Боб і Друзі

Боб — хлопець непростого коліна. Мати його — медик, професор. Батько працює в органах. Дід, батьків батько, був прокурором, мав нагороди й подяки, до пенсії не дожив, помер у службовому кабінеті під портретом товариша Маленкова. (Про це були статті у відомчій та в обласній газетах.) Баба, персональний пенсіонер, і досі витинає цікаві статті з партійної преси.
Боб рік провчився на юридичному факультеті. Кинув. Його призвали до війська. Він поліз на антресолі, в книжках з ятями знайшов потрібні діагнози і зробив усе, як написано.
Медкомісія вислухала його, роздягла, порадилася й записала, що Боб до служби в лавах нездатний категорично (стаття «вісім-Б»).
Боб три тижні гуляв, відніс до ломбарду половину материних прикрас (двадцять шість одиниць). Батько знайшов квитанцію і дзенькнув до комісара. Комісар викликав Боба і наказав кому слід, щоби кров із носа, у двадцять чотири години оформити заднім числом.
«А як ні, то уся ваша, йокалемене, комісія щас тут мені партквитки покладе на стіл!»
Бобу видали вживану (ХББУ) затісну форму. Він їм каже, не можу ходити, ноги не держать.
Полковник розсердився і гаркнув на капітана, щоб той запхнув десь салабона геть з його очей, бо навіщо йому, полковнику, зайва відповідальність.
Капітан телефоном зв’язався з Мачоних. Мачоних, звичайно, здивувався й спитав, де він, капітан, так довго чухався. Призов уже укомплектовано. Списки пішли в головне управління. Крім того, квитки, відрядження ...
«І не проси! Хто з ним буде возитися? В мене людей нема. Кадри, яльона-табахана, й так день і ніч сім діб на тиждень триста шейсят п’ять днів, тютілька в тютільку ...»
«Слухай! — сказав йому капітан, — А, може, ми його, ето-самоє, ета-вот, у будбат запердолимо?»
Боб це почув і попросився до вітру.
«Терпи.»
«Скільки?»
«Ой, парінь, — регоче військкомат, — не вилазити тобі в армії з нужників! Будеш ти, мілай, клозети за всіх шланґів і дідів вичищати. Як шовковий. Зубною щіткою. Це тобі, юпідуля, не вніверситети кінчати.»
Боб взявся рукою за стіну, голосно зітхнув, втупився більмами в капітана і сповз на намащену з ночі, тому ще пахучу, підлогу.
Гукнули полковника, а тим часом перегорнули Боба й знайшли під ним теплу калюжу. Полковник десь вийшов. Капітан злякався. Так-сяк з іншим капітаном і прапорщиком вони підняли неважке, довге тіло, поклали його в кузов «Урала» і завезли до шпиталю.
Кілька днів Боб нічого не їв, мовчав і плакав.
Мати кинулася дзвонити до головлікаря (він колись вчився з нею на курсі), а батько вийшов на генерала з округу.
Бобу за півтори години оформили всі документи й відвезли його додому.
Того ж дня він, Лом, Вел і Кузьма омивали звільнення міцним напоєм «гроно в бокалі» (на горілку не змогли нашкребти). Стали думати, як далі жити.
«О! — сказав Боб. — Єсць такая партія!» І повів друзів на квартиру до сестри. Бо її чоловік збирав вершини світової літератури.
«Так ...» — сказав Боб і хазяйським оком пробігся полицями. Сірого Чехова, зеленкуватого Достоєвського, синього ювілейного Гоголя він проминув, не спиняючись. Булгакова пожалів (подарунок на день народження, п’ятдесят ре сестра відвалила).
Забрів туди, де стояли Шрі Ауробіндо Гхош з Рамачаракою й Вівеканандою нечіткого підпільного друку. Розкрив, зазирнув, сплюнув. Трах’я-мудья! Ніхто й номіналу не дасть.
Кант, Манн, Пропп.
Довідники з теплофізики. Дякую!
П’єси, віршата, листи Кніппер-Шнобель до Пускін-Талстої. Не треба.
А де ж «Монте-Крісто»? Де, йодистий бор, «Анжеліка»? Нема! Ні Дюма, ані Пікуля.
«Гей, Кузьма! Що ти там зачитався? Поклодь, де взяв. Це тобі що, ізба-читальня? Ми тут для того, щоб вибрати дві-три перлини й донести їх до «буки». Інакше не буде за що культурно відпочить. В нас на все про все лише півгодини!»
Кузьма застромив книжку, в якій було написано, що гонитва за земним щастям не є метою життя. Кузьма зрадів, бо він уже знав про це. Тому, що він її мав. Мету. Іншу. Свою. Й вона була пов’язана не з землею, а з небом. Бо там весь час щось літає. Кузьма не мав на увазі птахів або літаки, комети чи супутники. Ні! Тут ідеться про інші небесні тіла. Ті, що їх добре видно вночі. Бо супутники рухаються по прямій й мають зарані визначені траєкторії. А комети ще й лишають по собі хвіст. А у цих усе не так. Вони, по-перше, світяться, як зірки, по-друге, можуть і ширяти, й кружляти, й навіть, стояти на місці. А, головне, вони (Кузьма не знав, як, але це не має значення) пов’язані з ним! Може, не лише з ним. Може, з усіма. Але в тому, що він, Кузьма, і ті цятки, це, насправді, щось єдине, в тому він не сумнівався. Але чи ще знає про це хтось?
У сьомому класі він розповів про це Бобу. Боб довго не міг врубатися в тему. Кузьма почав було пояснювати, тоді злякався, збрехав, що це сон, і просив нікому не казати. Боб обіцяв, навіть дав чесне піонерське слово.
«А можна, — спитав він Кузьму на великій перерві, — я розкажу про це комусь? По секрету. А за це куплю тобі кіло морозива.»
«Ні! Ні! Ні!»
«Пломбіру! По дев’ятнадцять копійок.»
«Ні!»
«Шоколадного. По двадцять дві.»
«Ні!»
«Тоді всі свої марки тобі віддам. І флору, і фауну. Плюс космос.»
«Ні!»
«І колонії.»
«Ні!»
«Тоді штани, «техаси», на справжніх ковбойських клепках!»
«Ні!»
«Тоді кіло чистого золота!»
«Звідки ти візьмеш його?»
«Дістану!»
«Де?»
«Не скажу!»
«Скажи!»
«Не скажу!» — сказав Боб, а сам на фізкультурі розказав про все, що йому повідав Кузьма, Ломовицькому і Велуніну.
«Що Кузьма, — глузував наступного дня весь клас з Кузьменка, — наївся на ніч пиріжків з горохом і бачив сон? Про власне небесне тіло! Що воно літає десь там, а, насправді, іде за ним скрізь. Немов охоронець. Персональний. Ти що, Кузьма, їдіналічнік, чи хто ти? А ще воно, чуєте, якщо, припустимо, зовсім кранти, то це тіло прилетить захищати Кузьму. А-ха-ха! О-го-го! Визволяти. А от ми це зараз перевіримо! Давайте зробимо йому звіздаускас! І подивимося. От так Кузьма! Гороху! На ніч! А тоді вогонь — батарея — п-п-ууу!»
Мандельштам. Пастернак. Ахматова.
Боб підступився впритул до святині зятевої книгозбірні — трьох хрустких, нечитаних томиків. Кого з них віддати на заклання?
Ситуація вибору за півхвилини так виснажила Боба, що він вихопив Булгакова і віддав наказ робити свал.
Далі каламутна вода понесла їх до букіністичної книгарні, тоді до гастроному, тоді до Бобової малої, тоді під будинок Грині, який колись щось мав до Вела. Гриня десь загуляв, а його мати, побачивши колишніх однокласників сина, побігла викликати міліцію. Хлопці гупнули для годиться в двері, подряпали, як змогли, дерматин і дали драла.
Через дві години та сама бистрина, пожувавши, виплюнула їх геть за місто.
Ніч. Субота, точніше, вже неділя. Теплінь. Довкола — самі дачі. І зірки. В альтанці Бобова сестра грюкає посудом. В хаті її чоловік ламає голову, як би здихатися шуряка з кагалом. Ще сидячи у малої, Боб пригадав, що на дачі, в підвалі батько сховав від нього сулію саморобного вина.
«Кузьма!» — кричить Боб. П’яний, стрижений, роззявив рота так, що сірих, пронозних очей не видно, і папіроска впала в траву, але спину не зігнув.
«Кусь-зь-ма!»
«Боря! — вимагає сестра. — Прєкраті!»
«А ти дай гітару!»
«Боріс! ...»
На гітарі Кузьма сам вивчився грати, з магнітофона. Раз послухає — й будь-яке соло відтворює. Худий, цибатий, обличчя в несподіваних місцях поросло чорними кущиками, і прищі червоніють, мов вибухи.
«Гей, Кузьма! Збацай нам ...»
«Да не орі ти! Каріна спіт!»
« ... Хендрікса!»
Сестра свариться з чоловіком, який відмовляється давати свою нову чеську гітару цій п’яні.
«К-гу-сь-зь-ма-га!»
Коли інструмент, нарешті, опиняється в руках у Кузьми, він бере акорд, розчахує пельку, щоб співати, але загрузає очима в небі і заклякає. З верхнього кута в його бік, обминаючи зірки, пурхає яскрава крапка. Навіть не крапка, а цятка. Підлетіла й зависла. Якби це була комета, то вона б не зупинялася. Супутник? Але якщо б він, припустимо, вимкнув усі двигуни, то його б за інерцією й далі несло якийсь час на ковш Ведмедиці. Кузьма помітив би це. Ну і потім, щоб їм отак раптом вирубити двигуни, на це мусить бути якась справді аварійна ситуація.
«Я, — мало не закричав Кузьма, — буду відомим рок-музикантом!»
Немов йому звідти азбукою Морзе прийшло таке повідомлення. Але якби там хтось був і цей хтось у свій надпотужний телескоп розгледів сльози в очах у Кузьми, то він, звичайно, здивувався б і спитав, звідки така екзальтація. І звідки вся ця ідея про славу? Хіба це не він, не Кузьма, на жовтневі свята разом з Кеном, Семом і Компотом потрощив усі ліхтарі на проспекті Сорокаріччя? (За що вся ця четвірка мало не полетіла зі школи в колонію.) Або якщо він, Кузьма, такий справді розумний, то чому він зараз позмінно працює в ґардеробі, а не вчиться в інституті?
«К-к-кузь ...»
«Іґарь! Скажи ім! ...»
Ігор, зять Боба, теплофізик і бібліофіл, замість битися з підлітками знайшов кращий вихід. Тут, збрехав він родичу, кілометрів за вісім, є хутір, уславлений своїми гусками. Вони вночі мирно сплять. Якщо ви зараз підете й пополюєте, пообіцяв він їм, то вранці ми їх обпатраємо й запечемо.
«Я знаю один таїландський рецепт. Ще й виставлю вина.»
«А ти зараз вистави.»
«А ви підете?»
«Ну!»
Боб, Лом, Вел і Кузьма забрали трофей і дачами, тоді посадкою, через дорогу, в бік примхливих ліхтарів не дійшли ні до якого села, зате вперлися у якийсь став, обійшли його кілька разів і попадали на траву.
«Боб, сусанін, завів!»
«Це — не я!»
«А хто? Я?»
Закурили. По черзі хлебнули вина. Лом не втрапив у шийку, набрав повен ніс кислятини і закашлявся. Боб підхопив бутлю, але забризкав нові вельветові джинси. Щось об щось клацнуло.
«Мудель!»
«Козел!»
«Блін!»
«Дебіл!»
Кузьма поліз підтримувати місткість і ліктем втрапив у Ломів ніс.
Лом подумав, як так, що він тут, у темряві п’є несмачну рідину, коли міг би спати у власному ліжку, або, одягнувши навушники, слухати музику групи «Діп Папл»?! Він встиг долонею прикрити обличчя, випростав ногу і влучив у Вела.
Вел міг дістати Лома правим ліктем або лівим коліном, але він натомість вихопив у Кузьми бутлю і спрямував її в бік його щелепи. При цьому він подумав, що було помилкою міняти плани і бігти святкувати Бобів дембель. Бо зараз він міг би бути в ліжку в однокурсниці, її батьки на всі вихідні кудись подалися.
Кузьма відчув смак крові в роті, розпрямився, одержав удар в спину і завалився в мул. Хоча я й знаю, подумав він, що мене охороняють, але, щоби стати рок-зіркою, я мушу негайно виборсатися з цього багна, нікому нічого не пояснюючи, бігти на вогні, дочекатися першої електрички й дістатися додому. Це — як мінімум. А що робити як максимум, цього він не встиг додумати, бо здатність планувати майбутнє вийшла з нього разом із залишками повітря.
А тим часом Лом ударив Боба. Боб, падаючи, придавив Кузьму і мало не захлинувся, бо то Вел, то Лом так завзято місилися, що якийсь час не давали йому підвестися.
«Падло!»
«Сучка!»
«Попишу!»
«Вб’ю!»
Небезпечний вік. Гормони грають. А в результаті — пригоди. Часом, навіть, фатальні. Але без жодного злого наміру. Нічне купання у стані сп’яніння. На жаль, не без жертв. Що поробиш. Сам винен. Не він перший, не він останній. Закон життя. На це є відповідна статистика.
Поки Боб, Лом і Вел тягли з багна Кузьму і сперечалися, що їм робити з тілом, на крайнебі щось спалахнуло. Крапка, а, може, й цятка. Ось вона описала коло і робить замах на посадку. Не цятка, а цілий човен. Хвиля хлюпає об його борта. Риплять весла в кочетах. Все ближче й ближче. Пливе. До нього. До Кузьми. Як він і казав.
Темрява над ставком майже здулася. Стежкою із села в бік залізниці їхав дядько на велосипеді. Він помітив, як у кущах борюкається якась лайлива гадь, закрутив навіжено педалями й за п’ять хвилин уже був на станції. Він перетнув колію й тільки тоді, не злазячи з веломашини, щедро висякався.
1980