше в житті бачу. Може, у вас і дитини ніякої немає!..

Я вибігаю надвір і приводжу дружину з дитям. Начальниці дитя подобається. Як дбайлива мати й бабуся вона дає нам пораду не одягати на немовля шкарпетки з надто тугими резинками. Бо вони заважають циркуляції крові.

МИ. Леґалізуйте!
НАЧАЛЬНИЦЯ. А ви скиньте з неї шкарпетки!
МИ. Або дайте...
НАЧАЛЬНИЦЯ. А чи ви знаєте, що буває, якщо кровка не поступає в кінцівки?!
МИ.... Будь-яку довідку!
НАЧАЛЬНИЦЯ. Бо як дійде до шлюбу, вона вам резиночки ці пригадає. І скаже: «Всі хлопці з дівчатами гуляють, тому що це — діло молоде, а я через вашу дурість та американські шкарпетки...»
МИ. Благаємо!..
НАЧАЛЬНИЦЯ. Пізно! У неї, мабуть, уже розпочалися процеси!
МИ. Які?
НАЧАЛЬНИЦЯ. Незворотні!
МИ. Не лякайте нас!
НАЧАЛЬНИЦЯ. З перших днів треба було про це думати. Коли воно ще в утробі було.

Двічі гарчить телефон.

НАЧАЛЬНИЦЯ (в трубку). Альо. Що? Кого? Тут таких немає.

Вона кладе трубку і кілька хвилин не може згадати, хто ми і що нас сюди привело.

НАЧАЛЬНИЦЯ (згадавши). Бо я — мати! (Б’є себе в те місце, де починається яр між двома ще не згаслими вулканами.) Я знаю життя!

Крупно: вираз обличчя начальниці, з якого ясно, що вона нам хоче допомогти, але щось її не пускає.

НАЧАЛЬНИЦЯ (закінчує попередню думку). І його неписаний закон.

На щастя, позаду неї височить шафа з юридичною літературою. Ми із різних кінців накидаємося на кодекси та зводи постанов.

На весь екран (під крик «ага!»):
Мій палець на краю сторінки тисне на закон, в якому написано, що свідоцтва про закордонні народження завіряються в консульствах.

Пауза.

МИ (радісно). Осьо-сьо! Бачите?
НАЧАЛЬНИЦЯ (ґримаса болю). Ідіть!
МИ. Де? Підкажіть!

Друга підказка начальниці:
У Міністерство Закордонних Справ. Воно віддає накази консульствам. І нехай Міністерство, звіривши копію з ориґіналом, поставить в кутку свій штамп. Тоді, не зупиняючись, біжіть сюди. Якщо зробите так, я вас леґалізую. А якщо зупинитеся десь або не поставите штампу, то я вас знати не знаю.

Круча над Дніпром. На кручі — замок, обкладений непробійними брилами. Це — Міністерство. На його ґранітному фасаді намертво видовблені серп і молот. У його підвалах, напевно, є й харчові склади, і бомбосховища, які підземними рейками з’єднані з засекреченими космодромами. Дверей тут чимало, але тільки деякі з них відчинені. Кожен вхід охороняється. Вартові пропускають своїх і шугають чужаків.
Ми шукаємо, як нам пробратися усередину, і дізнаємося, що прийом громадян закінчився п’ять хвилин тому.
Батьки мовчки кліпають очима. Дружина намагається то цим, то тим плечем витерти піт з лоба. Немовля розривається, вимагаючи груди.
Всі відчувають, що нам не щастить, але ніхто не знає, чому. Я першим знаходжу причину.

Причина (майстерно відтворена не словами, а обличчям героя):
Так треба. Тут (тобто в житті) немає нічого випадкового. Кожна деталь іде в комплекті з метою і сенсом. Тим більше, що це (тобто те, що зі мною відбувається) — випробування. Буде важко, а місцями й боляче. Але я мушу крок за кроком пройти весь шлях і всіх перемогти. Отакі суть умови. Тому далі я мушу йти сам.

Я (з притиском на кожному складі). Далі я мушу йти сам.

Рідні по черзі розціловують мене. Я махаю їм на прощання і готуюся до штурму.
«Стій!» — чую я й обертаюся. До мене біжать старенькі батьки.
«Ось!» — вони простягають мені конверт.
Я їм пояснюю, що тут ідеться не про хабарі, а про перемогу над силами зла (дивись абзац «причина»).
«Тому візьміть свої чесно зароблені гроші, — кажу я, — й купіть собі чогось смачного. Але дієтичного. А на решту справте моїй жінці кольорових стрічок. А ще краще — книжку про вірну любов. А дитині — якесь брязкотельце для розвитку.»

Батьки, жінка й дитина зникають за рогом. Я, не здіймаючи пилу, торпедою лечу на вартових.
Вартові, не міняючи постав, випихують мене на вулицю.
Я підводжуся і бачу Міщука, який виходить з Міністерства.
(З огляду на винятковість обставин, в яких я опинився, образ Міщука подається з дещо звуженої перспективи. А саме — як я його можу використати.)

Коротка довідка:
Міщук колись був моїм студентом. Я його вчив як прекрасного, так і корисного. Тепер він мусить віддячити мені.
Ми довго тиснемо один одному руки. Я розповідаю йому, що мене привело сюди, й він мені дає пораду.

Порада Міщука:
Постійте тут. Я куплю цигарок. Як вернуся, заведу вас усередину.

І свого слова він дотримує. Більше того, в гастрономі, поки я мружуся на спеці, він розробляє план дій.

План Міщука:
Спочатку ми виходимо на Толіка Хвастовця. Толік замолоду вчився у тій самій школі, що й Міщук, а зараз очолює відділ.
Вислухавши мене, Хвастовець звертається до Спартака Хомича, який стоїть над усіма консульствами.
Далі Спартак Хомич віддає наказ Зинаїді, яка у своєму сейфі тримає печатки. Наказ Спартака Зинаїді: швиденько звірте ориґінал з перекладом і, як і велить закон, схваліть його.

В Міністерстві, по дорозі до кабінету Хвастовця ми зустрічаємо тільки одного службовця. У правій руці він тримає кухоль, у лівій — кип’ятильник.
Міщук мені розповідає, що раніше міністерство тулилося у маленькому будинку. Нині ж перед дипломатією молодої держави постало складне завдання — залюднити цю фортецю й наповнити її новим змістом.
«Бо іще вчора, — каже Міщук, — тут кублився ленінський комсомол.»
«Я знаю, — кажу я, — я теж колись кублився. Я ж свій.»
Слова нашої дружньої бесіди гудуть і відбиваються від стін, між якими можна грати в футбол.
«Але нам бракує кадрів, — скаржиться Міщук. — І самостійного міжнародного досвіду.»
У приймальні Толіка Хвастовця нам кажуть, що він у п’ятницю подався в Брюссель. А Спартак Хомич в середу вилетів за кордон перевіряти консульства.
Це мене не дивує. Міщук в інституті був занудним трієшником.
«В інституті, — обертається до мене Міщук, — я дійсно був трієшником. Трохи занудним, але не підлим. Таким я і досі лишився. То як же так сталося, мабуть, дивуєтеся Ви, що не відмінники, а саме я опинився на такій роботі?»
Я мовчу.
«Є таке? — зазирає Міщук мені в очі. — Елемент здивування? Га?»
Знайшовши в моїх очах елемент здивування, Міщук поправляє краватку й продовжує.
«Добре... Якщо так, то слухайте. Ось Вам моя історія. Без прикрас та викрутасів.»

Історія Міщука:
Він зроду-віку не...

«А чи не можна до вашої Зинаїди, — уриваю я Міщука, — звернутися напряму?»
«О ні!» — лякається він.
Я пригадую, як колись на його першому курсі пожалів Міщука і замість двійки поставив йому трійку.
«Це правда. Було таке. — Міщук не сперечається. — Але ж і Ви зрозумійте мене! Я і так з себе витиснув максимум. Ви казку про гидке каченя чули?»
«Чув!»
«Ну то які до мене претензії?!»
«Ніяких.»
«Це добре. Історію слухати будете?»
«Буду.»

Історія Міщука:
Він зроду не міг дозволити собі ні юнацьких бунтів, ні нервових вибриків, ні навіть побутового алкоголізму. Вчився, тоді працював, старався, а ночами чесно поліпшував породу. Тепер його діти вчать мови. Старшенька — три. А молодший — лише одну. Він у нього місяць, як почав ходити. Ні! Не місяць, а більше. Бо це сталося якраз на перше травня.

«Ось, будь ласка, — зупиняється Міщук, — його фотографія. Хоча він сильно підріс з того часу. Ех! Ще трохи і виряджатиму їх по освіту у цивілізований світ. Аж не віриться!»
Я бачу, що Міщук не розуміє, заради чого я тут. І що мені потрібен штамп, а не його байки.
«Ми все розуміємо! — вирячується на мене Міщук. — Але я свою місію вже виконав.»
«Хіба?»
«Так! Хто Вас сюди провів? Я! Все, що відбувається далі, то Ваша відповідальність.»
«Моя?»
«Так. Чиє це випробування?»
«Моє...»
«Ну то, — він щиро тисне мені руку, — радий Вас бачити!»
«Я теж.»

Його кроки давно вже закотилися на інший поверх, а я все стою і журюся. Коли піднімаю голову й бачу табличку з іменем О.І.Дудаша. Значить, це — Дудашів кабінет. І, якщо «О» означає — «Олександр», тоді не виключено, що там сидить той Дудаш, з яким ми нудилися за однією партою, пили вино з однієї пляшки і слухали музику з одного магнітофона.
Хоча поза тим ми були антиподами. Те, що він всотував, я вихаркував. Те, в що він вступав, того я сахався. Він дбав про найближче майбутнє, я зиркав у бік вічності. Він стригся задля кар’єри, я з творчою метою запускав коси. Він голився, я був при бороді. Він був типовим представником, а я — винятком.
«Годі кудахкати! — раптом наказує хтось мені з-поза дверей. — Заходь, якщо вже прийшов!»
Я ступаю до кабінету і опиняюся віч-на-віч зі своїм приятелем Сашком Дудашем.

Мета образу О.І.Дудаша:
Показати типового керівника середнього рівня.
Єдина видатна деталь: відсутність рослинності. Там, де колись пролягав рівний проділ, тепер вилискує пустеля. Зате під носом виросли степові вуса.

ДУДАШ (оминаючи вступні вітання). Чого тобі від мене треба?
Я. Нічого мені від тебе не треба! Я йшов коридором, побачив табличку, дай, думаю, зайду.
ДУДАШ. Це добре. Кажи далі.
Я. От я й зайшов.
ДУДАШ. Ну і?
Я. Ну як ти? Що ти? Як родина? Як діти? Покажи фотографії. Де вони? У гаманці чи в потрійній розкладній рамці ?
ДУДАШ. У дупі.
Я. Чому?
ДУДАШ. Бо я — не міщанин.
Я. Ага! Я так і думав.
ДУДАШ. Не бреши. Ти завжди думав, що я — міщанин! Думав?
Я. Може колись, двадцять п’ять років тому...
ДУДАШ. Ага!
Я (з думкою про Зинаїду та її штамп). Зате тепер...
ДУДАШ. Кажи, чого прийшов!

Під час моєї сповіді Дудаш впадає в задуму. Якби його обличчя було музичним інструментом, то це була б туба. І, щоб припинити її навіжене гудіння, я мав би негайно запхати у розтруб щось ватяне й, бажано, брудне. Швидкий огляд кабінету показує, що в них із ватою скрута.
«А пам’ятаєш...» — кричу я, щоб вирвати Дудаша з полону, і нагадую йому імена спільних викладачів, дівчат, друзів та дотепні випадки часів студентської молодості.
Але Дудаш не ворушиться.
Я йому цитую складені невідомим сміливцем куплети, популярні свого часу у нас на курсі. В куплетах оспівуються статеві подвиги безіменного героя, який у приспіві зізнається: «Ех, мать, горять труби, де ти діла квас?
Ненавиджу партію й рабочий клас!»
«Шкода, — кажу я, — що я не взяв гітару...»
Дудаш підводиться, лізе до шафи, дістає звідти гітару й відтворює кілька згаданих мною куплетів.

Я (з безмежним здивуванням). Ти... пам’ятаєш?..

Причина здивування:
В університеті Дудаш був активістом і переслідував вільну творчість.

ДУДАШ (повагавшися). А чи підозрюєш ти, хто є автором цих куплетів?
Я. Ні.
ДУДАШ. От бачиш!
Я. Ні.
ДУДАШ. І це типово!
Я (повагавшися). То хто ж це?
ДУДАШ. Я.

Я кидаюся обнімати Дудаша. Він також кілька разів по-дружньому прикладається до мого поперека і поцілює в нирки. Так із запізненням у чверть століття два полюси одного покоління сходяться на екваторі життя. Ми домовляємося незабаром здибатися і упитися до втрати пам’яті.
«Але, — питаю я, — скажи мені, друже, чим пояснюється така зміна в тобі?»
«Тим, що я, — каже він, — насправді ніколи не був типовим.»
«А яким ти був? Розкажи!»

Розповідь Дудаша.
В партію і в каґебе він пішов, щоб помститися їм за все. Але для цього треба було спершу видертися на командні висоти. Тоді, якби Наша Родіна пішла війною на Вільний Світ, він би в критичний момент прихопив усі коди і перескочив би на бік Свободи.
А на випадок миру Дудаш мав інший план. Обдурити всіх, вислужитися до посла, попросити притулку в НАТО і видати там твір про норови керівників усіх наших кремлів, від районного до союзного. Книжку б цю переклали, і він би собі жив під пальмами з процентів.
Але усе повернулося несподіваним боком. Імперія Зла самоліквідувалася, Дудаш був переведений в інше відомство, запустив патли, притяг на роботу гітару й під час перекурів розучував акорди до ранніх Ролінґ Стоунз.

«От послухай!» — каже він, висолоплює язика і бере схожий на павука акорд.

ДУДАШ (англійською мовою). О-у-є!
Я (теж не по-нашому, в терцію). О-у-є-а!

Дудаш, не випускаючи гітару, видобуває з шухляди губну гармошку.

Я (ніби між іншим). А чи не міг би ти звести мене із Зинаїдою?
ДУДАШ (випускає з рук гітару і ховає гармошку під стіл). Через голову Спартака? Ти знаєш про що ти просиш?!
Я. Мабуть, ні.

Дудаш занурює пальці у вуса і заклякає, немов бегемот, що ховається від спеки у болоті. Про те, що він не вмер, свідчать лише очі, якими кочують тіні думок.
«Хер-раш-шо!» — Дудаш раптом випірнує і виголошує план.

План Дудаша:
Через два тижні від Міністерства до Америки їхатиме Дугленко, приятель Дудаша. Вони з ним і в Анґолі були, і в Афгані служили. Треба йому дати всі документи. Він піде там в наше посольство до Сап’яна. Сап’ян з Дугленком — дружбани. Вони разом починали в міліції і тепер є сусідами по дачі. Сап’ян одразу зв’яжеться з кимось із консульських дівчат, і ті йому підмахнуть де треба. А Дугленко з Сап’яном розрахується потім по своїх каналах. І восени, як Дугленко привезе сюди свідоцтво, ми цей факт як слід одсвяткуємо.

«Ти десь собі познач, — попереджає мене Дудаш, — що він — фанат ірландського віскі. Не шотландського, а ірландського. Не переплутаєш?»

Я. Не переплутаю. Але ж у нас — квитки. Ми за три тижні летимо.
ДУДАШ. Куди?
Я. В Америку.
ДУДАШ. Чого?
Я. Бо я там працюю.
ДУДАШ. Ага...
Я. І у мене кінчається відпустка.

Пауза, після якої Дудаш видає інший план.

Інший план Дудаша:
Дугленко в Нью-Йорку передає пакунок з моїми документами кур’єру. Кур’єр їх тримає при собі у спеціальній торбинці, яка не мокне, не горить і не тоне. Там такі скрізь продаються.

ДУДАШ. У тебе, до речі, є така торбинка?

Я пояснюю Дудашу, що справа не в торбинці, а в Зинаїді. Це його засмучує. З того, як він сопе і крутить вус, видно, що міщанин, який сидить у ньому, бореться з гітаристом. Перемагає гітарист.

ДУДАШ (все ще відсапуючись). Гайда!

По дорозі я дізнаюся від Дудаша, що Зинаїда стереже сейф, у якому начальство тримає штампи й печатки. Тому що її ні розжалобити, ані підкупити не можна. Хто б до неї не підповзав, вона всіх жене в три шиї. Тому що з нашими людьми інакше не можна. Як дати їм волю, кожному запотребиться що-небудь штемпелювати, й вони за півдня зроблять із державного сейфа прохідний двір. А з таким сейфом ніяке міністерство не втримається. Ну а без міністерства немає держави. Тому, як на це не дивися, а без страху перед її трагічною долею зараз не можна.

Я. Перед чиєю долею?
ДУДАШ. Зинаїдиною.
Я. А у чому її трагізм?
ДУДАШ. В тому, що в ній, немов у краплині, явлена вся історія.
Я. Яка історія?
ДУДАШ. Наша. Тисячолітня. Стражденна.
Я. А скільки ж їй років?
ДУДАШ. Кому?
Я. Зинаїді.
ДУДАШ. Ніхто того не знає. Але вона, кажуть, і голод бачила, і війну, і трудові будні.
Я. А що написано у документах відділу кадрів?
ДУДАШ. Дату свого народження вона колись підробила.
Я. Для чого?
ДУДАШ. Щоб швидче стати до лав.

Ці останні слова Дудаш каже пошепки, бо ми якраз дістаємося до Зинаїдиного кабінету. Дудаш стукає. Ніхто не відчиняє. Дудаш згинається і відчиняє двері.
За столом спиною до сейфа сидить Зинаїда, жінка непевного віку з рисами, густо наведеними чимось чорним.
Дудаш витримує паузу, каже їй, що ми разом із ним вчилися і що мені треба допомогти, бо я — гарний хлопець.
Зинаїда мовчить.
Дудаш повторює те саме. Я вирішую, що вона — або глуха, або німа. І помиляюся.

ЗИНАЇДА (не дивлячись на мене). А хто мені допоможе?
ДУДАШ. Як виключення!
ЗИНАЇДА. Ви штовхаєте мене на злочин!
ДУДАШ. Хто? Я? Зинаїдо Батьківно!..
ЗИНАЇДА. Нехай Спартак вирішує!
ДУДАШ. Він у відрядженні!
ЗИНАЇДА. Що ж ви раніше не чухалися?
ДУДАШ. Разом вчилися... Гарний хлопець...
ЗИНАЇДА. Невже у нас нема більш гідних?..
ДУДАШ. Згляньтеся!..
ЗИНАЇДА. Не положено!...
ДУДАШ. В нього літак...
ЗИНАЇДА. А у мене чирка!...

Видно, як щось ганяє їх по колу, з якого немає виходу. За їхнім третім раундом я приймаю нестандартне рішення.

Я (у саме Зинаїдине вухо, несвоїм голосом). Як Ви не бачите, що я Вас люблю?!

Про всяк випадок я прикриваю щоку рукою і мружуся.

Дуже довга пауза.

ЗИНАЇДА (дивиться на мене так, наче я — скляна стіна). А чи розумієш ти, на якому рівні вирішується це питання?
Я. Якби ж то!...
ЗИНАЇДА (до Дудаша). То що з ним робити?
ДУДАШ (трясеться). Він не хотів. Це у нього від щирості.
Я (до Зинаїди). Дайте пораду!

Ще довша пауза, з кінця якої вистромлюється порада.

Порада Зинаїди:
Гаразд. Я поставлю тобі штамп. Але спершу ти мотнися в американське посольство. І принеси мені звідти папірець з орлом. І, будучи там, скріпи його печаткою. Встигнеш зробити це сьогодні до засідання — я твою дитину леґалізую. А як ні — то я тебе в двадцять чотири години.

Я. Що саме «в двадцять чотири години»?
ЗИНАЇДА. І щоб орел там був.
Я. Де?
ЗИНАЇДА (в бік Дудаша.) Тільки б Спартак не дізнався....
ДУДАШ. Ні-ка-гда!

Аж тут до мене доходить, що ні я, ні Дудаш про сутність нашого прохання нічого їй не казали. Звідки ж вона дізналася? Там, де мить тому цвіла радість, розповзається цвіль анілінових кольорів.

Я (до Зинаїди). А звідки Ви, власне...

Зинаїда буряковіє й дрижить, наче готується до перельоту.

ДУДАШ (затуляючи мені рота). Він не хотів! (Тисне задом на двері й тягне мене в коридор.) Це у нього з рота. Саме вирвалося.

На виході з міністерства ми знову обнімаємося . Я встигаю прикрити нирки, але завдяки цьому оголяю печінку. Поки я масую вражене місце, Дудаш запрошує мене в гості. Я обіцяю прийти. Свого телефона й адреси він не дає, а я і не питаю.

Біля посольства на осонні нудяться кілька черг. Найдовша з них відтворює контури металевого паркана. Тут стоять люди місцеві, що просять дозволу в’їхати на територію США. Найменша складається з американця, в якого поцупили гаманець з усіма документами. Тепер він розповідає про свою пригоду широкошийому морському піхотинцю із негрів.
Потерпілий — фермер з Айови, а негр родом із сусіднього Іллінойсу. Фермер давно не чув новин чиказького бейсболу, і піхотинець каже йому, хто саме з клубу «Звірята» перейшов до клубу «Білі Шкарпетки».
Крім піхотинця, посольство охороняють наші вартові, вбрані під партизан «контрас», їх на подвір’ї — душ десять, і в кожного з кишені щось стирчить, дзвонить, бібікає й перемовляється.
Тільки-но фермер зникає за парканом, як я, розмахуючи своїм гарвардським посвідченням, кидаюся до негра. Не встигаю я розтулити рота, як мене оточують партизани. Побачивши пластиковий документ з фотографією, вони зразу ж одскакують.
«Аміріканіц! — повторюють вони наввипередки одне одному та в свої рації. — Прапусті аміріканца!»
«Пліз, — двійко з них беруть мене під руки й ведуть зовсім не туди, куди мені треба. — Овер хіер.»
Консульський працівник вислуховує мою сповідь. Зрозумівши, що перед ним — громадянин України, він сердито зиркає на партизанів, а мені радить звернутися у віконце за рогом.

«Так що Ви тут, ето-самоє, — насідають на мене «контрас», — ваньку валяєте! Он чергу бачите? Ви що, хитріший за всіх?»
«Навпаки!»
«Ну дак що ж Ви?!»
«Ця черга — за візами.»
«А Вам якої треба?»
«Такої, де леґалізують свідоцтва про народження.»
«Шо-шо?»
Я розповідаю їм свою історію.
«Пропустіть!» — прошу я їх.
«Добре, — кажуть вони, порадившися. — Але для цього хай вона прийде сюди. Сама.»
«Хто?»
«Дитина.»
«Для чого?»
«Щоб ми подивилися.»
«Ось її документ!»
«Цього замало. Нам треба бачити живу людину.»
«Вона ще не ходить.»
«Чого це?»
«Їй немає року.»
«То хай хтось її принесе. Мати в неї є?»

Я біжу шукати телефон-автомат.
«Заснуло — розбуди! — кричу я жінці. — В таксі доспить. А ні, то й так зійде! Нам зараз аби пробратися на їхню територію.»

Через годину, згідно з правилами, дитя, яке є власником американського документу, проходить без черги, а нас із дружиною пропускають, бо ми є його носіями.

В віконці, до якого нас спрямовують, сидить дівчина, але не американська, а наша. Це видно не з антропології і не з одягу, а з виразу очей.

Характеристика виразу:
Я-знаю-що-ти-знаєш-що-я-знаю-але-я-вам-усім-не-вірю.

Мабуть, їй довірили цей пост за те, що вона молода й здібна. Тому вона старається і за це їздить на роботу і з роботи в таксі.

НАША ДІВЧИНА (вислухавши нас). Яку печатку? На чому? Ви ж маєте ориґінал! От і йдіть з ним у внутрішні органи!

Ми їй переповідаємо Зинаїдині вимоги.

НАША ДІВЧИНА. Мало що вона Вам сказала! В американських законах такого немає. А в нас тут усе за законом.
Я. Це вірно. А знаєте чому?
НАША ДІВЧИНА. Не треба мене вчити!
Я. Я згоден.
НАША ДІВЧИНА. Ну так чому ж ви тут...
Я. Тому, що всі конкретні випадки у них розглядає не кримінальний кодекс, а Білль. Про права...
НАША ДІВЧИНА. Хто?
Я. Білль...
НАША ДІВЧИНА. Ну, по-перше, не Білль, а Білл. А для таких, як ви — Вільям Джеферсон Клінтон.
Я. Я згоден.
НАША ДІВЧИНА. Так що ж ви тоді...
Я. Щоб усе було за законом!...
МОЯ ЖІНКА. Дуже просимо!...
НАША ДІВЧИНА (після обміну поглядами, перевіривши нас на наявність загрози та каверзи). Чекайте тут!

Вона залишає свій пост, щоб принести нам порожній посольський бланк з гербом США.
А я тим часом даю дружині (а насправді читачам і майбутнім глядачам) пояснення.

Пояснення, чому ми не повинні хвилюватися:
Бо це — Америка, їй закон писаний. Вона не може не завірити власного свідоцтва. Навіть якщо нам трапиться негідник, на нього завжди знайдеться управа. Бо закон — це гра. З правилами та суддями.
Правило номер нуль. Треба знати правила.
Правило номер один. Не можна без крайньої потреби настроювати проти себе, принижувати чи залякувати суперника й суддів.
Правило номер два. Пам’ятайте, що ніхто не має права робити за Вас ходи. І навпаки, усі рішення й рухи — повністю на Вашій відповідальності.
(Там ще багато різних правил, але я їх — всі, крім останнього, — пропускаю, бо наша дівчина вже дощовою хмарою бурмоситься у вікні.)
Останнє правило (хоча за значенням воно повинно стояти попереду, навіть перед нулем).
Все буде гаразд. Більше того, все вже гаразд.
(На цьому, якщо розібратися, в них все й тримається.)

«Напишіть, — дівчина простягає нам аркуш з американським гербом, — отут, і під присягою, не відходячи од віконця, засвідчіть мені, що представлене вами свідоцтво про народження є таки свідоцтвом про народження.»
Ми це засвідчуємо.
«Десять доларів.»
Ми даємо їй купюру.
«В крайнє віконце!» — наказує вона й русалкою запливає в глибини посольства.

В крайньому віконці не одразу, але з’являється американський чиновник.

Стисла характеристика американського чиновника:
Ґабарити — стандартні.
Стандарти — комп’ютерні.
Тип комп’ютера — прямоходячий, для забезпечення соціо- й біо-службових потреб.
Програмне забезпечення — потрійне дубль «В».
Перше «В»: віртуальність — вражаюча.
Друге «В»: вразливість — плюс / мінус нуль.
Третє «В»: витривалість — згідно з контрактом та страховим полісом (за умов підключення до стабільної мережі).
Робоче гасло — «Ваші запитання — наші відповіді».
Рекламне гасло — «Красиве й корисне. Тільки в нас.».
Пересторога (внизу дрібним шрифтом) — ця модель не розрахована на хаотичні та екстремальні умови.

Я (до жінки, крадькома, в захваті від цього чуда техніки). Бачиш?
ЖІНКА (без захвату). Бачу.

ЧИНОВНИК (без акцента, ледь зиркнувши в свідоцтво, повертає нам його разом із гербовим бланком). Ні.
МИ. Як так? (Розмахуємо свідоцтвом.) Згідно з правилами Ви повинні...
ЧИНОВНИК. Не буде діла.
МИ. Чому?
ЧИНОВНИК. Бо подібні питання на рівні посольства не вирішуються.
Я (згадавши про Зинаїду). Та невже ж Ви не бачите, як я Вас люблю!
ЧИНОВНИК (напинаючи гігієнічну усмішку). А я — Вас.

Наша дитина подає голос і хоче випасти з візочка. Черга, яка росте позад нас, наливається гнівом. До мене доходить, що сталося. Очевидно, для цієї дипломатичної місії чиновник був перепрограмований. З раціо на емоціо і з самореґулювання на хаос та самознищення.
Згадавши про паспортистку, я хапаю дитя і застромлюю його в віконце.
«А д е в и б у л и, я к І с у с н а Й о р д а н і х р е с -т и в с я ?!»
(Розрядці на письмі відповідає мій надривний крик, плач дитини і жінчин зойк.)

Чиновник не рухається. Першу аварійну хвилину він марнує на те, щоб обробити почуте. Другу — на те, щоб десь його приткнути. А на третій система не витримує навантаження. Відбувається спочатку зсув, тоді збій і, нарешті, обвал. Зграї одиниць інформації кидаються, немов таргани, у свої звичні кубла, бачать, що всі входи-виходи переплутані, падають, чавляться і злипаються в суцільне кібернетичне місиво. І в тому немає нічого надприродного.

Природне пояснення:
Очевидно, моє запитання (цікаво, де проста жеківська паспортистка почула його?) не було в них каталогізоване. Маючи щільну масу і відчайдушну швидкість (а квадрат додався, бо ми голосили в два горла), це запитання ґенерувало страшну енергію. Вона, енергія, прорвала озоновий шар біоробота і спричинила катаклізм.

Тому його очі каламутяться, а губи смикаються, наче крізь них ось-ось повалує дим. Чи піна. Або і те, і те.

МИ (між собою). Що ми наробили?! Тепер його виженуть з дипломатичної служби! А в нас заберуть свідоцтво! Тікаймо!

Не чекаючи, коли чиновник впаде й запарує, я згрібаю свідоцтво і незавірену клятву, жінка — візок з дитиною, і ми щодуху пхаємося на вихід. На вулиці ми визначаємося, що і як я брехатиму Зинаїді.
По-перше, що печаток американці не ставлять. В принципі.
По-друге, що бланк у них має силу штемпеля.
По-третє, що консул не розписався, бо хто дає клятву, той і ставить підпис. Такий у них закон.

Ми знову прощаємося, і я рушаю на Зинаїду.
На вході мене зупиняють.
«Пустіть!»
«Не так швидко!»
Я все їм пояснюю.

ВАРТОВІ. Зинаїда пішла на засідання.
Я. Коли?
ВАРТОВІ. Хвилину тому.
Я. А де це засідання?
ВАРТОВІ (жест у бік даху). Отамо.

Я зриваюся, мчу отуди і невдовзі впираюся головою у люк, що веде на дах. На даху я розробляю план дій.

План дій:
Не минаючи жодної кімнати, просуватися з горища у бік підвалів.
Знайти приміщення, де вони засідають і висмикнути звідти Зинаїду.
А далі робити все за велінням серця.

Але серце мені підказує, що Зинаїда не може сидіти ніде, крім свого кабінету. Бо їй треба стерегти сейф. Я знаходжу її кімнату, кидаюся на двері, падаю, лечу і б’юся об її коліна.

ЗИНАЇДА (не піднімаючи голови). Де?
Я (кладу перед нею посольський аркушик). Осьо-сьо! Тут і клятва, й присяга, і герб, і орел, і...

Я не докінчую думку, бо бачу, що Зинаїда — сліпа.
Мабуть, відчувши це, вона різко здіймає правицю й наносить удар. Якби я вчасно не висмикнув руку, вона б її переламала.
Я зважуюся зазирнути в документ тільки на першому поверсі. Міністерський штамп стоїть якраз у кутку сторінки. Але як же їй вдалося влучити туди? І як заповітна печатка опинилася в її руці? А втім, краще не знати!...

Всю дорогу до ЗАГСу, як і вимагала його начальниця, я біжу, не зупиняючися.
Начальниця дає мені продихатися, але чомусь удає, ніби вперше мене бачить.

Я (розмахуючи документом, на якому є і наш міністерський тризуб, і їхній посольський орел). Я все зробив, як Ви казали!
НАЧАЛЬНИЦЯ. Ви по якому вопросу?

Я підступаюся впритул до неї, а тим часом визираю щось гостре й важке.

Я. Впишіть дитя!
НАЧАЛЬНИЦЯ (плачучи). Не можу!
Я. Чому?
НАЧАЛЬНИЦЯ. Бо ми реєструємо тільки тих, хто народився в нашому районі.
Я. А тих, хто вмер на робочому місці?..

Я стрибаю на стілець і намацую поверх шафи щось гостре й важке.
Начальниця, долаючи незрозумілий мені опір, подає якісь знаки.

Я (все ще тримаючись за важке й гостре). Як мені це розуміти?
НАЧАЛЬНИЦЯ (не голосом, а пересохлими губами). Во-вір! Бі-жи-во-вір!
Я. Але ж капітанша мене знову до Вас заверне!
НАЧАЛЬНИЦЯ (працює губами так, наче це насос). Во-вір! Во-вір!
Я: Капітанша...
НАЧАЛЬНИЦЯ (з останніх сил). Во-вір!
Я: Але ж...

Начальниця лізе до шухляди і тягне звідти щось не менш важке й гостре.
Я залишаю ЗАГС, не прощаючись.

В ОВІРі я опиняюся за кілька хвилин до кінця робочого дня. Кабінет капітанші зачинено.
«Де вона?»
«На нараді.»
«Так пізно?»
«У нас ненормована праця.»
«А де ця нарада?»
«А Вам для чого?»
Я швидко знаходжу кімнату, в якій вони засідають. Двері не піддаються, в замковій щілині стирчить ключ. Крім голосів, звідти линуть запахи всього, що о цій порі родить наша земля.
«Василино Василівно!» — кличу я й торгаю двері. Ключ летить на підлогу. Крізь отвір мені видно кілька пар жіночих ніг, а над ними — край столу з наїдками та пляшками.
Мене не чують. Мабуть, усередині зібралося товариство глухуватих жінок. Вони кричать і жестикулюють.
Припавши до щілини, я дізнаюся, що комусь із них в травні видали зарплату за листопад, а комусь — взимку за попереднє літо.
«От де жах!..»
«Навпаки! Вони гадають, що як вони нам не платитимуть, то ми всі здохнемо. Але враг про-щи-тався! Ми їх усіх переживемо!..»
«Аякже! Ми й на кропиві мед зберемо!..»
«Ану, Любо, дай я твого олів’я покуштую...»
«А я вам скажу чесно, що — коли це було? у суботу? ні — в п’ятницю! — Вітько приніс отаку пачку. Ну я одразу віддала сто гривень боргів, заплатила за хату, за телефон, за газ, за світло, пропилососила в одній кімнаті, бо все руки не доходили, і пішла на базар...»
«А я Альоші курточку за шістдесят гривень справила. Восени його не взяли в армію, бо знайшли в клапані шум. А оце знов приходить повістка з’явитися у військкомат на дванадцяте число. Але я на день помилилася. Так він мені зранку каже:«Тринадцятого числа не піду з принципа!» Що тепер робити?..»
«Нічого! Бо у нас люди підлі! Нам в січні знайомі з Америки вислали анкети на лотерею зелених карт. Лист від них прийшов на пошту у лютому. Там його відкрили, дізналися, що кінець прийому заявок — п’ятого березня, і протримали в себе аж до середини березня. Щоб ми не встигли виграти ті картки! Видно, така вже в нас доля!»
«До чого тут доля?! Треба раніше чухатися. Лютий — це вже в свинячий голос. У мене приятелька завжди робить так...»
«А чи ви чули, що Свєтка, небога Кузьменчихи, вже в Ізраїлі? Знайшла якийсь документ, що у неї хтось був по цій лінії. Пам’ятаєте? Вона ще собі волосся басмою фарбувала. Не розуміла, як це її старить. Кузьменчиха! Як же її звали?...»
«А в мене, між іншим, баба — німкеня. На чверть. Дід у неї, вона всім казала, що Василь, а зараз відкрилося, що він — Вільгельм. Ми з Сірьожою кинулися у посольство, вони нам вислали бланки, і діти також загорілися цим ділом, почали мову вивчати за методом Ілони Давидової, але сват-каґебіст каже: «Через мій труп! Бо ми з фрицями билися!» І моя мати — туди ж. Бо у неї тут подружки, і по суботах вона ходить на теніс... Їдьте, вона мені каже, самі хоч світ за очі, а Юлю з Дімочкой лишайте тут. Бо хто ще мені очі закриє?..»
«Не можна так казати! Ніхто не відає, скільки кому одміряно...»
«В Біблії про все написано!»
«Індуси знали про смерть ще задовго до Біблії! Мій дядько Толя покійному батькові колись направив вирізку про «мудри». Це таке ритуальне положення рук. У перекладі «мудра» це те саме, що «знання» або «енергія». Я трохи пробувала, і воно таки да! — поліпшує настрій...»
«А я вам скажу, що й без рук треба вміти радіти життю...»
«Як?»
«А так, що примушувати себе. Силоміць...»
«То все — дурня! Краще беріть мою кулубничку. От уже де натуральний продукт. Народилася й вирісла на чистих кизяках. Такого ви за кордоном не купите...»
«Ой, не кажіть! Зараз нітрати — скрізь. Ви ж не знаєте, чим тих корів годували!...»
«А от я могла б все це кинути і перебратися десь.»
«Де?»
«Будь де! Щоб хоч трохи пожить, як еліта. Я все життя про таке мріяла...»
«Кому ти там треба? Ми для них — дикуни із кам’яного століття!..»
«Може, це ти з кам’яного, а я — ні...»
«А з якого ж ти?..»
«Не сваріться. Давайте ще вип’ємо! За нас!..»
«Чому ніхто не бере мій перець? Рекомендую...»
«Ой, не лізе!»
«А Ви утрамбуйте. Встаньте, пройдіться туди-сюди...»
«Гарна мисля!..»
«А то краще — в кінець коридору...»
«Я про це з обіду мрію!..»
«І я!..»
«І я!..»
Двері розчахуються. Жінки не готові до зустрічі зі мною. Але вони швидко долають переляк, оточують мене і вимагають пояснень.
Я нічого не приховую.
«Нехай балакає, — відвертається від мене капітанша, — мій робочий день вже закінчився.»
«Ще ні! — підсовую я їй годинник. — До п’ятої ще три хвилини!»

КАПІТАНША (недовго думаючи). Гаразд. Прийму я Ваші документи. Але спочатку представте мені довідку з місця роботи.
Я. А посвідчення згодиться?
КАПІТАНША. Довідку!
Я. Я зараз працюю не тут.
КАПІТАНША. От бачите! І дитина у Вас не прописана.
Я. Так вона ж...
КАПІТАНША. Вона ж — так, а я — ні. Вам звідти на це плювати, а мене...
Я (кидаюся на підлогу). Та йо-ка-ле-ме-не!..

Жінки мене піднімають, обтрушують і садовлять до столу.
«Їж, пий! Ось — домашнє винце, — кажуть вони, — отут — пиво, там — самогонка. Але не мішай! Тримайся за щось одне. І, головне, закусюй!»

Поки я їм, усі відкладають виделки й розпитують. Як там воно в Америці? Все життя — боротьба? Чи, навпаки, усе — для людини? Чи вдається звичайним людям одержати хоч якусь насолоду? Чи правда, що в них — аби гроші були, а сам побут — не проблема? Як у них з відпочинком? Що там скільки коштує? І яка у США погода?
Їм подобаються мої відповіді, і вони гуртом тиснуть на капітаншу, щоб та в мене прийняла документи.

ЖІНКИ (всі водночас то до капітана міліції, то до мене). Василівно! Що ти, їй-богу, тут... Чоловік цілий день бігав, мов цуцик. Зроби йому паспорти! Гарний хлопець! А довідку він тобі завтра піднесе. Вірно я кажу? В робочому порядку. Та обождіть ви! Ось дайте я щось його спитаю! Кажи: ти жінку свою любиш? Чесно? От бачите! Молодець! Міцно її люби. Й не обіжай!

Капітанша, як велить звичай, тричі пристрасно відмовляє мені, а тоді піддається. Вона відсовує тарілку, бере у мене теку, переглядає папери та фотографії. Найбільше їй подобається штемпель міністерства на бланку посольства.

КАПІТАНША (розмахує аркушем). Оце — воно! Те, що треба! (Встромляє моє англомовне свідчення в теку з іншими документами і кладе теку під себе на стілець.)
ЖІНКИ (від надлишку гарних чуттів). Ех, дівчата! Які ж ми хороші!

Разом з колективом я перехиляю за це гранчак, сплачую капітанші подвійний тариф (за нагальність оформлення паспортів) і домовляюся за тиждень знову прийти до неї.

Вночі в хаті так парко, що простирадла самі сповзають на підлогу. Ми з дружиною обговорюємо все, що сталося за день. Притлумлені голоси в довільній послідовності вихоплюють з плину подій найяскравіші.
Під цю фонограму чоловічі (мої) руки подорожують по жіночому (жінчиному) тілу. Камера майстерно передає звабні контури й ракурси, канати м’язів, напнуті жагою кургани та зчеплення кінцівок. І все це в темряві, в ритмі уповільнених рухів двох спраглих сердець (тобто тіл).
Еротика? Так. Порнографія? Ні. Бо еротика — це свято чуттєвості й ознака повноти буття. А порнографії треба одного — розбурхати дурня.
А з цим якраз зараз проблема.
Дружина розуміє це і намагається заспокоїти мене.
«Ти й так за сьогодні стільки всього зробив!»
«До чого тут це?»
«Вдень з Борисполя привезли нашу валізу.»
«Яке це має відношення до ц ь о г о ?»
«Все з усім так чи інакше пов’язане.»
«Як?»
«Дивним чином.»
«Що ж робити?»
«Нічого не робити. Чекати.»
«Скільки?»
«Коли капітанша обіцяла зробити нам паспорти?»
«Через тиждень. Але я не про це питаю.»
«Про т е не хвилюйся. Спи.»
«Ну дивися...»
Але замість спати ми крутимо туди-сюди фонограму, доки з балкона по нас не проходиться перший передсвітанковий протяг. З поверхні ліжка він здуває мене у поверховий сон.

Минає тиждень. (Як саме передати це візуально, я поки що не знаю. А хоч би й титрами. Але краще показати це через якусь деталь. Наприклад, наша дитина шість днів поспіль хапається ручками за верх ліжка, підтягується і падає. А на сьомий встає на ніжки. Сама! Вперше! А їй ще нема семи місяців!)

Я спозаранку вибираюся до ОВІРу. На зупинці хтось намагається проштрикнути мені спину. Я обертаюся. Позад мене розмахує дрючком дід Гнат з прохідного парадного. Мабуть, він повертається з крамниці, бо з його торбочки стирчить пакунок ацедофільного молока.
«Доброго ранку!»
«Доброго дня! — поправляє мене дід. — Це інтеліґенти вигадали «добрий ранок», а народ у нас споконвіку вітався «доброго дня».»
«Ясно...»
«Отож-то! Ну що, — каже дід Гнат, — вернувся?»
«Як бачите.»
«Це добре. Але не забувай...»
Підходить трамвай. Я застрибую в нього й не чую кінця фрази. Але, щоб не образити діда, вивалюючись у вікно, обіцяю не забувати. Мабуть же ж, він має на увазі рідну мову. Бо дід Гнат і за попередніх часів, працюючи в Вищій партійній школі, не цурався рідного слова.

В ОВІРі я дізнаюся, що капітанші немає.
«Коли вона прийде?»
«Та вже мала б бути.»
Сідаю чекати. Минає кілька годин.
«Не дзвонила, — питаю, — Вам Василина Василівна?»
«Дзвонила», — кажуть.
«І що вона казала?»
«Що ось-ось буде.»
«А що таке ось-ось?»
«Мужчина, не стійте над душею! Краще підіть подихайте повітрям.»

Я йду аж на майдан.
Замість партійних гасел зі стін і тумб в очі лізе реклама сиґарет. Великий щит посеред майдану вимагає: «Відчуй силу бажань!» Над цим закликом — яскраве фото п’яненьких дівчат, що танцюють під сиґаретною коробкою. Очевидно, міркую я, в тому закладена певна спокуса. Наприклад, купи пачку, і все це кодло буде твоїм.
На розкладці під кіоском продаються журнали для чоловіків. Розкриваю місцеве видання, яке лежить скраю і за перегляд якого не треба платити. Жінки там не гірші за імпортних. Але обличчя кожної переобтяжено почуттями. Немов це не вони тебе хочуть нашвидку задовольнити, а навпаки, ти їм щось винен.
У протилежному кутку — серйозні журнали. В них трактується про душу та дух. Їхні обгортки прикрашені портретами заборонених колись святих та істот потойбічних. Майже всі святі отці — при козацьких вусах, а з-поміж ангелів немає жодного, який би не тужив про щось своє.
Між жінками та ангелами усе вкрито довідниками або збірками цінних порад. «Як уникнути лихого ока». «Як вивчити уві сні кілька чужих мов». «Як швидко безконтактним способом досягти блаженства».
Хідники на майдані обтикані парасольками. Для того, щоб кожен подорожній міг сісти, перевести дух і підкріпитися всім, чого душа забагне, від горілки до кави.
Я сідаю в затінку, медитую над мінералкою і бачу, що це якесь непросте місце. Бо з нього видно, що все те, що мотиляється — вуличний пил, люди, автомобільний вихлоп — насправді не рухається. Й що повітря тут, незважаючи на вітрець, загусло і ніяк не продувається. Бо земляна сила наклала лапу на інші стихії і не дає нікому продиху.
Я цього не розумію. До Дніпра звідси кілька хвилин ходу. А Дніпро взагалі ніколи не стоїть на місці. І земля тут не ледача. Он вона то стає на дибки, то раптом уривається. Рухатися по такій землі — це як дурному з гори бігти. Весело, корисно і не завжди легко.
Я йду дзвонити жінці, щоб поділитися з нею цим спостереженням. Але всі телефони довкола з різних причин не працюють.

В ОВІРі мені кажуть, що капітанша заходила, поробила свої справи і пішла.
«Де?»
«В Управління.»
«В яке?»
«У своє.»
«А де воно знаходиться?»
«Далеко.»
«А сюди вона ще вернеться?»
«Навряд.»
«А завтра вона буде?»
«Аякже!»

Наступного дня рівно о дев’ятій я першим ступаю в ОВІР. Але в капітанші сьогодні неприймальний день.
«А коли ж вона приймає?»
«В четвер.»
«А сьогодні п’ятниця...»
«Ну?»
«Як же так?!.. Вона ж тиждень тому мені обіцяла...»
«А ми тут до чого?»
«Навіть не тиждень, а вісім днів!»
«Мужчина!..»
«А по яких же днях вона приймає?»
«Щодня.»
«Так чому ж тоді Ви кажете...»
«Мужчина! Не морочте хоч зранку нам голову!»

Поночі я в кількох словах переповідаю жінці все, що я зрозумів про земляну стихію. Жінці мій образ подобається. Але через денні невдачі мені зараз важко піднятися на змістовну розмову. Що не є для мене нетипово.
Я пояснюю жінці, що винна у цьому влада, яка нутром чує, як я її презираю, і хоче мені помститися. За те хоча б, що я — нестандартна людина. Бо справа тут не в тяганині, а в одвічному конфлікті між владою і творцем. Капітанша збиткується з мене, бо її гризе непевність. І, щоб якось компенсувати це, вона весь час зволікає.
Жінка погоджується. Перед тим, як заснути, ніж заснути, ми робимо важливий висновок.

Важливий висновок:
Влада у нас погана, а люди — добрі. Всі вони, включно із капітаншею, не менші жертви, ніж ми. Тому, замість накидатися на них, я мушу дати їм зрозуміти, що я на них не держу зла. Вони це відчують і підуть мені назустріч. Як це сталося з Зинаїдою.

Із наступного понеділка я ходжу в ОВІР, немов на роботу.
Перелік моїх дій (у вигляді міні-сюжетів):
Я займаю чергу.
Я пітнію.
Я перекурюю під кленом і стежу за тим, як на очах від вихлопів згорає його листя.
Я в коридорі вислуховую правдиві історії людей із черги.
Я обурююся.
Я всім усе вибачаю.

Перелік подій (метод — монтаж, а накладки на стиках — не мій недогляд, а частина задуму):
У понеділок я не потрапляю на прийом, бо капітанша з обіду десь щезає.
У вівторок, навпаки, — тому, що вона з’являється під першу і замикає двері.
У середу, навчений досвідом, я займаю позицію під самими дверима, пильную, щоб капітанша не втекла і щоб ніхто не пхався поза чергою. Мені немає куди відступати. І я тут стоятиму, доки не доможуся свого.
Раптом з нічого на моїх очах народжується чутка про те, що капітанша ще п’ять хвилин поколупається і зачиняє лавочку.
Я розпихую чергу і прориваюся в кабінет.

Я (однією рукою погрожую капітану міліції, іншою тягну на себе двері, щоб
стримати юрбу). Ви обіцяли!
КАПІТАНША (так, наче вона чекала на мене). Я пам’ятаю. В четвер.
Я. Але ж то було позаминулого тижня!
КАПІТАНША. Але ж у четвер!
Я. А сьогодні вже середа!
КАПІТАНША. То приходьте в четвер. Що не ясно?

Мене разом з дверною ручкою затягають в коридор, де оббризкують гнівом і слиною.

У четвер з восьмої до дев’ятої ранку я чатую під ОВІРом.
Коли двері відчиняються, я заходжу і бачу, що біля капітанської кімнати на мене чекає вчорашня черга, посилена кількома бійцями обох статей. Я спиняюся. Черга пильнує за кожним моїм рухом.
Не тямлячи себе, я стрибаю на двері.

ЧЕРГА (намагаючись відірвати мене від дверей). Тягни його!..
Я (намагаючись пояснити, чому я тут). Василино...
ЧЕРГА (намагаючись викрутити мені руки). Крути!..
Я (намагаючись донести до них думку про те, що я їх люблю). Василівно!..
ЧЕРГА (заламавши мені руки, тягнуться до мого борлака). Дави!..
Я (намагаючись запитати їх, де вони були, коли Ісус на Йордані хрестився). Гр-кр-хр-ииихрр...

Нарешті вони з задухи випихають мене на спеку.

Я (зі спеки в задуху, щосили). Пустіть! Вона обіцяла! Я заплатив їй! За терміновість!
ЧЕРГА. Це тобі не Америка! У нас не все виміряється грішми! У нас треба ще й совість мати!

Вдома, поклавши дитину, ми з жінкою обговорюємо ситуацію.
Перший висновок:
Наші люди назавжди зіпсовані владою, і покладатися можна тільки на друзів.
Але мої найближчі друзі померли, не дочекавшися вуличних кав’ярень і журналів про тіло й дух. А знайомих навряд чи цікавлять подробиці мого життя.
Звідси другий висновок:
Треба їх чимось заохотити.
Ми стягаємо докупи все, що могло б зійти за сувеніри. Бо тут вже не до делікатності. До відльоту лишається менше двох тижнів, а в нас — ані паспортів, ні віз.
Дружина згадує про свого однокласника Чубова. Зараз він працює в податковій інспекції, яку всі, буцімто, бояться більше, ніж колись — ґебе.

О шостій вечора інспектор Чубов сидить за нашим столом, мружить очі й звітує про свою роботу.

Звіт Чубова:
Робота в нього нова, цікава, напружена. І, безумовно, творча. Робочий день не нормований. Часто доводиться приймати нестандартні рішення. Багато непередбаченого. Тому при ньому завжди мобільний телефон. Навіть у ліжку. Бо будь-коли можуть смикнути. Небезпека — на кожному кроці. От, наприклад, вчора він поховав друга. Тридцять три роки. Підполковник. Адигеєць. Каратист. Альпініст. П’ятеро дітей. Автокатастрофа. За офіційною версією — нещасний випадок. Але Чубов знає, хто тиснув на газ вантажівки і хто віддав наказ. Від Чубова не сховаєшся. Ні за ґратами, ні за високими урядовими кріслами.

Ми притакуємо й підливаємо йому.
Рано чи пізно, а Чубов до всіх добереться. Треба лише почекати. Залягти на дно і прикинутися шланґом. А тоді — баць!

ЧУБОВ (загубивши думку). Ну що ще сказати? (Чухає потилицю.)

Скориставшися з паузи, ми формулюємо проблему і вручаємо Чубову торбу з сувенірами.
Чубов не пручається. Не випускаючи з руки виделку, він роздивляється дари і каже, що дарма ми перли все це з Америки. Таке і в нас тепер продається. В навальному вигляді. А чого немає, по те завжди можна з’їздити в Європу.

ЧУБОВ (помічає на шафі дитячий монітор). О! А це що таке?

Ми пояснюємо, що це прилад, завдяки якому ми чуємо, що наша дитина робить у сусідній кімнаті. Чубов здивований. Він такого ніколи не бачив.

МИ. Бери!
ЧУБОВ. Ні!
МИ. Бери!
ЧУБОВ. Ні!
МИ. Бери!
ЧУБОВ. Ні!
МИ. Бери!

Чубов бере монітор і кладе його в торбу з сувенірами.

ЧУБОВ. Оце діло! Задля такої цяцьки піду зараз робити бєбє. (Підморгує нам.) Жартую. (Лізе в торбу і роздивляється монітор.) Це ж треба... Таке придумали...

В дверях він ще раз обіцяє промити капітанші мозок.

ЧУБОВ. Я її, сучку, в баранячий ріг!
МИ. Не треба! Нехай лише видасть нам паспорти!
ЧУБОВ. Ну дивіться...
МИ. А коли реально було б сподіватися...
ЧУБОВ. Дайте мені п’ятницю! А самі заляжте в мул і не рипайтеся. Я зроблю їй ефект раптовості! Щоб в понеділок, не пізніше десятої нуль-нуль ви, взявшися за руки, понесли свіженькі паспорти в своє посольство.

Він обіцяє задзвонити нам у понеділок між восьмою нуль шість і восьмою десять ранку. Плюс-мінус хвилина.

У понеділок ми до обіду чекаємо новин, а коли під вечір пробиваємося до його приймальні, нам кажуть, що Чубов позавчора вилетів у відрядження ловити податкових злочинців.

Всю ніч з понеділка на вівторок ми своїм обуренням відганяємо сон.
«Чому все так? — випитую я в жінки. — Де тут логіка?»
«Тут нема логіки», — каже вона мені.
«Я бачу! Але якщо нема логіки, то де Ґарантія, що ми в кінці переможемо.»
«Нема Ґарантії.»
«Як же нам...»
«Інакше не може бути.»
«Звідки ти знаєш?»
«Це — головна умова. Головне правило гри.»
«Але чи чинне воно тут?»
«Воно чинне скрізь.»
«Чому ж тоді я не бачу виходу?»
«Вихід завжди є.»
«Хто тобі сказав?»
«Якщо є вхід, то є й вихід. Треба лише його знайти.»
«Де? Як?»
«Мусить бути якась підказка. Якийсь знак. Або натяк...»
«А тим часом треба тиснути на капітаншу!»
«Так, — жінка погоджується, — треба тиснути на капітаншу.»
За вікном пташині самці рекламують свою хіть.
«Це хто? — питаю я жінку крізь сон. — Шпаки? Чи... як їх... ці...»
Жінка не озивається.

У вівторок о десятій дня капітанша виходить зі свого бункера й оголошує, що вона більше нікого не прийме, бо в неї після обіду — нарада.
«А коли у Вас обід?»
«Зараз.»
«Так рано?»
«Вам рано? А я ще не снідала!»

Я лізу в кишеню, щоб згодувати їй сиґаретну пачку, разом з мідяками і тютюновою потертю, але мене відтісняють інші прохачі.
Я сідаю під кленом, чвиркаю сірником, і замість вогника переді мною спалахує забутий образ.

Сутність забутого образу:
Повз мене поспішає моя перша, шкільна любов. На руках вона тримає хлопчика.
Стислий сюжет спалаху:
Травень. Трамвайна зупинка. Ніч. Я торкаюся її. Вона торкається мене. Це тільки початок. Але краще не буває.
Значення спалаху:
Як знати, може, згадавши події тридцятирічної давнини, ми зачепимо якусь приховану струну. Струна забринить і підкаже мені якщо й не вихід, то бодай напрямок руху.
Я кидаю сиґарету, приймаю виграшну позу й махаю жінці.
Але шкільна любов мене не бачить. Хлопчик загарбав усю її увагу. Йому роки півтора — два. Він кричить «баба — кака» і хляскає її долонями по щоках. Вона то кидає його на землю, то притискає до себе. Нарешті він копає її у груди. Вона його трясе, погрожує відвезти до матері і тягне на трамвайну зупинку.
Я йду слідом за дитячим виском, доки не натикаюся на свого приятеля, чоловіка казково обдарованого.
«Ага!» — кричу я йому в обличчя.

Значення вигуку «ага»:
Ось хто мені допоможе! Він талановитий. Він сміливий. Він завжди йшов за своєю зіркою. В той час, як я ішов на компроміси. Коли він хотів видавати рукописний журнал, я тримався на відстані, бо то було самогубство. Він знімав фільм, я казав усім, що це — провінційне аматорство. Він пірнув в ізотерику, я стояв на землі і висміював його. Він заснував хіпейну комуну, я спочатку приєднався, походив трохи голяка, але, знайшовши кліща у сідниці, чкурнув у місто.
Якби я все робив так само щиро й безоглядно, як він, то на цей час був би не гнаним, а знаним. Бо він нині — леґендарна особа. На місцевому рівні і в певних вузьких колах. Але йому, я певен, не довелося б застоювати чергу в своєму ЗАГСі. Капітанша сама б йому все принесла. Він міг би з висот своїх талантів ориґінальним натяком, образом або крилатою фразою підказати мені, де тут вихід. А далі я зорієнтуюся й сам.

Мій казково обдарований приятель спочатку не розуміє, чого мені від нього треба, але швидко зорієнтовується.
«Значить, діємо так, — наказує він мені. — Зараз я тобі роблю на радіо інтерв’ю, а ти мені восени робиш турне по Америці.»
«Яке турне?»
«Таке, що я провів дослідження і знайшов джерело духовності людства!»
«Я розумію, але...»
«Що «але»?»
«Але я не думаю, що вони таким цікавляться.»
«Добре. Тоді я їм розповім про Чорнобиль. Всю правду. Із називанням імен та зриванням масок. Я знаю справжнє, засекречене число жертв!»
«Це добре...»
«Не можеш турне, зроби мені хоч виклик! Або знайди спонсора. Я їм беруся недорого поставити будь-яку класичну п’єсу. Так, що всі герої будуть замаскованими жінками. Під це зараз дають скажені гроші.»
«Я розумію... Але я...»
«В театри не ходиш? Дарма! Тоді скажи їм, що я не гордий. Я можу і посуд мити, і будувати що скажуть. Під ключ. Дай мені номер факса та і-мейл. Я вишлю тобі своє резюме.»
«А чим ти зараз...»
«Для душі?»
«Так.»
«Для душі я лікую статеві розладнання. Тобі не треба? Я руками за три сеанси знімаю імпотенцію!»
Він тримає мене ще кілька годин, дає нагодувати себе обідом з вином, пересвідчується, що із мене нема що вичавити, й відпускає.

Від припливу порожнечі я випадаю з часу і стовбичу в просторі, там, де він мене покинув.

Інші назви мого стану:
Сум, журба, туга, депресія.

Симптоми:
Голова не здатна віддавати накази кінцівкам. А кінцівки не здатні їх виконувати.

Але від того час ніхто не зупиняє. Мабуть, вже закінчився робочий день, бо позад мене народ штурмує автобус.
Раптом я чую своє ім’я. Подружка молодості, як завжди свіжа, бадьора і легка на підйом вириває мене з позачасся.
На радощах я обнімаю її.

Причина радості:
Те, що ми зараз зустрілися, звичайно ж, не випадковість. Це — саме те, чого мені бракує. Легкості. Бо тільки так і вирішуються справи. Якби вона мені зараз позичила хоч дрібок своєї безтурботності, я б до кінця тижня прокрутив і ЗАГС, і посольство.

Я вводжу її в курс справ.
Не дослухавши до кінця, подружка молодості каже, що вона рада за мене. Але зараз і у нас добре жити. Щодня відкриваються нові посольства та представництва компаній, а з ними — безліч можливостей. Не далі, як тиждень тому вона повернулася з Парижу, де під Лувром за триста доларів їй намагалися продати шкіру пантери!
«Я, — кажу, — дуже радий за тебе, але...»
«Ой!» — вона помічає когось на протилежному боці вулиці й кидається між машин. Мить — і там, де вони щойно цілувалися, бабуся з рюкзаком тягнеться за недопалком.

Сутінки, нагнавши каламуті, чорнішають і стають ніччю. Біля мого будинку, під ліхтарем стоїть чоловік і ніби буцає когось. На ньому — біла сорочка, краватка й костюм-трійка.
Я наближаюся і впізнаю друга дитинства. З піонерських часів він збільшився разів у десять, а його обличчя, схоже колись на боксерську грушу, нині нагадує подушку. От уже хто не пурхав по життю, а бульдозером тягнув уздовж генеральної лінії. Я вітаюся.
Він простягає мені візитівку, з якої ясно, що нині він — керівник найвищого ешелону.
Хіба ж це не чудо! Що доля звела нас тут. Бо коли він іще спуститься зі своїх царських палат під міські ліхтарі? Сам-один і без охоронців. Та варто йому лише зиркнути на капітаншу, як з тієї всі зірочки облетять.
І я теж міг би, вступивши в партію, видряпатися до командних висот. На цей час я вже міг би бути міністром закордонних справ. А то і прем’єр-міністром. Бо я і освіченіший за них, і розумніший.

Я (до великого начальника, як партієць до партійця). Ти пам’ятаєш мене?
ВЕЛИКИЙ НАЧАЛЬНИК. Ну.

Пауза

Я. Вибач, що я так зухвало звертаюся до тебе. Але година пізня, обставини тиснуть. Тому, дозволь, я напряму!
ВЕЛИКИЙ НАЧАЛЬНИК. Ну.

Пауза.

Я викладаю сутність проблеми і прошу його посприяти мені.

ВЕЛИКИЙ НАЧАЛЬНИК. Ну.

Я згадую, що в мене також є картка, витягаю її і пишу на зворотному боці свій київський телефон, ім’я та координати капітанші.

Я (кінчаючи писати). І коли ти зміг би вирішити це питання?
ВЕЛИКИЙ НАЧАЛЬНИК. Ну.

Пауза.

Я. Що «ну»?
ВЕЛИКИЙ НАЧАЛЬНИК (робить головою жест, ніби він бугай, який хоче одним ударом збити з копит іще більшого бугая ). Розкручуся — зв’яжуся.

Я пояснюю йому, що на розкачку у нас нема часу. Через тиждень — наш рейс, а у нас — ні віз, ні документів.

ВЕЛИКИЙ НАЧАЛЬНИК. Ну.
Я (подаю йому візитівку). Ось, будь ласка. Не я, так дружина. Хтось завжди вдома.
ВЕЛИКИЙ НАЧАЛЬНИК. Ну.

Я зазираю йому в очі і бачу, що там клубочаться п’яні дими.

Я. Ну то як і коли ми з тобою...
ВЕЛИКИЙ НАЧАЛЬНИК (намагається роздивитися візитівку, але очі
відмовляються читати). Розкручуся — зв’яжуся.

Він пробує запхати картку в кишеню, але його пальці саботують рішення голови, і білий прямокутник летить на асфальт. Я згинаюся, але одразу ж відсмикую руку. Моя візитівка поцілила в чийсь зелений харчок.

У середу цивільна працівниця ОВІРу каже тим, хто зрання загарбав коридорні стільці, що сьогодні капітанша прийматиме з обіду.
«З обіду і до якої?»
«І до кінця.»
«А коли кінець?»
«Що ви таке питаєте! Цього не знає ніхто!»

Щоби перебути ранок, я тиняюся вулицями й забредаю у всі крамниці. Незважаючи на свої вивіски, вони торгують тим, що потрапляє до їхніх рук. У книгарні «Пропаґандист» я стикаюся з Чаусом, який прицінюється до рибальських чобіт.
Із розмови з ним я дізнаюся, що Чаус не їздить по Парижах, а тримається свого заводу. Там він працює завлабом, хоча йому півроку не видають платні. Але він не сумує, бо, як і завжди, зосереджений на дітях.
«На дітях! Який же ти молодець!»
Чаус не розуміє мого захвату.

Причина захвату:
Це — воно. Мудрість. У простоті. У поверненні до базових речей. До дітей. До свого біологічного продовження. Тобто до коріння життя. Від якого я, фактично, тікав. Бо замолоду я боявся запліднення. А Чаус — ні. Він свій коридор обладнав під спортзал з матами й шведською стінкою, на балконі розбив сад, а стіни кімнат та вбиральні вкрив репродукціями шедеврів малярства. Взимку він тягає всю родину на лижні кроси, а влітку сплавляє їх човнами. Він мусить знати про життя щось просте і нерозчинне.

Чаус вислуховує мене і хвалиться своїм молодшим сином Єгором, який ходить до бізнес-гімназії, малює, листується з англійкою і вже засвоїв комп’ютер.
«А йому, між іншим, нема й десяти років!»
«Ого!»
Чаус хоче, щоб хлопець засвоїв комп’ютерну графіку, бо за нею — майбутнє.
«От як там у вас в Америці, — питає Чаус, — з цим ділом?»
«Та більш-менш...»
Чаус вважає, що люди у нас — дурні. Всі тільки й думають, як би негайно набити собі пельку. А треба все, що маємо, вкладати в дітей. Якщо ми й прорвемося колись у краще життя, то лише через них. Бо у нас на те немає відповідних якостей. Ми вже своє одспівали. Ми — відпрацьований матеріал. Все, чого нас колись вчили, — або брехня, або щось допотопне, що не суміщається зі світовими стандартами.
«От скажи, скільки у вас, в Америці, в розетці вольт? Двісті двадцять?»
«Ні.»
«Бачиш!»
«Так.»
«Тому ж я і кажу: вся надія — на дітей!»
«Я теж так думаю. Тому я й хотів спитати у тебе...»
«А в тебе є діти?»
«Так.»
«Хіба? Але ж не було?»
«Не було.»
«А тепер є?»
«Є »
«Новий шлюб?»
«Так.»
Чаус радий за мене.
«Вкладай у дітей! — каже він. — Бо, крім них, ніхто про тебе не подбає! І то не сьогодні, а колись. Повір мені! Жодна собака, коли тобі треба, не допоможе й не порадить!»
«До речі, — кажу я, — стосовно поради. Чи не міг би ти...»
«А скажи, — випереджає мене Чаус, — скільки заробляє у вас в Америці інженер, завлаб, з великим нерозривним стажем роботи на оборонному підприємстві?»
«Важко сказати...»
«Не хочеш — не кажи. Ну а от, приміром, скільки у вас, в Америці коштує буханець житнього хліба?»
Я зиркаю на годинник, жахаюся, кидаю Чауса біля чобіт і лечу в ОВІР.

Не встигаю я перетнути вулицю, як хтось хапає мене за поперек і відриває від землі. А на таке здатен хіба мій приятель Кока. Я обертаюся й бачу, що це таки він.

Портрет Коки:
Здаля він схожий на гриб маслюк. А зблизька може підняти асфальтний каток.

Довідка про Коку:
Як тільки оголосили свободу і припинили платити, Кока звільнився зі студії мультфільмів і пірнув у комерцію. Але невдовзі партнери вирішили його вбити. Кока дізнався про це, закохав у себе американку, одружився і втік до США. Місяць тому, одержавши громадянство, він прилетів сюди трохи розвіятися.

«А мені, — каже Кока, — хтось брехав, що ти в Америці...»
Я йому скаржуся на халепу з паспортом. Це його не дивує.
«Чому?»
«Бо менти, — каже Кока — це слуги Сатани, який був тут абсолютним володарем.»
«А зараз?»
«А зараз він відступає.»
«Це добре!»
«Але не одразу.»
«Я знаю.»
«Тут зараз немов у концтаборі, в якому оголосили амністію. Зняли колючий дріт і менше, ніж колись, стережуть дірки. Але ні паркан, ні наглядачі ніде не ділися.
«Кока, ти поет!»

За цей комплімент Кока поривається допомогти мені. Він знає людей, які за гроші роблять чудеса. Охайно і без свідків.
«От, наприклад, — каже він і озирається, — знаєш, де я був?»
«Не знаю.»
«В Ялті!»
Там Кока замовив лімузин, зняв десятьох повій і одгуляв з ними ніч при басейні на даху найдорожчого кримського готелю. Звідти його занесло на Донбас, де він передавав валізи професійним убивцям.
«А знаєш, що було в валізах?»
«Не знаю.»
«І я не знаю. Але я здогадуюся. Можу й тобі сказати, але ж ти, дивися, нікому не це...»
«Мені треба в ОВІР.»
«Нах...?»
Я йому ще раз пояснюю ситуацію.
«Ти ж не в той отвір пхаєшся!»
«А в який треба?»
«В якому районі ти прописаний?»
«В цьому. Тому ж я й товчуся тут! ОВІР — це моя районна влада.»
Кока регоче. Місто, пояснює він мені, давно поділене на зони впливу всюдисущою мафією.
«Усе схоплено і закріплено за конкретними паханами!»
«Я розумію, але...»
«Гриня! — уриває мене Кока. — Льонін брат! Твій район — це ж його зона! Ти Гриню пам’ятаєш?»
«Ні.»
«Гриня — це ж старший брат Льоні!»
«А хто такий Льоня?»
«Як «хто такий Льоня»?Ти що! Та я з Льончиком п’ять років за однією партою сидів!»
«Не може бути!..»
«А тепер Гриня купив завод канцтоварів і команду ватерполістів!»
«Навіщо?»
«Ти що! Це ж найбільші амбали, ватерполісти!»
Ми доходимо до ОВІРу і я тисну Коці руку.
«Я з тобою!» — каже він.
«Ні, я сам.»
«Ну дивися!..»

Капітанша — на місці, але черга не визнає мене, хоч я й знаходжу, за ким я був і хто займав місце за мною. Я чую, як за моєю спиною люди перекидаються словом «Америка», і теліпаюся в самий кінець черги. Якщо на кожного прохача капітанша витрачатиме по п’ять хвилин, то ми з нею побачимося о десятій вечора. Іншими словами, якщо я негайно не закурю, то сконаю від люті та відчаю.
На лаві під кленом розсівся оптиміст Кока.
«Я знав, — кричить він, — що вона кидане тебе через прилад! Гайда до Грині!»
«Не треба. У мене в запасі є четвер. Не можна робити різких рухів. Вона ж погодилася!»
«Вона тобі ніколи не дасть.»
«Чому?»
«Хто ти для неї?»
«Як хто? Я їй заплатив!»
«Не сміши кучерявую! Краще слухай сюди. Твоя черга ніде не дінеться. А ми тим часом мотнемося до Грині. Так — так, ні — ні. Зрозумів?»
«Ні.»
«Пояснюю для воєнних. Тебе взагалі там не буде. А я зайду і поцікавлюся. Що ти втрачаєш? Я наведу Гриню на об’єкт. Він набере номер. І капітанша зустрічатиме тебе на вході. З паспортами! Сьогодні! Через якихось двадцять хвилин! Що не ясно?!»
Гринин офіс знаходиться там, де колись був райком нашої партії, на другому поверсі. Кока наказує мені чекати на нього в гастрономі за кілька кварталів від райкому.
Всі дві години, що Кока спілкується з Гринею, я вивчаю ціни, палю і запльовую порепаний асфальт. Нарешті, на видноколі, перевалюючись, немов побитий боцман, з’являється Кока. Він, як і завжди, кокошиться.
«Фак!» — каже Кока.
Я мовчу. Якщо його й лупцювали, то не кулаками, а, мабуть, ґумовими дубцями, які не лишають слідів.
«Що твій Гриня?»
«Поц!»

Звіт Коки (розповідаючи, Кока перевтілюється в різних персонажів): Ось Кока піднімається на другий поверх. Його зупиняють. Кока каже, що йому — до Грині.
«По какому вопросу?»
«По сугубо лічному.»
Коці кажуть, що Григорій Едуардовіч зайнятий. Кока цікавиться, чи, бува, немає тут Льоні. Виявляється, є. Кока вимагає аудієнції.
«По какому вопросу?»
Кока пояснює, що вони з Льончиком п’ять років разом відсиділи.
Охоронці обшукують його й заводять у великий конференц-зал. Там три ватерполісти грають у карти. Четвертий картяр — Льоня. Він бачить Коку, але, не підводячись, подає знак, щоби той почекав.
Кока чекає. П’ять хвилин, п’ятнадцять, сорок п’ять. А тоді грюкає дверима і гордо чеше геть.

«Що він собі, падло, думає?! Я — іноземець!»
Я спиняю старого «Москвича». На годиннику — за чверть четверта. Кока божиться, що буде зі мною до кінця і обіцяє розігнати чергу, не виймаючи рук із кишень.
О четвертій ми забігаємо в ОВІР, але в коридорі порожньо. Капітанша достроково розігнала прохачів і подалася додому, бо сьогодні в неї гості.
«Я знав! — кричу я. — І я відчував, що не треба нікуди йти! Кого я послухав?! Коку!»
Кока не ображається.
«До речі, — каже він, — що ти ввечері робиш?»
«До побачення.»
«А хочеш, я тебе познайомлю з унікальною людиною?»
«Не хочу.»
«Чому?»
«Це не має значення.»
«Треба за це бухнути.»
«Не можу.»
«Я башляю!»
«Дякую, але ні.»
«Я знаю, що тобі треба! Операція «зброс»! Тому ж я тебе й веду до неї! Віка. Вісімнадцять неповних рочків. Жінка драматичної долі. Коханець обіцяв одружитися з нею, але обманув і віддав її паспорт своєму партнеру, щоб той продав її в Стамбул. Що ти скажеш на це?»
«Розкручуся — зв’яжуся.»

Коли я, нарешті, відриваюся від Коки, довкола мене похитуються порожні бетонні споруди. Мабуть, це якийсь новий, ще не заселений мікрорайон. Ніде ні табличок з назвами вулиць, ні транспорту, ні новоселів. Посеред неба гойдається нічне світило з недбало обламаним краєм. Я бреду туди, звідки дме вітер, і, подолавши піски, упираюся в берег Дніпра.

Від чекання у моєї жінки накопичується стільки почуттів, що, коли я встромляю в замок ключ, вона вибухає.

Опис вибуху (погляд з назовні):
Вона мені щось каже. Я їй щось кажу. Вона кричить і хапається за щось. Я кричу і намагаюся перехопити її руку. Хаотичне борюкання в темряві. Нарешті щось б’ється об стіну і розлітається на скалки, сльози, дитячий плач, ридання й шморгання.

Опис вибуху (погляд зсередини):
Земля трясеться. Речі падають з рук. Все, що було опорою, стає уламками. Ясно, що це кінець. Неясно, чи буде колись початок.

Опис вибуху (ліквідація наслідків):
Перший і головний крок — дотик. Обережний і непомітний здаля. Але без нього нічого не буде. Хто першим, кого й де торкнеться — не має значення. Важливо, якою буде реакція на дотик. Можливий вибір обмежений — «так» чи «ні». Форма висловлення цього вибору — довільна. Форма не має значення. Але її неможливо ні сплутати, ні підробити. О, ні! Тому що мене не обдуриш. Я маю великий досвід. Я був під уламками. І я з-під них вибирався. Багато разів. Це було тяжко. Й це можна прирівняти до подвигу. Але я не певен, що зможу ще раз піднятися на таке. Ні. Не зможу. Якщо, не дай Боже, вибір, її вибір, зараз зведеться до «ні».

Я чекаю. Я сподіваюся. Бо мені більше нема чим заповнити паузу.
Нарешті, дотик пускає пагони, молоді гілки риплять, труться і шелестять листям.

Пояснення попередньої метафори:
Ми притискаємося, наче хтось хоче забрати когось із нас, а ми не даємося. Про що ми весь час так палко шепочемо? Про те, що ми більше так не можемо. Бо нас кинуто у вир, і довкола нас хвилі, і немає ні рятівного човна, ані круга. Про те, що нам немає на кого покладатися. Хіба на себе. Це страшно. Але це й прекрасно. Тому що це — подарунок. Он скільки людей живе без цього!
Щоб підкріпити цю думку, я видобуваю свій меч. Але цієї ночі меч знову поводиться не як зброя, а наче це музейний експонат.
Я засинаю присоромлений, коли дитина голодним криком вітає новий день.

В четвер на порозі ОВІРу відбувається мітинґ протесту (за це тепер не карають). Громадяни обурені тим, що сьогодні не буде прийому. Капітанша оголосила їм, що вона йде на нараду.
Я вже знаю, де їх шукати, піднімаюся на другий поверх, нахиляюся до дверей і якийсь час не дихаю. У шпарину нічого не видно. Пахне традиційною їжею. Чути, що там засідає мішаний хор. Їхній порядок денний — такий самий, що й завжди.

Соціологічне пояснення:
Це не вперше, що вони збираються і їдять гуртом. Сучасна наука вважає, що подібна поведінка є колективною захисною реакцією на непевності перехідного періоду. Люди бачать, що все міняється, і в них виникає питання: та що ж це таке? Або: за що ж нам тепер триматися? Відповідь: за щось природне й базове. Наприклад, їжа (бо радощі сексу не є приступними для дітей, осіб похилого віку та інвалідів деяких категорій). А спільно споживана їжа виконує соціальну функцію (відчуття єдності та групової мети) й викликає тілесне задоволення (результат неквапливого травлення).

Я прилипаю до шпарини і всотую кожне слово.
«Скажіть мені, що ж це робиться?!»
«І не кажіть!»
«Ні, тут діла не буде!»
«Нікому ми не потрібні!»
«Це точно!»
«Працюй — не працюй...»
«Ой, не надо!»
«Що значить «не надо»?»
«А те, що не прибідняйтеся! Сидите всі на хлібній роботі і скиглите!»
«А ти?!»
«А я — ні! Я всім задоволена!»
«Ну й ми — також! Правда?»
«Аякже!»
«І я!»
«І я!»
«Ось, будь ласка, є що з’їсти й чим закусити...»
«Так чого ж ви тут ето-самоє...»
«Хто ето-самоє? Та я без матері виросла!..»
«А я дітей в люди вивела! Сама! Без мужика!..»
«Можна подумати!»
«Не сваріться! Дівчата! Давайте краще вип’ємо за те, які ми хороші!...»
«Ізвіняюся!»
«Оксан-Оксаничу! Дорогенький! Голубчику! Як ми могли за вас забути!»
«Щяс! Розливайте! П’ємо за нашого Оксан-Оксанича!»
«Що б ми без Вас робили!»
«А тоді за всіх нас!»
«Аякже!»

Ясно, що мої шанси вирвати сьогодні паспорти зменшуються з кожним тостом. Я двічі гупаю в двері. Ніхто не озивається. Я прикладаюся втретє й зриваю двері з петель.
Але жінки та лисуватий дядечко, які засіли круг столу, — не з лякливих.
«Почепи назад і йди геть! — наказують вони мені. — Поки ми добрі.»
Я знаходжу капітаншу і зависаю над нею.

Я. Ви зобов’язані! За законом! Максимум — сім днів! Я заплатив за терміновість!
КАПІТАНША. У нас засідання. Ви заважаєте внутрішнім органам.
Я (в бік загалу). Чому ви всі такі байдужі? Такі грубошкірі! Як роботи!
ЗАГАЛ (до капітанші). Що йому треба?
Я. Паспорти!
ЗАГАЛ. Якби Ви знали, скільки у нас таких, як Ви?! І кожному щось треба!
Я. Для чого Ви так зі мною?!
ЗАГАЛ. Це Ви! Ви скажіть нам, для чого Ви так з нами!
Я (щиро). Я заплачу! Я усе віддам!...
ЗАГАЛ (щиро). Не в тому справа! Невже Ви не бачите?!
Я. Чого я не бачу?
ЗАГАЛ. Якщо Ви сліпий, то йдіть лікуйтеся. І не мучте нас!
Я (у саме капітанське вухо). Дайте...

Капітанша тремтить, наче зважується на щось. Сусіди бачать це й тримають її за руки.

ЗАГАЛ. Василівно! Не робіть цього! Нащо він Вам здався!
КАПІТАНША (виривається). Хочеш? На! Бери!

Вона відкидається на спинку стільця і задирає свою формену спідницю так, що подолом хляцає мене по носі. Я одразу ж холону. Замість ноги Василина Василівна має протез з кістки блідо-блювотного кольору. Виходить, капітан — інвалід, якщо не війни, то мирних буднів.

Гнаний цим моторошним відкриттям, я біжу на річку, щоб хоч серед пейзажів прийти до тями. Перед спуском на Дніпро я завертаю в Парк Слави, усамітнююся і приймаю зручну поставу. Там, захищений з усіх боків кропивою та духом рослинного гниття, я усвідомлюю, що покладатися можна лише на природу.
За два кроки від свого свіжого висновку я зупиняюся. Під ногами у мене щось сопе, струшує з себе листя, підводиться, чхає і промовляє людським голосом.

ЩОСЬ (не дивлячись на мене). Що ще сказати?... От вийшов грибочків зібрати...

До мене не зразу, але повертається здатність дихати. Я придивляюся і впізнаю Малика.

Довідка:
Малик — мій шкільний товариш. Ми з ним душа в душу прореготали два останні класи. Потім він поїхав вчитися до міста Дніпропетровська, і, коли ми через рік здибалися, то не знали, про що розмовляти. Десять місяців — ціла епоха, якщо тобі сімнадцять років.

МАЛИК. Це все Шурка. Йди, каже, трохи провітрися. Засмердівся так, каже, що тебе собаки бояться. А я їй кажу...

Інша довідка:
Шура — Маликова молодша сестра.

МАЛИК (звертається до мене, наче я — його сестра). Шур-р-рик!

Трохи довша довідка:
Малик не завжди був таким. Колись він, закінчивши інститут, одружився, породив сина і був членом колективу. Щоправда, випивав. Але не більше за інших. Життя його раптом покотилося згори, коли він здійняв бійку у міліцейському райвідділі. Кілька місяців Малик вилежав у лікарні, але те, що вони йому відбили, так ніколи й не відновилося. Він запив і вже не міг працювати з приладами. Жінка виписала його з їхньої гостинки, і він пішов жити до батьків. А коли ті померли, сестра взяла його до себе. Вона з чоловіком розводила і продавала породистих собак. Виходить, вони й зараз цим займаються.

МАЛИК (без попередження уриває свою розмову з сестрою і звертається до мене). А ти ж як?

Я не знаю, що казати. Я думав, що він не бачить мене. І що його думки вже давно мухами розлетілися по темних закутках. І що він весь час співає про те , що немов пух сідає на поверхню його сірої речовини.

Я (відчуваю, як слово «Америка» застряє мені в горлі). Я...
МАЛИК (приходить мені на поміч). В університеті?
Я. У ньому!
МАЛИК. І Вовка там був...

Малик відвертається, щоб тихо заспівати рослинам сумне, але правдиве казання на смерть Володьки Слинки, нашого шкільного кореша, а згодом діабетика й старшого викладача опору матеріалів.
Я не певен, що зможу вислухати його до кінця. У мене обмаль часу. Та й що корисного може мені повідати блаженний Малик?
«На жаль...», — кажу я йому, шугаю в бур’яни, влізаю ногою у щось слизьке, розкидаю руки і завдяки тому не падаю.

Чергова ніч. Світло ми не вмикаємо, щоб не збудити дитину.
Ми обговорюємо:
— те, що до рейсу — п’ять днів, із яких лише три — робочі;
— те, що перенести рейс не можна, і що квитки не здаються. Якщо вони пропадуть, то на ті гроші, які в нас лишаються, ми не протримаємося і тижня.

Ми робимо висновок:
— що справа тут не лише в капітанші.

«Чи може так бути, — питаю я жінку, — що вихід завалено?»
«Може.»
«Що ж робити?»
«Виходити через вхід.»
«Як?»
«Я не знаю.»
«Це несправедливо.»
«Так.»
«Може її теж немає?»
«Кого?»
«Справедливості!»
«Як так?»
«Не взагалі, а тільки тут.»
«Може бути.»
«Що саме?»
«Що її тут нема.»
«То що ж нам робити, га?»
«Те, що ми можемо.»
«Цього замало! Та що ж це таке?! Вже три тижні, як я ні на що не здатен! Мене це хвилює! Кожна здорова людина має право на маленькі радощі. Навіть той самий Малик...»
На слові «Малик» у мене каменем влучує здогадка. Я удаю, що сповзаю в сон, стежу за тим, як дихає жінка, і, пересвідчившися, що вона нічого не чує, тікаю геть з хати.

Порада оператору:
Краще за все подати цей перегін з різних ракурсів, як окремі картини. Темна вулиця, смугасте перехрестя, порожня трамвайна зупинка, дерева у блиманні світлофорів. І кожного разу я біжу навскіс, з кута в кут композиції. Єдине звукове супроводження — дзеленчання незастібнутих сандалів і моє спазматичне сопіння.

Над Парком Слави світає. Я знаходжу те місце, де вчора здибався з Маликом, обходжу стежки, алеї, зазираю під кущі. Малика ніде немає. Я не знаю, що я казатиму, якщо ми зараз зустрінемося, але в тому, що всі ці зволікання й халепи ведуть якимсь чином до Малика, я не сумніваюся.

Ліричний відступ про події двадцятирічної давнини:
Місце подій — одна з цих алей. Літо. Вечір. Я щойно знайшов роботу в Університеті. Із вересня я викладатиму там погодинно. Що ще треба творчій людині! За тогочасним звичаєм ми з друзями завантажуємося у найближчому гастрономі, ідемо в парк і, озираючися, витягаємо пляшки.
Немов з-під землі виринає міліцейський патруль.
«Ага! Що це у вас?»
«Пляшки.»
«А що в пляшках?»
«Компот.»
Чомусь вони присікуються саме до мене.
«Покажіть паспорт!»
«Мій паспорт вдома.»
«Ходімте з нами!»
«Товаришу капітане! Така й така справа! День народження! Більше не будемо! Вибачте нам!»
«Ото не будь таким вумним!»
«Не буду!»
«Гаразд. Плати штраф! І то бистро.»
«За що?»
«За те, що розпивали.»
«Ми не зробили й ковтка!»
«Давай своє ім’я, адресу й місце роботи.»
І тут я по дурості (звичайно ж, жартома!) називаю їм прізвище Малика, а ім’я його сестри. Тобто не Олександра, а Олександр. Бо якщо міліція направить дані про мене в Університет, то декан не питатиме, пив я чи тільки збирався. А з Маликом задум такий, що, як тільки менти дізнаються, що їх ошукано, бо Олександра Малика немає, а є лише Олександра, яка ходить до дитячого садка, то вони одразу ж закривають цю справу. Бо Малика звати Олег.
Хто ж тоді міг подумати, що вони викличуть Малика і добалакаються з ним до струсу мозку!

Ранок минає у пошуках Малика. В ОВІР іти пізно, бо капітанша сьогодні приймає лише до обіду. Але я все ж за звичкою бреду туди і — о диво! — на ґанку стоїть капітанша й махає мені рукою.

«Ну де ж Ви, голубчику, бродите?» — кидається вона мені на шию. «У па-па-па-парку», — плямкаю я з переляку.
«Я так і знала! — вона тягне мене у свій кабінет. — Все готово. Приходьте разом. По обіді. Але всі. Розпишетеся й заберете.»

І, як то не дивно, але через півгодини вона нам вручає хрусткі, запашні, бурякові паспорти.

Я (падаю на капітаншу, але лише на один бік, щоби не торкнутися протеза). Як я Вас...
МОЯ ЖІНКА (перекрикує дитину). Як же так?!...
МИ З КАПІТАНШЕЮ (уриваємо поцілунок). Що таке?...
ЖІНКА. Ось, подивіться!... (Вона показує капітанші сторінку з паспорта, в яку та не вписала нашу дитину.)
КАПІТАНША (вирячується на порожню сторінку). Ти диви... А й справді...
МИ З ЖІНКОЮ (до капітанші). Як же це так?.. Ми ж Вам... Та Ви ж нам...
КАПІТАНША. Біжіть до паспортистки!

Паспортистка вимагає, щоб капітанша прийшла й показала їй відповідний документ.
«Який?»
«Такий, щоб там був і штамп, і печатка, і нотаріально завірений герб.»
«А де ж ми його...»
«Вона знає.»

ОВІР ще відчинено. Але капітанші там немає. Ми мчимо в паспортний стіл.

«Рятуйте!» — галасуємо ми на весь стіл.
Паспортистка задоволена.
«Що ж мені з Вами робити?»
«Рятуйте!»
Вона крякче, хитає головою, тоді підводиться, замикає зсередини двері і з нашого голосу ручкою без ніякого документу вписує до паспортів усе, що ми їй диктуємо.
Я стискаю жінчину руку й киваю у бік вікна. Мабуть, це дуже якесь спеціальне вікно, бо із нього видно аеропорт і літак, що заводить двигун.

МИ. Фух!
ПАСПОРТИСТКА (також позирає в бік літака). Це точно. Але Ви з цим обережно!
МИ. Чому?

Паспортистка мовчить.

МИ. Що таке?
ПАСПОРТИСТКА (втаємничено). Вам іще треба попойти.
МИ. Так! Ми знаємо! В ОВІР. По візи.
ПАСПОРТИСТКА. Не тільки.
МИ. А де ще?

Паспортистка хитро посміхається.

«Чекайте! — кричу я їй. — Ви — не проста паспортистка! Ви все знали! Наперед!»
«Що я знала?»
«І Ви могли зразу зробити це!»
«Що я могла?»
«Тоді мені не треба було б ніде бігати, благати, зазнавати принижень!...»
«Коли я Вас...»
«Якби Ви одразу там...»
«Де?»
«А д е В и б у л и, я к Х р и с т о с н а Й о р д а н і х р е с т и в с я ?!»

Довга пауза.

«Це точно», — каже нам паспортистка.
«То як треба відповідати?» — тисну я на неї.
«Кому?»
«Мені. Вам. Будь-кому! Бо це ж, напевно, пароль. Або якась метафора.»
«Шо-шо?»
«Скажіть, бо нам треба знати.»
«Для чого?»
«Щоб вибратися звідси.»
«А Вас ніхто й не тримає.»

Всі вихідні ми проводимо в хаті. А в понеділок, тримаючись одне за одного, вирушаємо по візи.
Ні знаків, ні попереджень ніде не видно. Хіба що горобці брьохаються у пилюзі. Значить, скоро дощитиме.
В посольстві американець, який займається візами, запрошує нас прийти завтра. Прийомна година кінчається за п’ять хвилин. А цього для оформлення документів йому замало.
«Ми півдня простояли в черзі!»
«Завтра.»
«З дитиною!»
«Приходьте завтра.»
«Завтра у нас літак! Вранці!»
«А сьогодні в нас до кінця прийому лишається чотири з половиною хвилини.»
Я нагадую йому, що це — територія Америки. І, що б не коїлося по той бік ґрат, тут він зобов’язаний грати за правилами, в яких чорним по білому дещо написано.
«Чотири хвилини», — всміхається мені чиновник.
Я даю йому трохи ширший контекст. Тобто, що відбувається? Відбувається зустріч цивілізацій. І від того, як ми з ним зараз порозуміємося і як швидко ми вирішимо всі питання, залежить майбутнє обох півкуль.
«Три хвилини.»
Я міняю ракурс і кажу, що, насправді, у нас з ним багато спільного. По суті, ми є не двома окремими цивілізаціями, а двома потужними гілками, точніше, крилами однієї культури.
«Дві.»
«Що дві?»
«Хвилини.»
«Дві з половиною!»
«Було п’ятнадцять, а тепер вже двадцять п’ять секунд тому.»
«Ви навмисно тягнете час! Це — помилка. Трагічна помилка. Й не розраховуйте, що я мовчатиму.»
«Півтори.»
«Я ж ваш!»
«Хвилина.»
«Я в Гарварді працюю!»
«Де?»
«Що де?»
«Де Ви живете?»
Я називаю вулицю й номер будинку.
«О!» — співробітник посольства дивиться на нас так, немовби вперше побачив.
«О!» — виявляється, він не лише вчився в Гарварді, але й знімав кімнату на тій самій вулиці.
Він по-сусідськи бере наші паспорти і прикрашає відведені для того сторінки американськими візами.

Відтепер наша мета — дістатися до хати і перебути ніч. У тролейбусі і по дорозі від зупинки до нашого будинку все обходиться без пригод. Але в самому парадному, за один крок від квартирних дверей ми стикаємося із сусідом з верхнього поверху.

Стисла довідка про сусіда:
Поза очі всі його звуть Німцем. За те, що він скупий і занадто партійний. А прізвище у нього — Ємець.

«Це — воно!»

Стисле пояснення мого вигуку:
Напевно, він тут чатує, щоб помститися мені. Бо колись на кордоні дитинства й юності Малик, я й ще кілька хлопців поночі затягли Ємців «запорожець» на середину клумби.

Але, на моє щастя, Ємцю тепер не до помсти. Він посивів, схуд і став ходити до церкви. А зараз він зупиняє нас, щоб тричі поцілувати і вибачитися за всі кривди, які він завдав нам чи комусь із наших нащадків та предків. Свідомо чи несвідомо.
Поки дружина відчиняє двері, я плачу разом з Ємцем.

Ввечері, оточені родичами, ми пакуємося і радіємо, що все позаду.
Нарешті гості розходяться. Я хочу перед сном трохи провітритися.
Жінка каже, що вже пізно, завтра нам рано вставати, і просить мене нікуди не йти.
Я кажу їй, що пройдуся лише до метро і назад, саме на одну сиґарету.

Не доходячи до площі, я здаля помічаю свою давню приятельку. Вона робить вигляд, що роздивляється книжки в зачиненому кіоску, а, насправді, не спускає з мене очей.
Якась сила несе мене на неї. Ми притискаємося. Я кажу, що вона зовсім не змінилася і питаю, як їй це вдалося.
Вона каже, що розрив зі мною розкрив їй очі на нікчемність чоловіків. Але вона знайшла себе у малій пластиці. Починала з прикрас, згодом перейшла на посуд. Пройшла атестацію, стала здавати речі в салон, брала участь у виставках.
«Чудово!»
«Зате тепер я знайшла людину, з якою у мене цілковита гармонія. У нас завжди співпадає пік насолоди.»
«Це ж добре!»
«Ми з ним щодня зростаємо духовно. Рівень за рівнем. І нещодавно до нас прийшло знання!»
«О!»
«Про сутність всіх речей. Теперішніх і минулих!»
Я розумію натяк і кажу, що шкодую за тим, що все повернулося саме так. Але тоді я ще не був готовий до родинного життя. Я мусив спочатку визріти й визначитися.
«Ти мене примусив піти на це!»
«То було наше спільне рішення! Ми тоді були дурні, як...»
«Зате тепер ти розумний! Схотів — і узяв молоду! Щоб завести з нею дитину! А я хочу, але не можу. Завдяки тобі!»
«Пробач...»
«Пізно!»
«Але ж...»
«Це несправедливо! І так не повинно бути!»
«Що ж тепер...»
«Тепер я тобі кажу, що у тебе не підніметься ні думка, ні...»
«Почекай!»
«І ні ти, ні твоя дитина не...»
«Для чого ти так? ..»
«Бо я маю дар бачити майбутнє!»
«Краще, як дорослі люди...»
«Тепер твоя черга!»
Почувши про чергу, я задкую і перечеплююся об урну.
«Я тебе бачу наскрізь! Я пройшла курси! В мене є диплом!»
Я стрибаю в найближчу підворітню, а звідти через дірку в паркані вискакую на бульвар. Рейсовий автобус вчасно мене помічає і, залишаючи на дорозі масні сліди від шин, врізається у стовп. Водій, ледь уникнувши в’язниці, обдає мене свинцевим згаром. За те, мабуть, що я завжди їздив «зайцем».

Вдома, не чистячи зуби, я падаю в ліжко.
Жінка питає, що сталося.
Я їй розповідаю про зустріч біля метро. Вона заспокоює мене.
«Ти нічого не розумієш!»
«Ну то поясни!»

Моє пояснення:
Якщо є справедливість, то ми приречені. Бо все було саме так, як каже давня приятелька. А якщо справедливості немає, то на що ж нам покладатися? Як тоді нам захистити дитину? Бо приятелька моя ніколи не буде матір’ю. А Малик завжди збиратиме грибочки. І все це через мене! І хто знає, скільки ще персонажів з минулого життя виповзе на мою голову? Виходить, що наш єдиний порятунок у тому, щоб справедливості не було. Принаймні, тут. А, бажано, ніде.

ЖІНКА. Про це не журися.
Я. Як так «не журися»?!
ЖІНКА. Це від тебе не залежить.
Я. А що від мене залежить?
ЖІНКА. Лиш те, що ти зможеш підняти.

Образ жінки:
Можна почати з портрета. Тоді дати спогад про першу зустріч та зростання почуття, і принагідно вкрапляти скрізь риси характеру.
Перша з них — здатність бачити ясніше й далі, ніж я. Але не робити з неї ні царівну-жабу, ні жеребця, що дає безкінечні поради героєві-дурнику.
А щоб уникнити цього, слід, мабуть, обмежитися її портретом і через нього сказати все. Тому хай в нічній задусі камера знову і знову, слідом за моїми руками, колами, вісімками і, нарешті, навпростець ширяє над її рідними пейзажами.
Але тут виникає запитання. Як візуальними засобами, та ще й в темряві, передати концепцію «рідного»? Сльозами? Віршованим текстом за кадром? Чи моїм стогоном?
О, як це важко!

«А ти про це не думай, — каже жінка і накриває мене своїм простирадлом.
Від цього руху все те, що було весь цей місяць пригнічене, раптом скидається і розпружується.
Водночас, на доказ невідомо чого, за вікном гримить. Небо розривається і звідти падають водяні куби.
Ми засинаємо під зливу й блискавки, тьохкаючи, як шпаки на світанку.

Наступного дня, коли ми вантажимо машину, із прохідного парадного вибігає дід Гнат і трясе дрючком. Колись, іще за Хрущова хлопці вибили йому м’ячем вікно. Але ж то був не я! Я тоді стояв на воротах.
Про всяк випадок я махаю дідусеві. Двигун гуркоче, тому, як я не дослухаюся, а, крім слів «пам’ятай» та чи то «бувай», чи «не забувай», нічого не чую.
«Обов’язково!» — обіцяю я, й ми вирушаємо.

По дорозі на аеропорт ми нікого не давимо і долаємо всі кордони. Після останнього з них, коли ми вже бачимо двері, які ведуть за океан, хтось у спину наказує нам: «Хвилинку!»
Прикордонник кидає свою скляну буду, прикипає очима до нашої дитини і просить нас іще раз показати паспорти. Він знаходить запис про те, що ми — батьки, й замислюється.

ПРИКОРДОННИК (після паузи). А де його віза?
МИ. Вона йому не потрібна.
ПРИКОРДОННИК. Як так?
МИ. Бо він там народився.
ПРИКОРДОННИК. Звідки це відомо?

Я розстібаю сорочку і витягаю з торбочки, яка не мокне, не горить і не тоне й яка всі ці тижні висить в мене на шиї, американський паспорт нашої дитини.
Прикордонник не може приховати усмішки. Здобич сама заповзає в його пастку.

ПРИКОРДОННИК. Дуже добре. Постійте тут.

Він зникає за бар’єрами з нашими квитками та документами.

Оголошують посадку. Першими на території іноземного літака опиняються пасажири з дітьми, інваліди, тоді ті, що мають квитки першого класу, й, нарешті, всі інші. Радіоголос бубонить останнє попередження.
З буди, не кваплячись, виходить прикордонник. В руках він тримає паспорти, але не поспішає віддавати їх нам.

ПРИКОРДОННИК (витримавши паузу, простягає нам українські паспорти). Будь ласка. (Трясе американським паспортом.) Ну-ну... Отаке мале, а вже при паспорті. (Пауза.) Цікаво, скільки це зайняло часу?
МИ (скоромовкою). Ми зробили фото. Поклали в конверт зі свідоцтвом. Відправили поштою.Через два тижні прийшов паспорт.
ПРИКОРДОННИК. І в скільки все це, якщо не секрет, обійшлося?
МИ. У сорок доларів.
ПРИКОРДОННИК. Ну-ну...

Пауза.

ПРИКОРДОННИК. Як все у вас просто...

Пауза.

ПРИКОРДОННИК. Це ж треба...

Табло зі словом «посадка» загрозливо блимає вдалині.

ПРИКОРДОННИК (дає мені в руки паспорт дитини). Можете йти.

Опинившися на Гарвардській площі, я одразу йду до чайної й записую все, що з нами було. Щоб, як заповідав дід Гнат, нічого не забути.
Заходить мій американський знайомий.

ЗНАЙОМИЙ. О! А! Ти вже тут! Так швидко! Чи ти нікуди не їздив? Як воно було?

Мене розпирає повідати йому всю правду, але я бачу, що він поспішає.

Я. Ну, по-перше...

Не хочеться переобтяжувати його зайвим. Краще конспективно подати етапи подорожі. Без коментаря та емоцій. Бо людям своє ніде класти. Тому — лише факти. У зрозумілій йому формі. І, як висновок, думка про те, що, на щастя, справедливості немає. Але чи зрозуміє він подібний парадокс? Якщо я й сам його поки що до кінця не засвоїв.

ЗНАЙОМИЙ (уриваючи паузу, йде замовляти чай і звідти голосно питає). Все добре? Все гаразд?
Я (не менш бадьоро). Так.
ЗНАЙОМИЙ. От бачиш!
Я (набагато тихіше). Так.

Він замовляє собі паперову склянку «на винос», показує мені свої дружні зуби і губиться серед пейзажу з морськими птахами над крамницею одягу.
Щось схоже на образу рветься навздогін йому із моїх земляних глибин. Але воно не наважується залишати рідний льох. Бо повітря тут має таку силу, що не дає ні людям, ні речам намертво прирости до сирої землі.
Я згортаю зошит і стежу за цим дивом, доки у чайнику не лишається жодної краплі.

1997 — 2001