Савченко

Місце дії - Америка
Час - кінець дев’яностих років

Нещодавно я познайомився з чоловіком, якого звати Елекс (або ж Алекс) Севчак. Через літеру «у» у другому складі. Тобто Савчук. Йому, як і мені, під п’ятдесят. Інженер, керівник компанії, яка пов’язана з «Ай-Бі-Ем». Народився він у Міннесоті, вчився в Нью-Йорку, довгий час працював у Каліфорнії.
При першій зустрічі він звернувся до мене зі словами «добрий день». Майже без акценту. Його батьки — з України, сюди потрапили після війни, тут зустрілися й одружилися. Жили вони, мабуть, дуже осібно, бо до п’яти років Алекс розмовляв лише російською. Потім він пішов до школи, і все, звичайно, змінилося. Тепер, каже він, крім кількох фраз, нічого не пам’ятає, але вдома у нього я бачив російські та українські словники. Жінка Алекса — американка без жодних слов’янських домішків. Діти-підлітки мовами поки що не цікавляться.
Я йому пояснив, що прізвище «Савчук» походить не від слова «сова», як він думав, а від «Сави».
— Колись це ім’я було дуже розповсюджене.
— Правда?
Алекс такий радий, немов я його підвищив у званні. Тоді ж він розповів мені про свого батька, Володимира Савчука.
Батько Алекса не галичанин, а з-під Одеси.
Народився у двадцять третьому році. Тепер це Одеса, а колись було село чи передмістя. Якась, якщо не помиляюся, Балка. Або Суха, або Гнила.
Почалася війна. Він пішов добровольцем на фронт, в артилерію.
Влітку сорок другого опинився під Сталінградом. Двадцять другого серпня німці оточили їхню батарею і взяли всіх у полон. Ніхто не встиг зробити жодного пострілу. Потім — табори й голод. Дехто, щоб не вмерти, вступив у РОА, Російську Визвольну Армію, яка на боці Гітлера воювала проти СРСР. Те саме зробив і Савчук.
У сорок п’ятому в Польщі він скинув із себе форму і вирішив повернутися додому. Нехай Сибір, аби серед своїх!
Листівки, якими їх закидали, обіцяли помилувати всіх, хто здасть зброю і покається. Дехто казав, що це — брехня, і що всіх їх розстріляють. Бо війна ще не скінчилася. Володимир не знав, кому вірити. Орієнтуючись за сонцем, він крокував на схід.
Невдовзі в лісі він вийшов на військову частину, по погонах здогадався, що це — війська НКВС (тобто те, що йому треба), але в останню мить розвернувся й побіг геть.
Зупинився він аж на півдні Німеччини.
Кілька років американці протримали його у таборі, перш ніж дозволили їхати до США.
Чиновник еміґраційної служби не міг вимовити його імені й хотів записати його як «Мікі». Савчук як міг опирався. Зійшлися на тому, що Володимир став Волтером.
Алексова мати була дочкою «ворога народу» з Києва. Батька забрали у тридцять сьомому. Брат загинув на війні. Після того, як мати померла у неї на руках восени сорок третього, вона покинула все й подалася на захід безкордонною Європою.
Наприкінці сорокових років корабель перевіз її за океан, у новий світ, із якого вона ніде більше не потикалася.
Я записав це не одразу після розмови, а через кілька тижнів, коли подробиці й деякі назви вже стерлися з пам’яті. А коли перечитав, то вирішив розпитати детальніше. Для цього я навіть купив собі диктофон.
При наступній зустрічі я спитав Алекса, чи не міг би я колись прийти до нього і спокійно все записати.
— Що саме?
— Деталі того, що ти мені розповідав. Про свого батька. Подробиці. Його пригоди під час війни.
— Для чого?
— Щоб не пропало! Як документ епохи. Якщо ти не проти.
— Звичайно!
Американці першим ділом погоджуються. Так у них заведено. Але в голосі Алекса я відчув непевність і ледь приховане роздратування.
— То ти мені подзвониш, коли ми могли б це...
— Так.
Я чекав десять днів. Алекс не озивався. А мені вже наближався час вертатися на Україну. Бо я тут лише на три місяці, на стипендії гуманітарного фонду. Приїхав вивчати комп’ютерну науку і набиратися досвіду. В мене зворотний квиток на кінець листопада.
Ввечері я задзвонив Алексові й запитав, коли він зможе мене прийняти.
Алекс сказав, що не зараз.
Я пояснив йому про кінець стажування.
Він знову: «Навіщо це тобі?».
— Хочу заповнити білі плями. Білі плями історії.
— Ти хіба історик? Чи письменник?
Я зрозумів, що його налякало, і, наскільки дозволяла моя англійська, запевнив Алекса, що я — не шпигун. І що за РОА в нас тепер не садовлять. Навпаки, їх прирівнюють до борців із комунізмом. От тільки пенсії не дають.
— Але, — пручався він, — мій батько — не історичний діяч і не борець.
Я на пальцях пояснив йому, що так звані «звичайні люди» — це найбільша історична цінність. І їхнє життя — це єдина непідробна реальність. Але їх ніколи ні про що не питають. Їм не дають вибору. Їм наказують. Тому вони завжди опиняються між жорнами історії. (Передчуваючи цю розмову, я знайшов у словнику й вивчив, як буде англійською «жорна».) Їх споконвіку кидають то у вогонь, то в багно. Ще й обурюються, чому вони поводяться не як казкові герої.
А я цим цікавлюся, бо від нас нашу справжню історію приховували. Годували нас байками. А тепер вони самі ж свою брехню розвінчують! Якщо послухати їх, то і пострілу «Аврори» не було, й Олександра Матросова, й Павліка Морозова! (Я намагався дати йому коротеньку довідку, хто це такі, але не знав, як буде по-англійському ні «крейсер», ні «амбразура».) Виходить, нічого у нас не було! Скрізь — підробка! А як же тоді люди жили? За що трималися? З чого раділи? Що, коли і як святкували? Я хочу знати, з чого складалося їхнє життя. Хочу відчути його фактуру. Його запахи й ритми. Алекс не витримав мого напору і почав здаватися.
— А ти своїх батьків не міг би про це спитати?
— Та в тому ж то й справа, що їх уже немає!
— Пробач.
— Нічого.
— Я не знав...
— Це зараз я такий розумний. А коли вони були поруч, я тим не цікавився. Та й вони про це мовчали. Бо то було небезпечно.
— Я знаю!
Хоча це й не зовсім так. Про війну батьки згадували, але в основному під час сварок. І робили це так, що й сусіди чули, зі сльозами та биттям посуду. Батько дорікав мамі за те, що вона залишила матір і сестру й утікла до Польщі слідом за німцями. Ще й не сама, а з коханцем. Який її покинув. Після чого вона з Катовіце притьопала додому. А мама закидала батькові те, що він міг піти на війну (в сорок першому йому було якраз вісімнадцять), але прикрився тим, ніби мусив доглядати за хворою матір’ю. У війну батько працював на заводі. З того часу він роботи не міняв і за сорок років дійшов до головного технолога. Якби він не був на окупованій території, то міг би вступити в партію і стати головним інженером, а то й директором свого «Червоного екскаватора». Батько був надзвичайно здібний до всякої техніки. Але в дитинстві він перехворів на віспу.
Мама на віспу не хворіла. Вона була красунею. Але вона ніколи не була певна себе і всього боялася. Коли серед ночі люди з наганами арештували її батька, їй ледве виповнилося дванадцять років.
Мені важко уявити, яку б вона пару могла собі вибрати, якби не одвічний страх та не брак вільних чоловіків зразу по війні.
Після цих кухонних бійок я довго не міг заснути. Я думав про те, де б і ким би я тепер був, якби вона тоді з Польщі рушила на Париж, на Лондон або на Сан-Франциско.
Алекс сказав мені, що його батьки приїдуть до них на День Подяки, і що я міг би тоді побалакати з ними.
— А коли у вас це свято?
— В четвер. Через тиждень.
— Це добре. Бо в п’ятницю я відлітаю додому.
— Тільки, будь ласка, без магнітофона.
— Гаразд. А ти скажеш мені, на котру годину приходити?
— Звичайно!
Ні до, ані під час Дня Подяки він мені не передзвонив. Мабуть, вирішив, що це мене зупинить. Я просидів під телефоном до смерку, а тоді, не довго думаючи, прихопив заповітну пляшку «перцівки» і поспішив до Алекса. Мабуть, вони зараз всі за столом. Нехай думають що хочуть. Мені нема що втрачати. Вони ж не можуть не впустити мене.
Алексова жінка відчинила двері й по-братськи обняла мене. От де витримка!
Все, що треба, вони вже, здається, відподякували. Посеред столу замість індички пишалося блюдо з пирогом. Пахло кавою. Гості розбрелися по хаті й голосно розмовляли. Дехто стояв на подвір’ї, половину якого займав басейн, обсаджений хризантемами. Мене представили всім, хто трапився під руку, але хто з них був родичем, а хто другом сім’ї, я, звичайно, не розібрав. Володимира Савчука, батька Алекса, серед них не було. А мати палила надворі й голосно розповідала комусь щось дотепне. Я зрозумів, що це вона, з акценту.
— А де ж твій батько? — спитав я Алекса.
Він сказав, що нагорі, але попросив мене не обтяжувати старого. У вересні Волтеру зробили операцію на серце. Лікарі задоволені результатами, але від анестезії йому щось зробилося з пам’яттю. Тепер він у найдрібніших деталях пам’ятає все, що з ним було замолоду, але не знає, чим він щойно обідав.
Я налив собі вина й піднявся на другий поверх. Будинок у Алекса був не новий, але й не старий. У ньому було все, що треба з погляду зручностей, меблів та апаратури, але якось дуже по-мінімуму. Ясна річ, не рівняти до моєї двокімнатної «хрущоби», але за їхніми стандартами то досить скромно. Як на сімдесят тисяч, котрі він мусить заробляти на рік. А то й більше. На те він і керівник невеликого, але власного бізнесу. Треба його запитати. Із країнознавчого інтересу.
Хтось ззаду гукнув мене. Я обернувся й побачив Володимира Савчука. Алекс представив мене і пішов до гостей.
Старий добре зберігся. Чиста шкіра, ясний погляд, розпрямлена спина. У нас би він, якби й дожив до сімдесяти-скільки-йому-там років, то не в такій формі.
Почувши, звідки я, він звернувся до мене українською мовою, тоді під час розмови раз по раз укидав російські слова й цілі речення, доки не перейшов на російську. А коли я, щоб потрафити ветеранові, зробив те саме, він знов, мабуть непомітно для себе, перескочив на українську.
Я похвалив його мову й спитав, де саме він нею спілкується. «Мабуть, у громаді?»
Савчук відповів, що десь на початку п’ятдесятих років він підходив до місцевих українців, але коли вони дізналися, що він служив у РОА, то не схотіли мати з ним справу.
Я сказав, що чув від Алекса його історію й хотів би розпитати його самого.
— Про що?
— Про деталі. Те, чого не прочитаєш у книжках. Про те, як усе було насправді.
— Навіщо це Вам?
— Просто так.
— Просто так не буває.
Сказавши це, старий зробив рух у бік сходів.
Я скоромовкою кинувся пояснювати йому цінність кожного окремо взятого життя. Безцінність знання, без якого ми — як сліпі. Бо за будь-яким життєписом стоїть трагізм історії. Який від нас ховали. Тому наше завдання — дізнатися про нього.
— Навіщо?
— Щоб знати.
— Для чого?
— Щоб пишатися!
— Чим? Тим, що нас оточили? Чи тим, що я тікав?
— Але ж Ви не мали вибору! В тому ж то і полягає трагедія! Маленької людини. Яка за будь-яких умов стає жертвою. Потрапляє між жорнами історії! Тому що...
— Вибір завжди є, — раптом урвав він мене так, неначе щось згадав.
Я замовк, бо зрозумів, що старий зараз може повідати мені те, чого я не встиг почути від своїх батьків.
Але він лише впав у задуму.
— Ви казали, — нагадав я йому, — про вибір.
— Так, — сказав він, — так. Я стояв за три метри від них. Я чув, як вони розмовляють. Але вони мене не бачили. Бо я був у затінку. Потім, коли вони отако повернулися до мене спинами, я побіг. Я тоді не думав, що роблю вибір. Я просто драпав. І це все змінило.
Він довго мовчав, а я чекав продовження.
— Інакше нічого б не було. — Сказав він, і тут його покликали.
Я допив вино і, не прощаючись, вийшов із хати. Завтра о сьомій ранку мені треба бути в аеропорту.
— Почекайте! — гукнув мене з ґанку батько Алекса.
Я підійшов до нього.
— А як Вас, пробачте, звати? Ви казали, але вже, знаєте, пам’ять не та...
— Олексій.
— А по батькові?
— Володимирович.
— А прізвище?
— Савченко.
Старий перехнябив голову, наче вдивлявся в криницю. Минуло кілька секунд, перш ніж він там щось розгледів.
— Я розумію... — видихнув він, зайшов у хату і причинив двері.

1999