Перекладач

Місце дії - східне узбережжя США. Час - весна 1998 року.

Американський уряд не шкодує грошей на прийом делеґацій. Іноземних гостей возять по країні, показують їм красу та досягнення, селять у добрих готелях. І я цю політику схвалюю, бо часом підробляю як перекладач.
Цього разу українська делеґація складається з двох урядовців.
Перший — керівник групи, відомий діяч, лідер партії, претендент на найвищі посади. Другий — його радник, член парламенту, голова якоїсь асоціації. За фахом він, як зазначено в паперах, економіст, але зовні скидається на охоронця. Ґабарити дозволяють йому затуляти керівника не лише від кулі, але й від гарматного набою. На правій руці йому, ніби на доказ мого припущення, бракує безіменного пальця. Обом гостям за п’ятдесят і обидва вони з селян. Але не м’ясо-молочної, а козацької породи. Звідси й статура, і хвиляста сивина, й розумний, недовірливий погляд. Як і личить тим, хто народився якраз після Голоду, бачив війну і замолоду скуштував безхліб’я. Таких утопіями не принадиш. Такі, ухопившися за щось, свого не відпустять.
Моє завдання — підібрати їх у готелі, супроводжувати під час зустрічей у Гарварді, довезти поїздом до Єйлу, де буде конференція й де керівник делеґації виголосить промову. Потім вони у Нью-Йорку розмовлятимуть із директорами банків. У Філадельфії українська громада справлятиме на їхню честь бенкет. У Вашинґтоні їх зустріне і проведе наш посол.
Я ж із Єйлу вертаюся в Бостон, складаю звіт і через кілька місяців зволікань і нагадувань, нарешті, дістаю свій чек.
У Гарварді все іде м’яко. Зустріч із ректором. Запис у книзі почесних гостей. Обмін протокольними фразами та сувенірами. Огляд університету. Висловлюється тільки керівник, стримано й по суті. Інколи він перепитує дату і, якщо це доречно, виявляє обізнаність з американською історією. Хоча за освітою він — технар. Радник-економіст мовчить. Він несе відповідальність за торбу, з якої після кожної зустрічі дістає то статуетку з національною символікою, то грубезний фотоальбом, то сиґнальний примірник «Розмислів про наболіле», політично-життєвого маніфесту свого шефа.
Після екскурсії я веду їх парком на обід із професурою.
— О! — раптом зупиняється радник. — Білочка!
Керівник теж уголос реаґує на особливості пейзажу. Перед зразком новітньої архітектури він зауважує, що будівельники не зрівняли з землею мальовничий горбик і два дерева. А могли б. Перед давнішою спорудою коментує особливості мурування та якість цегли. Крім того, він знається на рослинах. Коли його радник каже «бояришник», він виправляє його на «глід».
Під час обіду обидва не випускають із рук ножа й виделки. Половина професорів, навпаки, підгрібає рис шматочком хліба. А один те саме робить пальцями.
В паузах між стравами гарвардські вчені питають про стан справ на Україні. Керівник делеґації відповідає їм. Одразу видно, що він — не догматик, а реаліст і геополітик.
— Це, — каже він, — не міф, а реальність. Центр Європи — на нашій території. Тому ми — не лише між Сходом і Заходом, але й між Півднем і Північчю. І з цим не можна не рахуватися. Він оперує такими категоріями, як «національний менталітет», «перехідний період» та «безкатаклізмова зміна цивілізацій». Перекладати цю гладь — насолода. Я для годиться тримаю напоготові блокнот і ручку, не зводжу погляду з його щелепи і ніби вторую промовцю. Місцями мій синхронний переклад випереджає його речення. Завдяки цьому я подекуди заквітчую політичну думку барвистим фразеологізмом.
Публіка в захваті від нас обох. Вона бачить, що я — перекладач-ас, а керівник делеґації — скоріше центрист, аніж лівак. Двобортні піджаки та запах лаванди від обох політиків тільки посилюють соціал-демократичне враження.
Після кави з десертом господарі та гості йдуть на вихід. У фойє делеґація чекає на одного з деканів. Радник питає мене, що це був за ґарнір. Я кажу, що не знаю. Щось овочеве, мексиканське. Керівникові ця страва нагадує нашу баклажанну ікру.
— Тільки вони, — зауважує радник, — її переперчили.
Керівник роздивляється портрет, який висить над каміном.
— Хто це? — питає він мене.
— Дружина художника, — кажу я те, що написано на латунній табличці. Прізвище автора мені нічого не каже.
— Нє, — втручається радник, який також прочитав назву. — Це артистка.
— «Артист», по-їхньому художник, — пояснюю я. — Тому ця назва перекладається як «Дружина художника».
Керівник наближається до полотна й замилувано хитає чуприною. Тоді відходить на два кроки й робить те саме, спираючись на рояль.
— А Ви не знаєте, як її звали? — питає він мене.
Я знизую плечима.
— Я, — каже він з легким сумом, — не сумніваюся, що вона — українка!
Ми з радником підступаємо до картини і ще раз перечитуємо її назву.
— Бо це, — пояснює керівник, — наш, український тип краси.
Наступного ранку ми поїздом вирушаємо в місто Нью-Гейвен, де розташований Єйлський університет. Керівник сідає біля вікна, дістає з теки друковані аркуші та олівець. Я питаю, чи не можна було б мені попередньо ознайомитися з текстом його промови. Не зараз, звичайно, а колись пізніше. Політики розвертаються й кілька секунд, мов двома колодами, чавлять мене своїми поглядами. Я одразу здаюся. Мене, кажу, цікавить лексика. Особливості термінології. Синтаксичні конструкції. Щоб під час доповіді я міг на ходу відтворити всі нюанси стилю. Політики перезираються.
— Лексика тут проста, — запевняє мене керівник. — Всі слова зрозумілі й загальновідомі. А промови в мене немає. Я ніколи не читаю з папірця. Звик усе казати напряму. Він зиркає на свого радника і занурюється в сторінки. Радник киває й тулиться до мене. Я йому ледве дістаю до пахви.
— А Ви тут по якій лінії? — питає він. Радникові хочеться знати, працюю я, стажуюся чи вчуся. Еміґрував я чи перебуваю тут тимчасово. І скільки мені, якщо не секрет, платять. Я даю вичерпні відповіді, не приховую ні розцінок, ні того, який відсоток іде на податки.
— Так кого ж Ви тут представляєте? Офіційно Ви хто?
— Офіційно я — представник себе самого. А зараз я підробляю. Це тепер дозволяється.
Радник замислюється і, мабуть, вирішує, що з мене стільки ж загрози, як із цапа вовни. Тому він розпружується і сповзає на «ти».
—А для чого тобі текст промови?
— Щоб підготуватися.
— До чого? Ти ж казав, що знаєш мову.
— Знаю, але ще не всю.
— Ще не всі слова вивчив?
— Ще не всі.
— А скільки? Половину чи більше?
— Десь біля того. Але справа тут не в словах.
— А в чому?
— Під час перекладу на такому високому рівні трапляються збивки. Потьмарення. Від хвилювання.
— Наприклад?
— Наприклад?.. Наприклад, та ж сама баклажанна ікра. По-нашому це — ікра, а по-їхньому протерті баклажани. Або баклажанна приправа.
— Ну? І що з того?
— А те, що перекладач у стресовій ситуації може забути, як буде англійською не лише «приправа», але й «баклажани»!
— То що за проблема?! Скажи «сині»! Вони тебе зрозуміють. «Синій» по-їхньому «блу». Так? Це навіть я знаю! У них таке росте? Чи вони всю фрукту з Мексики возять?
Я питаю, чи вперше він тут.
— Чому вперше? — ображається радник. — Ушосте!
Загинаючи пальці, він розповідає про всі свої попередні візити. Крім того, тут учиться його син. На банкіра. І старша дочка працює в нашому консульстві.
Я питаю, як їм на новому місці спалося й чи задоволені вони своїм житлом.
— Готелик нічого... Але бувають і кращі.
Радник пригадує, що коли у дев’яносто першому році їхню делеґацію поселили в одному з фешенебельних вашинґтонських готелів, то він там у ліфті їхав з Амельдою Маркос, удовою філіппінського диктатора.
— А, взагалі, я тобі скажу зі свого досвіду, що вони задурно нічого не роблять. Вони все до цента рахують! Не те, що ми. Якщо вони нас запрошують, значить, їм це вигідно. Значить, ми їм потрібні. Навіть якщо вони просто вивчають нас. Як папуасів. Можуть собі дозволити.
За вікном — поросла очеретом вода. Бухти, затоки, острівці та вітрильники на сірому обрії.
— О! — уриває себе радник, наче він знову побачив білочку. — Океан!
Керівник швидко оцінює ситуацію й оголошує: «Атлантика».
— То це, виходить, їхній кордон, — міркує вголос радник. — А де ж прикордонники? Чому не видно застав?
З виразу його обличчя неясно, жарт це чи риторичне запитання. В кожному разі, я не зобов’язаний відповідати.
— А от скільки часу тобі треба, щоби тут повністю адаптуватися? — раптом нахиляється до мене радник. — Настільки, щоб ти від них не відрізнявся.
Я кажу, що не знаю.
— Рік? — тисне він. — Два? П’ять?
— Ні.
— Ну приблизно!
— Приблизно ніколи.
— Чому?
— Пізно, неньо!
— Ну-ну... — радник розвертається до вікна і визирає застави.
Все-таки треба було б ще раз запитати у керівника, про що він там казатиме. Нехай дасть хоч якісь тези.
— А як же тоді наші розвідники? — смикає мене радник. — Вони ж тут не змалку?
Я намагаюся згадати, про що ми з ним розмовляли.
— Не змалку.
— Ото ж то й воно!.. Значить, вік тут ні до чого. Аби було бажання.
— Це точно.
— От бачиш!
— Так.
— Це вже ти, — ставить він мені діагноз, — замериканізувався.
Я мовчу.
— Відірвався від життя, — розтлумачує він свою думку.
На конференції керівника делеґації представляють як реформатора, потенційного прем’єр-міністра, а то й президента. Я стовбичу праворуч від нього і, дочекавшися паузи, переспівую все, що він рече. Про те, що ми — молода держава. Що у нас миролюбна політика. Не лише зовнішня, але і внутрішня. На відміну від сусідів. Про демократію та вільну пресу. Про те, що ми — ключова ланка безпеки реґіону. Тому нам потрібна підтримка. У вигляді, перш за все, інвестицій. Але не лише їхня.
Я легко відбиваю всі ці м’ячі. Але тут керівник, щоб довести свою реформованість, раптом іде в штопор і сипле термінами. Упродовж кількох речень на мене обвалюються і процентна ставка, й податок на додану вартість, і бюджетний дефіцит, і перегини бартера. Ледве виборсуюся з-під цих брил, як із нього лізе передоплата, безакцептне списання платежів і картотека-два.
З мене летять болти та запобіжники. Втім як професіонал я де можна спрощую, а де не можна, компенсую та імпровізую. Щоб нехай і з втратами, але донести до адресата сутність промови. А саме: дайте грошей, гади!
Після доповіді — запитання до промовця. В залі сидять не лише вчені викладачі, але й бізнесмени. Один із них питає, як так, що він не далі, як цього січня збирався інвестувати в молоду державу сто п’ятдесят мільйонів доларів, а з нього при цьому вимагали п’ять мільйонів «за послуги». Негайно та ще й готівкою. Другий щось белькоче про корупцію. Третій — про відсутність законодавства та інфраструктури.
Керівник з усім погоджується. Кожна з його відповідей починається фразою «що ж ви хочете». Після чого він ґанить владу, яка утискає, душить і тягне назад. Тому скільки ви їм не дасте, вони все розкрадуть.
Із залу тягнуться руки буквоїдів, які хочуть знати, чому з цього вірити: тому, що він зараз каже, чи тому, що казав до того.
— Коли я казав? — дає задній хід керівник і валить все на мене. — Що це Ви їм тут наперекладав?!
Я мовчки лупаю очима.
— Наша позиція чітка і зрозуміла! — іде він у наступ. — І ми її послідовно висловлюємо. А у вас? Поясніть мені, будь ласка, яка у вас стосовно нас стратегія?
Публіка не готова до відповіді.
— От бачите! І так — завжди! Ми вас про щось питаємо, але ніколи не розуміємо відповідей!
Поки публіка обмірковує, хто цього разу спартачив — промовець чи перекладач, керівник робить підсумкову заяву.
— Бо ми вам повірили! І пішли на значні й дуже, між іншим, невигідні для нас, поступки. Через що і потерпаємо тепер. А що ми чуємо з вашого боку? Лише розмови. Балачки. І ніякого конкретного плану. Тому наш народ каже: обіцянки — цяцянки, а дурневі радість. Прошу перекласти це слово в слово!
Ввечері — прийняття. Я похапцем згортаюся, щоби не пропустити поїзд. Керівник делеґації не дивиться в мій бік. Скаржитися на мене він, мабуть, не стане. А от підгидити може. Шкода. Бо краще, ніж на перекладі, я ніде не підроблю. І міняти професію вже запізно.
Я роблю рейд між столами, щоб було чим підкріпитися в дорозі, й зарулюю в туалет. Не встигаю перепакувати все з кишень у торбу, як хтось, зливши воду, штрикає мене в плече.
— На, бери! — радник простягає мені свою візитну картку і йде мити руки. — Як вернешся додому, заходь. Колись, може, ти мені чимсь допоможеш. А колись — і я тобі.
Я йому дякую.
— Але дивися, — попереджає він мене, — щоб не дуже американізувався тут!
Я обіцяю не робити цього.
На вокзалі я за три ковтки звільняю три мензурки. Спершу «смірнова». З московської чаші московську отруту. Тоді віскі. Якісного ірландського розливу. Й, нарешті, лікер. Перецукрена гидота. На щастя, в торбі промацуються ще дві місткості. Судячи з розмірів, це — пиво.
У вагоні поруч зі мною опиняється земляк. Він теж був на конференції й ставив розумні запитання всім доповідачам. Типовий юний відмінник. Він представляється. Стас Якийсь-Єнко. Прізвище я зразу ж забуваю. Родом він із П’ятихаток і не приховує того, що в Гарвард на маґістерку з бізнес-адміністрування потрапив сам, без протекції. Написав проект, виграв стипендію, провчився рік у Будапешті, подав заявку, склав іспити й опинився за океаном.
Що діється в світі!
Півгодини Стас не закриває рота. Видно, що він усе хапає на льоту, скрізь має друзів і через комп’ютер прилучений до мільйона мереж. Про політику та економіку України він знає все. Хто кому родич, хто звідки гроші бере, де їх зберігає і хто кому нині за коханку. Мене він, не спитавши дозволу, називає по імені й на «ти». Але, здається, це в нього не хамство, а памороки від успіхів. Років йому, може, двадцять два. Максимум двадцять п’ять. Тобто годиться мені в сини. Трохи молодший за мою дружину.
— Цей рік, — сповідається він на весь вагон, — я тільки вчитимуся. В дев’яносто дев’ятому набиратиму звідусіль досвід. А вже у наступному тисячолітті...
— Ти пити будеш? — питаю я його й тягнуся до торби. Як я й підозрював, у першій пляшці — пиво. «Гайнекен».
— Ленін сказав ділитися, — простягаю я Стасові пляшку.
Він вирячується. Фольклор мого дитинства для нього те саме, що для мене шкільна алгебра.
— Дякую, — каже він, роздивившися наліпку, — я не хочу.
— Із релігійних міркувань чи мама не веліла?
— В світі є багато більш кайфових речей.
— Молоде покоління вибирає пепсі?
— Воду. — Стас дістає зі свого портфеля пляшку джерельної води і робить пташиний ковток.
Я ховаю пиво й зашморгую торбу. Наш поїзд мчить над океаном у суцільній темряві. Якби тут були застави, вони б світилися.
Я питаю Стаса, чи стане колись керівник делеґації президентом чи прем’єр-міністром.
Стас каже, що ні.
— Чому?
— В нього немає команди.
Виявляється, Стас особисто знайомий із його радником, бо кілька років тому працював перекладачем на семінарі, в якому той брав участь. Стас каже, що тридцять років тому радник таки був спортсменом і кидав молот за збірну Союзу. А палець він втратив на тренуванні, коли зачепився обручкою за баскетбольний кошик.
— А що то був за семінар?
— З економіки перехідного періоду. Гарвард щороку влаштовує щось подібне для діячів із колишнього СРСР.
— І що він там казав?
— Що в нас також є цікаві напрацювання, і що Захід міг би їх в нас запозичити. У плані обміну.
— Наприклад?
— Наприклад, як робити з лайна харчі.
— Так і сказав?
— Я це перекладав.
Стас пояснює, що радник колись у своєму міністерстві очолював відділ, який розробляв секретні програми перебудови народного господарства за умов ядерної війни. Офіційно це називалося, здається, «Відбудова ресурсів у перехідний період». Ідея тоді була така, що під час війни з імперіалістами все буде зруйновано. Але хтось, мабуть же ж, уціліє. А значить, їх треба годувати, бо інакше вони не працюватимуть. Програма передбачала створення універсальних підземних поселень, де люди їстимуть не лише коріння та червів, але й дрібну птицю. Куряче капшо вони будуть переробляти у спирт, а спирт використовуватиметься як пальне. Крім того, його можна буде пустити на премії за ударну працю.
— А як він це називав? Послід? Фекалії?
— Не пам’ятаю. Здається, «помйот».
— А як ти туди потрапив?
— Вони шукали перекладача. Негайно. А я тоді буквально день, як приїхав до Гарварду.
— М-да...
— М-да...
Але наші зі Стасом «м-да» треба перекладати по-різному. Мій вигук означає, що я чверть століття тягав мотлох із мови в мову, перше ніж спланувати на долари. Його — те, що йому неприємно колупатися в курячому капші.
На під’їзді до Бостона я питаю у Стаса, хто з наших політиків має шанси на успіх. Замість відповіді Стас питає, чи не помітив я, що на конференції в Єйлі всіх, хто там був з України, можна розділити на три групи.
— На три?
— Так. На три.
Стасик подає свою класифікацію. Перша група — це ті, хто зараз при владі. П’ятдесятирічні. Мов вони не знають. І переконані, що все, чим їх тут освічують, — брехня. Бо правду від них приховують. Виробництво вони розуміють як засіб для забезпечення виробника, а не суспільства. Найбільше вони цінують «кришу», тобто зв’язки «у верхах». Життя сприймають як хаос, або як броунівський рух. Про те, як функціонує інший світ, мають спотворене уявлення. Їхня мета — нахапати все, що погано лежить, забезпечити себе й своїх дітей, а решту понадкусювати.
Друга група — це ті, кому довкола сорока. Вони щось бачили, трохи поїздили і піднабралися всього, що їм десь колись давали. Але їм це ніде класти. Вони вже сформовані попереднім життям. Тому все це для них — переклад. Категоріальний апарат, яким вони оперують, дуже обмежений. Та й не все надається до синхронного перекладу. В результаті довкола них безліч сліпих зон. А звідси висновок, що з ними також не буде діла.
І, нарешті, треті — це ті, що потрапили сюди замолоду. Ті, що тут живуть і вчаться. Вони все засвоюють із першоджерел. І на них не тисне сміття, яким дихали їхні батьки й діди. Їм зрозумілі й близькі терміни та реалії західного суспільства. Вони розмовляють з американцями на рівних і без перекладу. Не всі з них тут залишаться. Дехто повернеться, і завдяки їм колись і в нас почнуться зміни.
— От за це я й хочу випити! — кажу я візіонерові й лізу по своє пиво. Мені не до прогнозів. З мене вистачить і сьогоднішніх клопотів.
— А знаєш що, — несподівано озивається Стас, — дай-но я покуштую.
Дочекавшися, коли я розкоркую пляшку, він по-свійськи тягнеться по неї. Робить ковток і кривиться.
— Ти ж казав, що не п’єш!
— Я казав, що не хочу.
— А тепер схотів?
— У Голландії, — каже Стас, — я вже колись пив цей «гайнекен». Але на розлив. Бочкове. Що тобі сказати... Це — небо і земля.
— Добре. Як буду в Голландії, перевірю.
Пиво в останній із моїх трофейних пляшок має дивний присмак. Підношу його ближче до лампи, читаю назву і бачу, що це — підробка. Якесь малокалорійне безалкогольне пивко. Не те вкрав! Але ж яка паскудна нині пішла молодь!
Сам винен. Треба було зарані таке передбачити. Із цим відмінником і взагалі. І ні в якому разі не можна було брати молоду. Це спочатку здається, що вона тобі буде вдячна повік. За те, що ти її всього навчив. І за те, що привіз сюди. Але що тепер нарікати... Вона на льоту засвоїла англійську (бо здібна!), перекваліфікувалася і зробила мені «ґуд бай». Сім місяців примітивних комп’ютерних курсів, і вона вже заробляє втричі більше за мене. Звичайно, тепер вона незалежна. Тепер вона може «шукати себе». Вже, напевно, знайшла когось. Бо інакше б вона мене побоялася кидати. Я знаю жінок. Розлучатися мені не первина. І не кінець світу. Бувало й гірше.
Як тільки оформлю розлучення, подамся до Канади. Я вже заповнив анкету на імміґрацію. Там головне набрати певну кількість балів по кількох категоріях. Освіта, досвід, вік, нагороди. Й представити довідку, що в тебе на рахунку є не менше десяти тисяч канадських доларів. Це десь шість тисяч американських. Їх, звичайно, в мене немає. Але я знаю, у кого позичити. Покладу в банк, візьму довідку, вишлю її до Канади, а гроші одразу ж поверну. Багато хто так робить.
Вік буде проблемою. Їм краще брати молодих. Зате я наберу бали по інших категоріях. На стажі, наприклад. На раніших досягненнях. Недарма ж я колись у піонерському таборі виграв першість загону з настільного тенісу.
В Канаді багато українців. У Канаді багато жінок. Перекладачі всім потрібні.
У Бостоні дощить. Прощаюся зі Стасом і визираю стоянку таксі. На останню двадцятку підкочу під самі двері. А потім внесу це у звіт. Ще й вициганю у таксиста порожню квитанцію та накручу скільки зможу. На всю делеґацію. За всі свої страждання. Нехай компенсують!
Парасольку я не взяв, тому, коли я опиняюся в голові черги, мені вже нема що ховати від води.
Нарешті під’їздить жовте таксі, щоб узяти когось на підсадку. Відчиняю двері, махаю рукою Стасу (він тільки-но вийшов з вокзалу) і питаю водія, куди саме він їде. Водій не встигає відповісти мені, бо Стас повз мене влазить на заднє сидіння, тисне мені на ходу руку, дякує і зачиняє двері. Ще секунда — і жовтий корабель під кулеметними чергами дощу несе його в теплу общагу.
Молоде покоління вибирає таксі.
1999