ФІЛКАМ

Частина перша

Втрачений рай

1.
Влітку 2001 року мені трапилося бути в Івано-Франківську. Хто не знає, це такедагідне і доволі тихе місто у Передкарпатті, в якому живе чверть мільйона люду, частина якого продовжує називати своє місто по-старому - Станіславом.

Того року тамтешня влада робила все, щоб зовнішній вигляд Івано-Франківська якнайбільше відповідав його старій назві. Інакше кажучи, в місті йшла ґрандіозна реконструкція, як запевняли через місцеві газети архітектори, щоб відновити історичну забудову міста. Тож мій приїзд сюди відбувся у часі, коли на обличчі Івано-Франківська почали проявлятися архітектурні риси його предка Станіслава. Це виглядало так, ніби у нашого сучасника раптом пробудилася генетична пам'ять про усіх його прадідів аж до Адама. Місто здавалося розгубленим, ніби новонароджений малюк із досвідом та знаннями древнього старця. Якщо ж бути точнішим, я потрапив саме на пологи цієї химерної місто-істоти, якої ще ніби й н було, але всі ознаки появи якої були очевидні.

Відчуття відсутності міста як місця в той час було таким сильним, що від першої і до останньої хвилини мого перебування тут я мав сумніви щодо реальності всього того, що зі мною відбувалося.

Я вийшов із потяга о п'ятій годині ранку і перше, ніж іти до готелю, надумав прогулятися центром міста, в якому давно вже не був. Оминаючи вириті траншеї та котловани, купи будівельного сміття, тротуарної плитки та якісь труби, я дійшов до Вічового майдану. На тому місці, де мав би стояти фонтан, стояв Парадокс - один із небагатьох моїх франківських знайомих. Тут треба зробити ще один зиґзаґ у моїй і без того плутаній розповіді. Бо скажете, приїхав до Франківська, гуляючи йшов до готелю, а тут якийсь Парадокс, який ніби навмисне чекав мене вдосвіта на Вічовому майдані та ще й на тому місці, де, за моїми припущеннями мав би бути фонтан.

Я вже віддавна помічав, що деякі події зі мною відбуваються так, ніби це я сам спланував такий їх перебіг. Мої знайомі трапляються мені на очі саме тоді, коли їх поява видається найбільш доречною. Від декого з них я чую фрази, які сам щойно подумав або говорив дещо раніше. Іноді одне й тс ж слово вихоплюється в нас водночас і ми, як у дитинстві, загадуємо бажання на "бім" чи "бом". Коли вгадуємо, мій приятель весело сміється, а я бентежуся.
Такий спосіб бажаних зустрічей і спрогнозованих розмов притаманний хіба що сновидінням, коли мозок стає "сам собі режисер" і наповнює мої сни потрібними йому цієї миті персонами, словами, подіями. Буває, що я сам втручаюся в сон. Найчастіше я це роблю перед остаточним пробудженням, коли, мружачись від ранкового світла у вікні, починаю розуміти, що сон закінчився якось не так, як хотілося б. У ранковій дрімоті змушую себе повернутися в сон і додивитися його із "гепі-ендом". Самодурство, звичайно...

Але такі ось сни наяву мене бентежать. Тож до Юри Парадокса я підійшов дещо збентежений, якщо врахувати, щщ, ще їдучи в потязі, мав надію зустріти Юрка власне сьогодні. Обмін привітаннями і решту несуттєвих подробиць я пропущу, скажу лише, що Парадокс цілу ніч святкував свій день народження в кабаку, і тепер над ранок повертався усамоті додому. А зупинився на перекопаній площі він тому, що, перестрибуючи через чергову траншею, випустив із рук барсетку із документами та залишками грошей. А зважитися полізти у яму в парадному костюмі Юрко не міг. Перед ним ще лежала обламана галузка, якою він намагався підхопити свою барсетку чи хоч підтягнути її повище.

Коли я вилазив із котловану на поверхню міста, тримаючи в руці Юркову барсетку, моя нога ковзнула по глині і я, падаючи, сперся на іншу руку. Просто перед очима я побачив присипану землею шкіряну течку. "Мабуть, згуба якогось будівельного начальника", - подумав я тоді і прихопив папку із собою, надіючись уже за кілька годин повернути її щасливому власникові. ]
Лише в готелі я зрозумів, що до реконструкції міста ті різноформатні аркуші, що були в течці, не мають жодного стосунку. Тут були виписки і цитати з праць із біології та хімії, таблиці безглуздих на перший погляд розрахунків, якісь чи то літературні спроби, чи то чернетки журнальних статей, химерні фотографії і багато записів, схожих на записи у щоденнику. Не було тут лише нумерації, дат чи якихось інших ознак, які допомогли б упорядкувати все це. Не знаю чому, я взявся розв'язувати цю головоломку з реконструкції тексту. І не знаю чому вирішив почати саме з цього, очевидно, набраного на комп'ютері тексту, який займав усього неповний аркуш формату А-4. Чомусь мені здається, що невідомий автор записок почав би свою історію саме так.

2.
"Інколи трапляється так, що й сам не розумієш, до чиїх воріт біжиш. Стається так переважно тоді, коли біжиш ніби до воріт суперника, а в результаті забиваєш сам собі гол. Людям, далеким від комп'ютерних ігор, зокрема від гри ASOCCER, цю аксіому збагнути нелегко. Але кожного разу, коли я сідаю за клавіатуру, в мене виникає одне й те ж бажання: довести комусь, що насправді правий був я, а весь результат, який після "FULL TIME", висвітлений на екрані дисплею, був уже кимось запрограмований.

Згадуючий прожитий (кимось запрограмований?) день (місяць, рік, півтора року, вічність?), сприймаю пережите або як належне, або як уже побачене раніше. Або як фатум, або як дежавю. Зараз, коли дивлюся вліво, а потім направо, не можу позбутися необхідності вибору. Поглянь направо: кактус. Поглянь наліво: відчинене вікно. "Што на свєтє всєх мілєє?". Кактус чи простір за вікном?

Досить недоречним для грудня виглядає надворі туман. Тому світ сприймається більш однозначно. Кактус, хоч і колеться, але ж він - ближче. Вікно - запотіле, затуманене і там щось, за-туманне. Підходиш ближче, а це ніякий не місяць, а лише відблиск вуличного ліхтаря, у брудній, уже забльованій кимось калюжі. Мабуть, не туди подивився. Але погляд не пробивається крізь туман, та й хмари так заважають.

Досі єдиною непереборною перешкодою для мене був невиліковний вірус страху, який глибоко засів у тій частині мене, що відповідає за самозбереження. Зміна, як завжди, сталася раптово.

ТРАНК! - слово, в якому відчувається тягар, чогось, кинутого тобі на голову недоброзичливцем (письменник Неголинський назвав би його зловмисником). Нагадує звук розкраяної навпіл цегли, бетонної плити, відкоркованої пляшки пива.

ВІ! - так французи називають життя. Але це слово в теперішньому контексті нітрогеніуму недоречне. І саме тепер стає близьким і далеким.

ЛІЗАТОР! - це загладжує, це виЛИЗує, це робить лагідним і тихим. Але чому він знову дозволяє виЛІЗти сну, в якому ми всі неспокійні?

Уже наважившись, знову потрапляю у пастку, приготовану мені розумом. Необхідність визначитися зі способом стримує так само, як недавній страх перед наслідком. "Він і мінерал, і рослина, і тварина", - записано в німих книгах. Яким же чином ти забажаєш поєднатися з моїм тілом? Підказка несподівано з'являється на моніторі завислого комп'ютера: "Press any key".

3.
Кутова кімната на другому поверсі колишнього готелю "Імперіал" (у реконструйованому Франківську-Станиславі чомусь усе дуже хочеться називати старими, первісними назвами) сподобалася мені тим, що відразу за вікном починався дах якоїсь прибудови. Чомусь подумалося, що кращого варіанту для термінової втечі годі придумати. Ще не розуміючи від кого і куди я зібрався тікати, відчиняю навстіж вікно і підсовую стіл поближче до відкритого простору. Якась клаустрофобія чи що? За вікном лише серпневий вечір.

Трохи посидівши на підвіконні, поглядом знаходжу під шиферним дашком прибудови непримітну щілину. Беру зі столу і перекладаю в цей імпровізований тайник ту саму течку, з якою не розлучаюся ось уже четвертий день.

Після того, як з копиці паперів, що були у папці, мені до рук випав поліетиленовий пакет з порошком із трупних білих кристаликів, вона наче пекла мені руки. Хтоpна, чи не лежить десь там у котловані, на тому місці, де мав бути фонтан, засипаний землею напіврозкладений труп наркокур'єра, течку якого хлопці із СБ за звичаєм проґавили. А тепер без сну і спочинку опера шукають того, до чиїх рук потрапили загадкові записки невловимого власника підпільної нарколабораторії, який передав разом зі своїми записами зразок найновішого синтетичного дурман-зілля торгівцям білою смертю. Попри шаблонні газетні фрази, що з'являлися у голові, моя бурхлива уява малювала малопривабливий кінець для того, хто знайде таку папку і не побіжить одразу мельдуватися в органи.

Тільки біда в тому, що зараз я нізащо не погоджуся віддати будь-кому свою знахідку. Поки сам не розберуся, які таємниці вона ховає від світу. У пластмасовій коробочці від фотоплівки я маю дрібку відсипаного порошку із папки. Зараз ця коробочка міцно затиснута в моєму кулаці. Дивлюся у вікно, чекаючи, коли ж остаточно стемніє і настане час іти до Нарколога.

Саша Нарколог, мій земляк, який попри отримане ще в часи навчання у медакадемії прізвисько працює дитячим хірургом, так і не полишив свого гобі і досі експеремевпує з різними органічними та неорганічними речовинами. За ці чотири дні я натяками добився від нього згоди провести лабораторний аналіз одного дивного порошку на предмет "дідько його знає, що то таке". Ризик, звичайно, є, якщо мої підозри про наркотик обґрунтовані, а Саша раптом з переляку... Хоча, кому-кому, а Наркологу не випадало б стукати про такі речі.

Позавчора я про всяк випадок змінив номер у готелі, перебравшись в оцю ось кімнату-"двієчку", заплативши за обидва місця, щоб "ніхто не турбував приїжджого журналіста". Нарешті згадав, що досі жодним словом не обмовився про те, хто ж я і що роблю стільки часу в чужому місті.

Уже восьмий рік я репортерствую в одній полум'яній масовій газеті, яка спромоглася наразі визнати себе третьою гезетою у країні. Якщо і я візьмуся рахувати, як наш головред, то назвуся десь 32 репортером газети №3. Моє відрядження до Івано-Франківська закінчилося ще вчора, але мені вдалося переконати шефа, що моя присутність у місті з ґрандіозною реконструкцією має трохи затягнутися. Для цього, щоправда, довелося написати заяву на тижневу відпустку за власний рахунок. Грошей на відрядження для паризького інтерв'ю із мегазіркою-кутюрьє, прізвище якого пересічний читач вперше дізнається зі сторінок нашої газети, у редакції не шкодують. А от перебування репортера у Франківську понад норму можливе лише за його рахунок. На яку б сенсацію він не натрапив.

За час роботи репортером я звик нічим не гидитися, мало що брати близько до серця і майже нічого не боятися. Але зараз отой "вірус страху, який глибоко засів у тій частині мене, що відповідає за самозбереження", почав мені надокучати. Ускладнення, як завжди, сталося раптово.

ТРАНК! - у замкнутих дверях мого номера хтось повернув ключ з коридору, я ледь не злетів зі стільця, різко схопившись на ноги.

ВІ! - противно скрипнули двері, відчинившись до середини кімнати, мої пальці механічно відкрили коробочку, рука, дрібно тремтячи, похапцем наблизилася до рота.

ЛІЗАТОР! - у дверях стояв, вибачаючись, якийсь чоловік у плащі із ваЛІЗою в лівій руці. Білі кристалики невідомого порошку танули в мене у роті, язик обЛИЗав ураз пересохлі губи, рука зі спорожнілою коробкою від фотоплівки поЛІЗла у кишеню.

- Всі номери у готелі зайняті, адміністраторша сказала, що тут є вільне ліжко, і, можливо, ви не заперечуватиме.. Я лише на одну ніч... Знаєте, я також зі Львова...

Кристалики були солоні на смак, але піднебіння заніміло, ніби на нього хтось бризнув рідким азотом.

4.
"У найдавніші часи ці дві науки були найрозвинутішими зпоміж інших. Знавці цих наук поважалися, як найбільш учені люди. Зрозуміло, мова йде про астрологію та алхімію. У 19-20 століттях до цих наук, здавалося, міцно й назавжди прилипла приставка "лже". Але на зламі тисячоліть все перемінилося.

Щодо астрології, то вона уже зараз повною мірою реабілітована. Принаймні наші дні уже важко собі уявити будь-яку масову газету без звичної вузенької колонки гороскопів на тиждень, що публікуються на останній чи передостанній сторінці. А пророцтва астрологів стосовно найважливіших подій у світі деякі ЗМІ подають так само серйозно, як і фахові коментарі політологів чи економістів. Алхімія ж досі вважається тільки прабабцею сучасної науки хімії, начебто не маючи в наш час практичного застосування.

Але виявляється, що навіть серед нинішніх учених є такі, що цілком серйозно називають себе алхіміками. Кандидат біологічних наук, доцент Львівського національного університету Тарас Ткачук належить саме до таких диваків. Своїм основним заняттям він вважає... алхімію. Передбачаючи іронічні посмішки скептиків, які читатимуть ці рядки, відразу зауважу, що алхімію пан Ткачук розуміє значно ширше, ніж звикло.

На думку Тараса Ткачука, в алхімії завжди поєднувалося кілька наук. Перш за все - це філософія, біологія та власне хімія. Я попросив ученого детальніше зупинитися на згаданих трьох аспектах алхімічної науки і пояснити, у чому ж її роль для сучасної людини.

Загальновідомо, що алхіміки (до речі, як древні, так і новітні) займалися насамперед вирішенням проблеми філософського каменя, чи філкаму, як його називає Тарас Ткачук. Власне цей безрезультатний і марний пошук загадкової речовини, здатної перетворювати неблагородний метал у дорогоцінний, спричинив зневажливе ставлення до наукових праць і досліджень алхіміків. Але, як стверджує пан Ткачук, загальноприйняте розуміння суті пошуків філкаму є дуже примітивним. Це все одно, що дослівно розуміти вживані алхіміками до назв хімічних речовин та елементів алегоричні образи "зелений лев", "плямиста пантера" чи "хвіст і кров дракона". "Відчуття таких алегорій - ось де ключ до розуміння справжньої мети алхімічних пошуків філкаму", - каже Тарас Ткачук.

Насправді, будучи деякою мірою ідеалістичними філософами, алхіміки переймалися не так матеріальною, як духовною стороною людського життя. І основне філософське завдання алхімії вони бачили у пошуку можливості поліпшити не мертвий метал, а духовну сутність людини, перетворивши неблагородну "глину" людського організму в... богорівну істоту! Так званий філософський камінь і мав стати каталізатором цього духовного перетворення.

З іншого боку, ці дослідники були матеріалістами - хіміками та біологами. Тож шляхи поліпшення людської істоти вони бачили не у якихось проповідях добра і моралі, а в цілком реальних речах - природних хімелементах. Щоб дорівнювати Богові, вважали алхіміки, людина має складатися з тих же елементів, що й Творець. Здавалося: таке завдання вирішити неможливо, адже Бог за постулатами всіх релігій - непізнаваний.

Але на поміч прийшов поширений у той час пантеїзм. Оскільки Бог є сама природа, вважали алхіміки-пантеїсти, то, визначивши шляхом розрахунку середній вміст усіх відомих хімелементів у природі, можна цю проблему розв'язати. Наступний етап - порівняльний аналіз процентного співвідношення елементів у природі з хімічним складом людини.

Ще древні алхіміки передбачали, що співвідношення "природа - людина" виявить, що людському організму бракуватиме певних хімелементів, щоб пропорційно зрівнятися з їх вмістом у природі. Тоді потрібно лише вирахувати виявлену різницю і знайти формулу речовини (чит: філкаму), вживання якої у певний спосіб переведе людину на вищий рівень пізнання світу та Бога.

У цьому контексті Тарас Ткачук так інтерпретує біблійну розповідь про гріхопадіння Адама і Єви. Перші люди, вважає науковець, мали можливість отримати філкам із природного середовища. Саме цю речовину, можливо, містив у собі так званий плід із дерева пізнання. Рослина ця, очевидно, уже не існує в сучасній флорі, але генетична пам'ять про "смак Євиного яблука" передається від покоління до покоління. І ностальгією за отим рослинним філкамом пан Ткачук пояснює пристрасть людей у всі часи до рослин із психотропними властивостями - пейоту, коноплі, мухоморів, дурману тощо. Саме через це набули поширення у світі, каже пан Тарас, пияцтво, тютюнопаління та наркоманія.

Очевидно, знайти філкам у природному середовищі неможливо. Але вирахувати його формулу і вивести синтетичне завдяки проґресу науки зараз цілком реально. У наш час відомо 105 хімічних елементів, які існують у природі. Ще древні алхіміки виділили з них 4 основних - Кисень, Водень, Вуглець та Азот. Людський організм теж містить сотню хімелементів, що зайвий раз переконує - людина таки створена "за образом і подобою". Складені Тарасом Ткачуком порівняльні таблиці свідчать, що вміст понад 80 відсотків елементів у природі та людському організмі ідентичний. Найбільша ж похибка припадає на азот - "безжиттєвий" (у перекладі з грецької) елемент, якого у природі більше, ніж у організмі людини. Тому саме якась азотомісна сполука, на думку новітніх алхіміків, має бути тим філософським каменем, який шукають тисячоліттями.

Наразі його формула невідома. Комбінацій, у які можуть скластися визначені компоненти філкаму, є безліч. Серед відомих сьогодні алкалоїдів (ці азотмісні органічні сполуки досліджувалися у першу чергу) наразі не знайшлося такого, який би на сто відсотків відповідав усім вимогам філкаму. Щоправда, пан Ткачук не виключає, що в якійсь лабораторії на протилежному боці земної кулі хтось із учених уже вивів синтєтично такий чудо-препарат. Принаймні пошуки в цьому напрямку, за словами науковця, ведуть фахівці секретних інститутів багатьох країн світу.

5.
Брат Стругацький оперся коліном на мій шлунок, налягаючи на печінку і жовчний міхур, звівся на рівні ноги, дістався до горла і, залишаючи в роті смак кислого яблука, екаючи виліз назовні. З моїх губ ще звисала жовта, густа і гірка слина, а тіло вже вкрилося гидким холодним потом. Волосся злиплося докупи і голова від того здавалася дуже маленькою, ніби стиснута купальною шапочкою. Стираючи теплу піну із рота, провів рукою по розкунйовдженій бороді. Ще учора я акуратно підрівняв її до елеґантної 3-міліметрівки, але зараз на дотик вона нагадує стару розтріпану щітку, якою до того ж щойно вимили готельний коридор. Борода чомусь здавалася чужою.

Огледівся. Викладена дешевою плиткою підлога, два облуплених рукомийники і стільки ж забитих, очевидно, унітазів, майже по вінця повних фекаліями. В одному з них розпливалися тлінні останки мого брата Стругацького. Пригадав, як надранок мене вигнала із задушливої кімнати спрага і як я добирався до туалету довгим до безконечності готельним коридором. Разом з тим прийшли усі інші спогади про події минулої ночі. Спогади були яскраві, але невпевнені. Не тому, що зраджувала пам'ять, просто саме слово події до того, що відбувалося уночі, має дуже мало стосунку. Минула ніч пройшла за всіма ознаками драми часів класицизму - із єдністю часу, простору та дії. Цілу ніч (місяць, рік, півтора року, вічність?) я просидів у готельному номері і єдиним, хто міг втрутитися в перебіг сюжету, був мій несподіваний сусіда по кімнаті. Але він після кількох моїх епатажних реплік та екстраваґантних вчинків нишком вийшов кудись посеред ночі і більше, здається, не появлявся. Але ні. Потім він ще повернувся за валізою.

Зараз я розумію, що вся моя поведінка очима стороннього повинна була здаватися більше, ніж дивною. Я, мабуть, нагадував мавпу, яку посадили за пульт космічного центру управління польотами. Серед мерехтіння моніторів, круговерті стрілок на незрозумілих циферблатах та мозаїки різноколірних кнопок мені слід було вибрати те, що необхідне саме зараз. Я був розгублений, бо раптом зрозумів, як мало знаю про цей білий-білий і гарячий світ. Я раптом дізнався, що страх має колір, простір - глибину, а час - нерухомий. Через мить я усвідомив, що насправді все навпаки. Серед безлічі відтінків червоного є той, що породжує страх, я занурився в глибини часу, а простір застиг, наче лід.

Спершу здавалося, що я бачу сни, не засинаючи. Потім я помітив, що, окрім "сну" і "не-сну", довкола існує ще безліч ілюзій, які співіснуючи творять цей багатовимірний світ, про який я не знаю нічого. Попри свою фантасмагорійність, мої видіння стосувалися лише одного конкрентного місця, одного конкретного часу, однієї конкретної дії - мого сидіння у цьому готельному номері з виряченими від подиву очима. Це було так, ніби якийсь супер-кіномеханік вирішив прокрутити через один проектор десь із сотню кінострічок одночасно. Я бачив водночас кадри фільмів, знятих різними режисерами, з різних ракурсів у різних жанрах, але все - про одне й те ж. Я зрозумів, що це і є справжній світ - непізнаваний і багатоманітний.

Але за трохи у мене з'явилася ностальгія за моїм тихим раєм - зрозумілим і лагідним. "Що ти наробив?", - спитала мене одна із істот, які часом з'являлися з вікон і стін, але в її голосі не було докору, був лише жаль. Спроба вирватися геть з павутини цього світу була важкою, все тіло горіло, пересохлі губи тріскалися, язик став шорстким. Наче в лихоманці я гортав цю товстезну Книгу Всесвіту, шукаючи в ній сторінку своєї реальності. Коли заболіли втомлені очі, я заплющив їх і заглибився в себе.

Виявляється, я міг пригадати про себе усе - кожну прожиту секунду я міг відчувати фізично. Я пам'ятав себе вчорашнього так само добре, як і себе - новонародженого малюка. Я відраховував свої дні у зворотньому напрямку, поки не заглибився у "мінус".

Якось я читав чи просто чув від якихось окультистів, що, згадуючи перед сном своє життя у зворотному порядку, можна здолати бар'єр свого народження і побачити уві сні, ким був у попередньому житті. Я вголос розсміявся над бздурами про переселення душ, чим, здається, остаточно вивів із себе мого сусіда по готельному номері. Я дійсно бачив себе до свого народтення, я справді міг до подробиць пригадати все про життя не відомих мені досі людей, які жили в незнані епохи у незвичних ландшафтах, але я відчував, що всі вони - це я, а я - лише логічне продовження їх. Звичайний нащадок своїх предків. І всі життя моїх прадідів стали моїми.

Я занурювався углиб часу, поки не набрів на густу перепону з вода і туману, за якими, як я здогадувався, заховалося найважливіше. Дощ роздавав ляпаси наліво й направо, підштовхуючи мене й моїх братів догори. Тепла вода обіймала за коліна, ніби просила пробачення за неминуче.

Я отямився від того, що вода дійсно облизала мені п'яти. Один з унітазів не витримав і виплюнув із себе на кахлі смердючу воду. Рятуючись від потопу і смороду, я вивалився у коридор. Щось невловиме змінилося у готельному інтер'єрі. Можливо, це ранкова сірість залила коридор, бо не могли ж за якусь ніч так вилиняти стіни, полущитися підлога та вицвісти килимки. Місто за вікном здавалося брудним і ще більше чужим.

Клямка дверей до мого номера піддалася напрочуд легко. Я не ввійшов, а упав у кімнату, де мене вже, виявляється, чекали. Різкий удар під коліна - і я полетів би на підлогу, якби хтось завбачливо не підхопив мене за лікті. З вивернутими доверху руками, на напівзігнутих ногах - у такій позі я застиг на той час, поки хтось невидимий уміло лазив по моїх кишенях. Вийняте з бічної кишені джинсівки моє журналістське посвідчення за мить перестало бути моїм. Чиїсь руки поклали його на стіл, де вже лежали мої ключі, нотатники, диктофон, паспорт та решта мотлоху з сумки. Поруч з усім цим добром я побачив, скосивши погляд, пару чоловічих рук. Коли мене звільнили, я впав на стілець навпроти іронічного вусатого чоловіка з хитрим поглядом.

- Де другий? - чи то мене, чи то двох ґевалів у міліцейський формі, що, відпустивши мене, залишилися стояти біля дверей, запитав вусань.

- Я журналіст, я працюю у відомій газеті. Сталася якась помилка. Я тут у відрядженні. Тобто був у відрядженні, зараз - у відпустці. Ви можете зателефонувати у Львів і переконатися, що я - це дійсно я. А краще я сам передзвоню. Дайте мені телефон.

Моя тирада не справила на присутніх жодного враження. Я поволі обдивлявся навколо, дивуючись із змін у готельному номері. Якби не знайомий шиферний дашок за вікном, я подумав би, що втрапив не туди. Це, до речі, й пояснило б такий негостинний прийом. Але цей дах прибудови - мій шлях для раптової втечі і тимчасовий притулок для загадкової течки з таємничим порошком - не давав підстав засумніватися. Вікно було щільно закритим, я ще раз уважно глянув на стіл - до папки, здається, мої гості ще не добралися. Мимохіть глянув у дзеркало, яке невідь звідки взялося у куті кімнати, і переконався, що із зачіскою й бородою у мене й справді не все гаразд.

- Відрядження... Відпустка, - міліцейський начальник ніби смакував ці не знайомі йому слова. - Так ти відпочиваєш чи працюєш? І де другий? Учора вас бачили вдвох.

- У мене був сусіда у номері, - раптом здогадався я. - Але я про нього зовсім нічого не знаю. Він зник десь посеред ночі.

Мої слова так розвеселили ментів біля дверей, що в одного з них від реготу аж злетів з голови темно-синій кашкет. Міліцейська шапка покотилася по підлозі і зупинилася біля мене. Кокарда на фуражці була незвичною. Я навіть вирішив, що мене затримала не міліція, а представники військово-повітряних сил, очевидно, як парашутиста-диверсанта. Принаймні пара крил на емблемі цих дивних правоохоронців говорила на користь такого припущення. Придивившись, я помітив між гігантськими крилами дистрофічну фігурку якогось чоловічка з мечем у руці. Неоковирний архангел був зображений на фоні велетенської земної кулі. На мене знову наповзло відчуття нереальності всього того, що тут відбувається.

Я стулив повіки, і перед очима знов замиготіли кадри нічних фантасмагорій, замерехтіли сторінки Книги Всесвіту, яка відкрилася мені минулої ночі. Знов, як тоді, я не міг зрозуміти, де "сон", де "не-сон", я почувався то актором театру абсурду, який сидить в очікуванні Годдо, то склеротиком, що, не зробивши закладки, намагається віднайти сторінку, на якій зупинив своє читання вчора. Я був немовлям із досвідом старця, не знаючи, як застосувати знання саме тут і в цю хвилину. Я здригнувся, коли прочинилися двері. У супроводі ще двох "архангелів" у кімнату зайшов Раста. Бродячий філософ, мій вірний сподвижник, невиліковний романтик, неперевершений оратор і до неможливого гуманний оптиміст - це справді був Раста, зустрітися з яким в цьому місті я хотів би за інших обставин. Його грубо посадили на крісло поруч мене.

Ще раз здригнутися мене змусив голос, який почувся з того кута, де було дзеркало:

- А можна, я їх сфотографую?

Вусань мовчки кивнув, а моє "дзеркальне відображення" вже дивилося на мене крізь приціл об'єктиву. Замість дзеркала в куті мого номера виявилися двері в суміжну кімнату. Мій двійник різко натис на спуск, і фотоспалах на мить осліпив мою душу.

7.

Раста мовчав.

Він мовчки йшов поруч зі мною, коли нас виводили сходами вниз, геть із готелю. Раста не промовив ні слова, коли на наших руках клацнули кайданки і нас заштовхали в міліцейський "уазик". Він мовчав весь той час, що ми їхали до постерунку.

Раста мовчав про те, як сумно, соромно і страшно було йому покидати стіни монастиря, коли осінь сипала стиглим листям, що липло до босих ніг, а в спину летіли прокльони монахів - учорашніх соратників і друзів. Він мовчав про грізний і безжальний перст ігумена, ніби встромлений в сонячне коло на заході, що відправляв його у вигнання без надії на повернення. Раста мовчав про дрібний камінець, що муляв йому у сандалі, взутому на босу ногу. Мертве листя, прокляття ченців, караючий жест ігумена, гострий камінець у пантофлі - роздратування збиралося йому в кутиках вуст, щоб вибухнути лайкою. Але Раста знову змовчав і навіть не озирнувся.

Коли з монастирських воріт вслід за Растою вийшов молодий інок Янамар, навздогін обидвом вигнанцям полетіло каміння. До сорому монахів, за два роки перебування Янамара в монастирі, так ніхто й не здогадався, хто він насправді. Тільки Раста розгледів у підлітку, який випадково приблудив до монастиря, те, чого не бачили очі інших ченців. Про своє відкриття він змовчав, і навіть на сповіді ігумену не сказав, що Янамар - дівчина. Але зберіг він цю таємницю тільки тому, що від народження вихований у монастирі, Раста ніколи не бачив дівчат і навіть не знав цього слова. Він знав, як виглядають люди - так, як його брати-монахи, створені за образом і подобою Бога. І ще він уявляв, які на вигляд ангели, хоча теж їх ніколи не бачив.

Якось Раста спостеріг, як купається Янамар, і на нього зійшло одкровення - саме таким має бути ангел. Згодом були ночі шаленства з Янамар у монастирському саду, які він сприймав, як дарунок Всевишнього, в нагороду за роки благочестя й набожність.

Раста та Янамар йшли від села до села, від міста до міста на захід, але не відчували втоми від мандрів. Їм часто бракувало хліба й води, осінні дощі вихолоджували їхні тіла. Але в лісах було досить плодів, джерельна вода тамувала спрагу, а вогонь зігрівав уночі. Коли ж ватра догорала, вони кохалися, зігріваючи одне одного теплом своїх тіл. І вони не вірили, що Бог прокляв їх як грішників.

Небо вже дихало близькою зимою, коли вигнанці добрели до місцевості, де починаються гори - з гомінкими, як Янамар, потоками та мовчазними, як Раста, печерами. В одній із печер, біля одного з гірських потоків подорожні облаштували зимівник. Була холодна бсзлистяна осінь, коли у верхів'ях річок нерестяться пструги і стають легкою здобиччю місцевих рибалок.

Раста псрший помітив старого рибалку і тицьнув на нього пальцем, показуючи Янамарі. За мить він засоромився свого жесту, пригадавши жорстокий перст ігумена, яким той випроваджував їх за стіни монастиря. Але жвава у бесіді Янамар вже по-приятсльськи балакала з дідом.

Старий виявився відлюдником і скромно жив у печері неподалік. Незвиклий до такої кількості гостей в своїй кам'яній оселі, він незґрабно накривав на стіл, випорпуючи з потайних місць їстівні припаси. Коли на пеньку, що слугував тут за стіл, з'явилося вино, Раста склав пальці докупи і перехрестив чашу з незнайомим досі напоєм.

- Твій жест благочестивий, але нерозумний, - усміхаючись в бороду, вимовив старець. - Цим ти ні смаку вина не покращиш, ні до раю себе не наблизиш. Ти ж, я бачу, чоловік набожний?

- Ми ченці, - несміло відказала Янамар і, наважившись, додала, - вигнанці. Ми служили Богові в монастирі, а зараз спокутуємо гріх. Хоч не чуємо за собою вини і сподіваємося, що Бог не відвернувся від нас і прийме по смерті до себе у рай.

- Смерть... Рай... - Бородань наче смакував ці не знайомі йому слова. - Те, що смерті немає, ви ще можете й не знати. Але те, що живете в раю, мали вже час зрозуміти.

- Жити в раю - значить бути з Богом, - не погодилася здивована Янамар.

- Той світ, який знає Бог, вам би видався пеклом.

- Не богохульствуй, діду!

- Це не хула. Бог справді милосердний, бо дав людині змогу пізнати лиш дрібку істинного світу, заборонивши Своєму улюбленому творінню сприймати всю складність буття. Навіть сон - ваше шосте чуття, Він відділив від світу - розділив, як темряву від світла. Той світ, який знаєте ви, є справжнім Едемом. Хіба божевільні живуть із втраченим раєм.

- Ти говориш дивні речі.

- Ци ти не ймеш мені віри?

Старий гуцул довго порпався в темному куті печери і повернувся до столу із чимось затиснутим в жмені. "Тут і камінь і гриб, і мох і намул, і кров і вогонь, спожийте із Богом", - мовлячи це, рибалка всипав у вино, налите гостям, дрібку якогось порошку. Ніби заворожені, Раста та Янамар піднесли чаші до вуст. "Пийте, бо це - кров моя, їжте, бо це - тіло моє", - продовжував блазнювати старець, і ковток за ковтком чаші спорожніли.

Стіни печери немов розтворилися. Натомість Расту та Янамар обступили потворні тварини з людськими очима та дивні істоти з поглядом змій. З мороку виповзли хижі роти без голів. Пальці без рук, що мали скручені кігті, осудливо закивали на них зверху. Гуділи невидимі труби, добуваючи звуки десь там, де закінчується слух і починається дотик. Щось липло їм до ніг і повзло через живіт і груди до горла. З диким вереском Янамар кинулася до виходу із печери.

Якийсь темношкірий чоловік у білому плащі і з флейтою став праворуч від Расти і, награючи мелодію, здавалося благальне кивнув грішному ченцеві. Різкий свист, що мав якихось п'ять нот, нагадував швидше спів птаха, ніж гру на флейті. Раста невпевнено задмухав, намагаючись відтворити почуте: "Фій-фій, фію-ю, фіть". Потрапляти в унісон було складно, але спокушений знав, що це необхідно. Раптом усе перемінилося. Печера десь зникла, довкола були тільки дерева, але не дикі, як в лісі, а тихі, як в парку. Потвори довкола уже не лякали, бо тепер не здавалися потворами. Расті стало спокійно.

...Весь той час, поки в похмурому кабінеті ще більший міліцейський начальник допитувався в нас про не зрозумілі мені речі, Раста мовчав. Він мовчав про те, як довго він шукав у горах зниклу Янамар. І як довго він ще буде її шукати. На обличчі філософа з'явилися такі туга і біль, що мені стало моторошно. По шкірі пробіг мороз, коли він врешті-решт заволав:

- А-а-с-и, е-и-и-а-и-их!

Я зблід, коли побачив, як кришиться камінь нашої в'язниці, як плавиться металева зброя наших поневолювачів, як тліє їхня одежа. Волання Расти тривало невимовне довго. Коли він замовк, я побачив, що всі ми голі-голісінькі стоїмо по коліна в піску. Першим з місця рушив Раста. Він ішов вулицями міста, перетворюючи своїм криком в руїни квартал за кварталом, В'язнучи в піску, я безсоромно побіг наголяса за Растою - божевільним і, здається, німим.

8.

"Не слова, а звуки, не фрази, а інтонації насправді є важливими. Письмо перетворило людей на заручників літер, які ми чомусь сприймаємо, як магічні знаки. Хоча насправді ніякої магії слова немає. Це мертва шкіра, одіж, обгортка, за якою прихована первісна істина. Коли емоції беруть верх, я не можу дібрати слів. Замість яскравої фрази, яку можна красиво виписати на папері, з вуст злітають тваринні ричання, шипіння і стогін.

Ще у дитинстві, приїхавши до бабусі в село, я провів простий експеримент з нашою сторожовою собакою. Шестирічним хлопцем я переконався, що пес реаґує лише на інтонацію, а не на слова. Коли я замість звичного "Бобику, до буди!" грізним голосом проказав абракадабру "машина-малина!", собака, волочачи хвіст, побрів до свого сховку. Зате на моє приятельське прохання: "Бобику, йди-но до буди..." пес ледь зреаґутав припіднятим вухом.

Недавній досвід ще раз дав зрозуміти, що інтонація голосу - наймогутніша зброя, якою володіє людина. Тільки, надаючи надто багато уваги значенню слів, людина розучилася нею користуватись. Але іноді хтось "стріляє" ненароком і єрихонські труби валять хмародери.

Здавалося, я був обережним, уникаючи предметів, що можуть містити у собі загрозу моєму існуванню. Та виявилося, що річ, яка несподівано виникає в руці справжнього вбивці - кинджал чи пляшка пива, каменюка чи перстень з алмазом, ранкова газета чи дерев'яний амулет - лише відволікає увагу. Адже уникнути удару шпаги можна, перемістившись у час, коли метал ще не був знаряддям убивства, а пістолетний постріл чи ядерний вибух розчиняються в просторі, залишаючи тільки різкий неприємний звук, від якого ще довго гірчить у роті. Зате втекти неможливо від раптових, правильно скомпонованих звуків, одного короткого, без жодного значення слова, промовленого так, між іншим.

"Вони стріляють, не цілячись та мітко, стріляють у спину, стріляють впритул. За всі ці роки можна було би звикнути. Чому ж ти не вмер дотепер?".

А ще я знаю, що Армаґеддон буде безкровним. Сурми страшного суду знищать кожного, хто не знатиме мелодії захисту".

9.

Заскреготіли гальма, але було вже запізно. Бусик злетів у кювет, і за якусь мить пролунав вибух. Авто заховалося у клубах диму, вогонь розлюченим звіром увірвався в салон. Хтось заверещав, почувся дзенькіт вибитого шкла - двері, очевидно, заклинило. Чим дужчало полум'я, тим тихішими робилися крики, що долітали до мене від місця аварії. Я біг туди, не чуючи під собою ніг.

Коли я підійшов до мікроавтобуса, він уже дотлівав, а зсередини ще чулися чиїсь стогони. Крізь розбиту шибку я кинув у згарище салону свою наплічну сумку. Туди ж полетіли мої недавно відремонтовані окуляри та годинник, подарований мені два роки тому на день народження.

Такого шансу безслідно зникнути я втратити не міг. Серед обгорілих трупів знайдуть сумку з моїми документами. Годинник і окуляри зайвий раз підтвердять, що одним із загиблих в цій жахливій автокатастрофі був я.

Учора я дійшов вслід за Растою до руїн готелю (тепер він чомусь називався "Зоря") і серед уламків цегли і шиферу відшукав свою потріпану папку. Я зробив "кораблик", відсипавши в нього трохи дивовижного порошку. Дорогою до вокзалу викинув течку туди, де раніше був фонтан, тепер поруйнований Растою.

Цю ніч перебуду в селі. Далі - в гори. Експеримент, як я вже переконався, краще проводити подалі від людей. А ще ліпше було б експериментувати, якби людей не було взагалі. Та не можу ж я знищити людство. Довелося зробити так, щоб людство позбулося мене. Зрештою результат один і той же. Щезнувши від людей, я створю собі кінець світу: якщо я не існую для світу, то й світ не існує для мене. Різниця лише в тому, що фізично я житиму.

Я той, хто пережив кінець світу. Чи не взяти собі нове ім'я? Скажімо, Ной. Але, де ж мої сини й невістки, де мої тварі по парі? Може, Адам? Чи ще краще - ЄГОВА?