ПЕРША ПРАВДИВА ІСТОРІЯ
ПРО ЧОЛОВІКА, В ЯКОГО ЗНАЙШЛИ ПУХЛИНУ

Він дізнався про це й не повірив. Звідки їй взятися?
Він зроду на здоров’я не скаржився, намагався нікому не заздрити і не робити зла. Навіщо? Людина все, що їй треба, вже й так має. Їй це видається одразу, в момент народження, задурно. Він мав що до цього цілу теорію. Люди, вважав він, як правило, ідіоти. Вони живуть не розумом, а емоціями. Звідси й сліпота, і сваволя, і розпач. Панікуючи, вони б’ються об всі кути, об тих, хто мотиляється поруч, і тим самим руйнують себе. (Таке існування у них називається «долею».) Голова при цьому вимкнена. Логіка не є знаряддям пізнання. А розум, замість фільтрувати і структурувати життєвий потік, навпаки, заковтує все, що вирує та каламутиться.
Подивіться, любив він казати, праворуч. А тепер ліворуч. Бачите? І там, і там — клозет. Сортир. Це — наш, так би мовити, габітат. Місце проживання. Воно ж — гнійна рана на тлі людства. І це не художній образ, а факт. Чи ми можемо це змінити? Ні. Але! Але і за цих умов можна (а, значить, треба!) знайти собі мету. Це не мусить бути якась абстрактна, з великої літери Мета. Ні. Краще мати щось маленьке, конкретне й легко досяжне. І не колись потім, а зараз. Щось напряму пов’язане з насолодою. Для цього не треба зраджувати своїх принципів. Або кривити душею. Хто сказав, що радість життя і чесність — це щось несумісне? Навпаки! Тільки поєднуючи ці дві речі, можна внести якийсь лад у хаос довкола нас.
Раніше, погоджувався він із тими, хто любив посперечатися, це було неможливо. Це вірно. Раніше весь вибір зводився до того, що ти або вартовий, або в’язень. Але ж умови змінилися!
Все його життя здавалося доказом цих змін. Він був із простої родини, але мав легку вдачу, світлу голову і вроду. Тому він ніколи не бідував, завжди мав друзів і був шанований як фахівець. В сорок п’ять років він став професором, надрукував за кордоном монографію з матеріалознавства, плавав щоліта з акваланґом, а щозими їздив у гори кататися на лижах.
Жінок до нього тягло, але одружився він пізно, у п’ятдесят, і узяв молодшу за себе, кандидата наук із сусідньої кафедри. Його дружина, крім яскравої зовнішності, мала розум, смак і вміла готувати. На них було любо дивитися. Хтось зразу помічав комбінацію молодості і чуттєвості з силою й досвідом. Іншим кидалися в очі їхні одяг та інтер’єр, зокрема колекція ікон та аванґарду. Близькі ж друзі розповідали про гостинність і порядність молодят, про їхню щедрість, почуття гумору і про те, що вони не планують заводити дітей.
Були довкола них і люди заздрісні. Бо хіба можна не заздрити, бачачи, як вони, вийшовши з літака, засмаглі й пропахлі снігом, застрибують у таксі, де цілуються і, немов підлітки, лізуть одне одному під куртки.
Але з якогось часу він почав скаржитися на щем у голові, пройшов повне обстеження в поліклініці вчених, і в нього виявили пухлину мозку. Лікарі не виключали, що то наслідок давньої спортивної травми. На щастя, він мав знайомого нейрохірурга, який зробив собі ім’я на операціях мозку. Хірург поклав його до себе в клініку, підключив імпортну апаратуру, пітнів над ним шість годин і зробив усе, що було в людських силах.
До, під час і після операції дружина днювала і ночувала в палаті, її батьки носили хворому морси, бульйони і краще з того, що було під ту пору на базарі. Кілька разів вони залишалися з зятем, щоб їхня дочка могла піти помитися вдома і трохи поспати.
«Вони у тебе святі!» — заявила їй медсестра. А хірург, хоч він і був задоволений результатом, одразу попередив її, що пухлина може вирости знову, і вдруге вже ніхто не візьметься оперувати.
Але хворий почав оклигувати. Шрам, який розтинав його череп, заріс сивиною, і він зміг, навіть, прийняти іспити в своїх студентів. Втім під кінець літа стало помітно, як він накульгує на одну ногу і тягне іншу. Тоді ж він, нікого не попередивши, на півдня зник з хати, щоб зустрітися з давньою подругою. Вони колись ледь не розписалися. Зараз вона жила за кордоном, а минулого тижня, приїхавши до батьків, почула про цю біду й задзвонила йому. Випадково чи ні, але хтось із знайомих саме тоді проїздив проз поштамт, крізь брудне скло розгледів їх і дзенькнув його дружині.
Коли вона ввечері одчиняла йому двері, то із останніх сил стримала образу і не спитала, ні де він був, ні чому двічі не приймав піґулок. І вірно зробила, бо він, не дійшовши до вішака, хребтом відчув її погляд, зігнувся, спробував розпрямитися, але не зміг.
«Я ходив на зустріч, — ледве видихнув він, — з однією людиною.»
«Я знаю», — відповіла вона.
«Звідки?»
«Яке це має значення?»
Він зняв плащ і погодився.
«Як ти міг?!»
«Що саме?» — запитав він і пішов на кухню.
Вражена такою байдужістю, жінка в спину йому стала кричати про те, що вона так більше не може, і що її нерви — на межі.
«Поки ти там розважався, я тут...»
«Я не розважався, — сказав він і спробував пригорнути її. — Я ж не дитя. Не треба так хвилюватися».
«Ах, не треба! — вона відіпхнула його. — Ах, не треба!»
«Треба!» — в коридор на підмогу синові вихопилася його мати. Вона все чула, бо розмова вибухнула саме напроти її кімнатки.
Два роки тому вона накрутила, і вдвох вони просьбами й грозьбами умовили сина з’їхатися з ними, об’єднавши його кооператив з їхньою двокімнатною хатою. Не встигли вони розсовати меблі, як батько помер. Тепер мати підозрювала, що невістка для того лише й упадала довкола її хлопця, щоб прописатися на його площі, тоді розлучитися і відсудити собі одну з кімнат і третину кухні.
«Ви — літня людина, — присоромила її невістка, — прожили складне життя, а таке верзете! Краще б до сина ходили в лікарню, як він там конав!»
«Я ходила!» — огризнулася свекруха.
«Один раз, — нагадала невістка, — і то — це сказати кому, не повірять! Щоб людині з таким діагнозом каву підсовувати!»
«Бо він її любить! — сказала мати. — А ти скільки крутишся довкола нього, а й досі не знаєш цього!»
«Йому кави не можна! К а т е г о р и ч н о ! І це не я вигадала. Так усі лікарі кажуть.»
«Лікарі — дурні! — сказала свекруха. — Я все життя п’ю її. А чоловік мій її не любив, ще й завжди фізкультурою займався. Але він помер, а я — ні!»
«Шкода!» — сказала невістка й схопилася за око, в яке поцілив свекрушин плювок.
Чоловік розтягнув їх, лише впхавши матір до її кімнати.
«Якщо ти її пропишеш, — кричала вона, тарабанячи в двері, — то я тебе прокляну! Навіки!»
«Та засуньте свою прописку знаєте де?» — Молода жінка, як не навалювалася, але так і не подужала відіпхнути свого мужа від дверей.
«А ти, — вона потягнулася за шарфом, щоби хоч чимось витерти обличчя, — замість мене принижати, сядь і подумай, хто буде тебе доглядати, якщо я піду. Вона, може? Чи ця твоя закордонна подружка?»
Чоловік поліз в кишеню за хусткою. В цю мить жінка стрибнула на двері, і по той бік у свекрухи з потилиці впав на підлогу кістяний гребінець.
Набажавши їй разом із сином усяких гараздів, жінка крізь сльози дала клятву, що її ноги тут більше не буде.
Одначе не встигла вона зайти в батьківську хату, як там задзвонив телефон.
«Швидко біжи сюди! — била на ґвалт її свекруха. — Він у ванні замкнувся!»
Дочка з батьком вискочили зразу, але таксі десь позникали, а трамвая не було двадцять хвилин. Приїхавши, вони побачили, що з ванни тече вода, налягли на двері й побачили, що чоловік лежить голий, розкинувши ноги, в кривавих патьоках, мокрий та переляканий.
Сталося це, коли він, втихомиривши матір, за звичкою пішов приймати контрасний душ. Наладнав воду, став під струм, але відчув, що ноги не тримають його, впав, розбив лікоть, а дотягнутися до кранів не зміг.
Дружина помила його, обробила рану і, як могла, вдвох із батьком, поклала в ліжко.
«Невже таки вмре?» — зажурився тесть. Крім дочки з її десятирічним хлопчиком від першого шлюбу, він мав іще й сина, якого де не встромляв, ніде той не тримався. Ну й, звичайно, пив.
Батько звернув увагу, що, як на свої п’ятдесят один рік, його зять мав добре доглянуту шкіру. «Це все, — припустив він, — од лазні. Треба й собі хоча б раз на тиждень туди ходити. Саме до парної, бо, кажуть, сауна сушить. Щоб з віничком, дубовим або березовим. Хоча береза вже ось-ось пожовкне. А дуб трохи ще потримається. І, якщо це — параліч, то десь треба шукати обліпихову олію. На той випадок, якщо підуть пролежні.» Він на таких речах знався, бо п’ять років тому поховав свою паралізовану матір.
«Ти, чуєш, це... — почав він думку про те, що варто було б запросити священика, але забув, як це називається, — в мене є знайомий батюшка...»
Після смерті матері він вже три роки поспіль на Великдень ходив уночі святити паски.
«Забув слово... Крутиться на умі...»
Зять нікуди не поспішав.
«Сповідь! О! Що ти скажеш на це?»
«Іншим разом», — сказав зять, хоча й не одразу.
«Так що ж іншим, коли вже...», — тесть вчасно зупинився.
«Думаєте, допоможе?»
«Я знаю... Це наче традиція...»
«Я розумію.»
«Він тут неподалік живе. Священик. То я міг би завтра...»
«Дякую, — чоловік відвернувся, — але я вже сам якось.»
«Що?» — не розчув тесть.
«Така вже у мене традиція.»
«Ну-ну...»
Свекруха трохи потовклася між ними і зачинилася в своїй кімнаті, не побажавши нікому доброї ночі, її син спитав у тестя, чи це і є параліч. Тесть відповів, що не знає й що треба проконсультуватися з лікарем.
Подзвонили хірургові, але його не було вдома.
Ніч почалася рано, але вже під першу хворий прокинувся від нестерпно кислого духу. Ніг своїх він більше не відчував, але рукою намацав довкола сідниць липучу кашицю. Він скрикнув і заплакав.
Дружина схопилася, ввімкнула світло й притисла його до себе.
Він витер плечем сльози і запитав, чи не бридко їй панькатися з паралітиком.
Вона сказала йому, що десь чула, ніби в Америці існують від цього ліки. Якщо через Червоний Хрест, то вони, може, й дійдуть.
«Все зробимо, — пообіцяла вона, — щоб поставити тебе на ноги. Люди ще не з таким лихом живуть. Моя баба три роки з ліжка не вставала.»
«Ти ж не покинеш мене?» — спитав він.
Вона поцілувала його і сказала: «Ніколи!»
«Не розумію, — сказав він, — за що це мені? За які провини?»
«Не думай про це. Краще спробуй заснути», — сказала дружина. Вона замінила білизну, протерла його, обгорнула сухим простирадлом і лягла до себе.
«Прости мені», — озвався він через деякий час.
Вона мовчала.
«Вибач мені», — повторив він.
«Що таке?» — вона вистромилася зі свого сну лише на півголови.
«Прости», — наполягав він.
«Що сталося? — не розуміла вона. — Знову мокрий?»
«Прости мені мої гріхи», — сказав він твердо.
Вона підскочила й оглянула його з усіх боків.
«Добре. Прощаю. Спи.» — сказала вона і заховалася під ковдру. Втім наздогнати сон їй не вдалося.
«Які гріхи?» — запитала вона.
«Усякі», — сказав він.
«Які всякі? Про що ти? Про цю свою вчорашню...»
«Ні. Я взагалі.»
«Ні, ти кажи конкретно. Якщо вже почав.»
Несподівано для себе він їй зізнався, що має позашлюбну дитину, дівчину.
Дружина довго не рухалася. Відтак підвелася й пішла до вікна. На всій їхній вулиці працював лише один ліхтар. З того, що він жовтяво висвітлював, годі було розібрати, яка зараз пора року.
«Скільки їй?» — спитала жінка.
«Шістнадцять.»
«Яке у неї прізвище?»
«Моє.»
«А мати хто?»
«Моя колишня аспірантка.»
«Ну а аліменти ти платиш?»
«Так.»
«Бачишся з нею?»
«Ні.»
«А з дочкою?»
«Ні.»
Дружина сіла на ліжку. Чому, ніяк не могла вона отямитися, ну чому він про це ніколи не казав? І як так, що ця дитина не вписана у його паспорт? Але, замість з’ясувати це, вона вже з-під ковдри нагадала йому, що він завжди прагнув легких знайомств. І от, будь ласка, результат!
Їй здалося, що він заснув. У темряві не було видно, чи заплющив він очі.
«Слухай, — схопилася вона від наглої думки, — для чого ти все це мені розповів, га? Навіщо мені про це знати?»
Відповіді вона не почула. Від всього, що скоїлося з ним сьогодні, він як був, без ніг, із розкритим ротом, опустився на дно непроглядного сну.
Вранці стало ясно, що параліч охопив тіло аж до поперека. Вдень прийшов його друг-хірург з медсестрою, залишив набір одноразових шприців і сказав, що потрібні імпортні ліки, які можна дістати хіба що за валюту. Дружина віддала йому все, що в них лишалося від закордонного гонорару й взяла лікарняний, щоб бути при чоловікові. Мати її двічі на день робила йому масаж. Тесть купив судно і мудрував над тим, як би так у стелю загнати кільця чи щось на зразок турніка, щоб зять, лежачи, брався руками й ганяв кров по всьому тілу.
«Не бійся, юначе, поставлю тебе на ноги, будеш ти в нас танцювати!» — підбадьорював він зятя.
На кухні, поки дочка мила посуд, тато з мамою пошепки інструктували її.
« Ти, — казали вони, — йому не полюбовниця, а законна жона. Чому він тебе не прописує? Вчора у нього дочка об’явилася, завтра син вигулькне, а післязавтра хто? Онуки-близнюки? І всі почнуть зазіхати на житло. Що ж це таке? Хочеш, ми з ним, покуда не пізно, побалакаємо?»
Вона записалася на прийом до юриста і пішла в ЖЕК. Там їй трапилася чесна паспортистка, яка розпитала про все і порадила, що, кому, де і як слід написати.
«Якщо ж він у Вас — не ходячий, — сказала вона, — то Ви сама складіть текст, нехай тільки він підмахне. А мамашу його я якось оброблю. Вона й так на обліку в психушці. Що вона собі думає?! Нема таких, щоб на них не було управи. Піднесіть мені всі документи, плюс заяву від нього. А потім вже ми розрахуємося.»
«Я Вам дуже вдячна.»
«Про це — потім. До речі, Ви де і ким працюєте?»
Вдома дружина за існуючим зразком накидала заяву від його імені.
«Підпишеш?» — запитала вона.
«Так», — сказав чоловік.
Із моменту свого падіння у ванній він тільки і думав, що про смерть.
Якщо той світ десь існує, міркував він, то я природним шляхом у нього ввіллюся. А як ні, то засну і квит. Провалюся десь. Вимкнуся. Розчинюся. Кожен наш сон, з цього погляду, це — репетиція смерті. Чого всі бояться? Болю. А біль, він лише по цей бік, до й під час переходу.
«Ось тут!» — жінка дописала заяву і подала йому аркуш. Він поставив своє ім’я, не читаючи.
Але до чого тут «той світ», не розумів він. Все, що існує, існує реально. І є частиною Космосу, в якому за законами фізики один тип енергії постійно перетікає в інший. І наші тіла — це краплі тепла. Або згустки єдиного енергетичного поля. Тому самі поняття «тут» чи «там» є безглуздими. Як ніч є частиною доби, так само і смерть є частиною життя.
«Якби ти ще маму свою напутив, — сказала дружина. — Вона ж перша від цього виграє. Я їй вряди-годи й суп зварю, й виперу, що треба. Для чого нам сваритися?»
«Для того, — раптом вдерлася до кімнати свекруха, — що, якби не ти, ніхто б тут не сварився!»
По телевізору передавали якусь муру, тому вона вже, мабуть, хвилин сорок, як чатувала під їхніми дверима. На той випадок, якщо невістка битиме чимось її безборонного сина. Праскою, лампою чи отією скульптурою, що йому колись привезли з Африки.
«Що це ти підписав? Дай сюди! Через мій труп!» — вона вихопила з рук невістки заяву, пошматувала її й заховала клаптики собі у ліфчик.
«Щоб знала!» — сказала вона й, задоволена перемогою, поспішила на вихід.
Невістка наздогнала її в два стрибки, увіп’ялася в коси і тюжила знизу коліном, доки та не перекинула вішак і в одному капці не вирвалася з хати.
«Ах ти ж тварюка болотная!» — крикнула невістка в парадне й сама собі здивувалася: до чого тут болото?
«Навіщо ти так? — запитав її чоловік. — Вона ж ледь дихає.»
Жінці зробилося прикро за себе.
«А хто, — спалахнула вона, — мене пожаліє?» Вона пригадала й свекрушин плювок, і те, що в неї ніколи не було власного кутка, і те, що її син уже другий місяць не може позбутися шмарклів і бронхіального кашлю. Йому теж, між іншим, своя кімната потрібна!
«Убивця! Рятуйте! — репетувала свекруха десь на рівні другого поверху. — От подивіться, що вона зробила мені!»
Невістка дістала новий аркуш, вивела слово «заява», зазначила в кутку від кого й до кого. Подумала, відклала ручку й полізла до шафи шукати ордер. Ордера вона не знайшла, він був у іншій шухляді, зате серед дипломів, свідоцтв та картонок членських квитків розкопала пачку листів. Всі вони були адресовані «до запитання» її чоловікові, їй не треба було зазирати всередину, щоби впізнати руку своєї найближчої подруги. Все ж вона нахилилася до лампи й стала читати.
«Ну що я їй не так зробила?! — скаржилася її свекруха сусідці вже зовсім біля дверей. — Я від неї жодного гарного слова не чула! Ні поваги, ні тепла! Невже їй важко?! Вона ж молода, здорова!...»
«Не розумію, — хитала вона головою, — як мені жити з таким знанням? Де брати сили? Я повністю вичавлена. Я не можу й пальцем поворухнути!»
Хоча, він усе ще додумував свою думку, з іншого боку, якщо є ідея, то десь мусить бути й її, так би мовити, наповнення. Тому що кожна ідея є виявом того, що вже об’єктивно існує. Це — як тінь. Або запах. Все дуже просто. Закон природи. Але чому саме зі мною?! Ще трохи і я навіть не зможу на себе руки накласти.
«Відпусти!» — застогнав він і відчув, що його язик не скидає з себе слова, а давиться ними.
«Візьми себе в руки, — сказала дружина, — і не розкисай. Я — з тобою.» Їй стало соромно за себе. «Ось тільки прийдуть з Америки ліки...»
Вона не докінчила фрази, бо, пробігаючи через останній лист, спіткнулася об своє ім’я.
«Не треба Америки. Дай мені...»
«Боже! — дружина спинилася на півслові й не повірила своїм очам. — Як це підло!»
Вона ще раз перечитала образливий опис і наче набралася злої сили.
«Все! Пізно! — вона позбирала листи, стала на стілець і, щоб ніхто не дістав, переклала всю пачку на верхню полицю. — Де ти був раніше?! Нагидив, а нам тепер прибирати? Переклав на нас відповідальність. Можна подумати! Він покаявся! Він тепер чистий! Е, ні, постривай. Я нікуди тебе не відпускаю.»
Вона знайшла недописану заяву і поклала перед ним на столик, разом із ручкою.
Хтось подзвонив у двері і зразу ж почав гупати. Дружина вибігла в коридор і за мить туди ввірвався жіночий ґвалт.
«Бачите, — закликала когось свекруха, — вона мене вигнала! Босу, роздягнену!...»
«Хто, — відбивалася її невістка, — хто Вас гнав? Ви ж самі двері замкнули! Я ж весь час при Вашому сині! Спитайте у нього!»
Син взявся за ручку, але замість свого хвацького підпису спромігся вичавити щось на зразок черв’ячка. Він пожбурив ручку і зрозумів, що тепер він не тільки не боїться, а навпаки, хоче смерті. От тільки б дружина відпустила його.
Як це так «не відпустить», обурився він. Це — моє життя! М о є ! Тут я все вирішую!
Він сповз із ліжка й, чіпляючись за меблі, взяв курс на коридор.
Коли він туди добрався, сварка вже розсмокталася й жінок не було ні видно, ні чути. Що далі робити, він не знав. Звідкільсь прийшла думка про газ, і він, спираючись на лікті, потягнув себе в бік кухні.
«Побачимо, хто з нас кого не відпустить! — аж зрадів він. — Тепер мета мого життя — смерть. До кранів я дотягнуся. А як ні, то візьму ніж і...»
На кухні у випарах кави човгала його мати. Він трохи полежав на вже кілька місяців неметеному килимку і позадкував до ванної. Туди, де зі склянки для зубних щіток завжди стирчали ножиці.
Він ледь підштовхнув двері й побачив свою дружину. Вона поставила ногу на раковину і, раз по раз піднімаючись навшпиньки, обстригала нігті, її халат коливався і відкривав майже все стегно і візерунчасті трусики. Раптом вона щось відчула, зиркнула в дзеркало, але нікого, крім себе, там не побачила. Змінивши ногу, вона ще раз подивилася спочатку на себе, а тоді й через плече. Тут її погляд несамохіть ковзнув на підлогу. Туди ж полетіли й ножиці. Вона заверещала.
На ранок її чоловікові відібрало руки. Слова, що виходили з нього, були невпізнанно розбухлі й понівечені. Вони вже не могли пояснити ні де йому болить, ні про що він стогне. Коли його перетягали до ванни, він так дивився крізь тестя, немов це був не його родич, носій простих думок і корисних навичок, а безіменна прозора субстанція.
Друг-хірург оглядав його щодня, жартував з ним, казав, що з таким, як у нього пресом можна сміливо народжувати.
«На жаль, — пояснив він дружині вже в дверях, — пухлина збільшується, поглинає все й тисне на череп.»
Дружина сказала, що він тепер не спить ні вдень, ні вночі.
«Ну невже, — благала вона, — не можна хоч чимось йому помогти?! Я не вірю, що від цього немає ліків!»
«Не вірите?» — перепитав лікар роздратовано.
«Ні!»
«Ну то що Ви від мене хочете?»
«Як не Ви, — наполягала вона, — то хто?! У Вас — і практика, й досвід... Ми віримо Вам! Ми Вам, нарешті, платимо!»
«Знаєте що, дорога моя...»
«Скажіть, — вчепилася в нього жінка, — чи є хоч якась надія при цьому діагнозі?»
«Я розумію Вас, але...» — хірург поспішив на вихід. «Надія й діагноз — додав він, подумавши, — це — з різних опер.»
«А як же їх об’єднати?» — вирвалося в неї.
Лікар не мав на це влучної і по-батьківськи твердої відповіді, тому, повагавшися, вирішив показово образитися на її грошовий натяк. Він обернувся, щоби як слід вичитати молодичку, але вона так по-дитячому зорила на нього, що він притиснув її до себе й кілька хвилин витирав їй сльози і закликав триматися. Як не як, а хворий був йому другом. Та й вона, сама того не підозрюючи, завжди вабила хірурга. А в світі є речі, які хвилюють мужчину без огляду на його вік, професію або родинний стан. Бо це — життя. Його приємний бік.

Грудень 1994 — листопад 1996