Тимофій ГАВРИЛІВ

ЩОДЕННИК ОДІССЕЯ

[Якби заволілося вести щоденник або бодай робити принагідні нотатки, вони могли б виглядати цілком по-іншому, але могли б і так:]
Цьогорічне літо сухе і спекотне. Спраглося дощу. Ми всі так спраглися дощу. У погляді сонця пекуча невблаганність. Вибухають уламки, пелюстки дивоглядних квітів, краєвиди минулих настроїв. Ти бачиш там за склом своїх героїв, ти махаєш їм рукою, але вони не завважують тебе. Ти стукаєш їм п’ястуком об скло, але вони не чують. Ти гукаєш їм щосили: «Туди не йдіть. Туди не слід іти. Вам вготовано інший шлях». — Але дарма. Тоді прагнеш назвати їхні імена, сподіваючись бодай так їх затримати, однак вони не мають імен — ти жодному з них ніколи не давав імені.
Тебе не було тут понад рік. Речі так і залишилися лежати, припадаючи порохом. Перше, що робиш — не розпаковуєш валізи і навіть не падаєш в мештах на ліжко, потягуючись, наче звільняючись від брили, наївний Сізіфе, твоя самовпевненість, скажу тобі, не знає меж. Твоя самовпевненість ховає глибокий сумнів: а, може, це все не те і нічого не варте. Гортаєш нотатник і під цим днем і цією годиною дійсно знаходиш запис, який відповідає ситуації: «Повернення в кімнату, в якій колись доводилося часто бувати і навіть жити, завжди супроводжується особливою цікавістю і змішаними почуттями: погляд мандрує від речі до речі, торкає їх, немовби наново вивчаючи і водночас пригадуючи їх, їхні властивості, які сповідують особливі закони метаморфози, не залежні від твого стану, їхні особливості, їхній стосунок до тебе і твій стосунок до них, їхній вигляд і розташування тоді і тепер. Часто з не менш змішаними почуттями доводиться констатувати появу нових, чужих тобі, речей і відсутність інших, обриси і образи яких зринають унаслідок доторкання пам’яті до часу. Таке повернення і пригадування відкриває глибинність і неперервність у речуванні речей. Побачення зі старим помешканням — наче зустріч із давнім другом. Ніхто не спитає тебе, скільки в тебе таких друзів».
Ти досі так і не замислювався над тим, що спонукало тебе робити час від часу нотатки. Чому перечитуючи, одні викреслюєш, інші залишаєш. Невже гадаєш сплести павутину, в яку нема-нема та й потраплять твої примарні герої. Сукаєш історію, щоб упіймати персонажа. Що за історія без героя?
Втомлений мозок снує дивовижні запитання, свавільно роз’єднуючи одні ланцюги і з’єднуючи їх з іншими. Як може те, що має відбутися, відбутися до

того, як має відбутися? Тисячі років, а ми ще ніколи не були так далеко від відповіді на наше головне питання. Нам треба його повторювати, як повторюють молитву, як старі люди повторюють молитву: перед сном, перед їдою, перед справою — інакше забудемо, як звучить.
Писати хотіти і писати мусіти. І не знати, що імперативніше. Як гадаєш ти, Луцію? Хто той вродливий юнак чи сивий мудрець, якому ти надсилав листи? Хто він, котрий ставив питання, на які ти упродовж сторінок не мав жодної відповіді, прикриваючи своє немання добрими, збіса добрими думками?
Для них ти просто неприсутній. Вони не відають про тебе. Вони навіть не здогадуються про твоє існування. Для них тебе немає. З їхньої перспективи існують вони, а не ти. В найкращому випадку вони тебе не помічають. Їм не до тебе.
Даймо їм їхній спокій, цим онукам Босха і похресникам Бранта. Хай вирушають у своє останнє плавання. Ось виходить у море пінас. Помахаймо йому зашмарканими хустинками. Ще мить, і він зникне в далечині, але спочатку зникнуть наґлянцовані, наче пряжка військового ременя, літери л е т ю ч и й г о л л а н д е ц ь. Щасливого тобі плавання, голландцю.
Іноді навідується Траклеве. Тоді зацвітає сад, укритий снігом. Тоді чуєш галасливих дітей за муром: «Гляньте, гляньте! У скнарного велета сад цвіте». — Ти не передбачав у своїй історії жодного велета. Ти не сподівався такого розвитку подій. Твоя історія продовжує писатися без тебе. Твоя нечітка конфігурація усамостійнилася, напнута павутина, в яку ніхто не впіймався, і ти не маєш на неї більше ніякого впливу, відтак залишається йти за нею, вслід її несподіваним колізіям.
Майстерня, в якій вони зупинилися, лежала напроти Голосіївського парку — цілком імовірно, що сьогодні вона вгорі за Бессарабкою, або внизу на Подолі чи деінде. Цілком можливо, що там уже не чути степових відмін твоєї мови (прагнеш захистити її, твою останню опцію, безіменних протагоністів, і з прикротою очікуєш, що одного дня вони вчинять бунт і відмовляться від твоєї нікомунепотрібної мови, помінявши її на перспективнішу, що вони звинуватять тебе в ошуканстві, нібито саме твоя мова заважає їм стати нормальними героями).
Ти погано знаєш столицю твого нашвидкуруч зшитого царства, невибродженого міфа, мов невистояного вина, такого собі Kuddelmuddel. Втім, це все-таки більше, ніж столиця знає про тебе: про тебе вона не знає нічого. Майстерня, наповнена театральним реквізитом — костюмами, сукнями, масками, капелюшками, книжками — здебільшого про театр і кіно, кіно і театр — un, deux, trois, quatre. На кожній стіні фотографії і колажі фотопортретів. У кутку вітальні, якщо входити з коридору, манекен. Він і став каменем їхнього спотикання, їхнім загадковим і загадкарським Сфінксом.
Наше життя — то маленький концерт. Чому, властиво, маленький? Наше життя — то великий концерт.
Вони вкидають тебе у депресію. Вони навіюють невимовну скруху. Але ти далі йдеш услід за ними, навідуючи їхнє товариство, клуб почесних мерців, в їхніх приміщеннях тепло і затишно, тебе ніхто не шукатиме, а якби шукав, то не знайде. Вони вкрай люб’язні, вони кажуть «прошу» і «дякую», так що ти не можеш відмовитися.
Коли сонце зайде, рештки колись великого каравану повернуть на Схід.
Шанс вибрати. Вибрати по-іншому. Всі форми вибирання — то завжди вибирання між життям і нежиттям. Поряд з мовою твій інший неоціненний дар, який завжди залишається в тіні, без якого однак ти в найкращому випадку — літературна лялька, віддана на ласку того, хто ословлює тебе й урухомлює, — дар вибирання, казання так і ні, невибирання як форми вибирання і навіть дар мовчання, коли від тебе конче хочуть домогтися твого «так» або «ні». І коли вони тобі всі набридають, ти кажеш їм роздратовано «так-так-так»; вони вдають, звичайно, що образилися, кажуть «дикун» або щось подібне, однак ти знаєш невисоку ціну їхнім казанням і тільки усміхаєшся — бо це твій третій неоціненний дар: усміхатися.
Північ. За опущеними жалюзі прочиненого вікна рояль. Акустика простору — величина змінна.
Цього літа його вже не зустріти. Останній пророк — а, може, останній імператор, увінчаний лаврами, помер. Ти припіднімаєш так і не купленого солом’яного бриля і кажеш: «Король помер! Хай живе король!»
Чолом, цісарю. Morituri te salutant.
Пігмаліон: «Мені хочеться виліплювати її, знову і знову, і знати, що так ніколи і не вдасться зробити її іншою, ніж вона є».
На білому обрусі кришталеві келихи з французьким шампанським, величезні тарелі саксонської порцеляни, срібні ножі унд виделки, гер обер, який ловить кожний твій порух, погляд, слово, що аж не рухаєшся, не дивишся, мовчиш. «Завтра ми летимо до приятелів у Лондон». Ай сі.
Переповідаємо відомі, іноді не відомі історії. Чому не переповідаємо своїх історій? Чому не переповідаємо цікаво? Чому втратили дар оповідачів? Адже Джойс теж наратор. І Бекет. Чому сіріє наше вбрання? Наші звички? Звичаї? Де колоритні постаті? Невже зникають разом зі стрічками Фелліні й Берґмана по двадцяти і більше роках кінопрокату?
Мірабель, вогненні барви, химерні форми («серед ліан та вогняних маків»). На мурі саду «Мірабельська мелодія», строга стела зі спижевими літерами і живими локонами дикого винограду. З царства дерев’яних карликів видно вікна палацу. Коли ми увічнимо все, тоді кожний сквер, кожна вулиця, кожний дім перетворяться на музей. Ти хотів би жити в музеї? В кожному разі ти не хотів би жити в порожнечі, де ні минулого, ні майбутнього. Тому кшталтуєш свій простір, в якому, все ще сподіваєшся, колись захочуть оселитися твої герої. Ти ладний їм забути, що вони зречуться твоєї нікомунепотрібної [комуонанужної] мови. Ти готовий визнати за ними цю важливу конфесійну вільноту, ще одну частку їхньої неоднозначної суверенности. Можливо, коли ти визрієш, щоб визнати всі інші частки їхньої суверенности, вони нарешті стануть повнокровними героями, можливо, навіть оберуть собі свої імена — але в чому полягатиме тоді твоє авторство?
Стосунки з ними починають формувати твій профіль. Ти передбачав, що рано чи пізно це станеться, що колись буде soweit. Даруєш їй букет польових квітів. Не люблю натюрмортів, каже. Викреслюєш і змінюєш жанр. Легкий трем пробігає квітами. Тобі залишається аркуш паперу, змережаний осцилографом.
Як і кожне мистецтво, яке треба осягати протягом цілого життя.
Ось один з них стає на канат, внизу заворожений натовп. Раптом все вибухає оплесками, і нестійка рівновага порушується. «Моне малював маки» і «Я люблю імпресіоністів».
Він писав книжку. Ти запам’ятав його усміх і тон, що його треба було вміти слухати. Всі ці Фолкнери з мустанґами, Фітцджеральди з лагідними ночами, Великі Ґетсбі, Камінґзи, Гемінґвеї, «ми всі втрачене покоління», Драйзер, амерікен треджеді. Він пише її досі. Коли ти його зустрічаєш, він мило всміхається і ледь нахиляє голову вітаючись. Книжка стає щораз кращою і щораз автор переростає власний твір. Якби так творив Господь, нас би досі не було.
І якщо хтось почне вимагати доказів, ти безсило розведеш руками. Це так само смішно і недоречно, як вимагати доказів Твого існування.
Час проростає химерами. «Ми готуємо інженерів людських душ», — чуєш бадьоре рапортування. Здригаєшся, коли лунає твоє прізвище.
У їхній приватній колекції картина: «Мрійники». Вони не знають, кому вона належить. Вони не знають, кому належить цей погано склепаний кіч. Хтось колись дописав унизу текстовий супровід: «Нас п’ятдесят мільйонів». Поряд, вже іншою рукою: «Дедалі частіше ми перестаємо мріяти».
У сусідньому будинку з хрускотом полетіла шиба. Проторохтіла вантажівка. Продеренчав останній автобус, складений на лікінському автобусному заводі. Долинули невиразні голоси запізнілих перехожих.
Старий корабель, створений великим корабелом Себастяном Брантом, розколовся. Трагедії не сталося: корабель давно стояв пришвартований у тихій гавані. А може, ніколи й не виходив у широке море? Може, вся бравурна метушня команди лише, щоб замилити очі знудьгованим пасажирам, які втомилися повторювати своє колижминарештіприбудемо.
У колі бахусів, за розмовою. З розмови: «Антонич був хрущем». — «Антонич жив на вишнях». — «На вишнях тих, що їх оспівував Шевченко».
Хочеться спати, спати, спати (цитуєш по пам’яті Кашпіровського).
Тут інші властивості відстаней. Властивості простору, кольору, перспективи. Це одне з твоїх ательє, де виникають ескізи, які не ввійдуть в основний альбом.
Арфа грала двічі: коли король освідчувався в коханні до дружини свого графа і коли граф карався, довідавшись про це.
Ми її дух, її герої, її самовидці, її літописці. Ми беремо в ній посильну участь. Наша самотність потребує маленьких дійств, за якими збирається некликана спільнота. Промайнулі думки, обличчя, клапті розмов, великі тексти, що відокремлюються задля власної екзистенції, цигарковий дим на неоновому світлі, червоне жевріння в погаслому залі, коли йде фільм, червоне вино, важкий колір наших незнаних пенатів, червоне світло світлофора напроти, коли, вгорнувшись у джинсову куртку, підбиту штучним хутром, простуєш нічним містом.
Верблюд човпе пустелею. Нав’ючений дарами. Кому дар, кому тягар.
Двійко закоханих італійців шукали дороги до цісаря стольного граду. Флорентинці. Ох, ці безтурботно-веселі нащадки неперевершеної флорентинської знаті. Старокартинні купці, з гордою і владною поставою, заморські товари, тканини і прянощі, легкокрилі вітрильники і темношкірі джури; в їхніх очах, у карих очах — весь чар і розкоші і бентега їхньої підневільно-казкової батьківщини. Несамохітні пілігрими. Картинні джури картинної шляхти.
Жіноче сопрано і чоловічий тенор. Не зааплодувати не можна, бо хто, як не ми самі розповімо світові наші фантастичні історії — у нас-бо фантастичні історії? «Сам розумієш, складна штука. Але хтось мусить це зробити». — «Мусимо однак знайти того когось, котрий погодиться». — «Будемо шукати, то до віку не знайдемо» (Багато запитань залишаєш неозвученими. Багато діалогів залишаєш неототожненими. Перебуваючи в броунівському русі, вони шукають собі контексту і героїв, які б погодилися їх ословити. Ти даєш їм green card, не втручаючись у їхнє вільне плавання, повільне дрейфування).
Салю, каже Синя Борода й усміхається, дивлячись на неї. Він щоразу всміхається, коли бачить її, і погладжує сатирівську бороду.
Помешкання наче сарай або занедбана робітня. Таргани, руді пруські таргани, урбаністичні інзектуси, швидкі і спритні. Двигуни, деталі, мастила, брудні ганчірки. Батько свариться з сином. Син б’є батька і перемитнює металобрухт. На свято батько несе жовто-блакитний прапор. Підозрілі типи з опущеного вікна старого мерседеса махають синові волохатими кулачиськами і їдуть далі. Тоді син несеться сходами, мов бугай на кориду. У неділю батько збирається до церкви, син стає на порозі. Коли син святкує уродини, збираються сміхотливі цибаті дівчата. Грає музика, гоцають стіни, дзеленчать переполошені шиби. Син хоче одружуватися. Його обраниця — то липа за вікном. Однієї весни її підтяли, і син заходився розмінювати житло. Батько понуро мовчить. Син сідає на ровер, і, ніби востаннє в житті, крутить колеса своєї придзиґльованої фортуни.
Ось уже другу весну поспіль цвітуть зрубані яблуні. Але не можеш до них доторкнутися.
Коли є ця відстань, можна перекинути місток.
Коли бачиш, як вони пливуть, як з їхньої засмаженої на сонці черепашачої шкіри стікає вода, як вони невеличкими популяціями перепорхують з одного трамваю в інший, де продовжують жваву розмову ні про що, ти вкотре не можеш утриматися від порівняння; але що б ти не казав, не зарадиш. Вони щоразу незворушно казатимуть: хто вам винен? — і ти знаєш, що не зможеш дати задовільної відповіді ні собі, ні їм, нікому.
Ви опинилися знову по той бік гірського бурчака на невеличкій галявині. Він запропонував їхати автом далі. Ти запротестував. Пішки краще. Ви рушили свіжою просікою вгору. Він даремно бідкається. Його теж занесуть до її товстої родинної книжки. Щороку перед Різдвом вони виймають з ебенового секретера брунатний фоліант, сухою ганчіркою обтирають порохи, вимовляють чудернацькі імена титулованих предків — їхні останні ритуали, що залишилися від колишньої ґлорії.
На тлі стіни сусіднього панельного будинку, вифарбуваної в цегляно-червоний колір, ріс крислатий горіх з двома стовбурами. Взимку на горісі сиділи ворони, влітку шелестіло листя, восени навколо дерева бігали діти і збивали палицями плоди.
Ось здається: тримаєш в руках — а долоні порожні.
Аж доки я йому не сказав: з такою фантазією писати тобі саєнс фікшн, а не дошукуватися істини.
Перебираєш можливості покидання: йдеш, а свято триває; йдеш, коли свято закінчилося; йдеш, а свято ще не почалося.
Чому вона біжить, якщо можна скористатися метро, трамваєм, автобусом? Мусить? Muss es sein? Може, вона одна з кундерівських героїнь, якій ніяк не щастить відкрити нестерпну легкість романного буття? Вона носить ситцеві сукні в квіти. Коли бачиш ті квіти, тебе розбирає несамовита туга. Схожа туга розбирає тебе ще тоді, коли влітку опівдні сидиш на дерев’яній лаві в яблуневому садку, відковтуючи з металевого кухля свіже молоко, а навколо дзижчать огидні сільські мухи. Від їхнього дзижчання тобі стає ще маркотніше. І тоді починаєш співати їхніх пісень, яких тебе ніхто ніколи не вчив, але які, ти знаєш, так охоче виспівують вони і які їм так допомагають нічого не пам’ятати. Їхні пісні — їхні журливі діонісії. Ось скорочений перелік, славетний репертуар:
ой летіли дикі гуси
ой хмелю мій хмелю
ой на горі там женці жнуть
а також інші, що починаються на «ой».
Далі:
марічка раз-два-три
і з сиром пироги
підманула-підвела
Нещодавно їм, після сторіч відчайдушних зусиль, дозволено розширити репертуар і взяти:
ой у лузі червона калина (див. «ой»-репертуар)
пане-полковнику мій синьоокий —
оце, либонь, і все, що їм дозволено. Що їм дозволили. Що дозволили їм вони. Що дозволили вони. Що дозволили вони собі. Самі собі. От-так-от.
Непевність потребує переконливих запевнень. І тоді вони кажуть «так-так», і що наполегливіше вони такають, то більше бере сумнів. Ніхто не вірить, а вони розпачливо б’ються в груди і кажуть «Вірте!» Роблять розгублені обличчя: «Ну що це Ви?» — А що вони? Вони не вірять і кажуть: «Ви дешевий антикваріат» і додають: «Griechische und rцmische Ausgrabungen«. Їм уже ніхто ніколи не повірить. Вони самі повигадували собі імена і титули, але фальшиве звучання швидко повиводило їх на чисту воду: «Де ваш пастир, що про нього співаєте?»
Ну от, переміг. А вони кричать: Пірр! Пірр!
Вона казала: Приїжджай у мою країну, і ти дуже боявся, що приїхавши в її країну, ти вже ніколи звідти не виберешся. Вона мило всміхалася. Ти любиш, коли мило всміхаються. Ти колекціонер милих усмішок. У твоїй колекції є різні усмішки. Є, наприклад, усмішки милі, але нещирі. Їх особливо багато. Багато з них межують з погрозливим ошкіром. Вони тебе лякають в житті, проте починають розважати, коли опиняються в твоїй неоднорідній колекції. Іноді ти пробуєш котрусь приміряти собі.
А ще вона казала парміджано з м’яким «дж», після якого ти зрозумів, наскільки недолуго і кулеметно звучить твоє «пармезан». Відтоді ти, очевидно, небезпідставно побоюєшся, що маєш більше таких недолугостей і не знаєш, коли вони відкриють свою вульґарну суть, свою середньовічну латинність і лінґвофранкність. Отак потихеньку починаєш відвідувати вебсайти, гадаючи, що це вбереже тебе від ставання на граблі.
«Це наш духмяний хліб», — казали вони. «Але це серветка», — спалахував ти. «Йому просто бракує фантазії, — не зворушувалися вони. — Фантазії і доброго виховання». So ein Spielverderber.
Прогулянка парком. Між уже не зимою і ще не весною. Через дорогу побігла білиця.
«Славетна мануфактура порцеляни».
«Влітку простір ховається і відкриваються осьові лінії».
«Ополудні скликають дітей на обід: Яцеку, Іво, Аслане.»
«В кишені Ґабріель Ґарсіа Маркес. Запах Ґаяви. Розмови з Плініо Апулейо Мендосою. Які імена! На тридцятій сторінці закладка — «прем’єра: Люлю / балкон».
Марія Сибілла Меріан (1647 — 1717). «Metamorphosis insectorum surinamensium». Подорож до Сурінаму (1699 — 1701).
«Дозвілля без книжки — це смерть і похорон живої людини» (Луцій Анней Сенека).
І ще раз — Луцій Анней Сенека:
«Сам же бачиш: там, де погані закони, — погані звичаї».
Але чому, Луцію, там, де добрі закони, звичаї також погані?
Все чуєш. Маєш двері — самі шпари, в яких гуде вітер і застряють чужі слова, мов м’ясо в зубах.
Скільки ти не йшов, під ногами пересипався пісок, а вода сягала заледве до ключиць. «І ви хочете сказати, що це море?» — «Саме так». — «Хіба це море?» — «Таке наше море». — Bцhmen am Meer. Звідки їм було знати, що хвилі справжніх морів солоні і що море — то завжди море в серпні.
Ти приречений жити тут, і це втішає. Можливо, бракує екзотики. Це непогана територія для героїв, яких не існує. Проте це не остання територія. Ані твоя, ні твоїх героїв, яких не існує. Ані тебе, якого не існує, ні твоїх героїв. Хіба не ти писав у нотатнику, який гортаю: «Обмежуватися означає ставати обмеженим»?
Те, що він нікудишній політик, аж ніяк не означає, що він поганий драматург.
Він казав: «Ми всі хворі своєю невідомою хворобою», — і що я мав відповісти йому?
Галасливий ярмарок, де кожний вихваляє свій крам, а крам давно міль побила.
Моравець п’є пиво й оповідає історію:
«Мені снився жахливий сон, ніби я прокусую голову немовляті».
Швед п’є пиво й оповідає історію:
«Я бачив сон, в якому трощу зубами рибальську шхуну свого тата».
Сицилієць п’є пиво й оповідає історію:
«Я марив, що червоні лави Етни затопили Катанію».
Потім ми зустрічаємо юних угорок, знавкинь токайського вина, наших приятельок.
Я люблю моравця. Він завжди цитує Каснера, про якого я ніколи нічого не чув. Він навчив мене розрізняти між моравцями й богемцями. Він пояснив, що казати чехай — це вульґарно й політично некоректно, і що слід казати чехіен або ще краще чек ріпаблік, однак якщо ти вже претендуєш на особливу делікатність, тоді кажи ческа. Вони всі ходили на бенкет в ратуші, напередодні Сильвестра, де було море червоного вина і трохи добрих страв. Перед від’їздом угорки, сміючись, застерегли: «Пийте токайське. Ніколи не пийте дешевого вина».
Я зустрів її на коридорі. Після відвідин їхньої національної ґалереї я її інакше, як при файці з довжелезним чубуком, уявляти не уявляю.
Я думав, що мені двадцять вісім, а це вже двадцять дев’ятий.
Щоразу, коли переставала трясти пропасниця, він казав знай одне: «Mцrbisch». Вони зверталися до лікарів, однак лікарі безпорадно знизували плечима: може, morbus? Що таке Mцrbisch, ми не знаємо, і радили звертатися до експертів інших галузей.
Коли він знову западав у свої напівпритомні стани, то було чути, як він щось наспівує не відомою їм мовою, я прислухався, і мені здавалося, що це арії з «Циганського барона» в ориґіналі, проте напевне я сказати не міг.
O don fatale...
Любить себе до неможливости. Але називати його самозакоханцем було би великою кривдою. Нещодавно я і ти його бачили. Він — наша гордість.
Щоразу довшають осінні вечори,
із закапелків виглядають фавни,
виправа вересневої пори
закінчується плачем Ярославни;
беруться позолотою вали,
і ти запитуєш стурбовано, коли
ми проминемо станцію Журавне?
(ст. 60)
Адже ти з тіні. Твоя країна — то тінь. Її недоруйновані руїни і недосоловілі села, навіть на бунт і той уже не здатні, — химери тінного царства. Твоя країна — барокова, perola barocca. Її найкращі поети і найгірші політики — а інших ні поетів, ні політиків вона не знала — барокові. Тобі нічого не залишається, як будувати потьомкінські хижі хворої уяви. Скоро приїде цариця з почтом — не годиться вдаряти ліцом у ґрязь.
Ми поїдемо польовою дорогою. Дивитимемося, як достигає жито. Вітер колихатиме ситець, світитиме сонце, а в крислатому горісі потойбіч поля дріматиме вечір. І ти скажеш: «Я б хотіла залишитися тут назавжди».
«Це наші міста, де колоситься жито».
«Це — наша нашість», і ми втікаємо від ненашости, так наче враз зрозуміли, що перебуваємо в чужому домі. А його велика перевага — він завжди був у власному.
Привіт, привіт, рудий псе! Усюдисущий рудий псе. Сьогодні тут, завтра там. А післязавтра де?
Le nozze di Figaro. Комічна опера в чотирьох актах. Лібрето Лоренцо да Понте. Музика Вольфґанґа Амадея Моцарта. Початок о дев’ятнадцятій нуль нуль.
Ти прокинувся з таким добрим самопочуттям, якого вже давно не знав, крізь напередодні нещільно закриті жалюзі побачив сніг на даху будинку напроти. Ти ніяк не міг пригадати дотепні анекдоти, почуті напередодні, — анекдоти проходять крізь тебе, мов борошно через сито, мов кулі через циндряні тіла трілерних покиванів. Вони — наче твої сни, яких ти ніколи не пам’ятаєш.
Тішився ще з іншої причини — нарешті почав голитися електробритвою, шкіра більше не подразнювалася, не залишалося порізів, як після голярки. Але звичка дезінфікувати горілкою залишилася. Дехто вважав таке її використання приниженням національної пшеничної гідности. Для нього горілка була ліками, такими самими, як йод чи перекис водню — для зовнішнього вжитку. Для внутрішнього вжитку залишалися червоне та біле вина. В цій країні горілка — то перший поверх випробовання, що ти можеш. І тобі здалося, що нарешті дорослішаєш. Здалося, що ти теж можеш. Бодай отак плескати зволоженою горілкою рукою по виголених щоках — твоя профілактика й дезінфекція від бацил тінейджерівської епохи, з якою, здається, вже назавжди прощаєшся, включно з її крикливими експресіоністами й басгітарними рокбендами, залишаючи позаду весь той двадцятий вік, в якому народилися твої необґрунтовані сподівання і непоясненні страхи.
А може, його піднесений настрій був пов’язаний з іншим — близькістю її приїзду. Він уявляв, як вона подзвонить, він відчинить двері, вона стоятиме на порозі, і білі горлиці, з якими вона не розлучається ніде і ніколи, сидітимуть на її хлопчакуватих плечах.

«Треба вміти подавати себе», — казали йому, і він пробував грати паяца. Мав відчуття, що не дуже клеїлося, — не те щоб був кепським актором, найрадше причина була в тому, що він приміряв не ту роль, не того актора або не того комічного актора.
«Стороннім вхід заборонений».

О, вона знову в каштановому капелюшку. Вона купує тільки каштанові капелюшки. Вона каже, що їй сумно і що вона не знає, навіщо опинилася тут.
В порожніх пляшках з-під горілки (з перцем) — там ще довго залишатиметься нудотний запах вашої духовности.
«Не треба нам такого паломництва. Самі собі натирайте мозолі». — А ще їм страх як кортіло потрапити на tren de la fresa. Проте вони не могли потрапити на tren de la fresa, ти їм казав: ось уже безліч років, як квитки незмінно продані, а товариство, яке їх скупило, ніколи не візьме вас до себе. Воно нікого не бере до себе, жодні прохання не допоможуть! — Оскільки було вже пізно, щоб вертатися, ми знайшли запорошений palomar, де й вирішили, незважаючи на їдкий запах, перебути цю ніч, необачно наполохавши голубів.
Все, що ти міг їм дійсно запропонувати, — кілька дисконтних квитків на descenso pirata, однак треба було чекати до початку вересня, вони ж нарікали, мовляв, і так засиділися. На що ти відповідав: чому засиділися? Ми мандруємо. Ruta de palomares — такого паломництва ще ніхто не робив.
Один Тарік, а той другий — забудьмо його ім’я — коли регоче, шалено гупає ногами. А я гадав, що в них руді ноги.
Почекай до літа, він поїде, і ми повернемося до твоєї пропозиції.
Він проспав цілий семінар, присвячений gender studies, а коли його розтермосили питанням «Яка Ваша думка?», він одразу видав своє сакраментальне: «Нам не треба голих жінок. Нам треба розумних жінок. Шерше ля інтелектуалку.»
В Ікс великі очі. Коли ти це кажеш, вона питає: «Правда, в мене теж великі очі?» І ти безперечно відказуєш: «Авжеж». І коли вона йде в душ, ти знову думаєш про великі очі Ікс.
Якщо робити, то робити добре. Тебе вчили, що навіть злочин треба робити добре і що це і є, власне, естетика. Якщо хочеш бути справжнім митцем, то це єдина життєва максима, якій не слід зраджувати.
Вона любить перебувати на сцені і потребує глядача, і я не смію відмовлятися від цієї ролі самотнього глядача в приватному театрі.
Отак ми перетворюємося на містки в минуле.
Яка заворожлива краса смерти — якщо не помиляюся, ви хотіли сказати саме це. Дивно не так це, як те, що всі вам аплодували.
У теперішньому часі ми не можемо заперечити факту свого існування.
Як довго звикається до холоду і як швидко до тепла.
Ранок. Ми прокидаємося. Ми на сцені. З оркестрової ями чути приготування оркестру. Підніметься завіса — і зала вибухне оплесками. А нам доводиться рятуватися за лаштунки, кланятися на всі боки або продовжувати грати роль — так, наче нічого не сталося.
Святкуй, коли свято.
Це вже було. Ти вже десь їх бачив. Проте вони і знаку не дають, що знають тебе. Перебираєш усі історії, в яких вони могли з’являтися, проте не знаходиш жодної, яка б могла підійти. Питаєш їх, а вони теж кажуть, що не пригадують і що ти, напевно, помилився. Але це дурниці, додають вони, це не повинно тобі перешкодити приєднатися до їхнього товариства, в яке вони тебе охоче запрошують. Їхнє товариство інше, і ти б охоче приєднався до них, але твоя мова, хоч мало, має досить кон’юнктиву, щоб спровадити тебе на манівці якбишности і можебутности.
Поети стають дедалі вправнішими, дедалі недорікуватішими. І замовкають. Коли вони всі нарешті замовкнуть, їх поховають, а на камені над битим шляхом (їхня улюблена метафора) висічуть їхніми рунами таку-от епітафію:
тут похована лежить
нація поетів
подорожній зупинись
поміркуй над етім
Він один з них. Він один з наших. Ти ніколи не знав, що означає бути одним з наших. Від бутности одним з наших тобі завжди віяло Verschwцrung und Komplott, beides in einem. Проте не можна сказати, що тебе анітрохи не цікавило, що воно таке, бути одним з наших. Ти б охоче побув одним з наших, але за умови, що тільки-но не сподобається, вони тебе не триматимуть силоміць.
Я люблю це відчуття, коли я вже в автобусі, що везе мене до тебе, — кажеш ти.
Ти залишив тут квітень, стрінув її, стрінув їх, стрінув Тебе, якого ти пишеш з великої літери — одна з твоїх патетичних марнот, від яких несила відмовитися.
Коли вона бачить, що він викликає симпатію її приятельки, то любить його ще дужче. Коли вона бачить, що ним цікавиться інша, якої вона особисто не знає, тоді починається furioso.
І вона сказала: ходімо на ту гору. Там чудовий замок. Я хочу відсвяткувати там мій день народження.
Нами починають цікавитися: добре це чи погано? Це і добре, і погано.
Вона каже: нарешті фільм, якого я так спраглася. Нарешті фільм, що покидаю зал без пригнічености. Ти намагався дарувати їй якнайбільше таких ілюзій. Адже ви з краю, в якому обмаль таких, хто б покидав кінозал життя щасливим. Якось вона благально мовила: може, перейдемо в інший кінозал? Третина фільму позаду, — відповідав ти. — В іншому доведеться дивитися від середини. Вона несміливо продовжувала: нехай так, лише щоб не цей. Цього з мене досить.
Але чи пустять до іншого кінозалу посередині фільму?
Навіть якщо пустять посередині фільму до іншого кінозалу, то що це за втіха: частина одного фільму й частина другого? Як з’єднати їх в одну стрічку?
Сьогодні зібралися колишній і теперішній, перший і другий і той, хто в процесі переходу від теперішнього до колишнього, і навіть я був сьогодні тут. Якщо б це був замок, і вони взяли б мене з собою, я б неодмінно поїхав. Але якщо б я захотів вийти і сказав до них: «Зупиніться, будь ласка», — то чи зупинилися б вони тоді? Чи не сказали б вони: «Ми не можемо зупинитися. Уже відцвіли маґнолії. Ми не можемо зупинятися». І я б їхав з ними і сумно дивився би на маґнолієві гаї, що відцвіли. А потім у замку, вже після всього, вони б дістали з валізи кришталеві келихи і пляшку токайського, і я б сказав: «Будьмо!», а вона засміялася б у відповідь: «О, будьмо — стільки я вже знаю».
Я бачив їхніх селян. Вперше я розмовляв з ними у поїзді, коли ми втрьох їхали відвідати нашого Дон Кіхота. Вони привітно усміхалися, говорили м’яким верхнім діалектом, на диво, ми все розуміли.
В їхніх ремісників бичачі шиї. Вони безпосередні і п’ють вечорами пиво в кнайпах, гальба за гальбою. Вони регочуть і бесідують, а побачивши тебе, навчають, як правильно жити. Їхня правильність знуджує швидше, ніж гіркувате пиво, яке вони щедро ставлять, і ніж їхні Purzelbдume, які зацвітають під їхній задоволений регіт. Так вони ховають свій неусвідомлений сором, брутальні, мов діти. «Такі повісили мого діда», — мовив барон. Ох, Дон Кіхоте, Дон Кіхоте, мені вони нагадують санчо панс, в яких відібрали їхнього улюбленого віслюка.
І ти прийшов, коли вони всі вже порозходилися. Ти відімкнув двері, праворуч на стіні намацав червоний ґудзик вмикача. Ліфт працював. Ти виїхав на третій поверх, ти розчахнув обидві стулки дверей одночасно, і море світла жбухнуло тобі назустріч — ти знав, що це колись має статися.
Часто замислювався: до кого належиш? До шелліанців? До кіплінґіанців? Чи, може, до тих, що «педствуют»?
Зрідка, коли ти підносиш планку надто високо, вони благають: ти б спробував розмовляти по-нашому. Нє-а, кажеш ти безжально, no. Now-how. No pasarбn, і щоб остаточно розвіяти їхнє вагання-сподівання, додаєш щось на кшталт brain-drain crazy train we are dancing in the rain абощо, після чого вони, безперечно, кричать: він ненормальний, а ти напрочуд спокійно підводиш риску: nicht dass ich wьsste, ґаспада.
О, ти навіть не зчувся, як написав: свому приятелеві. З таким самим успіхом ти б не зчувся, якби написав: приятельці. Вони і досі не впевнені, йдеться про приятеля, чи про приятельку.
Не бракує сонця, але бракує твого соняшного усміху.
Ти вдався до старої, як світ, хитрості: «Я вас усіх дуже люблю», — і дивувався, наскільки вони наївні, що досі ведуться на такий дешевняк. Їх уже ніщо не врятує.
Не такі вже вони поети, коли так римують.
Весь час думаєш про таємницю чорних дроздів, про помаранчеводзьобих самців і попільно-брунатних самок. Сушиш голову і не можеш пригадати — як завжди, несподівану — розв’язку. Мордуєшся і не маєш поруч книжки, щоб погортати і знайти. Лише дивуєшся, що навіть з мертвих дроздів вона зробить важливих героїв, що навіть з мертвого дрозда вона зробить важливу птаху.

Далі