Друга правдива історія про жінку, яка почула, що в неї за кордоном є родич

Прямий, старий і заможний.
Про це їй із незрозумілим трепетом розповіла її подруга. (Вона також доводилася їй троюрідною сестрою). Ясна річ, що не телефоном, а віч-на-віч, слово за слово й при гарній нагоді, коли жінка їй на щось, як завжди, плакалася.
«Уявляєш! Тепер нам нікого не треба боятися!» — заспокоїла її подруга.
Жінка злякалася, знаючи, що за таке в нас ніколи по голівці не гладили. В кожному разі — на облік ставили. Хоча їй хтось і казав, ніби з цим зараз оголосили полегкість, але чи всі чули про те? Люди ж, які були в нас, такі і лишилися!
«Ну і коли ти про нього дізналася? — запитала жінка у подруги. — Й звідки? І як?»
Та сказала, що сталося це не одразу. Вона його потайки й довго шукала, перелопатила гору паперів, розпитувала людей, стукала у зачинені двері, ризикувала усім. І коли вже, здавалося б, дійшла до краю, він раптом до неї озвався. Сам.
«Як? — тисла жінка на подругу. — Листом? Через когось? І чому саме до тебе?»
«Ну ти й недовірок!» — обурилася її подруга і порадила, замість картати себе і людей, звернутися до нього. Напряму. «Перш за все дякую скажи, за те, що не забуваєте (йому приємно буде), а тоді вже розповідай. І про те, що у нас люди геть розіпсіли, що все давно валиться, ну і про себе, звичайно. Але не канюч, — попередила подруга, — «бо самій соромно буде. Тим більше, що він і без тебе все знає.»
«Звідки?»
«А звідти, що він за нас уболіває!»
«Чому ж він не їде сюди?»
«Він збирається. Але не так, щоб сьогодні. У нього там, як не як, дім, господарство, ґараж, водограй, мабуть, посеред клумби...»
«Я розумію», — жінка не сумнівалася, що її подруга давно і не без зиску для себе контактує з родичем. Як можна ще пояснити, що вона ні на кого не нарікає і завжди всім задоволена. Мабуть, він їй, оминаючи пошту, шле час від часу дарунки. З яких вона, власне, й живе. Щось таке, що коштує там копійки й не займає багато місця.
«Звичайно! — образилася жінка на свою подругу. — Я б теж хотіла так!»

Але минув не один день, не тиждень і навіть не рік, поки жінка знайшла чистий зошит і час, щоби сісти писати родичу.
«Яка то для мене радість, — розпочала вона своє послання, — дізнатися, що Ви є й, більше того, не забули за нас, хоча хто — Ви, а хто — ми!»
Поставивши знак оклику, вона поскаржилася на свого чоловіка, який, замість сидіти вдома, бігає щовихідні на рибалку. Принаймні, бере вудки, ґумовий човен і каже, що йде на річку. А перевірити, де він рибалить, і з ким, жінка не має змоги, бо мусить глядіти їхню маленьку дочку.
«Я здоров’ям дитини закликала його не робити цього!» — дописала вона і для прикладу розповіла, як вона його спершу благала, тоді проклинала й нарешті кинулася з немовлям на двері. І як він коліном притис її до туалету. А міг і штовхнути, якби мав порожні руки!
Сльози закрапали на сторінки й спотворили кілька останніх речень, поки вона пригадувала, через які випробування довелося їй нести кохання.
Й як її страхали батьки та подружки. «Ну подивися на себе, — казали вони, — він же нижчий за тебе! Він трохи помучається на високих підборах і знайде собі набагато меньшеньку!»
«Він іще підросте!» — сподівалася вона.
«Де так підростали! — сміялися вони. — Не підросте. А тебе кине. Не зараз, так потім. Піде у військо й забуде про все, що колись обіцяв. Або ще гірше! Знаєш, що роблять такі, як він, з такими, як ти?!»
Як вона писала йому щодня і поривалася туди, де він служить. Як воювала з родичами, коли ті горлали: «Ну де ти поїдеш?! Надворі негодяно, дорога довга, слизька, і на кожному кроці стовбичать покручені людці!»
Як вона ошукала всіх. Сказала, що йде до знайомої готуватися до контрольної, а сама — на вокзал. Розкидала чергу, схопила останній квиток, на ходу застрибнула у поїзд, лягла на полицю й проплакала до ранку.
Як вона вийшла на брудний перон, а куди їхати далі — не знає. А там — дощ. А на ній — ні пальта, ні куртки, лиш червона кофточка власного плетення з модним, як на той час, вирізом і накладними кишенями. Та, що так сильно подобалася йому.
Як вона у забембаних перехожих питала шлях, а вони махали на різні боки, ще й недобре зиркали.
Як вона запізнилася на електричку, сіла, натомість, на дизель, і він затягнув її поночі в якесь задуп’я.
Як вона між смітників брьохала на трасу і зупиняла машини, бо пішки за ніч до свого коханого не дійшла б.
Як її підібрала полуторка, а тоді легкова, а потім ще одна вантажівка.
Як водій сказав їй: «Я знаю, де служить твій солдат. Але я туди не їду. Мені треба в онте село, де вогні. Бачиш? Нас, шоферів, там чимало. Ми допомагаємо селянам. Возимо їм з міста добрива. А ночуємо в общазі. Тому послухай мене. В полі темно, волого і лячно. Давай ми тобі якесь знайдемо ліжко, а завтра на світанку сядеш в автобус — і наче тебе й не було тут. Бо це — діло молоде!...»
Вона погодилась.
Але в гуртожитку не було вільних місць, через що їй довелося спати в кімнаті з чоловіками — механізаторами, практикантами та водіями. Усі вони палили, пили, закусювали і, мов мухи над лайном, кружляли в розмові довкола всякої срамоти. Щоби не дихати випарами самогону й немитих тіл, жінка згорнулася в дулю й сховалася під ковдру.
Але тут якась дурна сила підняла одного з робітників, чоловіка з родиною та в літах, і потягла його до її ліжка. Він нахилився над нею й став смикати за матрац.
«А щоб ти здох!» — від усього серця побажала вона йому, не вилазячи з-під ковдри. І бажання це було таким потужним, що воно відкинуло дядечка на кілька кроків, зігнуло, примусило блювати й трясло ним доти, доки він не вкрив своїм вінеґретом підлогу, стіну і тумбочку. А тоді ще й пересмикнувся і завалився в калюжу.
О, як вона чекала світу! І ледь у вікні засіріло, вона навшпиньки вибралася надвір і довго терла обличчя коричневим, схожим на наждак обмилком, який знайшла на рукомийнику.
А як вона вся розпереживалася, коли надвечір того дня крізь дірку в паркані військової частини серед солдатів, які кудись тягли щось важке, побачила свого сердешного друга! Тому що він дуже змінився. Схуд, пошерх з лиця, втратив рум’янець, виріс на три сантиметри, пропахся мазутом і тютюном, вкрився саднами й виразками. А свою непозбувну тендітність захищав уже не щенячим, а вовчим поглядом.
Як їй схотілося щільно, у кілька шарів огорнути його й забезпечити всім, чого забагнуть його душа й тіло! У неї вистачило б сил! І ні в кого не позичалася б! Ні в батьків, ні в закордонного родича. Тільки б війни не було. А щоб було здоров’я. І любов навзаєм. Як отоді, під парканом, на вітриську, коли вона й крізь шинель відчула, що почуття його не згасло, а, навпаки, зросло й загартувалося.
«Що це ти весь час там пишеш?» — спитала її мати й з-поза спини потяглася за зошитом. Бо вона запідозрила, що в її дочки завівся коханець і вона йому нишком шле листи «до запитання».
Дочка була змушена розказати їй про далекого родича.
«Ой, не роби цього!» — стрепенулася мати.
«Чого це?»
«Того!»
«Навпаки! Якщо він є, — сказала дочка, — то я зараз до нього звернуся, а він за це нам колись вишле гостинець!»
«Яка ти наївна!»
«А якщо його нема...»
«Поки ти це з’ясуєш, вони всіх нас виявлять і знищать!»
«А я так все обставлю, що ніхто не добере, родич він нам чи лише знайомий», — пообіцяла дочка.
«Вони про це давно знають!»
«Звідки?»
«А звідти, що викличуть вони тебе, скажуть: «Ага! Знайшла собі родича, така-сяка! Щоб йому на нас скаржитися! А от ми за це випустимо постанову, що ти зле впливаєш на своїх дітей, й заберемо їх до притулку! Або до колонії!»
«Тільки не це! — ледве вимовила жінка. — До чого тут родич? Я не бачу прямого зв’язку...»
«А їм, — розійшлася її мати, — і не потрібен прямий зв’язок, їм і кривий згодиться!»
«Я не розумію, яка їм від того користь?»
«Ніякої!»
«Або резон...»
«Ні резону, ні користі! Одна сваволя. Що схочуть, те й зроблять. Піднімуть тебе серед ночі й оголосять, що дихати треба не носом і не ротом, а через зад!»
«Як же цього уникнути?»
«Ніяк!»
«А що ж нам робити? Де тікати?» — розгубилася жінка.
«Не бігти від них треба, — підказала їй мати, — а, навпаки, так наблизитися й присмоктатися, щоб вони нас зовсім не відрізняли од себе. Бо в такому разі, якщо вони раптом почнуть нас шкребти, то лише собі боляче зроблять! Тільки тоді вони нас не чіпатимуть.»
Мати їй ще навела випадки зі свого життя й потяглася за зошитом. Але дочка їй пообіцяла, що знищить цей лист і до родича не звертатиметься.

Так до певного часу й було. Бо війною тоді на них ніхто не йшов. Вся рідня була при здоров’ї. І, хоча до розкошів вони не звикли, зате у сім’ї в них завжди були і хліб, і до хліба, і почуття також. Бо кожен старався, як міг. Чоловік заробляв, жінка дбала, дочка гарно вчилася, ходила і на музику, й на баскетбол, а, закінчивши школу, без жодної допомоги «згори» вступила до інституту.
Аж ось якось у неділю чоловік зранку загуркотів своїм знаряддям і, не чекаючи сніданку, зібрався на річку. У жінки від того зіпсувався настрій і вона сказала йому, що так ніхто не робить. Що треба було попередити з вечора. Що тоді вона б йому якусь їжу зібрала. Що холодно вже рибалити. Що краще б він в хаті пропилососив. І що, взагалі, замість ловити рибу, він тільки сидить у човні й витріщається на воду. І що в них немає дачі, а в інших є. «Тому вони, на відміну від нас, якби завтра й оголосили голод, не вимерли б, а на своїй власній, на гною вирощеній картоплі якось би перезимували!»
Але чоловік її не слухав, а вперто рухався на вихід. Коли ж вона його схопила за рукав, рвонувся так, що ледь не збив її з ніг. Якби вона впала, то, певно, зламала б собі якусь кінцівку. Або ребро чи шию!
«А щоб ти там перегорнувся!» — вирвалося в неї з якихось непроглядних глибин. І вигук цей був таким насиченим, що чоловік її того ж дня на річці відморозив собі пальці ніг. Вдома він не надав цьому значення, не звернувся до лікарів, а коли схаменувся, то мова вже йшла про ганґрену та ампутацію.
А тут ще й їхня дочка мов збісилася. Раніше вона все скаржилася, що у подружок є хлопці, а вона й досі не має особистого життя. Коли раптом оголошує, що вона любить мужчину, викладача, який веде у них семінари!
«Викинь це геть з голови! — закликали її. — Подивися, який він старий і миршавий! Та ще й ліліпут! Йому одного треба. У нього таких, як ти, табуни! У кожній групі, на кожному курсі. От ми зараз підемо до декана і розповімо йому все! А як він не почухається, то й на нього управу знайдемо! Й на ректора! І на міністра!»
Дочку це не переконало. Навпаки, кожна розмова тепер кінчалася тим, що вона погрожувала перебратися до свого семінарника, не чекаючи, поки він вирве у своєї жінки розлучення.
«Ти б краще, — мало не плакала мати, — батька свого пожаліла!...»
«Хай робить що хоче! — стогнав батько. — Тільки не тут, а на кухні. Ідіть туди й там горлопаньте!»
«Чи бабусю! — наполягала мати. — За що їй така ганьба?! Та ще й на пенсії!»
«Дайте померти! — огризалася баба. — Вам, я знаю, тільки цього й треба!»
Почувши це, жінка несподівано згадала про свого закордонного родича. І зрозуміла, що тільки він може їм допомогти. Надіслати ліки, які вмить поставлять на ноги її чоловіка. Або модний одяг для дочки-студентки. Вона як вбереться у все їхнє, на неї миттю злетяться всі гарні, високі й статуристі. От з них вона собі й вибере якогось!
Жінка на цій думці урвала свої повчання, вилізла на антресолі, дістала зі схованки зошит і на кількох сторінках благала родича вибачити їй той факт, що вона колись не дописала йому листа. Не зозла, а через свою наївність! Хотіла висловити, як вони його люблять, але їй не дали. Бо тоді були дуже несприятливі умови. Які, однак, не завадили їм пам’ятати про нього.
І навела йому випадок з часів свого дитинства.
Зима. За вікном хурделиця. Сім’я кінчає вечеряти. Баба встає, щоб запнути фіранки. Дід лізе по окуляри й дістає твердий, прикрашений ятями й іжицями, у минулому столітті зроблений фотопортрет і навчає онуків.
«Оце, дітки, — ваш родич. Молодий, в білій сорочці. Бачите, як він сидить в травні-місяці під абрикосою, коли вона прогинається од цвіту, а біля неї бджолиний рід чесно збирає пилок і гуде?»
«Де? Відсунься! Що?» — сопить малеча.
«Не штовхайся!»
«Дай і мені подивитися!»
«Ага!»
«Ух ти ж!»
«А оцю абрикосу, — пояснює їм дід, — посадовив ваш предок. Сам. Разом з усім, що росте в садку. Ви нікому того не кажіть, але запам’ятайте. Ще й дітям своїм передайте.»
«А що це ти пишеш, — обступила її рідня, — коли у нас всіх така біда?!»
Жінка їм розповіла все, що знала про родича. Кожен одразу став пропонувати, як їм його краще використати. Дочка забагла джинсів і жувачку.
«Ні! Хай він тобі вишле плаття!» — підказували їй.
«Не хочу плаття!»
«Чому?»
«Зараз молодь не носить плать.»
«Тоді костюм! Нехай шле костюм!»
«Хочу джинси! Або чоботи!»
Засперечалися. І з’ясували, що хустку, труси чи беретку сюди ще пропустять, а, наприклад, шубу — ніколи. Якщо і пропустять, то зіпсують. Он у жінки в конторі одна співробітниця дістала собі десь імпортний білий плащ, одягла на роботу й залишила, як завжди, на вішаку. Так хтось ще до перерви розмалював його ручкою.
«Те саме й вам буде! — сичала баба. — Не треба нам такого родича! Бо, як дізнаються, посадять!»
Але й вона спокусилася, як почали гуртом складати список замовлень. Вона, зокрема, підказала, що треба просити щось практичне та невеличке. От хоча б отруту для мурах. Бо ці тварюки прогризли стіни кладовки й загидили всі їхні запаси борошна, цукру, варення і круп. А в сусідів знищили підошви ненадіваних чобіт. «А була б отрута, то ми б її скрізь розсипали, звірина затягла б її в свої кубла й дохла б там цілими виводками».
«Але бажано, — сказали їй, — щоб отрута, яку він нам вишле, діяла тільки на нижчі істоти і не зачіпала людей. А то ще краще (там, хтось казав, розробили уже таке), хай він дістане нам пристрій, який ультразвуком усякую нечисть виводить!»
Баба на те не погодилася, бо не знати, що буде з людиною, якщо направити на неї пристрій. І взагалі, треба перевірити, хто він такий і чого йому треба від нас. Бо за просто так ніхто нічого не робить. Нехай доведе, що він нам рідня. Це по-перше. А, по-друге, закордон — інший світ. Ми для них — бидло. Тому, щоби здуру не підставлятися, простіше замісити буру, а нема бури, то хоч би й пальцями передушити мурах! А не сподіватися на його милостиню! Бо ми — теж горді! А то хтось ляпне, що ця отрута потрібна нам не для комах, а для вищого начальства. Спробуй тоді відбрехатися!
Цей арґумент протверезив їх і нагнав мороку. В баби підскочив тиск. Викликали «швидку». Бабу завезли до лікарні, виміряли все, що треба було, й відпустили. Дочка загуляла і кинула інститут . А жінка, щоб не накликати більшої біди, сховала свій зошит і довго не згадувала про цього небезпечного родича.

Тим часом баба померла. Чоловікові відтяли ступні ніг, але невдало, тому довелося різати ще раз, цього разу вище колін. Дочка, не закінчивши навчання, одружилася і народила також дочку, писану красуню, струнку, високу, але капризну і вперту. Вона собі ще змалку вимріяла бути манекенницею.
«Що за радість, — казали їй, — вертіти задом у чужому одязі?!»
«А я, — казала вона, — з цього тільки почну. А там мене помітять і візьмуть зніматися в кіно. Спочатку який-небудь наш режисер, а тоді й зарубіжний продюсер.»
«На біса ти йому?!»
«Бо в мене для цього всі дані — і зріст, і фігура.»
В дев’ятому класі, на танцях вона познайомилася із заїжджим фотографом, який підсунув їй контракт і запросив їхати з ним у столицю, щоб на гарній апаратурі зробити там пробні кадри.
«Невже ти не розумієш, — рвали на собі волосся родичі, — що це за фотограф?! І для яких-таких знімків він липне до школярок! Лисий, дрібний, напарфумлений, чорненький... Тьху!»
Вона вислухала їх, і наче погодилася. А тоді сіла в його машину і здиміла.
«Все! — впала на дусі жінка. — Я не хочу жити! Пустіть! Дайте накласти на себе руки!»
«Не можна такого казати!» — присоромлювала її подружка, вона ж троюрідна сестра.
«Що значить «не можна»? — відбивалася жінка. — У мене немає виходу!»
«Вихід є!»
«Де він? Який?»
«А такий! — загадково всміхалася подружка. — Ти попроси й о г о. Він усе може!»
«Я б тисячу листів до нього відправила, якби це допомогло. А то я звернуся, а він скаже: «Ага! Згадала! А де ти раніше була?»
«Ти так кажеш, бо не зверталася!»
«Хто? Я? А ти звідки знаєш?»
«Проси його!»
«А ти не тисни на мене! Бо в мене і так чоловік — інвалід, дочку півроку, як скоротили, вона тепер жуйками на базарі торгує...»
«Ну то й що?» — не злазила подруга.
«І внучка — хвойда!»
«Тим краще!»
«Що? Що тобі краще?»
«Те краще, що чим тобі гірше, тим більше він для тебе зробить! І все в тебе зміниться!»
«Ага! Все! Може, ще й ноги у чоловіка виростуть? — жінка ледь стримала сльози. — І як це тобі повертається язик верзякати мені таке?!»
Розвернулася і, не прощаючись, полетіла додому. Знайшла зошит із невідправленим листом, забігла на кухню перевірити, чи не горить там що-небудь, все вимкнула й сіла писати. Бо хто його знає! Якщо гарно все розтовкмачити, може, це його розчулить, і він допоможе матеріально. Або купить інвалідний візок з двигуном для її чоловіка, щоб той їздив і заробляв якусь живу копійку. Або візьме до себе її онучку. На певний час. Щоб вона роздивилася, збила охотку, а тоді вернулася б, сказала «яка ж я була дурна!», поступила б десь, вивчилася, знайшла скромного, але помітного парубка та й зажили б собі біля нас! Або щоб він нам надіслав парочку бараболь. Не простих, а таких, що ні хробак, ні зараза, ані колорадський жук їх не бере. Там, у них, кажуть, вивели такий сорт. Треба лише, щоби він загорнув клубні не в целофанку, а в щось таке, крізь що воно б могло дихати, і надіслав нам якнайскорше. Ми навесні ту картопельку посадовимо в себе на дачі, зберемо врожай, щось самі з’їмо, решту складемо у погріб, продамо чи обміняємо... Як не крути, а звернутися треба. Й негайно!
Ледве вона розклалася, як чоловік зачав гупати в стіну й проситися на річку. Вона згорнулася, одягла його, дістала вудки. Тоді разом зі своїм зятем повантажила чоловіка в машину, довезла до берега, витягла й посадовила у човен. Домовилася з зятем, коли він їх забере, й відпустила. Хотіла відштовхнути од берега човен і зламала ніготь. Хвилин з п’ять крутилася на місці, поки одгризла уламок.
«Навіщо тобі ця рибалка?! — шпетила вона свого чоловіка. — У тебе ж нічого не ловиться? Ну скажи, що ти там робиш?»
«Дивлюся.»
«На що ти дивишся?»
«На воду.»
«На воду?»
«І на дерева. Й на небо.»
«Для чого?»
«Для мене це те саме, що тобі листа писати. До родича.»
Жінка отямилася від цих слів, коли чоловік був уже посередині річки. Не гаючи аніхвилини, вона сіла з зошитом на пісок, щоби закінчити листа й сьогодні ж відправити його.
Привітавшися, вона від імені всіх своїх близьких уклінно перепросила за те, що ніхто з них раніше не обзивався. Отак їм усім задурили голови. Ну й залякали ж. За таким життям і роботою не дуже полистуєшся. Вільної хвилини не було й немає. Завжди щось відволікає. А інші або крадуть, або десь їздять, купують жувачку, а потім її перепродують. Ціни зростають, радощі зникають, влада нас кинула напризволяще, а лікарі не лікують, а так прямо й кажуть: якщо ти щось хочеш — неси все своє. Куди йти? Кому і що доводити?
Далі жінка поскаржилася, що вона, навіть, пішла до церкви і охрестилася там, але молитов не знає і молитися не вміє. Бо в неї склалося враження, що то все — бутафорія, що насправді попи тільки й хочуть, щоб їм за все додатково підплачували. Бо вони — такі ж люди, як і всі ми. І полюбовниць мають, і напідпитку в розкішних машинах їх бачили. Нема в них святості! Вони лише обережніші за нас, простих. Тому одна надія — на закордон. Через те, що тут правди немає! От чоловік її відґарував усе життя на «поштовому ящику», а тепер смокче лапу на звичайній пенсії!
Почухавши наболіле, вона замислилася, що навряд її родич, який мало не все життя перебув за кордоном, зрозуміє, що таке «поштовий ящик» чи «смоктати лапу». Вона йому спробувала розжувати це, але заплуталася і, натомість, розповіла про зятя, який оце хвилин із двадцять, як поїхав на роботу. Про те, що зарплату їм вже півроку не платять. Але він найнявся до одного багатія й відливає для нього бетонні стовпчики, якими той огороджує садибу. А розраховується багатій з ним не грішми, а різним натуральним продуктом. Минулого разу це була свиня, ціла туша, яку довелося гуртом доводити до пуття. Кілька днів довкола неї пітніли, поки розсували все по балконах та холодильниках. Зате на свята було й м’ясо, і сальце, і ковбаса. Але ж скільки з тією свинею мороки! І хіба лише з нею! А чому так? А тому, що жінка все життя на собі когось тягла!
І від думки про це вона відчула, як в неї заповзає образа. На себе — за те, що кому попадя дозволяла знущатися з себе, на дочку, утриманку й лахудру, на чоловіка — за те, що він, виявляється, все життя бігав від неї на річку, і навіть на свого далекого родича. Хіба так роблять свої люди?! Сто років просидів десь на ранчо і голосу не подавав! Ні на дні народження, ні на Нові роки! Що це за рідня?!
Образа забулькала, піднялася до горла, натиснула на борлак.
«А щоб тебе...» — захрипіла жінка і підвела очі, щоби вихлюпнути цей окріп на свого чоловіка. Але він, здається, відчув небезпеку, бо розвернув човна, став махати їй рукою і щось вигукувати. Щось приязне, бо при цьому усміхався на весь рот.
Образа не вмить, але розсмокталася, і жінка подала чоловікові знак, щоб він плив до берега. А то що вона робитиме, якщо в човні утвориться дірка або як його заллє хвилями від корабля чи моторки? Як їй доживати без нього? Хоч він тепер і не ходячий, а все ж мужик. Любов, як водиться, притупилася, але не зникла, а переросла у розбухле й тверде почуття.
Жінка викресала вогонь і розпалила багаття. Щоб чоловік міг зігрітися та поїсти печеної на жаринах картоплі. Й лише після того повернулася до листа.
«Нам від Вас не треба нічого! — підсумувала вона. — Ні харчів, ані одягу, щоб хоч прикрити тіло своє. Досить того, що Ви за нас не забуваєте. Й благаю: не витрачайтеся Ви на нас!»
Поки вона міркувала над тим, як би так натякнути на гроші (бо це було б найпростіше), їй раптом прийшла одна думка. А як же він нам їх сюди передасть? Хіба поштою? Так усе витягнуть по дорозі. Банків таких нема, щоб і там, і тут — одна мережа. З кимось? Так не донесе ж, поцупить. А не поцупить, так спробуй його потім видзвонити!
Якщо ж родич сам схоче приїхати до нас, то тут виникає ще більше питань. Де, наприклад, йому жити? В нас? Але де ми візьмемо для нього окрему кімнату? В готелі? Образиться. На дачі? Але там нема ні води, ні газу, і нужник давно не фарбований. А чим йому віддячувати за дарунки? І чим годувати? Якщо він приїде машиною, де її ставити? А що, як хтось її вкраде? Або скло розіб’є дрючком? Або слово з трьох літер нашкрябає? Ні! Хай він краще не їде! А ми тут якось і без нього добудемо. Не пропадемо. От тільки дітей шкода.
«Тому не їдьте до нас, — приписала вона вже у темряві, при світлі багаття, — ні в якому разі! Навіщо це Вам? Залишайтеся там, де Ви є. Бо в нас бридка, гнитюча погода, заздрісні люди і зовсім немає майбутнього. Зрозумійте мене вірно. Ви ж до такого не звикли. А ми вже до того принюхалися, що все переморгаємо. Аби картопля на зиму була. Кажу Вам голу правду, тому що я є щира і непрактична. Зате чоловік має золоті руки. А я люблю квіти. На той рік ми уздовж паркану насадимо соняхів. Щоб скрізь була краса!»
Повагавшися, вона згорнула свій зошит, зітхнула на прощання й кинула його в багаття. Дочекалася, поки він згорить, розсунула жарини, поклала кілька картопелин і присипала їх зверху попелом.

Січень 1995 — лютий 1997