Звукоряд - анархічний, як і
під час світотворення
місце собі виборюють
звуки у мушлі вуха,
в обшивку втиснувшись смачно
гатять ногами
у барабанну
тягнуть на себе
ковдру мембрани
нервове тіло оголюючи

Стихлий, зм'яклий, здурілий
думаєш чарку несмілу:
Так! Голий же, голий!
Він багато мовчить, нахилившись над фном
/що за кашель у залі? Йолопе, тихо!/
Він до деки холодної тулить чоло
і мовчить. Як сльоза, за німецьке жабо
стікає усмішка, батьківськи велика.

ЛІТО В УРБАНІСТИЧНОМУ ОТОЧЕННІ

1.
Запах ґуми в центрі міста
стомлено вібрує мозок
ідіотів тисяч двіста
авта стиснуті у корок
лайка. піт. святі поснулі
над катедрою фігури
вертикальними мазками
зловлені в польоті кулі
на полотнищах небесних
звуки зіткані в оркестри
проступають як слова:
Пані.
Панове.
Па-па.

2.
Алкоголь подолавши
та перші спокуси
поміж сонць до цитрин
неймовірно подібних
на уламках дзеркал
витанцьовую босий
і руками торкаю
тіла богорівні

3.
...як від ратуші тінь
що засмагла й загусла
виповняє мене
спека.
спогади.
пустка.

КІЛЬКА РЯДКІВ НА УРБАНІСТИЧНУ ТЕМУ

1.
місто як спосіб влаштування конструкцій
у простсрі
для забав типу second reality
чи преферансу
час тривання істот з фото-пожовклої
молодості
яким пхатися на природу немає
жодного сенсу
2.
місто - привид чи привід
мати коханок кілька.
потім їх забувати
як парасольки в метро

***
Собі наодинці сумую
із жовтим дірявленим листям
де песиків грається трійко
де пива застояні плеса

***
Архітектура замовкає. Голоси
видобуваються понад бруківку
і тягнуть звідти за собою стільки
північного тепла й північної нудьги,
що ладен на хуй сам піти поволі

а решту днів розкласти, ніби звиклий крам,
(аж чується - кінець таким от дням
приходить швидше за батьків зі школи)

***
в чорнилі думки загрузають
з паперу зроби літачка, чи
підслухай коханої вухо
вужем їй за пазуху зимним ...

нараз обернися на птаха
і какай
поверх всіх гімном.

***
р-раз добром зігріте серце
вік не охолоне

гай, люде! гоп, люде!

закрутилося у небі тоне
місто-човен треба
затиснувши прапор-р міцно
затягнути браву пісню

гай, люде! гоп, люде!

до бре ді ло на щодень:
усунути шкірку банана зі сходів!

***
а сірим ранком
(не таким вже й сірим,
щоб вмерти зранку)
я іду між звивин
вітрин, що скалками в обох півкулях,
знечулених кефіром і поснулих,
назустріч перспективі сонцеруху.

Хода моя непевна. Живлю духом
складну механіку тупого організму,
що крізь пустелю снів пересуває місто.

аж врешті спускаєш зі сходів
блядську свою натуру,
провадиш її у цирульню
потім - на гору. До Юра...

***
З поверхні відокремлені тіла
справляють учту. Між дзеркал вібрацій
на пальчиках крадеться кілька ґрацій
(так, ніби гратись ні з ким).

А з горла
протяла ніч
вина-в-собі ріка!

По пояс в ній - фортеп'ян і канапи
у чорних круках фраків; крізь салати
намацують коханий бюст крилаті
системи стравоходів, аж нема де
хоч змерзлого завважити тому кінця ...

Пустує, стерво.
Їй червоне до лиця.

***
Він не актор, що досконало грає
завчену напам'ять роль.
Він ж бо - герой.
А ми - лайно.

У ложах, на балконі, у партері
із шиком відчинив для нас він двері,
приймаючи в обійми теплі м'ясника.
Хліб-сіль - дівчатка. Пива три відра,
буфет - WC - вистава. Знов буфет.

Затиснувши долонями спітнілими білет,
як свідчення того, що ми, бувало,
коханих в карти програвали
й натомість купували пса.

Він захотів - і сотень кілька
поцілених у серце глядачів упали в прірву.
Хоч аплодисменти дістануться йому,
котрий за п'ять хвилин
помре в ґримерній,
але в наступний вечір воскресе,
щоб вкотре (всоте!) виконати монолог Шекспіра.

(пропалюючи одяг й шкіру
вростає в дух мій дух актора)

Фінальна сцена. Дами мліють. Півтонни шовку впало вниз.
Поправить ґрим і ще героєм на сцені з'явиться на біс.

***
Час харчування - випадковість.
Як і сон надвечір.
На срібному тарелі між сосисок -
дві предтечі
лінивогорілиць собі лежання
на осені канапах і у ваннах
по вінця - оселедцями, що саме
в розпорений живіт, як палець в рану,
вузьку і теплу - ранішні газети
виделкою гербарій знимок: де ти?

Розвішані на стінах телефонні сіті -
напоготові...
На ніч алкоголі - в житі.