Се був раптовий вибух,
чи потоп. Не знаю.
Сльоза - шматочок раю,
мале пристанище для рибок.

***
поезіє, позуй поету,
пищи, пророч,
пискуй і плач.

***
Х.Тоде знайшов себе,
там і П.Омре.

***
Коли до сповіді лишається півкроку,
до себе четвертина, а до Бога
лишається лиш вдих на повні груди,
і груди тільки власні, не Ґертруди,
ти здійснюєш йоґ і Він веде тебе за руку,
здирає з твого тіла маску, ґрим, перуку,
лишає тебе десь посередині,
і ти вже напівбог, напівдитина.
І от коли до півночі лишаються хвилини,
і блиск очей і світло ліхтаря
зникають просто так
у подиху дитини,
що радше б спала десь на димарях.
Не спиш і ти,
не спиш, як кофеїна,
крадешся поміж зір,
несеш всіх на крилі...
... не так то й легко в небі мешкати, -
Він скаже, сину, -
тобі ще час пожити на землі...

***
Скільки ж кожного року спадає
на повіки, наповнені гноєм,
листя з дерева Параноя,
пороху з крил літака з Китаю.

Тож невже?
Так, не вже, я гадаю.
Бо повісили легінів з триста,
і, як скло, вони в землю лягли,
і Шевченкові руку потисли.

Так історії хід попередити важко,
і спинити її невловиму лавину.
А ще важче знайти золоту середину.
Тож учися уважно історії, сину.

Від батьків і сусідів, і вчительки в школі
я дізнався про всі історичні проколи,
чи приколи то були?
а може насправді
хтось ненавидів Моцарта, Кафку та Ґауді.

***
Не чути нічого:
ні вітру буйного,
ні дзвонів мідних,
ні трембіт бідних.

Не видко, до біса:
ні землі, ні лісу,
ні зір і ні хмар,
ні своїх, ні татар.

Немає нічого:
ні слова одного,
ні пісні усім.
Отак то при сім

сирота коло хати,
ні мами, ні брата,
лиш клени патлаті.

тополі і клени,
як він, ще зелені.

***
посануй мені зуби, мила
я без тебе від болю конаю
ти ще зайнята, так, я знаю,
хочу посмішка бути біла,
посануй мені серце "з перцем",
кріогенне або з запалом,
і не бійся, що буде мало
в мене крові ще два відерця

посануй мені нижче-днище
ти терпляче будеш свердлити
я хотів би тебе любити

полікуй мені крила, сила
щоб моя повернулась, ледащо
я не знаю цілителя краще

З оповідей секти Сомну
...ми сідаємо в обмежений літаком простір
з десяток мисливців за (с)нами нетерпляче чекають відльоту
я не обіцяю погоди, - чемно промовив пілот і зачинив двері за нами
з'являються борт-провідниці,
вони ж стю-арт-деси, це як їх називають в Південній Кароліні,
нагадують нам подивитись, чи незабули якір від дому;
я залажу до кишені, знаходжу хустинку, чисту,
до носа мені ті правила безпеки
з їхніми ременями, подушками і диханням
через ніс залишаюся в кишені,
примостившись на хустинці,
залажу ще далі, в сон:
починається подорож...
ключ запалення провокує мотори, фізеляжі
і гігантські швидкообертові вітряки
на подолання повітряного моря
до них приєднується ціле льотнисько
і спочатку низько, потім поступово
в салоні всі розмахують крилами
знову і знову рахують в динамік:
"як-до-бре-лі-та-ти-син-хрон-но,
ні-ко-ли-не-о-пи-ниш-ся-по-пе-ре-ду"

мить відокремлює нас від землі,
зникає мить, потім земля,
далі Сем, за ним я ...
"Сто вісім кроків назад, поворот до кінця"
летимо, наповнені по вінця
серцебиттям натовпу немає меж, з розшнурованими очима.

Хто ще з нами
про вологий від холоду сніг
поговорить, згорить і воскресне.
Так далеко занесло,
замело, задовбало, заснуло.
Мо-вже в когось минуло минуле,
сьогодення? чи може прийдешнє.

Повтікали мої однопас-ри,
пасажири, я мав на-у-в-азі,
і тепер я один, наразі
в свому часі і в свому джезі.

Бачу велетні-хмари крізь мари,
кільця в вухах, шаблі, шара-вари
так, що погляд неможу зірвати
від вікна. Може постріл гармати?

і останні новини, що з дому
крізь перетинку вух пролітають
в мозок мій потребує рому,
Порто-франко, бармени знають.

Так, останні новини, як хмари,
Що дощами спадають з неба.
Може їх і насправді нетреба,
але просто це вияв кари.

Зимно стало... Світало.
Щось зимове літало навколо.
Через мить вже закінчиться соло.
Але соло - це трохи замало.

Я так довго засну говорити
до арт-дес, замордованих серами.
Краще вип'ю "за вільну" з шоферами,
за великі, міцні ґабарити,

що ми часом зовем зорельотами.
На останніх парах долітаємо,
на останніх словах зупиняємо
наш політ, що почався суботою ...

РЕМЗАЛИ..................................................................
Старік, давай, наливай. Ну шо ти? Ми тут водку п'ємо. От вечеря вже на столі. Давай, давай, наливай.
Ти шо? Небачиш, шо я чекаю. Картопля вистигає. Відповідальний доктор на зміну, як завжди, запізнився на кілька хвилин. Провівши огляд палат і роздавши обов'язки, він зайшов до кімнати відпочинку, сів на диван і закурив сиґарету. Дівчата приготували йому каву. Міцний запах одразу розтікся по повітрі. Відділ реанімації та анестезіології на мить перетворився у "Світ Кави". Я сидів поряд. Насолоджувався цим запахом і пасивно покурював його міцні GAULOISES.
День пролетів швидко. Як завжди, наповнений відповідальною роботою. На вулиці стемніло. В кімнаті відпочинку запахло вечерею. Мене трохи знудило від цього запаху. За цілий день ні крихти в шлунку, а тут така розкіш на столі. Їжа абсолютно не дієтична і за секунду можна би було собі уявити її шкідливу дію на слизову шлунково-кишкового тракту, і на організм взагалі, з точки зору макробіотики. Але голод не тьотка, якби сказав Відповідальний, вліс не побіжить.
Я пролетів поглядом над, запітнілими від холоду морозильної камери, двома пляшками горілки, які чекали на те, щоб бути відкритими, щоб наповнити нас, нашу втому збавити. Щоб розчинитися на дрібні молекули і розтектися по цілому тілу.
"... течіть, мої маленькі вершники, течіть разом зі стрімким потоком крові, ви знаєте куди текти, звичайно, до мозку, він найбільше вас потребує, течіть, мої маленькі, не до ніг, а до очей, щоб я міг все добре бачити, але не до рук, а до вух, щоби я міг все добре чути, і не до серця, а до голови, щоб вона могла менше думати..." Їжа розкладена по тарілках. Пластикові келихи наповнені горілкою. На очах втома, голод і смуток. В такі моменти хочеться курити, стискати нікотином свої судини, стискати міцно, з кожним вдихом диму. Келихи піднято. Хто Запивайло, а хто Закусайло.
За Волю! За Багатство! За Любов!
І три дози зникають з видимого простору, ховаються по наших bodies, вже їх не видно. "... течіть, течіть, мої маленькі вершники..." Я спав перший. Десь мав дві години на відновлення сил і засвоєння їжі. Спав в ремзалі. Коли засинав на ліжку, на якому віддав Богові все, що мав, не один важкий пацієнт, враз згадав, що чотири роки тому, в понеділок, тут помирав мій дідусь. Біля нього була моя мама, тримала за руку, а він стискав її міцно і просив допомогти. Просив спокійно, але відчайдушно.
Стискав руку і просив допомогти. Як важко це згадувати. Як важко було тоді моїй мамі. Уявляєш? Тебе просить допомогти найближча людина, а ти безсильний. Нічого неможеш зробити. Зовсім нічого... Хіба бути поряд...
Я засинав і згадував це. І так ставало мені тепло від цих спогадів. Сумно і тепло. Я вдома серед цих спогадів.
Моя співробітниця якось розповіла мені один випадок. Одного разу на чергуванні десь під обід померла одна з пацієнток, за якою ретельно доглядала Зеня. А ввечері, коли лягали спати почерзі виявили, що єдине вільне ліжко є те, на якому лежала небіжчиця. Його за день звичайно продезінфікували і покварцували. Але всі відчували відразу від спання на цьому ліжку. Зеня лягла спати першою, спокійно забивши на факт.
Лежить вона на ліжку, засинає і сниться їй сон, що лежить вона на цьому ж ліжку, але тяжко хвора, і приходить до неї небіжчиця і таким поглядом на неї дивиться, ніби жаліє її, ніби помирати їй від хвороби важкої скоро. От такий сон їй приснився.
Ремзали, як вокзали,
куди приходять і звідки відходять люди,
хто приходить, щоб відійти у довгу подорож,
з якої, можливо, не вернеться,
а хто, навпаки, повертається,
хто приходить просто когось зустріти або провести,
є й такі, хто за цим всім слідкує - це ми.