Татарка

із циклу
ГЕОГРАФІЧНІ НАЗВИ

Серед рослин є абориґени (це ті, що живуть на певному терені здавна, якщо не споконвіку) і адвенти (себто прибульці, кочівники, зайди). Так написано у ботанічній статті. Я прочитав її й занотував основні положення. Подаю найбільш, на мій погляд, цікаві з них.
Зайди завжди з’являються там, де людина, підкоряючи собі природу, знищила або пошкодила рослинний покрив. На такі ділянки притьмом сунуть бур’яни, зовні непоказні, непривабливі і попервах непомітні. Завдяки своїй винятковій живучості вони здатні поширюватися на величезній території, пристосовуватися до будь-яких умов, пускаючи коріння на будь-якому ґрунті, пригнічуючи й виживаючи тубільців.
Додам від себе, що, скажімо, дуб росте повільно, не скрізь, не за всяких умов, у той час, як нетреба ельбінська, гринделія розчепірена та чорнощир звичайний під слушну нагоду (війна, соціальні зрушення, природні катастрофи) здатні зі свого смітника рушити будь-куди широким фронтом. Те саме стосується і щириці, й жовтого осоту, й сизого мишія. Дайте їм рік, і там, де колись буяло різнотрав’я, землю вкриють одноманітні, позбавлені користі й запаху рядові ботанічного геноциду.
Факт цей я взяв зі статті, а «рядові ботанічного геноциду» — це мій власний термін. Якщо ж хтось потребує доказів, то нехай спуститься на Соляну із Татарського провулка (я там живу) Печенізькою вулицею. Або нехай він брьохає навпростець і пересвідчиться, що там росте. Самі адвенти. А це ж — останній несплюндрований клаптик первісного села, який зберігся між Лук’янівкою і Подолом. Вода там з поламаної колонки тече день і ніч у землю, і старий собака у заростях чистотілу весь жовтень всотує прощальне літепло. Тупорилий бульдозер тут п’ять днів на тиждень гризе гору. А слідом за ним вилуплюються і повзуть недолугі бетонні житла. Земля з-під ковша засипає вишні й порожні хати. Раз по разу гризуча машина вивергає із надр Татарки старе начиння й кістки.
Але, пише автор статті, якщо на ділянках, які потерпають від адвентів, оголосити охоронний режим, то абориґени, тобто місцеві рослини, через якийсь час оклигають, наберуться певності, витіснять кочівників і знову заведуть у себе духм’яне різносілля. Кінець думки, розділу і статті.
Я закрив книгу й побіг на роботу.
За ранок бульдозер розгріб цілий пагорб і завалив стежку. Тому я був змушений іти під гору, в обхід. Із крайньої хати, садиба якої опинилася під землею, вийшла жінка з мішком тари. А той пункт, що в гастрономі, сьогодні не працює. Доведеться їй тягнути все це аж в нові будинки. Але там ні слоїків, ні з-під горілки, ані з-під олії не приймають. В кожного борова свій норов. Я вчора там був. Три години в черзі вистояв. Щоб що?
Але це не головне. Питання стоїть інакше. А саме: хто ж їм, всім цим абориґенам-тубільцям, отак візьме і подарує відпочинок? Щоб вони і рани свої зализали, і взагалі. Хто? З якого доброго дива? Не вірю. Хіба що вони самі, водночас, візьмуться і ... Але це — навряд. Коли таке бувало?
По ліву руку від мене якийсь нічим здаля не примітний чоловік дряпався бур’янами на гору. Не помітивши мене, він дістався до маківки і почав смикати щирій, нетребу, сивий мишич, а, може, й дику редьку. Я їх не розрізняю. Вийшло щось на зразок тонзури, тобто лисини. Чоловік поробив лунки, поліз до кишені, витягнув звідти щось і пересипав в долоню.
Що б це могло бути? Гроші? Небажані речові докази? Чиєсь відтяте вухо?
Я заховався за дерево і придивився. Жолуді! Він поклав у кожну з лунок по жолудю і присипав їх землею. Зараз поллє їх, мабуть. Колонка близько, а он і бляшанка валяється з-під соусу. Що він для цих жолудів може ще зробити? Підгодувати їх темної ночі натуральними добривами? Дочекатися весни і виполоти мишій? Якщо пагін вистромиться, прив’язати його до патика? І чекати, доки тут не підніметься гай. А тим часом робити вигляд, ніби бульдозерів немає. Романтик. Ідеаліст.
Але чи встоять жолуді проти нетреби розчепіреної? Або того ж таки чорнощира? Сумніваюся.
Чоловік на горі, як я й передбачав, полив лунки і задоволено мружився. Що ж, місце тут виняткове. Це правда. Та й розпогодилося зовсім не по-жовтневому. Така прозорість, що видно, як через річку північ сполучається з півднем. Не напряму, а зиґзаґами, наче це танець якийсь. Де ще таке побачиш? Стояв би й дивився. Але, на жаль, мушу бігти. Завжди треба кудись поспішати.
Чого він там стовбичить? Погрався і йди геть. Тихо й без вибриків.
Швидше б вони все це порозривали й засипали!

1989