|
Мар'яна САВКА
ЧОЛОВІКИ І ЖІНКИ
1. (першопричина)
муж на імення перше
ходить нагий і сильний
ноги у землю вперши
голову в небо синє
що він там не добачив
небо до нуду чисте
гладить сонце ледаче
тіло його плечисте
коле як дрібка в оці
його неясна потреба
і затерпає в боці
і підтискає ребра
а він ще ні сном ні духом
пасе у раю маржинку
а гаддє сичить над вухом
а може ти хочеш жінку?
2. Лицарська поезія
(подражаніє Жадану)
з присвятою М.К.
жінка правду сказати - німфа хмарка ефірна
рада себе віддати наче ягня офірне
справжньому чоловіку мурові кам'яному
щоб служити довіку тільки йому одному
і віднаходить жінка зброю доброго гарту
бо кам'яному муру дуже потрібна варта
раптом якісь монголи раптом якісь чекісти
раптом заскочить голод а вже нема що їсти
і тому вона спершу смажить йому котлети
потім готує верші стріли і арбалети
і вибігає вранці з наміром не забути
перевірити шанці і захисні редути
з нею стаються часто дивні такі трафунки
сили нема завчасу скинути обладунки
так вона й засинає з піднятим заборолом
і уві сні питає чи усіх поборола
3.
як дитина тендітна ламка
очі тонуть у хмарах волого
прохолодна прозора рука
і волосся зачесане строго
я б ніколи такої не зміг
обірвати на слові і потім
як її відірвати від книг
як її відшукати у плоті
і навіщо мені це дитя
це ж не жінка іще не реальна
та прискорене серцебиття
повідомило звістку печальну
ти змінився ти здався ти влип
в гороскопах спіткнулися зорі
кожен подих її - наче схлип
кожен порух її - наче поріз
перебендя без поводиря
я блукав запорошеним містом
ліхтарі сліпувато горять
на рекламах сумнівного змісту
може все перевести на сміх
я боюсь її сміху тваринно
кожна жінка у джинсах вузьких
обпікала мене як жарина
а в моєму кварталі пітьма
цілий світ в двогодинній відключці
і блукає народ "без керма"
і не спиться сусідовій сучці
...................................................
тільки постать чи марево чи
світла тінь дуже схожа на Неї
зимні пальці до рук беручи
я не можу отямитись де я
пригорнула торкнулась чола
не питай бо надтріснуть дзеркала
я навпомацки довго ішла
я насліпо тебе відшукала
4.
дихає осінь димом і ґрипом
джазовим хрипом ефірів ранкових
ловиш на хвилі звивну як рибу
жінку із голосом чорних шовковиць
хто вона звідки хто той єдиний
в світі розгублених і випадкових
хто надихав ці чотири хвилини
жінку із голосом чорних шовковиць
просить пробачення котить округле
соло як вигірклу ягоду чорну
каже як важко покинути друга
може від того в світі мінорно
ранок просіює світло крізь сито
кава з вершками підсмажені грінки
щось починає в тобі голосити
голосом чорним голосом жінки
6.
Стелила постіль сіру, наче день,
розписаний у розклад погодинно.
І раптом двері обізвались "дзень!"
- Це я.
- Тихіше, не буди дитину.
Замкнула двері. Повернула ключ.
А він припав плечима до одвірка
і пригорнув до себе обіруч,
і цілував знетямлено і гірко.
А потім знову клацнуло в замку,
так біля серця клацнуло неначе.
І шепотіла тепло у щоку:
- Гляди, щоб хто з сусідів не побачив.
8. жінка пише про старість
окуляри дістати з м'якого футляра
призбирати думок неслухняну отару
і чому ця печаль бурштинова смола
павутинка тоненька торкнулась чола
жінка пише про старість
жінка пише стискаючи пальцями скроні
на столі хазяйнують предмети сторонні
порцеляновий песик незґрабно застиг
і скидають пелюстя на жовті листи
дві троянди багряно-червоні
часом жінка виймає забутих роками
перламутрових нетлей із закутків рами
затискає олівчик у пальці старі
і віконця викреслює в календарі
ціле лихо із календарями
час відмірює кроки... в кімнаті задуха
час іде... відпрацьовані вічністю рухи
ціле лихо бо вишиті хрестиком дні
зависають надовго на сірій стіні
щоб раптово злетіти як мухи
призбирати б і їх але як але де там
жінка в тиші плете павутиння сюжету
та вривається нитка - чи в грудях пече
чи година на краплі до хворих очей
розмиваються контури і силуети
вечоріє і холодом тягне у шпарку
порцеляновий песик тримає циґарку
жінка пише і пише... навіщо? чому?
а вона промовчить зафіранить пітьму
і позначить останню ремарку
***
ці саркофаги в яких кілометри емоцій
сльози і посмішки самими лишень очима
кутики вуст які посміхаються сумно
ці поцілунки у рамцях цензури
Марлен
хто увібгав твою молодість в згортки тугі
ці кінострічки з оплавленим серцем від туги
ці кіномани лікують задавнену старість
і засипають сніги необметені східці
до руїн кіноклубу
то кого ж покохала Марлен?
хто гарячим чолом опікав цю холодну долоню
і малював на ослизлій стіні бомбосховища
цей арійський довершений профіль
чи чуєш Марлен?
ця мелодія пісня пісень передзвінна солодка
повертає навспак кілометри роки повертання
на старому екрані жовті підпалини часу
посмішка суму - самими лишень очима
і хто пам'ятає кого покохала Марлен?
Ванесса
Був солдат без армії і чину.
(Та, як маєш весла, - то греби).
Що найбільше видає мужчину -
це саме бажання боротьби.
Все якось не солодко, не гірко,
та одного разу крізь пітьму
дівчинка, Ванесса, кінозірка,
дивно посміхнулася йому.
Ще тоді, в клозеті військкомату,
він зірвав портрет її, тоді.
Так її тримати - наче мати
всю до грама ляльку Параді.
На своїх, на хуторянських кресах
бойового подвигу не жди.
Кінозірка, дівчинка, Ванесса -
світла, як дорога в нікуди.
Ділить світ безжальна бісектриса
на щасливих і на... навпаки.
Дівчинка, француженка, актриса -
наші не зустрінуться зірки.
Де він падав, під які колеса,
де вмирав від вогнепальних ран?..
Лялька порцелянова, Ванесса,
посмішкою спалює екран.
На руках старої санітарки,
з харковинням крові й пилюги,
вийшла з хлопця невеличка хмарка -
розійшлися їхні береги.
Прохурчало потягом-експресом
короткометражного життя.
І стояла дівчинка - Ванесса -
на лункій межі у забуття.
***
траскають кроки і раз... раз
кублиться ранок волого
суне по стеблах асфальтових трас
сіро-зелена стонога
хто тобі видав безслівно наказ
чоботом землю пороти
траскають кроки і раз... раз
сіро-зеленої роти
і відкриває рота роти
пісня із обертонів
і прогинаються кляті мости
наче хвости пітонів
пісня про те що зими через дві
як доживу звичайно
не зогнию в земляному рові
і не застрелюсь з одчаю
люба побачу тебе до сліз
хочу лише додому
пісня як потяг летить під укіс
скроні затисла втома
а за плечима... не повертай
голову в жодному разі
степ розгортається як китай
з сонцем палючих азій
землю пороти тобі чобітьми
ноги свинцем налито
скільки іще до тієї зими
в розпалі перше літо
***
нетривка як сон станційна тиша
голубий пейзаж із голубами
жінка білу булочку покрише
буфери побуцають лобами
попливе перончик наче острів
ми пообіймаємось очима
цей гудок упевнений як постріл
цей вагон відходить безпричинно
голубий пейзаж із голубами
запливе у пам'яті загати
буцаються буфери лобами
...а тепер забутися - і спати...
|