Андрій Прудіус

ЕЛЬ ПУЕНТЕ

*Акведук Ель Пуенте ( з іспанської “міст“) стоїть уже друге тисячоліття. Його наказав побудувати Траян у першому столітті нашої ери: “ Нехай дає він воду, нехай дає життя“. І стоїть Ель Пуенте могутній і непорушний досьогодні, даючи життя маленькому містечку Сеґовія, що в центральній Іспанії.

 

 


Пролог

Годинник показував пів на п’яту. Перекидаючись з боку на бік, Арсен ніяк не знаходив собі місця на великому старому ліжку, яке при кожному його русі скрипіло і здригалося, неначе протестуючи присутності людини на ньому. Сон ніяк не приходив, і ніч здавалася як ніколи довгою і нудною. Врешті-решт Арсен неохоче піднявся, махнув рукою, проганяючи оту надокучливу примару сну, що вже кілька годин дражнилася з ним, поволі опустив ноги на підлогу, намацав недбало розкидані капці і почвалав на кухню. Світло, заповнивши тісне приміщення кухні, різко вдарило йому в очі. Арсен, помружившись, наче сліпий, непевною ходою рушив у напрямку мідної джезви. Джезва, залишена тут із вечора, гордо височіла понад купою немитого посуду. Він помив її під прохолодною ржавою водою, десь у шухляді намацав коробку із сірниками, запалив одного і, мов зачарований, почав спостерігати, як той поволі згорав. Так він спалив ще два сірники і врешті підніс одного до пальника. Полум’я, що раптово вихопилося з пальника, сягнуло його пальців. Арсен судомно відсмикнув руку і вилаявся. Опік був несильний, але палець почервонів і здавалося, що кров забурлила в ньому. Арсен поглянув на палець, вилаявся ще раз і, вкинувши у джезву кілька ложок запашної “арабіки” та наливши до половини тієї ж іржавої води, взявся спостерігати, як тонкі язики вогню слухняно лоскочуть днище посудини. День для нього вже розпочався. Сон, що зник разом із тим несподіваним опіком, більше йому не докучав і він, наповнивши велике глиняне горня духмяною кавою, вийшов на балкон. Місто ще спало. Вулиця була пустою, і ця незвикла пустка надавала їй таємничості. Тепле жовтувате світло жарівки, що погойдувалася у такт різкому вітрові, заливало незначну частину вулиці, вихоплюючи її з тенет цілковитої темряви. Мокра після вечірньої мрячки, розбита часом бруківка, вилискувалася на тому світлі дорогоцінними каменями, і на якусь мить Арсенові весь цей нічний світ видався нереальним та казковим. Старий клен, що стояв поруч газетного кіоску, засипаного згори його пожовклим листям, похитувався зі сторони в сторону і здавався створінням досі незбагненним і небаченим. Арсен дивився на світ незвиклим поглядом. Місяця та зірок на небі не було. Світ здавався захованим від неба, накритим пухкою ковдрою велетенських темних хмар. Арсен зробив останній ковток. Вдома залишатися не хотілося. Дім для нього з фортеці раптом перетворився на клітку – тісну, набридлу. Йому захотілося піти світ за очі, просто так, без поважної причини. Але ж, і справді, хіба людина народжена, немов отой клен, із корінням, що його міцно тримає земля?!

Арсен прикрив двері будинку. Людей на дворі не було, але він і не шукав людської компанії, швидше навпаки. Щойно віднайшовши для себе щось цінне, він не хотів ділити його з кимось ще. Ніч не підганяла його нікуди. Вона пробігала непомітно, сором’язливо, не завдаючи жодного клопоту. В сусідньому будинку спалахнуло світло. Фігура молодої жінки, що тримала в руках немовля, промайнула і зникла в глибині кімнати. Напевно, маля, прокинувшись і не побачивши поруч матусі, здійняло лемент і зараз, опинившись на її лагідних руках, заспокоїлось, повернувши собі тим криком усю ту ласку і турботу, якою воно зазвичай оповите.
Арсен втягнув ранкове повітря на повні груди. Свіжість неторканого дня враз наповнила його і йому захотілось пройтися до парку. Світанок, що ще несміливо нависав на небі, поволі стягував темну ковдру хмар. Десь за будинками заскрипів трамвай. Місто прокидалося.
Арсен ступив на тротуар і торкнувся рукою холодної вогкої огорожі парку. На дотик вона була схожа на бурульку, але руку відірвати від неї було ліньки. Він повів по огорожі пальцем, поволі просуваючись до входу. Пустка, у яку ковзнула рука, розбудила його. Арсен повернув до парку і ступив під крони столітніх дерев. Парк тут був давно, здається, ще з 17-го століття. Кажуть, за весь той час кілька разів змінював своє обличчя, але за Арсенової пам’яті завжди був однаковим. Він знав цей парк і парк знав його. Сюди він уперше запросив на прогулянку Наталю… Наталя…Її образ вже трохи стерся з Арсенової пам’яті, але тут, в парку, йому знову здалося, що він бачить світлі Наталині очі. В нього з нею було оте перше, ще незвідане до того Кохання. Усі ми рано чи пізно проходимо крізь нього і дуже рідко на ньому спиняємось. Ті невідомі, але нестримні почуття окутали Арсена, коли йому було тринадцять. Наталя була на два роки старшою від нього, а тому, коли він з нею познайомився, здалася йому дорослою і недосяжною…
В той день вони із хлопцями грали у футбол , здіймаючи шалений лемент навколо. Сусіди на дітей уваги не звертали, допоки не почувся звук розбитої шибки. Всі повиходили на балкони, а якийсь чоловік із вусами збіг сходами донизу і вхопив Арсена за вухо. Арсен, який у тій ситуації був Богу душу винен, від несподіванки скривився й почав ставати навшпиньки, аби хоч якось вгамувати біль, що від вуха розтікся на півшиї. Та картина і повстала перед очима Наталі, коли вона, сидячи на задньому сидінні батькового автомобіля, в’їхала у подвір’я свого нового будинку. Слідом за ними їхала велика вантажівка, гуркіт двигуна якої розрізав тишу, що ще хвилину тому запанувала у повітрі. Усі, немов по команді, повернули свої голови і жадібно вп’ялися поглядом у новоприбулих. У старих будинках, де всі добре знають одне одного, приїзд когось нового завжди був подією. Чоловік із вусами і сам мимоволі відпустив Арсенове вухо і тільки промовив:
— Дивися мені, щоб такого більше не було.
Арсен угукнув і, відчувши врешті-решт, що вухо вивільнилося з його цупких пальців, хутко відскочив до дерев’яної, збитої з дощок лавочки і вмостився на ній, щоб і собі поспостерігати за новоприбулими. Першим з автомобіля вийшов Наталин батько. Він був уже немолодим огрядним чоловіком середнього зросту. Вийшовши з машини, він одразу ж попрямував до вантажівки і після того, як перекинувся кількома словами з водієм, почав давати вказівки вантажникам, що розвантажували машину. Наталя, залишена наодинці, посиділа ще якусь хвилю в машині і, знудьгувавшись, вистрибнула назовні. Поглянувши в бік батька, вона невдоволено скривилась – той був зайнятий розвантажуванням автомобіля і вперто не хотів її помічати. Надувши губки, вона підійшла до лавки і подивилася на Арсена. “Ти тут живеш?”, — несподівано для нього спитала вона. “Живу…” – сконфужено відповів він. Якусь мить вона помовчала, а потім, легко торкнувшись вказівним пальцем розчервонілого вуха, нахилила до нього голову і прошепотіла: “ За що ж тебе так?”….Наталя…Арсенові здалося, що він знову чув той хвилюючий шепіт, що тендітно лоскотав його слух одного літнього дня сім років тому… Наталя…Велика крапля води несподівано впала Арсенові на обличчя і, здригнувшись, він прокинувся від тих далеких спогадів. Ранок вже настав. Неподалік хтось вигулював молодого фокстер’єра. Той бігав за палицею, що її жбурляв його господар, радісно махав своїм куцим хвостом, заривався в купи сухого листя, кумедно визираючи звідти. Арсен тільки зараз відчув, що промерз. Ранок був незатишним. Він нагадував про обов’язки. О пів на дев’яту починалися лекції. Арсен звернув з алеї і попрямував до паркової брами.

Університет у житті молодої людини був явищем унікальним. Тут збиралася молодь різних поглядів, віднаходячи якимось дивом одне одного у нескінченному потоці молодих лиць, об’єднувалася у гуртки чи неформальні компанії і поспіхом проживала останні декілька років свого переддорослого життя. Ці роки пропливали бурхливо і стрімко, наповнюючи життєвий вакуум молодої людини, що не знала, куди себе подіти у старому і сонному місті.
Арсен увійшов до аудиторії непомітно і сів за задню парту. Дівчата спереду щось жваво обговорювали та голосно сміялися , пронизуючи холодне університетське приміщення нереально дзвінким звуком. Цей звук різав Арсенові слух і, поклавши голову на парту, він закрив долонями вуха. Думати було ліньки й він байдужо напівшкляними очима почав спостерігати, як один за одним студенти наповнювали аудиторію. Хтось із ним вітався, і він невиразно відповідав. Напевно, це недоспана ніч давалася Арсенові взнаки – повіки його були важкими і світ був наповнений сонливим дурманом, що крізь розчинені двері аудиторії просочувався всередину. Арсен закліпав очима. Його поволі починала доймати нудьга, як у дверях з’явився Марко. Марко був людиною простою і добродушною. В компаніях його любили, бо завжди міг розвеселити. Арсен, побачивши Марка, мимоволі посміхнувся.
— Привіт! — викрикнув Марко. – А ти виглядаєш пожованим! Невже нарешті загубив цноту?!
І засміявся. Марко любив говорити про жінок, напевно, тому в нього ніколи не було менш-більш постійної дівчини. Він любив філософствувати про відмінність між чоловіком і жінкою і деколи, несподівано для самого себе, від майже фанатичного обожнювання жінки на початку своїх затяжних монологів, він приходив до висновку, що жінка, то кара Господня і що тримати її треба на безпечній відстані – від гріха подалі. До цих висновків він приходив зрозумілим лише для нього ходом думок,невдовзі забував їх, та при найменшому натяку в розмові про жінку нагадував собі все знову і пускався у довгі монологи з однаковим кінцем.
— То чого ти такий млявий? – спитав, наблизившись, Марко і вп’явся поглядом в Арсена, даючи зрозуміти, що вимагає пояснень.
– Я не спав уночі,– неохоче сказав Арсен, піднявши на нього погляд. Безсонна ніч шуміла в його голові засохлим листям осіннього парку.
– Не давав, може, хто? – спитав двозначно Марко і підбадьорююче підморгнув.
Арсен зітхнув.
— Не хотілося просто, от і все…
— Зрозуміло, – невдоволено сказав Марко і сів попереду Арсена.
Арсен дійсно не мав що пояснювати. Він до кінця не розумів, чого йому бракує. Це було почуття відчуження, яке огортало його вже не перший день. Люди, будинки, вулиці – все, що колись асоціювалося у нього з життям, тепер викликало нудьгу. Безцільність його існування заводила його у тупик, і він, не знаючи ані що робити, ані куди податися, сновигав містом. Друзів, яких хотілося б навідувати, Арсен не мав, а до батьків іти просто не хотілося. Вони жили окремо відтоді, як Арсенові виповнилося шість. Батько в нього був військовим у відставці і завжди непомірно пив... Лекції тяглися довго. Арсен нудьгував. Дівчата продовжували голосно сміятися і щось жваво обговорювати. Арсен піднявся і, не кажучи ні слова, вийшов у коридор. В коридорі завжди було темно. Тут студенти в очікуванні неминучого приходу професора збиралися тісними групками і стояли байдужо у гнітючому напівмороці. Арсен збіг східцями донизу і вийшов на вулицю. Сирість пронизувала до кісток. Арсен втягнув шию і затягнув замок куртки догори. Додому ще не хотілося, а йти не знав куди. Поміркувавши, вирішив зайти до мами. В неї він не був уже зо два тижні. Вона останнім часом постаріла. Обличчя, яке ще декілька років тому було гладким та свіжим, вкрилося зморшками. Це сталося так раптово, що ті, хто не бачив її довший час, не впізнавали її при зустрічі, а навіть якщо й впізнавали, то намагалися з нею не заговорювати – нікому не хотілось кривити душею, кажучи: “А ти не змінилась” чи "Добре виглядаєте". Але Арсенова мати ті зморшки переживала спокійно – вони їй дісталися у спадок від другого чоловіка. Той помер несподівано, від серцевого нападу. Поховавши його, вона одразу ж посивіла. Чорне густе волосся, напившись її туги, враз зблякло. Другого чоловіка вона любила. Вперше Арсен побачив його, коли вони ще жили з батьком. Якось він прийшов увечері і пішов вранці. Потім приходив ще декілька разів, аж поки через рік мати не розлучилася з батьком і не пішла з Арсеном жити до нього.

Арсен піднявся потрісканими дерев’яними сходами старого будинку і постукав у двері.
— Я тебе вже й не чекала, – сказала вона з докором в голосі.
Арсен не любив, коли мати починала дорікати.
— Ти ж знаєш, що я вчуся.
Мати промовчала. Арсен зайшов до кухні. Мати поставила на стіл тарілку і насипала борщу.
— Як ти там сам поживаєш? Чи вже, може, не сам?
Це запитання мати задала із ледь помітним тремтінням у голосі і завмерла в очікуванні відповіді.
— Сам. Та не скаржуся, – байдуже відмовив Арсен.
Тоді з’їв кілька ложок борщу і вирішив, що пасувало б додати ще щось:
— Мені взагалі подобається жити самому. Ані обов’язків співжиття, ані нарікань.
Мати важко переживала, що син живе не з нею. Щобільше, їй постійно здавалося, що всі дівчата не варті Арсена і хочуть його використати, а тому запитання про них вона задавала радше з якогось гнітючого страху, аніж із цікавості. Той страх сковував її, і хоч вона й розуміла, що жінка у житті Арсена – явище неминуче, все ж завжди чекала однієї відповіді. Ось і зараз, почувши, що Арсен не має нікого, вгамувала свій страх, і серце її забилось рівніше.
Вони доїли борщ і мати поставила на плиту чайник.
— Дзвонив учора твій батько. Питав за тобою. Казав мені, що покинув пити, але я його без пляшки погано уявляю…
Арсен нічого не відповів. Батька йому ніколи не бракувало. Час від часу він навідувався до нього, але це бувало настільки рідко і приносило йому так мало радості, що до наступного візиту Арсенові потрібно було вислухати не одну проповідь власного сумління. Батько вдруге не одружувався і жив тепер холостяком. В його помешканні завжди стояв протухлий запах, а на плиті – немита пательня зі слідами сніданкової яєчні. Арсен на мить подумав про батька і здригнувся, згадавши про запах.
— Мамо, то я задзвоню наприкінці тижня? – спитав він, підіймаючись з–за столу.
— Ага, подзвониш, – недовірливо пробурмотіла у відповідь.

Арсен прийшов додому і, не знімаючи одягу, впав на ліжко, мов підкошений. Подушка була пухка, як хмарина, і він потонув у ній, не встигши зімкнути очей.

Осінь розтікалася по алеї багрянцем. Арсен сидів на лавочці посеред парку, закинувши ногу на ногу. Холодне сонце, що зрідка з’являється у листопаді, простягало свої промені деревам. Арсен мимоволі мружився і розмірковував, чого ж йому бракувало. Знав, що нудьга та апатія, які присипали його останнім часом, з’явилися, як і все на цьому світі, не просто так, але звідки вони з’явились, йому було невідомо. Він роззирнувся. Навпроти сиділи дві молоді жінки з малими дітьми. Жінки шушукались і не звертали на малих уваги, а ті, позбувшись нагляду, жбурляли листям одне в одного. Ще далі якась стара сиділа з напівзаплющеними очима, відклавши вбік розгорнуту книжку. Арсен підвівся і неквапливо пішов по алеї. Він думав про душу. Бажання душі часто бувають заплутаними і незрозумілими. Вона вибаглива і примхлива. Це вам не шлунок, що, зголоднівши, подає сиґнал біди, і, вхопивши чого-будь, слухняно продовжує служити організмові. Ні, це не шлунок – це душа. Вона може просто натякати, сором’язливо торкатися вашого спокою, збуджуючи його, і в результаті спотворюватися на пустку. Годинник, здається, спішив, але Арсен вирішив перестрахуватися і додав кроку. Він мав зустрітися із Марком.

Марко спізнився, що було йому притаманним. Кожного разу, коли це ставалося, він набирав трагічно-замисленого вигляду, якому могли б позаздрити і святі із середньовічних полотен, і завжди вірив, що кожне його спізнення продиктоване кармою, а тому вибачень не вимагає.
– Де був? – спитав Арсен.
Марко опустив очі на землю і зітхнув. Арсен зрозумів, що Маркове спізнення і цього разу було продиктоване кармою, а тому вирішив залишити запитання без відповіді.
– Заскочимо у кав’ярню?
Марко пожвавішав і дав згоду.
Кав’ярня була у вузькому провулку і мала велику затемнену вітрину, що надавало їй, попри все, і стратегічного значення. Звідси можна було спостерігати життя, залишаючись непоміченим! Тут студенти могли сховатися від наївного професора, що поспішав в університет прочитати їм лекцію, при цьому зухвало витріщаючись на нього.
Марко з Арсеном вмостилися відразу навпроти вітрини і замовили коньяк з цитриною.
Марко відпив трішки коньяку і сказав:
— Що з тобою відбувається?
— Не знаю. – Арсен трохи помовчав. – Нудьга мене бере. Стає все сильнішою з кожним днем.
— Напевне, це депресія. Її важко прослідкувати і вона з’являється несподівано, наче сифіліс після ночі з незайманою.
— Навряд чи. Просто коли холоднішає, я починаю сумувати.
Вони розпрощалися, домовившись про зустріч увечері.

Вітер скаженів із кожним днем наближення зими. Він здіймався понад будинками міста і гасав, мов божевільний, його вулицями, змушуючи перехожих застрибувати у підворіття або пересуватися,підставляючи під його натиск спину. Листя раз по раз зривалося з дерев і летіло у невідомому напрямку. Арсен стояв у підворітті біля клубу і шкодував, що сюди прийшов. Вдома у нього, принаймні, було затишно, а що може бути кращим од затишку? Арсен любив ставати коло вікна з кавою і спостерігати за вулицею. Як любо дивитися, як хтось змагається зі своєю парасолею, намагаючись випрямити її під подувом вітру, а самому в той час сьорбати каву!.. Тепер він був на вулиці і, мабуть, хтось так само дивився через вікно, як вітер закидав його сюди, у підворіття. Арсен починав злитися. По-перше, йому хотілося додому, по-друге, вітер надворі стояв такий, що до клубу ніхто, напевно, і не поткнеться, і, по-третє, Марко запізнювався вже на п’ятнадцять хвилин. Арсен зіп’явся на стіну. Якісь двоє теж забігли сюди, сміючись. Вони стали поруч нього і почали цілуватися. Арсен мимохіть відвернувся, постояв ще якусь хвилю і, відчувши несумісність свого настрою із вируючими поруч пристрастями, рішуче вийшов на вулицю. Вітер, побачивши нову жертву, одразу ж накинувся на нього, намагаючись збити з ніг. Арсен закрив однією рукою обличчя і повільно почав просуватися до клубу.
Тут було пусто. Де-не-де за столиками сиділи люди, хтось, в колі небагатьох друзів, святкував день народження. Арсен підійшов до барної стійки і, взявши пиво, вмостився за столиком біля стіни. Бульбашки у гальбі ґраціозно здіймалися на поверхню і, щезнувши, знову з’являлись на дні. Арсен провів по запотілій гальбі пальцем. Життя його було безцільним. Він це розумів, і йому від тієї думки стискалося в серці,бо що може бути гіршим від безцільного життя?! Воно, мов дорога у невідомому напрямку, – йдеш, та не знаєш, куди і для чого. Арсен зітхнув. І як люди знаходять життєві інтереси?! Мабуть, вони їх не шукають і ті з’являються у них випадково. “Чому ж не з’являються у мене?“ – подумав Арсен, ображаючись на долю. Хтось грає на скрипці, хтось колекціонує старі гроші, ще хтось пише поганенькі вірші і вважає себе майстром, дере носа і вірить, що його зрозуміють нащадки, а він, Арсен, нічого того не хоче. Його не захоплюють вірші, він не вміє грати на скрипці, його не цікавлять старі гроші. Навчання цікавило його лише за тиждень до іспитів, а друзі були недовговічними… Клуб потроху почали заповнювати люди. Вони шуміли, чаркалися, цілувалися, сміялись… Десь на зламі підліткових років в Арсена з’явилося почуття самотності, здавалося, що його зраджують. Друзі, які для нього були святим і недоторканим, зникали один за одним у бермудському трикутнику кохання. Вони ніби і далі залишалися з Арсеном, але лише так – для галочки, щоб заспокоїти власне сумління. Колись нерозлучні, вони зрідка дзвонили йому і зводили усі свої розмови до опису втіх, яких вони зазнавали зі своїми пасіями. Арсен замислився над коханням. І чому люди так цінують його? Кохання не вміє володіти, ділячи – оце мені, а оце – Дружбі. Йому хочеться все і відразу. Воно часто користується своєю неосяжністю, при цьому нехтуючи всіма іншими почуттями. Воно виникає для того, щоб царювати… Музика почала грати голосніше, і пиво в гальбі закінчувалось. Арсен встав з-за столика, щоб принести ще. Він сидів тут вже биту годину. Марко не приходив. Дівчата скупчилися біля бармена і викрикували одна наперед одної свої замовлення. За стійкою сидів якийсь чоловік. В руках у нього була пуста чарка, яку він розглядав посоловілими очима. Побачивши поруч Арсена, він вхопив його за руку і сказав безапеляційним тоном, підтягуючи до себе:
— Можна тебе на хвилинку?
Арсен не любив алкоголіків. Не любив із ними розмовляти і слухати їх. Він намагався випручатися, але той йому не давав.
— Як тебе звати? – ледь виразно спитав його алкоголік.
— Арсен, – відповів, розуміючи, що від нього не відчепляться.
Алкоголік знову почав розглядати свою чарку, й Арсен почав сподіватися, що на цьому розмова скінчиться. Врешті-решт алкоголік не без зусилля відшукав очима Арсена і втупився в нього поглядом. Тоді взяв його руку, потряс її і сказав:
— А мене – Ґійом.
— Арсена не цікавило як його звати, він просто хотів щоб той відпустив його руку, але алкоголік мав іншу думку.Він сопів, не відпускаючи Арсенової руки, ніби намагався щось згадати. Врешті-решт знову поглянув на нього і сказав:
— А мене – ?Ійом!
Арсенові це почало набридати. Він вирвав долоню з руки алкоголіка і розрахувався за пиво. Хотів іти, але алкоголік впав із крісла, впіймав його за ногу і вигукнув:
— Їдь в Іспанію!
Арсен відставив пиво і почав його підіймати. Алкоголік не сперечався із силою тяжіння, й Арсенові довелося повпрівати, поки не посадив його назад у крісло.
— Їдь в Іспанію, – знову сказав він Арсенові.
— Годі вам! – вигукнув Арсен. – Десята вечора, а Ви вже набралися до чортиків!
— Справді, – несподівано для Арсена погодився алкоголік і гикнув. Він підпер голову рукою і сумними очима дивився на пляшку горілки за плечима у бармена.
Арсенові стало його шкода. Він підступився до нього ближче і спитав:
— Може Вам було б краще додому поїхати?
— Ага. Точно. Додому… – відповів алкоголік і над чимось замислився.
— То може для Вас таксі викликати?
— Я граю в оркестрі, – натомість відповів алкоголік і повернувся обличчям до Арсена.
Арсен попросив у бармена телефон і викликав таксі.
— Підіймайтесь, – сказав він алкоголікові, підставляючи плече.
— Куди ми їдемо? – спитав алкоголік.
— В Іспанію, – відповів Арсен.
Алкоголік звівся на ноги і, тримаючись за Арсена, пішов до виходу. Арсен подумав, що треба його завезти додому, бо сам він, можливо, ради собі не дасть..

— Е…Ні… – сказав таксист, поглянувши на алкоголіка.
— Перестань,– сказав Арсен, намагаючись бути фамільярним, бо у цьому місті таксист тебе інакше не послухає. – Повинен взяти його. Йому недалеко.
Алкоголік, який стояв поруч, тримаючись за ліхтар, вирішив підтвердити Арсенові слова:
— В Іспанію…

Автомобіль зі скреготом спинився, й Арсен, витягнувши алкоголіка назовні, спитав:
— А тепер куди?
Той у машині трохи відійшов і зараз махнув рукою в сторону ближнього будинку. Він ступав нерівно, спираючись на Арсенове плече. Так вони піднялись на другий поверх. Алкоголік спинився біля оббитих деревом дверей і сказав:
— Тут.
Він витяг з кишені штанів ключ і почав копирсатися у дверях. Після кількох хвилин безуспішної боротьби із замком він, залишивши ключ у дверях, поволі сповз униз і голосно засопів. Арсен однією рукою підхопив його, а другою легко відчинив двері. Алкоголік завалився всередину, ввімкнув світло і поповз на кухню. Він розчинив дверцята холодильника, витягнув пакетик молока і вилив його собі на голову.
— Заходь, – сказав він Арсенові.
Арсен увійшов, обережно обходячи калюжу молока, що розтеклася підлогою. Він підтягнув собі табуретку і сів, дивлячись, як молоко тонкими цівками текло по алкоголіковій голові. Алкоголік і собі дивився на Арсена. Так вони просиділи кілька хвилин, і Арсен нарешті сказав:
— Чого ж Ви стільки п’єте?
— П’ю, бо шукаю Гармонію, – сказав алкоголік впевнено, ніби чекав на це запитання.
— Гармонію? – перепитав Арсен. – Свій стан Ви називаєте Гармонією?
— А чому б і ні…– відповів алкоголік, відвернув голову від Арсена і знову голосно засопів, ніби намагався заснути.
— Я Вас, напевно, залишу, – сказав Арсен нерішуче – алкоголіків стан не вселяв довіри.
— Вип'ємо кави, – сказав алкоголік і звівся на ноги. Його похитувало, мов під час морського шторму, і, здавалося, що підлога ось-ось вислизне у нього з-під ніг.
“Добре, що вже хоч здатен сам на ноги стати“, - подумав Арсен і недовірливо подивився на нерівні кружляння алкоголіка кухнею.
Той тим часом поставив на плиту чайник і сів на табуретку поруч Арсена.
— Ти знаєш, що таке Гармонія? – раптом спитав він у нього.
Арсен стиснув плечима.
– Не знаєш…– протягнув алкоголік. – А таке треба знати! Без неї ніщо неможливе, ані пташка, ані небо, ані людина, ані Бог… Без неї не ростимуть трави і квіти, не літатимуть птахи і не житимуть люди. Без неї світ став би хаосом, із якого все колись виникло. На Гармонії стоїть Всесвіт і її прагне осягнути…
Арсен встав і виключив газ. Алкоголік підійшов до кухонної стінки, дістав звідти дві філіжанки, насипав до них розчинної кави і налив води. Він пив каву без цукру, прислуховуючись до ходу годинника на стіні. Арсен не міг пити – кава була надто гарячою. Він роззирнувся навколо. Кухня була чистенькою, а помитий посуд стояв у кутку. Це дещо здивувало його, бо не зовсім сходилось з його уявленням про пияків. Тут, на його думку, мав би бути протухлий запах, а ще – сліди яєчні на пательні. Кава вистигала. Вітер жбурляв у вікно засохле листя. Алкоголік вистукував пальцем по столі якусь знайому мелодію.
— І все-таки унікальна річ алкоголь, – нарешті сказав він. – Вип’єш трохи і із зайця перетворюєшся на лева, потягнеш зайвого і стаєш свинею…
Молоко на його голові засихало.
— Треба знати міру, – знаюче сказав Арсен.
— Міру встановлює людина, а як її встановлювати, коли людиною ти себе вже не почуваєш?
Проти цього доводу Арсен не мав нічого.
— Мені скоро вже сорок, а я свою Гармонію так і не осягнув. Думав, Музика допоможе мені знайти її, але вона не довершила пошуку, хоч і стала одним з елементів.
— Ви музикант?
— Я граю в оркестрі, – сказав замислено алкоголік.
Арсен одним ковтком допив каву.
— Я піду, – сказав Арсен.
— Приходь до мене завтра. Дорогу, я думаю, пам’ятатимеш, – мовив до нього алкоголік.
Арсен не чекав запрошення і не відповів нічого.
— Приходь завтра, – повторив алкоголік і стріпнув з голови молоко.

Ця зустріч, напевно, і не відбулась би, але Марко із вчорашнього вечора наче крізь землю провалився і вдома робити було нічого. “ Піду “, – махнув рукою Арсен і натягнув крізь голову светр.
Дорогу знайшов легко. “Може, він мене і не пам’ятає“, – подумав, підіймаючись сходами, Арсен, але у двері постукав.
— Арсен! – радісно вигукнув алкоголік і провів його в кімнату.
Вигляд у нього був пожований, а з рота тхнуло перегаром. Він приніс із кухні графин з водою, наповнив собі склянку і жадібно випив.
— Ти шукаєш Гармонію, – сказав він, поставивши порожню склянку на стіл, застелений зеленим полотном.
Слова його прозвучали впевнено й твердо, наче винесений суддею вердикт, і Арсен, заскочений тим вердиктом зненацька, розгублено мовив:
— Я не шукаю Гармонію.
— Шукаєш. Усі її шукають, тільки не зізнаються собі в тому, – сказав алкоголік і схрестив руки на грудях. Він закотив очі на стелю, розглядаючи люстру, і почав щось до себе промовляти. Арсен не чув, що він говорить, і йому стало трохи лячно.
— Я не шукаю Гармонії, – перелякано повторив він.
Алкоголік його ніби не слухав. Він опустився на крісло і сказав:
— Ми всі шукаємо Гармонію – вона єдина дорога до Світового Розуму. Ти повинен навчитися жити в Гармонії, бо життя без неї – марнота. Гармонія не з’являється сама по собі, вона в кожного різна й унікальна. Її треба шукати і за неї боротися…
Алкоголік замовк, замислившись над чимось.
— Тобі погано? – мовив нарешті алкоголік, наче Арсен йому про це казав раніше.
— Звідки Ви таке взяли?
— А хто ж проводить вечір у компанії незнайомого пияка?!
Він тріумфуюче посміхнувся.
“Я не пам’ятаю, як його звати“, – подумав Арсен.
— Я не знаю, як Вас звати…
— Друзі і дружина називають мене Ґійом.
— У Вас є дружина?
— Є. В Іспанії.
Ґійом на цьому на хвилю спинився й продовжив:
— Та не про це мова. Ми з тобою розмовляли про Гармонію.
— Я про неї нічого не говорив.
— Бо твій час говорити не прийшов.
Ґійом зважував слова і говорив розрахованими порціями, розставляючи де потрібно паузи.
— Гармонія – це шлях до Щастя, – сказав він і зробив паузу.
— Вона – це і є Щастя, але Щастя не егоїстичного начала… Гармонія – це єдине Щастя, що його може визнати Всесвіт… Вона в кожного різна і неповторна…Людина повинна шукати частинки своєї Гармонії і зводити їх у єдине, у Щастя… Моєю частинкою, наприклад, є Музика. Вона приносить мені відчуття світу… А у тебе?
— Ніч… – сказав, поміркувавши Арсен. Йому сподобалась Ґійомова промова.
— Ніч? – перепитав Ґійом, наче почув щось подібне вперше.
— Так, ніч. Я для себе це відкрив нещодавно. Я дивився на неї і відчував, що й вона дивиться на мене.
— Але ж ніч буває різною. Усе залежить від того, що вона в собі несе.
— Ну добре… Тоді мені подобається ніч біля мого дому і в парку.
Ґійом розмірковував над чимось.
— Чи ти можеш показати мені ту ніч, що бачиш? – спитав нарешті він.
Арсен не чекав, що його про таке попросять, та, зрештою, вже нічому не дивувався.
— Якось покажу, – відповів він. Ґійом починав йому подобатися – він говорив про щось нове для Арсена, говорив незвикло і думав незвикло.
— Гаразд, – погодився Ґійом і почіхав потилицю. – Але й ніч не може бути Гармонією. Звичайно, якщо вона приносить затишок, то вона може бути елементом, але ні в якому разі не шляхом до Щастя!
— Чого ж тоді бракує?
— Якби ж я то знав. Але ти повинен спробувати всього потроху… – сказав Ґійом і спинився, бо і сам достеменно не знав, чого і скільки пробувати.
— Спробуй відчути Музику, – нарешті сказав він і сів за піаніно в кутку кімнати.
Ґійом зіграв уривок із якоїсь оперети і спитав Арсена:
— Ну, то як?
Арсенові не сподобалось (у такій музиці він мало що тямив), але сказав:
— Сподобалось, але якщо оце і є Музика, то вона не є елементом моєї Гармонії.
— Ну, що ти! Людство створило стільки різноманітної Музики, що не знайти себе в ній просто неможливо. Вона значно відвертіша од найсміливішої еротики, бо розкриває душу композитора, розкриває його Почуття і його таємні бажання, говорить про те, про що словами люди часто не в силі одне одному зізнатись. Спробуй вслухатися в неї і пережити те, що переживає вона.
— Гаразд. Спробую.

Вони попрощались в одинадцятій вечора, й Арсен побрів додому. Вітер був спокійніший, але прогулюватись ніхто не наважувався – всі бігли, поспішаючи додому. Арсен дивився на місяць. Ще трішки і він стане повним. Хмари, мов брудні ганчірки, ковзали по ньому і падали в прірву.

— Нарешті ти тут! – невдоволено сказав Марко, побачивши, як Арсен підіймається сходами. Він сидів біля його дверей другу годину.
— Я тут, а сам ти де пропадаєш? – спитав Арсен, вітаючись.
Марко згадав, що не прийшов учора на зустріч, а тому відразу потупив очі у землю.
Вони зайшли в дім і повсідалися на кухні.
— Вибач, що вчора не прийшов. Цього разу моя карма мала жіноче обличчя.
Арсен вдавано сплеснув руками.
— У кожного мужчини наступає момент, коли він не уявляє собі життя без свого гармонійного доповнення – без жінки, – пояснив Марко і зайняв філософську позу біля вікна, закинувши ногу на батареї.
— Це доповнення глибоко приховане в нас, і, коли наступає слушна мить, виринає з нашої підсвідомості і матеріалізується в почуття. Ці почуття стають стимулом у житті, вони окрилюють чоловіка і він уже не ладен собі уявити свого життя без них, або ж не розуміє смислу свого життя до них…
Марко замовк і поглянув у вікно.
— Та все ж, – продовжив він, – зміст у житті є! Життя – це виклик, що його кожна людина приймає фактом свого народження. Воно ставить перед людиною високі завдання і вимагає від неї їхнього виконання. Кохання, та й те однобоке, може бути добрим порадником хіба що поетам та музикантам, котрі, вигадавши собі об’єкт домагань, присвячують йому пісні та сонети, а коли досягають свого, наїдають пузо, сідають коло каміна і розказують своїм дітлахам недолугі казки…
— Ні! – мотнув головою Марко. – Не для того небо закладає в людину Божу іскру, щоб гасла вона, як тільки спалахне в ній вогник земного бажання!
Арсен хотів було спитати, чому не можуть Божа іскра та вогник земного бажання горіти разом, та наперід знав Маркову відповідь – він би сказав, що у цих двох вогнів різна природа і вони несумісні, – а тому вирішив змовчати. Арсен знав, що Марко прийшов до нього не просити поради, а як слід виговоритися і дійти свого вічного висновку – так він робив щоразу, коли на нього находило “непередбачене затемнення“.

Магда лежала із заплющеними очима, блукаючи поміж царством сну і реальності. Ще кілька хвилин і вона засне, а зараз можна подумати про Нього. Він не надто виділявся з-поміж інших, але щось у ньому було незвикле – сумне і таємне. Він ходив, ледь сутулячись, і дивився на світ, наче був ображеним на нього. Він не соромився свого настрою, та, разом з тим, ховався десь глибоко у собі, не даючи нікому пізнати його… Пізнати його… Магда не знала, чи вона промовила це, чи просто подумала…“Пізнати його“, – прошепотіла на цей раз вона і тепер вже була певна, що слова злетіли з вуст.

Магдине життя, від самого його початку, текло розмірено і легко. Вона була єдиною донькою своїх батьків, які любили її і леліяли, не відмовляючи ні в чому. Магда розуміла це і, при нагоді, з того користалась. Ні, вона не була корисливою, вона просто знала собі ціну – знала, що після школи почне вчити право, закінчить із найвищими оцінками університет і стане адвокатом, найкращим у місті адвокатом, вийде за вродливого і багатого, з яким матиме двох дітей – хлопчика та дівчинку. Все це Магда чудово знала і підганяла життя під створені нею ідеали. Коли їй виповнилось сімнадцять, вона плавно перейшла з-під опіки своїх батьків під опіку свого хлопця. Він був старший від неї на дванадцять років і їздив на гарній машині, щотижня дарував їй великий букет троянд із запискою “Кохаю“ і ходив з нею у театр. Магда з ним почувалася безпечно, а це не так вже й мало. Вона була біля нього дівчинкою ( так він її і називав ) – маленькою та, деколи, непослушною і знала, що йому це подобалося. Дивлячись на нього крізь букет пурпурових троянд, їй здавалося, що він і є отим Єдиним, з яким вона проживе усе своє життя, та поєднувати свою долю з його долею не поспішала, бо хотіла самоствердитись як особистість – довести батькам, йому, цілому світові, чого вона варта, а вже тоді, після гучної перемоги, пізнати усі приваби сімейного щастя. Так думала Магда, й усе, заплановане нею, поволі збувалось.
Її розбудив батько і сказав, що вони з матір’ю йдуть до костелу. Магда потягнулась й протерла очі. Вона полежала отак ще хвилю, не в силі відігнати сон, і, згадавши про вчорашнє рішення “пізнати його“ недбало кинула: “ Ідіть“. Батько поцілував її в лоба, хоч і чекав, що вона виявить бажання піти з ними, і вийшов з кімнати. Магда почекала, допоки за батьками не зачиняться двері, зіскочила з ліжка, підняла слухавку телефону ( який чарівний винахід! ) і набрала номер Слави. Слава була її подругою ще зі школи. Низького зросту і в окулярах, вона нічим особливим не вирізнялась. Вона кохалася в поезії дев’ятнадцятого століття. У віршах, присвячених якимось невідомим їй дамам, вона знаходила себе. Ось вона в оточенні ґалантних кавалерів фліртує і сміється, ось вона на кінній прогулянці із чарівним молодиком, ось її викрадають, ризикуючи життям, лише заради спокуси неземного щастя бути поруч неї. Все це вона уявляла, та, щоразу, дивлячись у дзеркало, розуміла, що заради неї ні один молодик не піде навіть на найменший подвиг, і від усвідомлення того в неї стискалося в грудях. Вона лягала на ліжко і, обійнявши руками подушку, могла лежати отак годинами, силкуючись не думати ні про що. Деколи вона плакала, але намагалася стримувати себе, бо не хотіла, щоб батьки бачили її у такому стані. Свої нерозділені емоції Слава якось переживала поруч із Магдою. Вона була її першою соратницею, порадницею і слухачкою. Вона жила Магдою, знаходячи і собі втіху у турботі, що призначалася не їй. Магді була потрібна така подруга. Слава була тим дзеркалом, у якому відбивалася Магдина краса. Коли вони були на людях разом, Магда ще більше усвідомлювала свою досконалість, спостерігаючи, як людські погляди ковзають повз Славу, щоб побачити її, Магду. І, побувши зі своїм хлопцем малою дівчинкою, Магда ставала зі Славою на рівних і трохи вище. Вони обидвоє знали, що Магда трохи вище, але воліли вважати себе рівноправними подругами, і їм це вдавалось.
— Я слухаю, – підняла слухавку Слава. Вона вже не спала другу годину.
— Це я, – сказала Магда. – Сьогодні в тебе немає ніяких планів? Якщо і є, то облиш їх. Ми йдемо в кіно з хлопцями.
Славі здавалось, що їй це причулось, а тому вона вирішила перепитати:
— З хлопцями?
— З хлопцями! – засміялась Магда. Вона знала, що Славу розбирає цікавість, і навмисне мовчала.
— З якими хлопцями? – нарешті видавила із себе Слава.
Магда переможно посміхалась:
— Із Марком і його другом.
— З тим набундюченим?
Магді було неприємно, що Арсена називають набундюченим, і вона сказала:
— Ніякий він не набундючений… Просто… Загадковий.
— Та вже хоч загадковий, – зітхнула Слава, і вони обидві засміялись.
— А це вони нас запросили чи ти їх?
Магда розуміла, що Славі дуже хочеться почути, що це вони їх запросили, та й, крім того, вона ніколи нікого першою не запрошувала, а тому твердо відповіла:
— Вони.

Великий дзиґар у вітальні шалено калатав, як і Магдине серце, коли вона набирала Марків номер. Марко культурно перепросив її і сказав, що йому сьогодні ніколи.
— Козел! – викрикнула Магда, повісивши слухавку. Великий дзиґар уже не калатав, а серце наче облили окропом. Магда не чекала відмови, і вона збила її з пантелику. Вона сиділа з опущеними руками. Промені сонця знадвору вишиковувались на паркеті рівними пасмами, і голуби, вмостившись на підвіконні, зазирали у вікно вітальні. Сонце дратувало Магду. Краще було б хмарно! Вона пішла у свою кімнату і не виходила, поки не подзвонили у двері. Магда неохоче відчинила й опинилась в оточенні пурпурових троянд.
— Я тебе теж, – відповіла вона.

Арсен з Ґійомом стояли на балконі і вдивлялися в ніч.
— Подивись на цей дуб, – сказав, сьорбаючи каву, Арсен. – На ньому вже майже немає листя, а він стоїть гордий і могутній, не соромлячись своєї первинної краси.
— Природа…– протягнув Ґійом. – Вона і справді дивовижна. Напевно, Господь не тільки людину створив по образу своєму, але і всю цю красу переніс із свого світу.
Полярна зірка висвічувалася на небі перлиною. Який же ж він безмежний, цей Всесвіт! Які ми крихітні у ньому і яка крихітна у ньому наша Гармонія! Арсен поділився надуманим із Ґійомом, а той заперечив, сказавши, що без нашої Гармонії і Всесвіт губить рівновагу. Арсен розмірковував над його словами, підставивши обличчя вітру.
— Ґійоме, а чи є Кохання частиною Гармонії?
— Не знаю. Колись здавалося, що так…А тепер не знаю. Кохання, скріплене печаткою і благословенне Богом, стає Обов’язком перед тою печаткою й Богом. Ти ніби кохаєш, та якогось дня розумієш, що кохаєш, бо мусиш кохати, бо маєш Обов’язок. Згодом та думка не дає тобі спокійно спати і ти розумієш, що собі не належиш і Обов’язок стає тягарем, під яким Кохання задихається.
— Коханням треба насолоджуватись, поки воно цвіте. Жити ним і плекати його, а як воно починає всихати – залишати його напризволяще. Люди самі створюють моральні засади, від яких потім хочеться втекти, та втікати не наважуються, бо їх трактуватимуть аморальними, а що для них може бути гіршим від суспільної думки?! Ось вони і волочать за собою кохання, придавлене тягарем…
— То ти кохаєш?
— Кохаю коханням, придавленим тягарем, – гірко всміхнувся Ґійом.

Магді якийсь час здавалось, що її захоплення Арсеном було хвилинною слабкістю. Вона навіть картала себе за те, що сказала щось Славі, але та, здається, нічого не зрозуміла, лише засмутилась, що хлопці, які так неждано-негадано з’явились, так само і зникли. Магда побачила Арсена через кілька тижнів по тому і відчула, що дзиґар із її вітальні не дає їй дихати. “Спокійно“, – сказала вона собі, але заспокоїти себе не вдавалось. Їй раптом стало млосно від самої думки, що він десь тут, поруч, і вона наважилась на неймовірне – зараз вона підійде до нього і спитає, чим він сьогодні зайнятий. Вона тремтіла і дивувалась своїй слабкості. Щось невидимою рукою підштовхувало її до нього, і вона була не здатна опиратися тому.
— Привіт, Арсене! – сказала вона, приховуючи тремтіння під шубкою.
— Привіт, – здивувався Арсен.
— У мене вже скінчились лекції, а йти додому не хочеться…
Магда зробила передишку, аби вгамувати дзиґар.
— Хочу піти до кав’ярні…Ти не хотів би скласти мені компанію?
Вона тремтіла все сильніше, а він зволікав із відповіддю.
— Я згоден, – сказав Арсен, який насправді зовсім не зволікав.
Вони всілися навпроти затемненої вітрини і замовили морозиво. Магда їла поволі і посміхалася Арсенові, боячись сказати щось зайве. Арсен дивувався з її запрошення і не знав, як себе поводити. Вирішив говорити ні про що:
— Як ти поживаєш?
— Добре. А ти?
Вони ніколи одне з одним не спілкувались, а тепер намагалися зіграти роль давніх знайомих.
— Непогано. Але я не люблю цю пору року. Осінь вже закінчується і повернеться лише через рік…
— Ти любиш осінь?
— Люблю, хоч донедавна і не знав про це.
Магді чомусь здалось, що він полюбив осінь через те, що десь раніше зауважив її, і це додало їй впевненості.
— Так. Осінь – чарівна пора. Та я люблю її, коли ще відчувається присутність літа.
— Так. Зазвичай вона і є обпеченим червоним літом…А ще я люблю дощ.
— А я не дуже, бо тоді цілий час хочу спати.
— Хіба ти не любиш сон?
— Люблю… Особливо коли хтось поруч…
Магда почервоніла. Вона не хотіла цього казати та й сказала без натяку. Тепер він про неї подумає Бог зна що…
— Напевно, воно і справді, значно приємніше, – погодився Арсен. Він сприйняв її слова як натяк.
— Я піду, – сказала Магда і підвелася з місця. Арсен запропонував провести її, та вона відмовилась.

Грудень був не схожий на себе. Постійно падав дощ, хоча синоптики і прогнозували сніг. Арсен перестрибував через калюжі і пробував розібратися, що відбулось. Магда була розкішною дівчиною, і він лише крадькома час від часу поглядав на неї. Вона була далекою і недосяжною, як колись Наталя…Наталя…Її образ знову сплив в Арсеновій пам’яті. Це був образ втраченої Можливості Щастя, й Арсен зрозумів, що хотів би повернути час назад. Чому вони розійшлися – ніхто не знав. Просто вони за щось образились одне на одного і вже п’ять років не бачились. Як же ж деколи важко переступити через власні гордощі! Вона, мабуть, має іншого хлопця і не згадує його, а може навіть вийшла заміж. Від тієї думки Арсенові стало неприємно, та він швидко опанував собою, бо розумів, що не має права на оте “неприємно“… Наталя… Арсен зайшов до Ґійома. Вдома його не було, та він вирішив на нього почекати. Чекав довго, поринаючи у спогади, і пробуджувався від них, стривожений скрипами дверей сусідів.
Ґійом прийшов пізно у наскрізь промоклому плащі. В нього сьогодні був концерт.
— Давно мене чекаєш? – розбудив він Арсена.
— Не знаю.
Вони всілися на канапі. Арсен по-турецьки підтягнув під себе ноги і промовив, немов продовжуючи обірвану бесіду:
— Кохання, напевне, не є елементом Гармонії, адже часто позбавляє людину стану душевної рівноваги…
Він розповів ?ійомові про Наталю. ?ійом усе те вислухав і набрав повчального вигляду:
— Треба чітко розрізняти Кохання і Докори через його втрату. Не може Кохання жити так довго непоміченим, а потім з’явитися із нічого. Докори сумління гризуть тебе, адже уява встигла набудувати ваше щасливе співжиття, вашу Гармонію, і тобі важко, бо, здається, що інше щасливе співжиття більше неможливе. З тим треба змиритися і відкинути усі сумніви.
Арсен знаходив у сказаному сенс. В душі він зарікся не думати про Наталю як про втрачене Щастя і вирішив думати про неї як про красиве Минуле. Для цього треба було лише перестати пов’язувати Наталю із парком, старим подвір’ям, автомобілем і уявляти її у такій собі рожевій хмаринці, немов німфу у ранковому серпанку із картин ренесансних малярів. Він розповів про все це ?ійомові, і той підбадьорливо поплескав його по плечах. Останнім часом Арсен із ним здружився. Це була дещо специфічна дружба, бо знали вони один про одного дуже мало. Їх поєднувало щось значно більше – їх поєднував філософський експеримент, пошук Гармонії. Арсен і сам перейнявся ідеєю пошуку: читав Арістотеля, Конфуція, Ляйбніца, замислювався над Гармонією Всесвіту і Гармонією суспільства, у нього в житті виникла ідея, і він нею жив. ?ійом, знайшовши в Арсенові соратника, із подвійною завзятістю вдавався до свого пошуку. Тепер, вивівши якусь гіпотезу, він намагався втілювати її в життя, чи то сам, чи то з допомогою Арсена. В юнакові він знаходив натхнення, черпав у ньому сили, бо бачив, що той щиро переймається його словами. Їхня дружба зависла десь високо над дрібними людськими проблемами та марнотою життя.
Арсен нагадав собі про Магду і розповів про неї ?ійомові.
— А це твій шанс пізнати Свіжість Кохання, – сказав ?ійом.

На іспанській рив’єрі сідало сонце. Єва підставила йому обличчя, і воно щедро позолочувало її шкіру. Десь далеко чулися голоси. Вони то наближалися, то віддалялися, ковзаючи поза її спиною. Єва сиділа на землі, притулившись до розлогого дуба. Робочий день скінчився, і вона, наплававшись в озері, спочивала. Це був її другий рік в Андалузії. Колись шкільна подруга намовила її приїхати сюди, і Єва, залишивши чоловіка і свою країну, подалася в Іспанію на заробітки. З чоловіком до того часу вона встигла прожити дев’ять років, але так і не стала матір’ю. Як і всі жінки, Єва мріяла про оту вічну жіночу радість – радість материнства, але чоловік, що із кожним роком холов до неї, щоразу знаходив причини, аби уникнути народження дитини. Коли Єва вирішила поїхати, її сімейне життя було схоже на пекло: чоловік вештався по ночах із своїми друзями і приходив над ранок, грошей додому не приносив, бо наче відгородився від навколишнього світу і мало чим цікавився, будував якісь химерні теорії осягнення земного щастя і зовсім не звертав на неї уваги. Єва була у відчаї. Її Кохання задихалось в задусі обтяжливого шлюбу. Вона почувалася ув’язненою поміж чотирьох стін свого дому і свого Обов’язку. Їй обридла робота вчителя літератури, вона більше не могла миритися з байдужістю чоловіка і залишила все заради того, щоб стати збирачкою мандаринів на півдні Іспанії. Так, це була втеча, але втеча, необхідна її кволому Коханню. Євині батьки засудили її рішення, а свекруха зреклася, бо сказала, що вона залишає її сина напризволяще. І Єва часом соромилася свого вчинку. Вона вірила, що любить чоловіка, бо не було й дня, щоб вона не думала про нього, а коли збирала мандарини, то подумки писала йому листи і ввечері все надумане записувала. Так за тиждень у неї виходив один великий лист, і вона його одразу ж відсилала. Чоловік відписував не одразу, а коли звик до реґулярності Євиних листів, то чекав, допоки їх не набереться достатня кількість, щоб стало соромно за свою байдужість, і тоді писав скупого короткого листа. Та Єві було достатньо і того. Їй було достатньо знати, що він живий-здоровий, хоча в душі вона надіялася взнати, що він хоч трішечки сумує за нею. Напевно, тоді вона б залишила усе: пахощі мандаринів, пестощі андалузького сонця, церківку Сан Міґель – усе, що вона любила тут і до чого так звикла, вона б залишила Іспанію і приїхала до нього, якби знала, що він сумує. Але чоловік писав про що завгодно, лише не про те, на що так чекала Єва. З часом вона звикла до таких його листів, і її життя знову увійшло у нове розмірене русло, де Час, Сонце і Мандарини були поняттями майже тотожними.
Єву хтось покликав. Вона здійнялась на ноги і подивилася в сторону, звідки долинав той крик. Вісенте йшов у її напрямку. Вона ще не могла бачити його обличчя, але розпізнавала його по білих штанах і білому капелюсі. Вісенте наблизився до неї і спитав, чи вона ще не вечеряла.
— Повечеряла, Вісенте, – сказала вона, хоч з обіду не мала й крихти хліба у роті. Сьогодні був день, коли їй хотілося залишитись наодинці із своїми думками.
Вісенте сів на Євине місце і сперся на дуб точнісінько як і вона хвилину тому. Він мовчав і жував підібрану із землі соломинку. Єва сіла коло нього, зняла білого капелюха і погладила його по голові. Вісенте був сином власника мандаринових садів, у яких працювала Єва. Він запримітив Єву, одразу ж коли вона приїхала. Перше, що завжди кидалося у вічі коли люди стрічали Єву, було її розкішне золотаво-руде волосся, і Вісенте пішов навмання за тим волоссям, тільки-но побачив його у дворі батьківського дому. По дорозі він вихопив із корзини мандаринку, сам почистив її і запропонував Єві. Єва була чарівною, її посмішка сяяла під променями андалузького сонця, і Вісенте назавжди запам’ятав її такою – зніяковілою і прекрасною. Тоді вона взяла з його рук мандаринку і сказала щось невідомою йому мовою. Єва зовсім не змінилася з того часу, хіба що в неї з’явилася незрівнянна андалузька засмага і вона вже говорила з ним по-іспанському.
Вісенте схилив голову на Євині плечі. Він кохав її, але не наважувався сказати про це вголос. Від самого початку він знав, що почує відмову, а тому задовольнявся з того, що мав – Єва по-сестринськи ставилася до нього, завжди вислуховувала його, підбадьорювала, давала поради. Вісенте подобалося, коли вона жаліла його – так він міг виговоритися, вдавати із себе ображеного на щось, хоча завжди боліло йому одне і те саме – він хотів бути поруч з Євою, та не міг. Ось і цього разу Вісенте мав вигляд ображеного долею чоловіка. Єва поправила йому рукою волосся і спитала, що трапилося. Вісенте відчув, що не хоче брехати і вигадувати якусь неймовірну історію, як він це частенько робив, аби виканючити у неї понаднормову долю ніжності. Він просто сказав:
— Я втомлений.
В цей час усі були втомлені. Всі працювали, не покладаючи рук. Знайшлася якась фірма у Східній Європі, яка замовила його батькові велику партію мандаринів, і той поспішав, аби все було виконано вчасно. Єва співчутливо погладила його по плечах.
— Ти сьогодні знову плавала? – спитав Вісенте.
— Так, – усміхнувшись, сказала Єва. – Але ти ж мені не борониш?
— Вода увечері холодна, – сказав Вісенте, наче пропустив сказане Євою повз вуха. – Можна перестудитися, або тебе може схопити судома.
— Не схопить, Вісенте. У своїй країні я росла на селі і змалечку звикла плавати в озері.
— Хочеш підемо сьогодні на вечірню молитву до Сан Міґеля?
— Ні, Вісенте. Я, мабуть, залишуся тут, помолюся вдома…А ти йди!
— Не хочу без тебе! – голосом ображеної дитини сказав Вісенте і надув губи.
— А що ти робитимеш, коли я поїду додому? – засміялась Єва.
Вісенте не хотів думати, що Єва може коли-небудь поїхати від нього. Від цієї думки у нього стискалося серце і перехоплювало дух, так, що слова, які, зазвичай, легко злітали із його вуст, ставали важкими, мов каміння, і, придушено зринувши у повітр’я, одразу ж розбивались об землю .
— Не їдь, – благально вимовив він.
— Як скажеш, Вісенте, – усміхнулася Єва.
“ Як скажеш, Вісенте“! О, якби це було насправді, якби він міг вирішувати долю Єви, вона б назавжди залишилася з ним, була б царицею мандаринового царства, яке у спадок перейде йому від батька, була б його, Вісентовою царицею… Вісенте розмріявся. Єва поклала йому руку на чоло і сказала:
— У тебе гарячий лоб, Вісенте. Мабуть, не варто тобі сидіти на сирій землі, а то й сам застудишся.
Вісенте вхопив Євину руку, підніс до вуст і поцілував. Єва розгублено дивилася на нього. Їй подобався цей юнак, але вона не кохала його, вона не хотіла стати царицею мандаринового царства і його царицею – десь за тисячі кілометрів жив її чоловік, ходив, їв, спав і вона не могла йому зрадити. З часом усі його провини перед нею забулися, і вона з лагідністю в серці згадувала про нього і, деколи, надивлячись на його фотографію, казала: “Дурник“. Вона ховала ту фотографію у своєму молитовнику, через дві сторінки від образу Діви Марії і, помолившись, завжди просила у неї заступництва і здоров’я для чоловіка.
Вісенте не відпускав Євиної руки.
— Іди вже, Вісенте, – сказала Єва, – бо інакше спізнишся на вечірню молитву.
Вісенте піднявся на ноги і обтрусив штани від сухої трави.
— На добраніч, Єво, – сказав він.
— На добраніч, Вісенте.
І він пішов до Сан Міґеля.

Магда не могла заснути, пригадуючи ранкову зустріч. “І як я могла таке бовкнути?“ – думала вона. Її честь була під сумнівом, і вона вирішила нічого не розповідати Славі. “Він, напевне, думає, що мені подобається. Але ж воно й так зрозуміло, адже це я запросила його до кав’ярні.“ – пробувала заспокоїти себе вона. “ Що ж, нехай знає, що подобається мені. Я ж не дала йому можливості себе скомпрометувати і сама обірвала розмову, коли та могла здатись надто відвертою“. Про це вона не подумала. Справді, вона пішла, не давши йому можливості зреаґувати на оту її необачну фразу, а отже, він не може сприймати її слова як натяк. Магда заспокоїлась – її честь було врятовано. Зараз вона бачила себе сильною та вольовою жінкою, що заради власної честі може піти проти своїх бажань. Магда ще якусь хвилю поуявляла себе вольовою жінкою і врешті, відтворивши у своїй уяві її чіткий образ, відчула, що у захваті від свого вчинку. Вона навіть подумала, що варто було б подзвонити Славі і розповісти їй про ранкову зустріч, але, поглянувши на годинник, який показував за десять хвилин дванадцяту ночі, передумала – Слава в такій годині зазвичай спить. Тоді Магда взяла до рук книжку і почала читати "Старий і море" Гемінґвея. Вона читала по декілька разів одне і те саме речення, збивалась і перечитувала його знову. Читання просувалось повільно – її голова була зайнята чимось іншим. Магда відклала набік книжку і погасила світло. Надворі тихенько посвистував вітер. Все-таки дивне створіння людина – в ній приховано стільки усього – не лише доброго і злого – а всього, цілого Всесвіту з усіма його загадками, що коли натрапляєш на одну, то спиняєшся і, дивуючись сам із себе, питаєш: “Невже це я?“

Магда на наступний день шукала Арсена, щоправда, не зізнаючись собі у цьому. Вона прогулювалась поміж лекціями по довгих коридорах університету, а коли лекції скінчились, то ще добрих півгодини сиділа на лавочці навпроти його головного корпусу. Арсен сьогодні не прийшов. Їй це здалося підозрілим, бо сама вона ніколи не пропускала занять. Зрідка вона, звичайно, хворіла і тоді лежала вдома в ліжку, телефонуючи Славі щоб дізнатися, що в університеті вчать, але таке бувало дуже рідко, і зараз Магда про можливість хвороби не думала. Вона боялася, що Арсен її зневажає, вважає легкодоступною. “Ну й нехай!” – викрикнула вона собі подумки. Якщо Арсен і справді так вважає, то він помиляється! Вона встала з лавочки і пішла додому.

Арсен того дня вирішив навідати маму. На цей раз вона була вдома сама. Вона важко переживала, що живе не з сином, а коли бачила його, то хвилювалася ще більше. Як і багато інших матерів, вона любила сина ШАЛЕНО, хоч і не знала, що саме оце “ШАЛЕНО” змусило колись Арсена піти жити від неї деінде. Материнська любов пульсувала у ній із надлишком. Син для неї був святим, найкращим, досконалим. Однак вона не вміла показувати свої материнські почуття краще, аніж в образах, наріканнях та повчанні і кожного разу, коли він приходив, замість того, щоб обійняти його, вона йшла до кухні і ставила на плиту чайник, по дорозі нагадуючи собі, чим би то йому дорікнути.
І цього разу вона поставила чайник і, більше претензійно, аніж співчутливо, сказала:
— Ти погано виглядаєш.
Арсен засміявся:
– Дякую, мамо, але вже краще, аніж кілька тижнів тому.
— Ти що, закохався? – з острахом спитала вона.
— Та ні… – протягнув Арсен. – Просто в мені було занадто багато песимізму.
— І де ж той песимізм? – знову з побоюванням спитала вона, бо боялася почути, що в нього є дівчина.
— А що, якщо скажу, що мені хтось подобається?! – сказав Арсен і розсміявся.
Вона боялася цього найдужче. Їй здалося з новою силою, що усі жінки підступні і хочуть заманити у пастку її найдорожчого сина, щоб використати і потім викинути геть. Вона ревнувала до них, бо Арсен був єдиним чоловіком, що залишився в її житті. Мати посьорбувала чай. Їй не хотілося зізнаватися у тому, що десь усередині її серця народжуються такі безглузді ревнощі, і тому вона спокійним голосом спитала:
— То хто вона?
— Ти її не знаєш. Зрештою, кого б я не назвав, ти однак не знатимеш. Але гаразд. Її звати Магда. Цього достатньо?
Мати і надалі намагалася бути спокійною.
— Вона гарна?
— Дуже.
Ця відповідь вразила її найбільше – значить він її кохає.
— Це добре. А яка у неї сім’я?
— Цього я не знаю.
“Якщо не знає, то це може бути звичайнісіньке короткочасне захоплення. В його віці таке, мабуть, трапляється мало не щодня“, – подумала вона і тим себе втішила.
— Як твоя наука? – спитала вона, бажаючи змінити тему розмови.
— Як завжди, – сказав розгублено Арсен, – він якраз думав про жінку і її роль в Гармонії, думав про Свіжість Кохання.

Свіжість Кохання! Так, це те, що він хоче спробувати – тремтіння руки від першого доторку до її тіла, боязкий, та вже відвертий погляд, перший цілунок в губи… Хмари на небі згустились і пішов дощ. Арсен ішов із низько похиленою головою, тримаючи над собою парасолю. За рогом вулиці він, ховаючись від різкого вітру, що несподівано вдарив у лице, зайшов у книжковий маґазин і, струшуючи важку промоклу парасолю, провів поглядом по полицях, заставлених книгами. Скільки думок, ідей, почуттів заховано всередині цих книг! Люди жили і творили, мріяли, кохали і розчаровувались. Цікаво, чи всім їм вдалося відчути Свіжість Кохання? “Е ні!“ – відповів собі Арсен і подумав про тих, що пишуть оті занудливі наукові книги. Він відвів погляд від полиць, і в серці у нього тьохнуло. Це була вона! Магда стояла за десять кроків від нього і вертіла в руках одну з отих занудливих наукових книг.
— Привіт, – шепнув, підійшовши, Арсен.
Магда озирнулась. Вона була трохи спантеличена, побачивши Арсена.
— А, це ти! Привіт! – оговталась вона.
— Ти сьогодні не був в університеті? – спитала Магда і зрозуміла, що знову бовкнула не те.
— Не був. Я туди не часто ходжу.
Вона помовчала і віддала книгу продавщиці. Нехай він думає собі, що хоче – їй начхати.
— Ти сьогодні зайнятий?
— Та ні. Власне, тиняюся містом, бо не знаю куди подітися, а сюди заскочив, щоб погрітися.
— А я сховалася від дощу. Вранці забула парасольку вдома.
Очі Магди світилися бісівським вогником, і той вогник уже стрибав усередині Арсена.
— Ну то ходімо звідси. У мене є парасоля.

Вони вийшли надвір. Небо скидалося на великий сірий каптан, із якого безупинно стікала вода, так, наче це Господь повісив свою попрану одежину понад землею. Арсен однією рукою тримав парасолю, а в другу взяв Магдину долоню. Вона була холодна і трохи впріла. Вони перебігли вулицю на червоне світло і вже на протилежному її боці, зробивши кілька десятків кроків, помітили, що пальці їхні залишились сплетеними. Серця обидвох стукали в унісон. О, якби ж то могли вони прислухатися до того стуку! Мабуть, тоді усе б відразу стало їм зрозумілим і стіна невпененості, і страху, що ще розділяла їх, повалилася б отут, посеред вкритого калюжами тротуару, для того, аби звести їхні вуста у хвилюючому цілунку. Втім трепет, що наповнював їх ізсередини, був нічим іншим як Свіжістю їхнього Кохання і був він не менш солодким від поцілунків.

Ґійом розгорнув конверт. “Іспанія“, – прочитав він на ньому. Дружина вкотре пише йому і він вкотре не має часу їй відписати. Вона знову писала про тамтешню красу, про те, які там чуйні люди і як би вона хотіла щоб він усе це зміг побачити. Ґійом зітхнув. Деколи йому бракувало її, але це не було схоже на Кохання, це було схоже на прив’язаність. Він так і трактував свої зітхання – “Прив’язаність“ – казав він собі, а тоді відкладав написання листа у відповідь до кращих часів. Цього разу він завагався – у його шухляді лежало п’ять листів без відповіді, і хоч всі вони були схожі один на одного, зволікати із відповіддю було б нетактовно і немилосердно. Ґійом взяв до рук олівця і почав думати над листом. Він вирішив написати, що його світосприйняття останнім часом змінилося і, великою мірою, завдяки юнакові, який, якщо б вона сюди приїхала, їй би обов’язково сподобався. Ще він написав про погоду і, щоб лист не здався замалим, про раптову смерть якогось знаного у країні актора. Потім поставив в кінці листа жирну крапку, подумав, як би то краще підписатися, і написав: “Завжди Твій Ґійом“.

Магда тримала Арсена за руку і боялася її відпустити. Вона посміхалася дощу, як у сонячні дні посміхаються сонцю, вона раділа, що випадковість дала їй можливість зараз бути з ним. Вони йшли, і ніхто не наважувався заговорити першим – їм було добре разом і кожен боявся словами перешкодити цій ідилії. Нарешті Арсен промовив:
— Який гарний сьогодні дощ!
Магда розуміла, що гарний той дощ лише через неї, і від радощів була ладна зняти чобітки і стрибати по калюжах босоніж.
— Найкращий! – вигукнула вона.
Арсен зволікав із першим поцілунком. Він хотів поцілувати її вночі, тоді, коли приходить затишок. Він хотів це сказати Магді, розповісти їй про Гармонію і про те, як важливо її шукати, але передумав, бо тим боявся зашкодити ідилії.
Магда відчувала себе переможницею. Вона знала, що Арсен тепер належить їй і нікуди не подінеться. Він тримав її руку, і вона, цілком занурившись у своє радісне збудження, млосно покусувала губу. Вона хотіла, щоб Арсен її поцілував, але він із поцілунками чомусь зволікав. “Врешті-решт ми під дощем! – хотіла пояснити собі його зволікання Магда. – Мабуть, він чекає більш слушної миті!“ І вона перестала думати про поцілунки. Арсен легенько потискував її руку і геть забув про парасольку – вона кумедно витанцьовувала на вітрі. Так вони мовчки пройшли кілька хвилин, і Арсен тихим голосом сказав:
— Ходімо до мене.
Магда знала, що все, що відбувається – це ненормально, це проти її життєвої стратегії, але було надто пізно. Невидима рука, що підштовхувала її до Арсена, зараз нікуди її вже не відпустить. Вона сказала: “Гаразд“.

Арсен увімкнув світло у вузькому темному коридорі. Магда обережно переступила через його розкидані черевики. Вона сама скинула із себе шубку, й Арсен підхопив її на льоту. Він завів Магду на кухню і підсунув їй табурет. Вона сіла і закинула ногу на ногу. Потім попросила Арсена принести їй сиґарети із кишені шубки, витягла одну із напівпорожньої пачки і запалила. Палила Магда не часто, а коли їй і хотілося палити, то робила це не через прив’язаність до нікотину, а через сприятливість ситуації. Зараз ситуація, на її думку, була такою, коли можна спалити одну сиґаретку.
Арсен останнім часом почав кохатися у музиці Вівальді та Сінатри. Музика та була різною, але з її допомогою Арсен по-новому осягав світ і вже напевне знав, що Музика – один з елементів його Гармонії. Він включив Вівальді, і чотири пори року ожили в тісній кухні його помешкання. Дим від Магдиної сиґарети нерівними кільцями здіймався догори і на хвилю зависав там, перед тим як перетворитися на гіркуватий тютюновий запах.
— Я не знав, що ти палиш, – сказав Арсен.
— А хіба ми що-небудь знаємо одне про одного?
Арсен подумав, що і справді, нічого не знає про неї, та яке це має значення? Може якраз це і приносить Свіжість Кохання?
Він підсунувся до неї ближче, не в силі більше стримуватись, і поцілував у губи, що ще пахли тютюном. Вона уважно поглянула на нього, і знову в Арсенові застрибав бісівський вогник. Він поцілував її ще раз, і Магда, розтанувши під тим цілунком, поцілувала його у відповідь.

Арсен провів Магду майже до самого дому. Він із радістю провів би її до самих дверей квартири, де, напевно, як винагороду отримав би ще одну порцію ласки, але вона чомусь захотіла розпрощатися з ним за кілька будинків до її двору.
— Побачимось завтра, – сказала вона і поцілувала Арсена в щічку.
Такий поцілунок його трохи збентежив, і в його Свіжість Кохання закралися сумніви. “Чому вона не поцілувала мене в губи?“ – думав, крокуючи пустою вулицею, Арсен.

Останні тижні напруженої роботи, коли всі працювали від світанку до смеркання, задовольняючи замовлення тієї фірми зі Східної Європи, нарешті скінчилися. Всі могли перевести дух, і Вісенте попросив у батька декілька вихідних для нього і Єви.
— Я хочу показати іноземці римський акведук, – сказав він батькові.
Той нічого не відповів, лише похитав головою.

Вісенте вбіг у кімнату до Єви.
— Збирайся! – вигукнув він.
— Ти мене виганяєш, Вісенте?! – засміялась Єва.
— Дурниці тобі в голові! Поїдемо дивитися на Ель Пуенте!Вирушаємо сьогодні ж!
Єва чула раніше про Ель Пуенте – це був древній акведук, що його побудували римляни – але вона ніколи й гадки не мала податися туди.
— Чи не краще відпочити над морем, Вісенте? – спитала вона.
— Їдьмо, Єво, – почав благати її Вісенте, склавши руки немов у молитві. – Я бачив Ель Пуенте ще дитиною, а вчора мені приснився сон, що ми гуляємо там обидвоє. Oe eacaea iai? oa? ni?, ui i??iai e?auiai ua ia aa?eea!
Єва йому насправді уві сні нічого такого не говорила, але він хотів надати своїм словам більшої переконливості. ?aa caaaaaeany. Вісенте раптом спохопився, немов згадав про щось.
— Ага! Мало не забув. Тобі прийшов лист. Можеш забрати його у кухарки.
Серце у Єви тьохнуло. Нарешті! Вона не змогла приховати вдоволення і сказала:
— То я піду почитаю листа, Вісенте. Зачекай мене трохи.
Вона підійшла до дверей кухні і погукала кухарку. Стара кухарка, очі якої завжди привітно сміялись, вийшла і простягла Єві невеликого розміру конверт.
— Тримай, дитино. Знаю, що зачекалась… – і вона погладила її по голові.
Єва вхопила листа, розгорнула його одразу посеред подвір’я і заходилася читати.
Лист був короткий, але Єва звернула увагу на його окремі рядки. Ґійом писав про якогось юнака і що волів би, щоб вона з ним познайомилась! Він так і написав: “ЯКЩО Б ТИ ПРИЇХАЛА СЮДИ, то він би тобі обов’язково сподобався“. А ще внизу було написано “Завжди Твій Ґійом“. ?aa ua ?ac ia?a?eoaea eeno, nieiy??enu ia oeo aaio i?noyo. Вона раптом зрозуміла, що хоче додому! Вона зрозуміла, що, дійсно, не має права залишати “Дурника“ самого, навіть якщо в нього і появився якийсь новий друг. Eooa?ea aeaeeany ia ?ao ? ?icoi?ea, ui oa nei?i ii?aa. Aiia i?a?eoea ai ia? ? neacaea:
— Ia oaee?eny, aeoeii. ?iae oae, ye ea?a oia? oai? na?oa. O?, ooi oi? ?ac aoee a Aiaaeoc??, caa?ae iiaa?oa?ouny iacaa. Aanou Aia iai? cai?ia’y, ? ie iiaa?eiiny ciiao.
? aiie iaiyeenu.

A?nai aoa iacaeiaiei ? oiai ni?iieany. Eiio caaaaeiny, ui a eiai a?o? iacaeiaieo a?a iaia?. An? eiai a?oc?, ye o?euee-ii noaee i?ae?oeaie, oae aaaaoi aiai?eee i?i ??ii?? i?eiaae, ui eiio caaaaeinu, ui an? aiie a?a aaaii o? i?eiaae ni?iaoaaee. ? yeui a a?i oi? ae neiaii eiionu ca?eioany, ui ? ain? ia i?ciaa ??iee, oi, iaiaaii, aiie a on? i?aiyee eiai ia aeoi. A?naiia? aoei ni?iiii c?ciaoeny a oiio ? Ґ?eiiia?, ai eiio caaaaeinu, ui eiai iacaeiai?nou ai?o?ioe iaia? a?aiioaiiy ai oiai ia ?iio iiaoaiaaia ?oiy a?o?aa – ai Iiooeo Aa?iii??. Iaaa? a?i oei a?euoa i??iai ia oio?a eacaoe – ooicia ye aiia c?aaґo?? A?nai o?a aia?eo aaa oe?i? c ia? o?eoaaany, oiaea o e?ii, o eaa’y?i?, ? ciaa, ui nei?i o?aaa aoaa caeiyoeny eioaiiyi. Ioa “o?aaa aoaa“ ia aaaaei eiio niiei?. Eiee a?i aoa o?a aeeaiei ia?aeiiaiee, ui on? eiai a?oc? i?ciaee ??ieo, oi ni?iaoaaa aei?aaaaoe naaa o nai?o i?ao – a?i neacaa nia?, ui eiai Ia?oee ?ac iiaeiai aooe iniaeeaei, iiaeiai aiiiai?aaoe Ii?oooy ? noaoe eiai aiiaa?i. A?nai ca o? aaa oe?i? i?ecae?a?any ai aeaaeoaaoino? Iaaae – aaeiee aiia, aoao?e c iei, aoieaie aoea aa?iaa. Aiia iiaea aooe i??ii?, eaa?aii uaaaoaoe uinu A?naiia? ia aooi, a ca oaee?, cieeioaoe o ae?? nai?o aoiie, a?oai ia??aaoe eiai ia i?aneia?. Iaaaa i?eiee ia aeaa?aeanu. A?nai nii?aoeo ii?oaaany ?icaoaeaiei oa, c?aooi?, ii?aa nienoaaoe ioo ?? aeaaeoaao?nou ia nai? iaia?ciai?nou ?c ??ii?ei ?noaii. A?i iaa?ou ii?oaaa naaa o?ioe aeioaaoei, eiee Iaaaa ianiia?aaii cayaeyea, ui ia oi?a a?euoa nea?oe o eaa’y?i? ? eaa aiaiio.

O Iaaa? ? iani?aaa? ai?ieeny aa? ??iee – iaia aoea o?eani?yiiaaia, iiaia ?aae ai naiiaaineiiaeaiiy iieiaa a?a?eia, ui aoi?oaaea nia? noa?eo o Aaeeea ?eooy, a a?oaa – oa, yea e?aeea A?naia – ia?iaeeany cian?i iauiaaaii ? oaia?, iiaa?eaoe oo ?ioo – neeui?oo ia ia? – aiycei oa iaaiaaiaii iaiaaaeany i?i naaa cayaeoe. Iaaaa iaiia iieieeany iii?? aaio na?o?a. Aiia ?icaoaeaii i?eeiaea ea?oe ?c caienei? “Eioa?“, acaiieea ai A?naia, eeaea o?oaeo, eiee ?oea eiai aiein, ? ca e?euea oaeeei, ia?a i??iai e ia aoaaei, ciiao iaae?aea eiai iiia? ? aiaeiaie c iei ?iciiaeyea. Aiia aoea ?icaoaeaii?. Neaaa ciaea i?i ?? ?io?e?eo c A?naiii oa aie?ea ia ai?ooaaoeny ? ia aaaaoe ?iaieo ii?aa. ?einu aiia neacaea Iaaa?, uia oa iieeioea naiai oeiioy ? caeeoeeanu c A?naiii, aea oa eeoa aeca??eeany ia ia? ? iacaaea ao?aii?. Neaaa oia? ia ia? aia?oa ca aaaaoi ?ie?a ?oiui? a?o?ae ia?aceeanu ? ca?aeeany ia e?coe o Iaaaei? aooaai? ni?aae, aiiiee oa naia ?? i?i oa ia iii?ineou. Iaaaei? aaouee oa? aoee caiaiiei?i? ?? iiaaa?iei? – aiia ci?i?aaea na?e iano??e ii noi ?ac?a ca aaiu! Aaouei eacaa, ui caaaaa ?? ai ciaeiiiai ineo?ao?a, aea iaoe, yea caa?ae a?eea eiai ia ai?ooaaoeny a aiiu?eia ?eooy, ? ouiai ?aco niia?aaeany ia ?? ?icnoaeea?nou ? caaoi?nou iiaiiaoaaoe niai?. Aiia eeoa neacaea:
— Iao?e aiiuo? noaia oa?aeoa?o ia aanyoie a?a?ao. Aae ?e niie?e…

Iaaaa ia ciaea, ui ?iaeoe c oei “niiei?i“. Aiia ia iiaea a?euoa aeaeoeny a i?? ai? nai?io oeiioaa? c aa?iei aaoiiia?eai, ai? A?naiia?, yeee oa?, iaiaaii, aaa?aa naaa ?? oeiioai. Iaiiai ?aco aiia iaa?ou iaaa?eeany eiio ?iciia?noe i?i ana, aea ai?iai? ai eiai aiio ia?aaoiaea – a ui ye aiia ao?aoeou eiai?!

A?nai ia aoa iaaai, ui ioa aoea Na???nou Eioaiiy. A?i ?iciia?a i?i nai? niinoa?a?aiiy Ґ?eiiia?, aea oie a?a aoa aeuei a?a oaeeo i?iaeai – a?i caiaea on? nai? ii?aae ai iaiiai – i?noy e?aeie o Anana?o? oa caieooaieo nae?ao?a caiiiai Uanoy. A?i e?aea a?aiia?aaoe caaaaeaie, oiio ui oae eiio caaaaeiny i?ae a?i inyaa? nai ? a?eou inyaaoe A?naia oa?iieo? i?ciaiiy iaeiaainy?i?oeo noa? e?anuei? nooiino?. A?i aeeoiea o yeiainu eaoi?oieea caeyiaiee ?i?ieeii a?no Aiia?a ?, a??y?e, ui oa A??noioaeu, oiaea ii e?iiao? acaa ? aia?aa, caeeaaoe ?oee ca nieio, aaeiee nieiyany, iieacoaaa ia iuiai iaeuoai ? eacaa: “ Ioie iiieeyany…“ A?nai ?ei aae?, oei iaioa ?icoi?a, i?i ui aiai?ea Ґ?eii. ?anii a?i i?inoi nea?a, a?aee??eaoenu, ? ?aeaa, eiee oie cae?i?eou ?ic’yni?aaoe eiio yeonu ?a?aiao oai?aio inyaiaiiy Anana?oiui? Aa?iii??. Uii?aaaa, Ґ?eii iaiiai ?aco ni?ii?any i?oe ia aenia?eiaio. A?i aeaie?e iina?aa ii?? A?naia ?c aiio ?, iacaa?a??e ia oieia, iaeacaa e?coe c iei ia iaai?a, aa eieenu noiya caiie . Aiie aee?cee ia oie iaai?a, aeieee ieyoeo aeia ? ii?aee aaeanoaaoe ne?euee aoei neee. Ґ?eii iiyniea A?naiia?, ui eiee e?aeia caeeoa?ouny iaiaeio? ?c niai?, oi o ia? ana?aaei? i?ae a?ae?eaa?ouny ?? ni?aa?i? “?“, a uia ioa “?“ ciaei, ui aiii a?a ii?a aeoiaeoe iaciai? ? ui an? ii?aeui? ia?aoeiae aaiiiai na?oo a?aeeiooi, oi o?aaa eiio i?i oa niia?noeoe e?eeii. ”?-y-yyyy!…” – aieaee aiie oae, ui a? iaai a?e?aei iiiaa ieie, ? caaaaeinu, ui e?eo?oi? c??i?ee, iaeyeaaoenu oiai e?eeo, ieao?ee ui?ac yne?aa?oa. Aiie e?e?aee ui aoei neee, ? oi?a “ni?aa?i? ?“ A?naia oae ? ia c’yaeeinu, a?i, i?eiaeii?, ?icaanaeea naaa aacaeoca?no? oiai aaeano.

A?naioa aiaai i?iaia?aa iiaeyaii ?iaoee aaoiaon, ui caa?aa a?a iuiai ?ao. I, e?aua a a?i ia caaaoaaa i?i oie eeno, e?aua a aeeioa eiai ai aaaaooy! Iio?i cani?iieany nai?o aoiie ? neacaa nia?: “ Io ? ai, A?naioa, aa oai? aeaai?ianoai? ?eui ? ni?aaa? eioa?o o? ??ieo, oi iiaeiai aooe uaneeaei ca ia?. Aiia iiaa?oa?ouny ia Aaoue?aueio…“ ? A?naioa, neeioaoe eaiae?oa, i?ia?a aieiia? ii ai??eiio ?ie?.

Ґ?eii aiaai ia i?a i?eeoe ai oyie – ?aa iiaa?ioeany! Inu aiia nea?ea a?ey iuiai ?c ia?iciaeiaaieie aae?caie ? iini?oaeany iiaea?eeai, iaiia ai ao?ieea! Iaiaoaaoenu, a?i i?eai?ioa ?? ai naaa. C?aooi?, aiia eiai a?o?eia ? aeeacoaaoe nai? iaaaiaieaiiy a?i ia oio?a. Ґ?eii aeaeany ioae ia ia? e?euea oaeeei, a oia? neacaa, iaiia ia a??y?e aeaniei i?ai:
— Oi oe i?e?oaea?
?aa oni?oioeanu.
— I?e?oaea, ao?ieeo!
? iio?eoaaea eiai a ?iei.
?? caa?iaiiy ?ica?aooaaei eiai. ?e ii?a aiia eacaoe oaea e?aei?, ui iaiaaa?ouny inyaiooe iaaeaei? iaoa??? Aa?iii?? Anana?oo?
– Oi oe i?e?oaea, uia ia?a?aoe iaia?!
— A oe oaee ao?iee! – neacaea ?aa ? iini?oioeanu ciiao.
Ґ?eii iiaeyioa ia ?? iini?oeo ? a?a?oa, ye ?ica?aooaaiiy eiai inu-inu oeeia ?a?ac e?ae. Caeeoaoeny aaiia a?i ia i?a – a?i oae aoa iaaoi o?niei aey ieo aaio.
— Ie, o iaia ? ca aiaeio eiioa?o! – ciaeoia a?i aeo?a ?c neooao??.
— Oi?ao iii?ano? oia? ni?i?eo?
— Aiia iii?aniaaia, – a?aiiaea Ґ?eii, iini?oii ia?aiayaa??enu.
A?i aea?a ?c aiio, iaia?a oai inaeeeany nia?ou, ? i?oia eoae aeaeeeny i??. Aoeya ia?aaaa???i?i i?noii ? ?icoi?a, ui nia? a?a ia iaea?aoeia – Iaia'ycie oae ?e ?iaeoa oi?eaoeiaouny eiai, ? Aa?iii?y, a?a yei? a?i, caaaaeiny, aoa o i?ae?io?, ciiao ii?aea a?aaaeyoeny a?a iuiai.

Neaaa aiyeany a?oaiu?a. Aiia aeieeaea oaeaa?ci? i?e ?aeiiio iaoyeia? ia ianeeey ? ca?ac, eiee Iaaaei oeiiaou ioiiea ?? oe? iaeuoyie, ?ac ii ?ac noenea??e ?? ana neeui?oa, aiia a?a?oaaea naaa i?eie?aii? ? ?ic?aaeaii?. Aiia ee?iaea ia?ano?aoaieie i?aiyoaie, aiy?enu iiaeyiooe o a??? oiio, ooi c oaei? ?i?noie?no? i?eoenioa ?? ai no?ie oi?aa?neoaoo ? aeiaaaa iaiiai – i?aaae i?i Iaaao.
— Oi a ia? ? ooinu?! – nieoaa a?i ua ?ac ?c e?oo? o aiein? ? noenioa ?? oe? ua neeui?oa.
? aiia ?iciia?ea eiio ana, ui ?e aoei a?aiii. “Noea!“ – aee?eeioa Iaaaei oeiiaou ? cai?n iaa Neaai? aieii?. Aiia caie?ueea i?? ? c ?aoii ?aeaea oaa?o. ?aioii ii?oea yeanu aiaooc?iiy, ? iaeuo? c ?? oe? uacee. Neaaa ?icie?ueea nii?aoeo iaia iei ? iiaa?eea EIAI – ?? AA?I?! Ia?ei aoiiea ?oeo Iaaaeiiai oeiioy ? aaa?ea eiai ii iaee???. A?a ianiia?aaiee oie ne?eaeany, oa, oaeaei iaiaoaaoenu, caea Ia?ea c i?a ? iaiin?any ia iuiai caa?oo, i?eoenea??e ai caie?. Neaaa a?a?oea, ui a?a ia ia? no?aoo ? aeno?eaioea ia Iaaaeiiai oeiioy, oeoiey?e eiai nai?ie iaeaiueeie eoea?eaie.
— A?aionoe eiai! A?aionoe!
Oie eaaei neeioa ?? ?c naaa ?, i?iy?enu a?a e?o?, neacaa:
— A?n ?c aaie!
Oia? n?a o na?e aa?iee aaoiiia?eu ? ca oaee? ciee a e?io? aoeeo?.
— A oe oi?ia?a, – iiaea, iao??io??enu, Ia?ei.
— O iaia ? c eiai a?aoe i?eeeaa, – neacaea Neaaa ? ciyea ieoey?e – aiia oio?ea iiaiaaoenu nai?io Aa?i?a?.
— A ua…aa?ia, – aiaaa Ia?ei, i?aa?aoe ia ia? iiaeya.
? a?i acya ?? ca ?oeo, uia o?a i?eiee a?euoa ia a?aioneaoe.

Iaaaa ea?aea, aooieaoenu i?eia o noae?. Ua i?eiee ?e ia aiaiaeeinu i?eeiaoe oaeiai aa?eiai ??oaiiy. A?nai, iacaa?a??e ia nai? ianeai?nou o ?icaeoeo ?oi?o noinoie?a, aoa aey ia? eiaoeii na??iai iia?o?y a ??oei aecia?aiiio oia? ?? ?eooy. "Ii? ii?oooy ai iuiai naiiainoaoi?. “ – aoiaea Iaaaa. – “ ?eui y caeeoony c iei, oi ana ?ioa ia aoaa iaoe cia?aiiy”. Aea ana ?ioa iiee ui iaei cia?aiiy, ? Iaaaa, ona?aiie???e an? cia?ou?nou naiai ?eoo?aiai oeyoo, ia iiaea aiionoeoe iia?euiiai oa ana ? iaooeeuiiai ?iciaao nai?o ?aaae?a. “ Oa ia ni?aa?i? Eioaiiy – aiii iaaoi ?oei?aia”, – aoiaea aiia. A?aoo? a?a?oea,ui ace?a?, yeee ua cian?i iaaaaii eaeaoaa o ?? na?o?, caiia?aa. Aiia ?icoi?ea, ui oie ace?a? ua ana?aaei? ia?, aea e aaaee ia iaea, ?iio a?i oae ?aioiai nieieany. Aac oiai ace?a?y ?? ii?oooy ai A?naia noaaaei iac?icoi?eei ? nionoioaiei. Iaaaa ua ?ac caa?eea “ca ? i?ioe“, eeioea ia aaao ea?’??o, oeiioy c aa?iei aaoiiia?eai, aaio a?oae a?a iuiai ? ioa i?eieoeea ii?oooy, i?aiyeany c e??ea ? iaa?aea A?nai?a iiia?.

Aiie cono??eeny, eiee a?a nia?eeiny. A?nai o?ioe ni?cieany ?, ia?ai?ineaoenu, iio?eoaaa ?? o u??eo. Iaaaa ia iiaea caa?eoeny ia oa, uia neacaoe iaaoiaia – eeyoee aceґa?, iaiaaia, cia??e i?i ?? iai??, caeaeaoaa iae?a oae naii, ye o ia?oee aaiu ?oiuiai ciaeiinoaa. A?nai acya ?? ca ?oeo ? iia?a ai eaa’y?i?.
Aiie nea?ee o iai?aiono?e eaa’y?i? ? ieiiaie? neooaee oa, i?i ui aiiii?ee ca non?ai?i noieeeii. A?nai ia eacaa i??iai, ai aa?ea, ui Iaaaa ci?ieeany ia eeo?, a oiio eeoa noo?aiaaii iaiaaaany cace?iooe ?e o a???. Aiia ? aae? caie?eaea. A?nai cace?ioa ?e o a??? ua ?ac ? ciaeoia oai no?aoio aey naaa a?aiia?au. Iaa?a oa i?aaaa? ?a?ea eiiuyeo i?eaeooeea o?ioe Iaaaeiiai aceґa?y, ? aiia caiiaeea ua iaio. A?aoo?-?aoo вона caa?eeanu:
— A?naia, iai iio??aii oa i?eieieoe.
A?nai a?a i??eoaaa, ui aiia oa nea?a ? aacneei eeaioa aieiai?. Ui ii?a a?i ci?ieoe, eiee Eioaiiy iaia?? ? a?i neacaa:
— Aa?aca. ?eui oi?ao, y aoao oai?i a?oaii.
Iaaaa ciaea, ui a?a ?? a?aiiae eiio ii?a aooe ua a?euo aiey?a, oa ana ? ia iiaea iiaiaeoenu ia a?o?ao c? nai?i i?eieoeeei ii?oooyi.
— I?, A?naia. Ie iiaeii? i?eieieoe ANA.
A?naiia? caaeiny, ui oa eiai iaaiaaiai?nou i?ecaaea ai ?iciaao ?oi?o noinoie?a, ? a?i a aoo? ii?aa ai??eaoe nai?e iacaeiaiino?, ui caa?ae neiaoaaea eiai.
Iaaaa ciaea, ui caaeieea ia?aa A?naiii, a oiio neacaea:
— Oe ooo i? i?e ??i. O anuiio aeiia y. Ii? ii?oooy ai oaaa aeieeee iano?euee ianiia?aaii, ui y ii?oaaeany i?eaieiioaii?…– Iaaaa caiiaeea, i?aae?a??e neiaa. – ? aoea i?eaieiioaii?, aea ia caeioaii?. Oa ia eioaiiy, A?naia.
Aiia caiiaeea ua iaio ?a?eo eiiuyeo. ?e aoei iaeaaei ona oa eacaoe, aea aiia a?a aa?eea ia?aa niai? nai? ea?’??o, ?ieia?ea ia aa?iiio aaoiiia?e? ? aaio a?oae. O? ia?ace aiaaaaee ?e ianiaae, ? ?? noii?ae iae?a iiai?no? ?ica?yeeny.
A?nai cai?iiiioaaa ?? i?iaanoe, ? aiia, uia ua yeinu caniiei?oe aeanio nia?nou, iiaiaeeanu. Ouiai ?aco aiia ia ai?iieea eiio i?iaanoe ?? ai naiiai aiio, ia i?iuaiiy iio?eoaaea eiai a aoae ? neacaea: “I?iaa?“.
A?nai ii?aeaa, aiiiee ca ia? ia ca?eiyouny aaa??, ?icaa?ioany ? i?oia aiaiio. Ianiia?aaii ooinu iieeeeaa eiai ii ?iai?, ? a?i iaa?ioany. Ia?aa iei noiyee aai? iaciaeiio?a. Iaei i?a?eoia ai iuiai ? aiey?a aaa?ea o ?ea?o. A?naiia? ia?aoiieei iiaeo, ? a?i aiaa ia eie?ia. A?oaee, iiaa?eaoe, ui oie aaccaoeniee, i?anei?ea ccaao ? aaa?ea eiai ii aieia?. A?nai aiaa, ? o? aai? ii?aee eiai eiiaoe. A?i ?inoeieoeaii i?ee?ea iaee??y ?oeaie ? ea?aa, ia a nee? iiai?ooiooeny. Eiai aeee a ?ea?o, ii iaee???, e?ooaaee ? eayeenu. A?i ?oa, ye e?ia iaiiaieea eiai ?io, ? a?i, caaeoa??enu, ?? nie?ioa.
— Aeaenu, a?i o?a e?ia’? oa?ea?ouny, – aee?eeioa iaei ?c ieo ? nieiea a?oaiai, ui iaaaaaa??e aea A?naia.
A?oaee i?aiya A?naiiao aieiao ca aieinny ? aeaoeioa:
— Ni?iaoe ua ?ac i?a?eae ai ia?!
A?i iiaeaeany ii aieao, aa?a??e ia?aeiiaoenu, ui i?ooi ia aoa na?aeii ouiai iiaeooy, ? aaiaieaiee c oiai, ui caoenoea nai? eioaiiy, n?a o na?e aa?iee aaoiiia?eu.

Aoiee i?oaeeny a aieia? o A?naia, ? a?i, iioeoo??enu, i?oia aiaiio. Na?oei a?a aaoiiia?e?a eiacaei ii iuiio ? ia?aoi?? naoaeeny eiai, a?aoiay?e aa?e. Eiio aoei oieiaii ? aiey?a, eiai iaee??y aoei a e?ia?, a iaya a?oaiee. “I?, y ia ii?o oae ?oe ?a?ac i?ai?noa“, – iiaoiaa A?nai. A?i ?icce?ioany iaae?oae, i?eeeioa, ui iaeaee??a ca?ane ai Ґ?eiia, ? iia??a o iai?yieo eiai aiio.

A?i iinooeaa o eiai aaa?? ? ii?oa o a?aiia?au ??ii?ee aiein. A?nai caaioa?eany ? iiaoiaa, ui iiieeeany iiaa?oii. Iaeyioa iaaeo? aa?aaii aaa?? ? c?icoi?a, ui ia iiieeyany. Oio?a ae uia eiai ca?ac ooo ia aoei, aea a?anooiaoe aoei i?eoae.
— Oa A?nai, a?oa Ґ?eiia, – neacaa a?i.
Aaa?? eiio a?a?eieee, ? a?i iiaa?ea iieiao ?oaiaieino ??ieo.
— Caoiauoa, – neacaea aiia ? canoeaea, iiaa?eaoe ca?oaia e?ia’? iaee??y.
— Oa y, iaaoou, a?a yeinu ?ioei ?acii, – ci?yeia?a A?nai, iii?oeaoe ?? inoiai?iiy.
?aa o?ioe iaeyeaeanu aeaeyao iiaeoiai ?iaea, aea a?i ciaa ?i’y ?? ?ieia?ea, ? aiia neacaea:
— Caoiauoa. Eoae ? Ae oae i?aaoa?
Aiia caoyaea A?naia ana?aaeio ? iiaaea ai aaiie. A?i a?ae?ooea e?ai ? ii?aa oieaaoe iaee??y.
— Aaaaeoa y Aai aiiiii?o, – neacaea ?aa ?, iaa?aaoe iiai? aieii? i?ioieiaii? aiae, ii?aea ieoe A?naiia? oe?.
A?i oio?a aoei a?aiiaeoeny, aea aieiaa aie?ea oae, ui a?i ia i?a neacaoe ? neiaa.
?aa aieea eiio iaee??y.
— O Aan ?icaeoee i?n, – neacaea aiia. – Ae, iaaoou, i?eei?ou aaiio, a y i?eiano Aai euiao.
A?nai nea?a o aaii? ? i?eeeaaaa e?a ai iina. Eiai o?ioe eeoiiaieei a?a ia?oae, ui eiio aiaaeiny ia?a?eoe, aea oaiea aiaa iioeoaiueo ci?iaea no?an.
A?i aeoa?ny aaeeeei aieoaei ?ooieeii.
— Aao iaya cian?i a?oaiee, – aoeioea eiio ?aa. – ? i?eiano Aai ui-iaaoau Ґ?eiiiaa.
? aiia i?eianea naao? ? iioa?o? a?eine.
— I?a?ou i?eey?oa, – neacaea aiia ? i?iaaea eiai ai eaiaie. – Ґ?eiia iaia?, a?i nuiaiai? ia eiioa?o?. Iiea?oa, iaoae Aai o?ioe ia?aeaa.
Aiia cai?iiiioaaea eiio aeeeeeaoe e?ea?y, aea a?i a?aiiaeany. Oia? ?aa aeieioea a eiai e?iiao? na?oei ? i?oea ia eooi?. Ooo n?ea ? ii?aea caaaoaaoe ?niai??: A?naioa, iaiaa?eie ? oa?e?aeo Nai I?ґaeu. Aiia oae ? ia aeaa?eeanu ia?aa A?naioa, ui ia ciiaea ii?oaoe ai Aeu Ioaioa. O?euee ca?ac ?aa caaaaea i?i eiai iai?? ? ae??oeea aeaa?eoeny o eeno?. Aiia i?eianea a?eoo iaia?o ? iaienaea: “ E?aee A?naioa! ? o?euee ca?ac i?eaaaaea, ye oe oio?a ii?oaoe ai oiai Aeu Ioaioa. Aeaa? iai?, ui oae oaaa i?aaaea. ? ae??oeea ?oaoe aiaiio ? ca?ac aa?o, ui ia iiieeyeanu. ? uaneeaa…“

Ґійомові набридло прогулюватися містом. На вулиці було так сльотаво й холодно, що у нього не попадав зуб на зуб. “Швидше б закінчилася ця клята зима“, – сказав він собі. Він розмірковував над тим як йому тепер поводитися з дружиною і яку стратегію співжиття слід обрати. Він ходив пустими вулицями і думав, завертав у вузькі провулки і думав. Врешті вирішив зайти до церкви на площі, щоб погрітися. Там сів на лавочку і почав розглядати церковний інтер’єр. То була стара церква з іконостасом у стилі бароко. Навколо висіли ікони із зображеннями Діви Марії та Ісуса. Перед Ісусовою іконою горіли свічки. Ґійом підійшов до ікони, взяв до рук свічку, запалив її і перехрестився, не відводячи від неї погляду. Тоді вкляк на коліна і ще довго розмовляв з Ісусом про Гармонію і шляхи її осягнення.

Арсен прокинувся вранці. Ниючий біль нагадав йому про вчорашнє побиття, і він пошкодував, що сон так швидко його покинув. Ґійом зазирнув до нього у кімнату і сів поруч, співчутливо дивлячись на його розбите обличчя.
— Тут вчора була жінка, – сказав Арсен.
— Так, – усміхнувся Ґійом. – Це моя дружина.
— Єво! – погукав він її.
Єва увійшла до кімнати у білому фартушку.
– Пам’ятаєш, я писав тобі у своєму листі про юнака? То оце він, чи, принаймні, те, що від нього залишилось.
Всі засміялись. Ґійом трохи заспокоївся після отієї розмови з Ісусом, і ніхто про неї нічого не знав.
Арсен подякував Єві за її співчуття, а вона по-материнськи погладила його по голові. Вони з Ґійомом ні про що його не розпитували, та й йому не хотілося навіть подумки повертатися до вчорашніх подій. Одяг його Єва випрала, і він, незважаючи на її вмовляння поснідати з ними, пішов додому в Ґійомових потертих джинсах.

Напевно, Арсенове життя знову стало б спустошеним, якби не Ґійом. Незважаючи на присутність його “антимузи“, як він називав Єву, він невпинно крокував до осягнення своєї Гармонії. Наступною зупинкою його дослідів стала релігія. Він із вогником в очах взявся до вивчення світових релігій. Після Біблії він почав вивчати Коран, а тим часом водив Арсена по всіх відомих йому церквах та костьолах міста. А у місті, із його довгою і славною історією, їх було чимало.
– Господь, підкаже тобі, де шукати Гармонію, – сказав, крокуючи до церкви, ҐІйом. Весна була теплою, і він ніс свою легку куртку в руках.
Вони прийшли на ранковий молебень і, протиснувшись поміж людським натовпом, почали слухати старенького священика. Той говорив проповідь, інколи забуваючись і повторюючи вже сказане. Говорив про Бога і про країну, говорив про те, як треба трудитись в ім’я Господа і дякувати Йому за кожен день, що Він дарує світові. ҐІйом схвально кивав головою, а коли мав іншу думку, скептично посміхався. У своїх діалогах із бюстом Гомера він встиг далеко просунутися в розумінні Всесвіту і з дечим, сказаним зараз, не погоджувався.
Вони прослухали ранковий молебень, і ҐІйом легенько підштовхнув Арсена, сказавши:
– Піди порозмовляй з Ним.
Арсен підійшов до ікони Ісуса, прочитав три рази “Отче наш“ і почав з ним розмовляти. Спочатку він, під враженням від проповіді священика, подякував Йому за цей сонячний березневий день, а тоді коротко розповів Йому про себе, хоч і знав, що все це Ісусові і без нього відомо. Врешті-решт розповів Йому про Магду, попросив здоров’я для матері і, побажавши і Йому найкращого дня там, у Космосі, встав і підійшов до ҐІйома. Той чекав його на вулиці.
— Ну що? – спитав він. – Порозмовляв?
— Порозмовляв.
Арсенові сподобалося розмовляти з Ісусом і він вирішив, що навідуватиметься до церкви частіше. І вони побрели потрісканою від часу бруківкою.

Єва наважилася повернутися до вчителювання. Спочатку їй було трохи важко, адже вона встигла звикнути до усамітнення і спокою на іспанській рив’єрі, але вона так сильно любила дітей, що втрачені навички спілкування з ними швидко поновилися.
Сьогодні Єва розповідала про Сервантеса і його “Дон Кіхота“, раз по раз обриваючи розповідь про письменника своїми власними враженнями від Іспанії. Нарешті хтось із дітей підняв руку і попросив, щоб вона розповіла їм більше про країну. О, вона могла говорити про Іспанію годинами. Вона була вдячна тій дитині за її прохання і розповідала про усе, що було на серці: про Андалузію, власника мандаринових садів, кухарку, про церківку Сан Міґель і про Ель Пуенте. Згадавши про Ель Пуенте, вона нагадала собі Вісенте і на хвилю замовкла, а тоді додала:
— А ще у власника мандаринових садів був вродливий син. Його звали Вісенте, і він умів грати на гітарі фламенко.

Вісенте спочатку важко переживав розлуку з Євою, а його батько в душі тішився, що вона поїхала. Коли прийшов перший Євин лист, то він, забравши його у листоноші, сховав у скриню в своїй кімнаті.
Вісенте чекав, що Єва йому напише, але листи не приходили. Якось, вставши вранці, він зрозумів, що втратив її назавжди і волів більше не думати про неї. Він повністю віддавався роботі у мандариновому царстві батька і в тому знаходив розраду.
Врешті батько вирішив його оженити. Вісентовою обраницею стала донька батькового друга із Херес дела Фронт’єри, із яким вони зналися ще замолоду, коли очолювали місцеву опозицію Франковому режимові.
Дівчина була на сім років молодша од нього, струнка і смаглява. Батько підлаштував їхнє побачення у Хересі, коли приїхав туди із сином дивитися на бій биків. Вісенте з дівчиною сиділи на кориді поруч і перекидалися двозначними поглядами. Вісентів батько радісно підмигував своєму другові.
За місяць відіграли весілля, і молода оселилася у своїй новій домівці. Тоді-то батько і сказав Вісенте, що ховав від нього Євині листи. Вісенте на нього довго ображався, та знайшов у собі сили пробачити йому, бо сімейне щастя окутало його з неймовірною силою. Він відписав Єві на усі її листи і вибачився за те, що так довго не писав – сказав, що весь той час був у медовій подорожі в Пуерто Рико, звідки родом була його мати. Він і дійсно їздив із нареченою у Пуерто Рико, але довго там не затримувався. Вони прибули у Сан Хуан, побули там декілька днів, подивилися фортецю Ель Морра та іспанські фортифікації і чкурнули із людного міста у периферію. Удвох вони пересікли острів зі сходу на захід і навідали Вісентового діда, що мав тут велику тютюнову плантацію. Колись молодий Вісентів батько прибув на острів із голими руками і гарячим серцем у пошуках пригод. Пропрацював кілька років на плантаціях діда і оженився на Вісентовій матері, яку потім забрав до Іспанії. Вісенте давно не був у діда і той заледве відпустив його із нареченою до пляжів Пуерто Рико. Там вони оселилися в затишному готелі, цілими днями не вилазячи із дивовижної зелено-голубої води моря і ночами кохаючись до нестями. Тут Вісенте увійшло в звичку щодня дарувати нареченій оберемок орхідей, і він привіз цю звичку до Іспанії.

Він дарував їй квіти, принаймні, раз на тиждень. Ще на світанку він піднявся, щоб поїхати до села за ними, а коли повернувся, то побачив, як із дому виходив родинний лікар.
— Хтось захворів? – перестрашено спитав він його.
— А Ви підніміться до дружини, – весело відповів йому лікар.
Вісенте вбіг до неї у кімнату і побачив її усміхненою в ліжку в променях ранкового андалузького сонця.
— Вітаю, – сказала вона. – Скоро ти станеш батьком.
І Вісенте припав до її живота, осипаючи його поцілунками.

Цієї весни сонце підсмажувало усю Європу. Арсен тепер кожної неділі ходив до церкви на площі, а у будні дні навідував інші церкви і там спілкувався з Ісусом. ҐІйом казав йому, що кожна церква має свою енергетику в залежності від місця, де вона побудована, віку та людей, що приходили сюди молитися. Арсен до того висновку міг прийти і сам, бо якась тепла хвиля спокою окутувала його кожного разу, коли він переступав поріг церкви. Всередині він почувався захищеним і напевне знав, що та Захищеність – елемент його Гармонії. Після втрати Магди і побиття якийсь час йому здавалося, що він втратить душевну рівновагу. Але церква і тепла весна врятували його. Він, з вдячністю за ту Захищеність, намагався осягнути Бога в Його первозданності, посеред світу, що був вічним, як і сама ідея Життя на планеті, а тому чимало часу проводив на природі. Коли мав вільні дні, то любив поїхати у гори – така мандрівка забирала у нього кілька годин потягом, а коли часу було обмаль, то їхав відпочити на скелі, що стояли відразу за містом. От і сьогодні він надумав виїхати на скелі за містом і вирішив узяти у компанію ҐІйома.
Він прийшов до нього, але Єва сповістила його, що той поїхав десь на схід з гастролями.
— А коли він повернеться? – спитав Арсен.
— Не знаю. Мені він нічого не сказав.
Арсен засумнівався в достовірності Євиних слів. Останнім часом ҐІйом вподобав собі молоду студентку з консерваторії, що грала на флейті, і якось вже сповістив йому, що хоче пізнати з нею Свіжість Кохання. Про Свіжість Кохання Арсенові думати було трохи моторошно, бо відразу згадував Магду і побиття, а тому він вирішив поговорити з Євою, аби відігнати погані думки.
— Ви вже призвичаїлись до нового життя? – спитав він.
— Перестань мене називати на Ви! Я старша від тебе лише на п’ятнадцять років – вдавано ображено сказала Єва. – Це життя мені не нове, якщо ти маєш на увазі моє вчителювання, а дітей я завжди обожнювала!
— Я теж люблю дітей. Вони такі кумедні, коли маленькі.
Арсен посміхнувся. В кімнаті запанувала тиша, така, що можна було почути, як цокає годинник на кухні.
— Хочеш кави? – запропонувала Єва.
— Я її завжди хочу, – знову всміхнувся Арсен.

Вони пили каву і говорили про Бога.
— Я знаю, що Він десь поруч мене, – сказав Арсен.
— Він завжди поруч нас, треба лише впустити Його до свого серця, – сказала Єва.
— Впустити Його до серця, а тоді розмовляти і радитись з Ним, щоб Йому там не набридло, – доповнив Арсен, колупаючись ложкою у кавовій гущі.
— Тобі б, напевно, сподобалася Сан Міґель. Вона маленька і чепурна, а падре, що читає там молитви – шанована і добра людина. Ми туди всі приходили немов однією родиною, а по службі Божій часто залишалися біля церкви і годинами бесідували.
Єва нагадала собі про Іспанію і щаслива була, що знайшла нового співрозмовника. Вони просиділи отак кілька годин, і над вечір Арсен неохоче піднявся, аби йти додому. Вже в дверях Єва спинила його і спитала:
— Арсене, а ти не знаєш, чого це ҐІйом приволік додому бюст Гомера?

ҐІйом і справді нікуди не поїхав і зі своєю мандрівною валізою спинився вдома у студентки консерваторії. Та про дружину, звісно ж, нічого не знала і молилася на ҐІйома, коли той грав для неї на піаніно.
— В тобі живе Моцарт! – приголомшено вигукувала вона.
ҐІйом не знав, чи то вона придурюється, а чи насправді їй подобалося, як він грав. Як би там не було, старався він з усіх сил і часом і сам відчував, що виходить йому щораз краще. У своєму оркестрі він грав на трубі і лише зрідка задля забави сідав за піаніно, а тепер схвальні відгуки про його гру лише улещували його самолюбство.
Він зіграв для студентки уривок з Моцарта, а вона в захопленні лежала на ліжку в халаті, оголивши красиві стрункі ноги.
— Дай-но я поцілую тебе, мій Моцарте! – вигукнула вона, коли ҐІйом закінчив грати.
Він підступив до неї, і вона, охопивши його двома руками, поставила на шиї великий синій слід від поцілунку..
— Це щоб кожна знала, що ти мій! – сказала вона.
— От дурепа! – не втримався ҐІйом. Тепер йому доведеться ретельно маскуватися у присутності дружини – нехай хоча б для неї Обов’язок залишиться непорушеним.
Дівчина образилась і спитала:
— У тебе ще хтось є?
— Є! – вигукнув злісно ҐІйом. – Дружина!
Дівчина заплакала, впавши долілиць на ліжко. ҐІйом підсів до неї, погладив по спині і сказав:
— Біс із нею, з тією дружиною. У нас давно немає кохання. Ми навіть не кохаємось більше.
ҐІйом зробив паузу, а дівчина продовжувала плакати, бо була заручницею своїх почуттів.
— Вона тобі не конкурентка, – сказав урешті ҐІйом. – Те, що вона вписана у моєму паспорті, насправді нічого не значить, адже тепер не Кохання змушує мене жити з нею, а Обов’язок.
Дівчина повернулася до нього і попросила, щоб він покинув дружину. “Кожен на моєму місці зробив би те саме“, – думала собі вона, бо знала, що обороняє своє Щастя. ҐІйом щось угукнув і поліз до неї цілуватися. Дівчина відіпхала його вбік і спитала знову:
— То ти з нею розійдешся?
ҐІйом про те зовсім не думав, думав лише про нездоланний потяг, що вабив його до дівчини, а тому покірно кинув:
— Гаразд.
І одразу ж опинився в її обіймах.

Єва помітила той слід відразу. Великий і синій, він різко контрастував із кольором ҐІйомової шкіри і немовби вигукував Єві: “Дивись! Я тут!“ Єва нічого чоловікові не сказала і пішла з дому, надумавши побачитися зі своєю шкільною подругою.
Вона ходила містом і думала, завертала у вузькі провулки і думала. “ Зрештою чоловікові потрібна жінка.“, – намагалася виправдати його вона. – “ І не та, що у паспорті, а та, що в серці“. Єві було нестримно боляче – боляче через його зраду, через втрачені роки і несправедливість, до якої її привело Життя. “Добре, що у нас немає дітей“, – подумала Єва.

— Оце так цілунок! – вигукнув Арсен, побачивши ҐІйома.
— Тихіше, – принишкло сказав він, хоч у Арсеновій кімнаті вони були лише вдвох.
— Це тобі флейтистка такого поставила?
— Авжеж, що не дружина, – роздратовано бовкнув ҐІйом.
Арсен не знав, чи в такій ситуації слід це казати, та все ж обережно промовив:
— Твоя дружина – красуня …
Його слова прозвучали як докір, і ҐІйом, на хвилю впавши у роздуми, сказав:
— Я вже пережив Свіжість Кохання із дружиною, а краса має силу лише тоді, коли знаходить своє відображення у душі закоханого.
— Але ж хіба Свіжість Кохання – це усе Кохання?
— Ні, звичайно. Є ще Буденність і Обов’язок.
ҐІйома дратувала ця розмова і він вирішив про Кохання більше не говорити. Він заговорив про Гармонію і нові шляхи її пізнання.

Арсен не міг дивитися Єві у вічі. Вона подобалася йому. Вона була людяною, а ще гарною, а тому правда про ҐІйома, яку він знав, схвильовано тріпотіла у нього на серці кожен раз, коли він зустрічався з нею. “Краще б я нічого не знав!“ – думав Арсен, боячись почути від неї запитання про чоловіка, але Єва у нього нічого не питала. Вона вирішила трохи почекати. “А що як це лише якийсь скороминучий флірт, про який він зараз шкодує?“ – казала собі вона, відволікаючись від листа Вісенте про Пуерто Рико.
Та ҐІйом і не думав забувати про свій флірт – він прагнув насолодитися Свіжістю Кохання і зараз розумів, що ота Насолода є елементом його Гармонії. Гастролі його почастішали настільки, що їх реґулярності, напевно, міг би позаздрити і Елвіс у пік своєї популярності.

Арсен зайшов до ҐІйома, сподіваючись, що його гастролі вже закінчились, та вдома його не було. Єва запросила його подивитися знимки, що їх надіслав Вісенте, і вони сиділи на кухні під цокотом годинника на стіні.
— А оце – мій колишній господар, – сказала Єва, схилившись над фотографією Вісентового батька.
Арсен поглянув на її оголену шию, а тоді відвів погляд і подивися на старшого чоловіка з гострою борідкою, що обіймав мандаринове дерево.
— А це – я разом із кухаркою.
Арсен мимоволі подивився на її шию ще раз і помітив на ній дві маленькі родимки, посаджені так близько одна біля одної, що могло здатись, ніби вони зливаються.
— Це – церківка Сан Міґель. Я тобі про неї вже розповідала.
У неї було дивовижне волосся! Воно розтікалося по плечах і водоспадом спадало на фотографії. Арсен нахилився, щоб поглянути на церківку і завмер, вловивши запах того волосся. Воно пахло мандаринами, воно пахло сонцем і морем! Арсен вдихнув той запах у себе й відчув, як він його наповнює ізередини.
Єва продовжувала показувати фотографії, щось розповідала, а він її захоплено слухав. Її голос заколисував його, її сміх чарував його, і в якусь мить, усвідомивши своє наркотичне захоплення нею, Арсен відчув у собі водночас холод і спеку. Він відчував, як по його шкірі бігають мурахи, як його обливають крижаною водою, а тоді обпікають сонцем пустелі.
— Ти тремтиш? – спитала Єва.
— Напевне, застудився, – сказав Арсен і кашлянув.
Єва зробила йому чай на травах.
— Пий, – сказала вона. – Цей чай – цілющий.
Вона подала йому гарячу чашку з чаєм в руки, і він торкнувся її пальців. Які ніжні були ті пальці! Зараз він хотів би, щоб вона не віддавала йому тієї чашки, а просто тримала її отак разом із ним, обпікаючись до болю.

— Для чого ти таке зі мною робиш? – спитав Арсен Ісуса, але Той не бажав з ним говорити.
— Ти мовчиш саме тоді, коли я не маю більше у кого спитатися. Напевно, поглядаєш на мене з неба і думаєш “Що він од Мене хоче?“. Але ж Ти розмовляв зі мною раніше, то чому мовчиш зараз?!
Ісус і далі продовжував мовчати.
— Ти мовчиш тоді, коли Тебе просять! То чи тоді вартий Ти усіх цих свічок?! Люди кладуть тобі до ніг свої сподівання, запалюючи ці маленькі вогники! Вони б’ють поклони і просять поради, а Ти їх іґноруєш!
Арсен стояв навколішки біля ікони Ісуса в церкві на площі не в силах повернути загублену душевну рівновагу. Час для нього почав новий відлік. “ Я божевільний“, – казав він собі, а Ісус його мовчки слухав.

Єва закінчила урок і поставила дітям оцінки. Робочий день закінчився! Вона солодко потягнулась і відчула, як захрустіли її хребці. Втома, що окутала її, була радше приємною, аніж виснажливою, і вона поволі, насолоджуючись тією заслуженою втомою, спустилася сходами і вийшла на вулицю.
Арсен стояв навпроти шкільного входу і наполегливо шукав щось у кишенях. Те “щось“ він шукав уже добрих хвилин п’ятнадцять, як тільки чув, що двері школи відчиняються і звідти хтось виходить. Знав, що це дешевий трюк, але спокуса побачити Єву взяла гору.
— Здається, я загубив ключі від свого дому, – приречено сказав він Єві.

Він попросив її принести якісь фотографії, бо сказав, що обожнює їх переглядати. Вона принесла фотографії, поклала їх на стіл і, схилившись над ними, почала розповідати Арсенові про незнайомих йому людей і показувати якісь невідомі йому місця. Він все те пропускав повз вуха, милувався її шиєю, двома родимками і розпущеним золотавим волоссям. “Я божевільний“, – казав він собі, а Ісус його мовчки слухав. Арсен сидів отак до вечора, слухав Єву, машинально щось її запитував тільки для того, щоб чути її голос знову. І тоді прийшов ҐІйом. Він був п’яненький і ледь бачив на очі. Арсен з Євою підхопили його на порозі і поклали на ліжко у спальні. Він щось белькотів незрозумілою їм мовою і ніяк не дозволяв себе роззути. Врешті втихомирився і заснув.
Єва втомлено опустилась на стілець на кухні.
— Ти на нього образилась? – сказав, поглянувши на її сумний вигляд, Арсен.
— Я на нього не ображена, – відмовила Єва, але їй було важко на серці. Весь цей час вона не вірила ні в які гастролі чоловіка і з завидною наполегливістю закривала очі на усі його вибрики.
— Тобі погано? – спитав, помовчавши, Арсен. Він дивувався собі. Зараз він хотів почути запитання якого так боявся останнім часом. О, тоді він розповість їй усе, що знав про ҐІйомову інтрижку із отією студенткою, він насолодиться її болем, бо той приблизить її до нього, вона плакатиме, і він зможе її обіймати!
— Ти щось знаєш? – спитала Єва.
Арсен, тріумфуючи, відкрив рота і почув, як з кімнати, де спав ҐІйом, доноситься дикий храп. Той храп, незважаючи на замкнені двері до кімнати, наповнював увесь дім і, здавалось, дряпався по батареях нагору до сусідів.
— Нічого, – сказав Арсен, а Ісус полегшено зітхнув. Він все ще був у нього в серці.
— Я не такого його хотіла бачити, коли їхала з Іспанії. Напевно, я трішки розчарована. От і все.
Єва посміхнулась, і, поглянувши на ту посмішку, Арсен посміхнувся і собі.

Єва була гордою у своєму смутку і, якби її хтось запитав, як у неї справи, вона б, не вагаючись, відповіла, що все прекрасно. Насправді ж криза її шлюбу, від якої вона колись втекла до Іспанії, стала ще глибшою. Єва це усвідомлювала, як усвідомлювала і те, що цей шлюб приречений. Вона ніяк не могла зарадити його повільному розпаданню, а тому перестала боятись і жила кожним дарованим Богом днем, не знаючи, що буде завтра.
Вона поклала Арсена спати на канапі, а сама пішла в епіцентр того нелюдського храпу. Арсен лежав на спині і слухав ҐІйомове хропіння. Воно приносило йому біль, бо нагадувало про ҐІйома і його Обов’язок щодо Єви, воно нагадувало Арсенові Єву, яка, напевне, стуливши вуха біля свого чоловіка, намагалася зараз заснути. До Арсена підступила хвиля ревнощів. Якби вона зараз встала, подумав Арсен, то я би стогнав, як уві сні, і вона б зайшла сюди. Він не знав, чи зміг би їй тоді зізнатися у своїх почуттях, чи чекав би на те, що скаже вона. Може вона б підсіла до нього для того, щоб відігнати нічну примару, і тоді він приласкав би її. “Ти дурень і божевільний!“ – казала Арсенові його Совість, і він слухав її. “Ти вартий її більше аніж отой п’яниця“, – казало йому його Бажання. “ҐІйом – твій друг. Чи ти зрадиш свого друга?!“ – невгавала Совість. “Вона з ним нещаслива“, – не відступалось і Бажання. І в них із Совістю зав’язалась суперечка.
— А звідки ти знаєш, що зі мною вона буде щаслива?
— Бо я твоє Бажання і чую, що можу здолати гори і переплисти море.
— Це ти можеш зробити, а чи можеш підкорити її серце?
Від того арґументу Бажання притихло, й Арсен, намагаючись заспокоїти схвильоване серце, прочитав подумки кілька разів молитву до Ісуса. Слова молитви та власний розмірений шепіт заколисали його і невдовзі він заснув.

Єва не могла спати усю ніч. ҐІйом храпів і кутулявся по ліжку, і вона, згрупувавшись десь на краєчку їхнього супружнього ложа, що давно вже не знало поту Кохання, слухала його храп.
Вранці Єва встала бліда, з синіми колами під очима, і пішла на кухню варити каву. Випила дві філіжанки, коли зайшов Арсен.“ Ти найгарніша“, – подумав Арсен. “ Гарна від недоспаної ночі, гарна у своїй втомі і своєму смутку“.
Він сів навпроти неї і поглянув на її руки. Вони були вкриті слідами від подряпин і ледь помітними синцями, що їх зажила Єва, збираючи мандарини. Вона побачила, що Арсен дивиться на її руки, і мимоволі опустила рукави халата.
— Навіщо? В тебе гарні руки, – не втримався Арсен.
Це був відвертий комплімент. Він говорив про її тіло, і не просто про тіло, а про руки, вкриті подряпинами, красу яких осягаєш лише тоді, коли та краса має для тебе внутрішню силу. І Єва зрозуміла його. Вона була трохи збентежена, але сказала:
— Дякую.
І закотила рукави назад.

“Вона залишила неприкритими свої руки, коли я попросив про це!“ – кричало Арсенове Бажання. Воно отримало маленьку перемогу. Та, хоч і не знало, що тепер із нею робити, відчуло себе окриленим. Арсен ходив весняним парком, що ось-ось мав переступити границі літа, і посміхався світові. Він мружився від того Щастя, що зависло на сонці, він посміхався тому Щастю, що відбивалося на обличчі кожного перехожого, він хотів міцно притиснутись до дерев, бо в них шелестіло його Щастя. Совість Арсена зробила свою справу – тепер він нічого не казатиме Єві – і зараз принишкла, аби дати Бажанню насолодитися своєю перемогою. Арсен хотів із кимсь поділитись тим, що відчував, бо, здавалось, Щастя, що так раптово захлиснуло його, лилося через край. Поміркувавши, він пішов до церкви на площі і став навколішки перед іконою Ісуса.
— Це нічого, що Ти мені не відповідаєш! – кричав він подумки. – Я щасливий! І знаю, що в тому є і Твоя заслуга!
Ісус мовчав і знав, що Його заслуги тут немає.
— Ти мовчиш, але в тій мовчанці я знаходжу Твоє благословення, а значить – твою присутність!
Якісь невідомі образи, швидше схожі на тіней, аніж на людей із чіткими контурами, почали пробігати перед його очима. В його пам’яті виникали слова з Минулого, якого не було, але зараз він був ладен дати голову на відсіч, що чув ті слова раніше і що вони реальні, як церква, як ікона Ісуса в ній і як сам Арсен перед нею. Він намагався впіймати своє чуття "дежа вю", силкувався зліпити ті слова докупи і сказати їх Ісусові, але, з-під стрімкої та розпеченої лави його думок в нього виривалися лише обривки патетичних фраз із розтягнутими драматичними паузами. Зрештою Арсен зробив надзусилля, аби вгамувати отой радісний хаос свого збудження – йому не хотілося набридати Ісусові своєю маячнею – і він смиренно, у віднайденій рівновазі мовив:
— Знаю, що це Твої очі я бачив, коли покидав утробу матері, знаю, що бачитиму їх, коли увійду до Твого Царства.
Арсенові здалося, що Ісусові буде цікавіше послухати його точку зору щодо світоустрою поза земним існуванням людини, і він пустився у складний і довгий монолог, який звів до того, що сказав:
— Світ, що Ти в ньому живеш, напевне, і є світом Гармонії, світом, що ми його прагнемо осягнути тут, у його занедбаній та мізерній копії. Знаю, як нескінченно важко осягнути його, керуючись хибними ідеалами людства, та все ж…все ж відчуваю, що моя Гармонія десь поруч Єви.
І хоч він сказав те подумки, промовлене ім’я Єви спершу видалося йому дещо банальним у довгому ряді високопарних висловів. Він ще раз подумки ( але вже не так, щоб Ісус сприйняв це як звернення ) нагадав собі сказане і зрозумів, що тим зізнанням закриває очі на Заповідь Божу, що у відповідь на його філософування зараз спливла перед очима і заблимала неоновими вогнями: “Не зажадай дружини ближнього свого! Не зажадай дружини ближнього свого!“ Зненацька десь із закамарка Арсенової душі знову вискочила Совість і спробувала приборкати все ще окрилене Бажання, та воно спритно відхилилось від її впевненого стрибка і, гнане силою недавнього успіху, облило Арсена новою хвилею радісного збудження. Арсена наскрізь пробирала невгамовна дрож і перед очима мимохіть спливали вкриті ледь помітними синцями та подряпинами Євині руки. Арсен пробував відігнати ту думку від себе, бо розумів, що й Ісус бачив Євині руки його очима, а тому зробив кілька невдалих спроб виправдати себе, сказавши, що бажання, які виникають в людині, настільки стихійні і непередбачувані, що частенько грають з її уявою злі жарти. Тоді, намагаючись згладити свою провину перед Ісусом, він ще раз в декількох словах, ніби резюмуючи вже сказане, поділився з ним своїми міркуваннями щодо небесного світоустрою, перехрестився і похапцем вийшов із церкви.
“Які ж дріб'язкові ці люди“, – подумав Ісус.

Останніми днями Єва засумувала. Засумувала, як їй здавалось, через гастролі чоловіка і все частіше думала про повернення в Іспанію. “Там я була щаслива, бо була відірваною від Часу“, – думала вона. Там її не хвилювали люди, їй не надокучали Обов’язки, вона належала собі! “Я марную життя“, – з жахом думала Єва, споглядаючи себе у дзеркалі. Вона все менше й менше відчувала себе Привабливою, а втрата Привабливості для неї була втратою Молодості. Єва знала, що вона молода, що має ще в запасі декілька обертів Землі навколо Сонця і тільки тоді побачить перші зморшки, які нададуть їй, швидше за все, статечної Краси, зрілої та гордої Краси, і лише після того, коли загубляться поміж десятка інших, відверто заговорять про Старіння. Єва не боялася б того Старіння, але, стоячи навпроти дзеркала у ванній кімнаті, вона якось гостро відчувала його подих і розуміла, що воно сьогодні нагадує їй про себе і питає, чи не марнує вона своєї Молодості. “Марную”, – сказала вона сама до себе і знову побачила у дзеркалі непривабливу жінку. “Мені тридцять чотири…” – сказала вона і подумала про невблаганність Часу. “Там мене любили. Любили кухарка, Вісенте, старий, хоч ніколи в тому мені не зізнавався. Вони мене любили, і я хотіла жити для них…А ще для моря, мандаринів і сонця. А тут навіть сонце не те. Воно мені ніколи не посміхається“. Єва від тих думок була у розпачі. Вони нападали на неї щодня настирніше й настирніше, казали їй, що вона жалюгідна і безпорадна жінка, що повірила грі невидимих флюїдів і фальшивим припливам ніжності, що обманула себе, вигадавши химеру, яка зветься Коханням і що зараз та химера безсоромно насміхається з неї. Єва намагалася якось відволіктись – читала американську поезію і слухала новини про землетруси в Японії, та все те відволікало її лише на мить, а тоді знову повертало до реальності, нагадуючи про землетрус, що жив усередині неї.

ҐІйом ніяк не міг пояснити собі свої відчуття. Свіжість Кохання, якою він так насолоджувався, переростала у відверту любовну пригоду, а пригода була значно нижче отієї глибоко філософської Свіжості. Він вже це і сам усвідомлював, розумів, що поводить себе як огидний одружений бабій, та, разом з тим, не міг опиратись обіцянці Насолоди, що в його уяві будувало похітливе тіло студентки. Свіжість Кохання поставила під загрозу близькість до його Гармонії, стала відокремленим елементом, на якому він зациклився. ҐІйом починав потихеньку ненавидіти свою студентку, кричав на неї, намагався щось їй пояснити про Гармонію, але ніяк не міг добрати слів, і вона, нічого не второпавши, пришелепкувато йому посміхалась. “Я тебе ненавиджу“, – думав, кохаючись, ҐІйом. Він ненавидів її стогін, скрип її ліжка, оте мовчання, яке наступало після того, як вони покохались, йшов, поквапливо надягаючи одяг, і приходив, знову так само поквапливо його знімаючи. Тепер, коли він бачив дружину, то опускав очі і брехав уже зовсім непереконливо. Йому було соромно брехати, він не хотів цього робити, але той огидний Потяг до студентки, що окутав його, не давав йому іншого вибору.

Арсен піднявся рано і пішов в університет. Щастя, що вселилося в нього кілька днів тому, вже розвіялось, а Совість, давши насолодитись його Бажанню, накинулась на нього з новою силою.
— Не маєш права до неї йти, – казала Совість. А якщо і підеш, то що їй скажеш? Вона висміє тебе!
Але не того боявся найдужче Арсен. Боявся, що через своє зізнання він втратить її назавжди. Йому вже було начхати на дружбу з ҐІйомом, бо та, зависнувши на якомусь високому рівні пошуку Гармонії, була зовсім непристосованою до життя. “Він їй зраджує“, – казало Совісті його Бажання, а Ісус все те мовчки слухав.
— Чого ти хочеш досягнути? – нарешті спитала Совість. Вона робила це обережно, бо знала, що може завдати Арсенові болю.
— Кохання, – відповідало Бажання.
— Вона старша від тебе на п’ятнадцять років, – невиразно казала Совість.
— Хіба Щастя рахує роки? – відмовив Арсен, прислухавшись до Бажання.
— Про своє Щастя ти думаєш, а що буде з твоєю матір’ю? – спитала Совість. – Хіба вона витримає таке?
Арсен звернув з дороги до університету і пішов на пагорб, де колись стояв замок.
Там став, окинувши поглядом місто, і закричав. Якісь люди, що стояли неподалік, почали здивлятися на нього, та йому було байдуже. Нехай думають, що хочуть. Напевно, вони думають, що йому добре, що він якийсь вдоволений життям турист і сповіщає місто про своє прибуття. Арсен кричав, і луна від того крику котилася вниз пагорбом, розбиваючись об поодинокі людські будинки біля його підніжжя. Кричав, оголюючи свій Біль і своє Сум’яття.

Вісенте грав на гітарі фламенко. Це була Музика, що зринула до наших часів із глибин іспанської історії. В ній було сонце, в ній був вітер, в ній було небо, у ній переплелися крові карфагенян, римлян, циган, арабів... Лише той, у чиїх жилах текли їх культури, міг до кінця осягнути фламенко. І Вісенте його осягав до кінця. Він грав пристрасно, гаряче, він грав, прислухаючись до сонця, до землі і до неба, і, не замислюючись ні на мить над Гармонією, кружляв навколо неї у своїй Музиці. “Скоро я стану батьком!”, – думав Вісенте і, торкаючись струн гітари, здавалось, торкався свого серця.
Листоноша підійшов до нього і постояв мовчки кілька хвилин, заслухавшись його грою.
— У мене для Вас лист, – сказав він нарешті і простягнув йому білого конверта.
— Це від Єви! – радісно вигукнув Вісенте.
Єва писала йому, що знудьгувалася без моря і мандаринів, що не знайшла у себе того сонця, яке було в Андалузії. Вона писала про все в минулому часі, наче назавжди перегорнула ту сторінку свого життя, де було написано по-іспанському. Вісенте ще раз перечитав листа, гарячково обмірковуючи його настрій. “Вона нещаслива“, – подумав Вісенте. Він хоч зараз запросив би Єву приїхати, та не знав, що про те подумає його дружина. Тоді він вирішив їй усе розповісти.
Дружина в часи спекотливої сієсти любила сидіти в саду біля фонтана і слухати дзюркотіння води.
— Кохана, – сказав, підійшовши, Вісенте і припав до її живота.
Вона нахилилась і поцілувала його в голову.
— Я хочу розповісти тобі про свого друга.
І він розповів їй про Єву, де-не-де згладжуючи гострі кути, коли мова йшла про його почуття. Дружина все те вислухала, стримала у собі короткий приплив ревнощів і мовила:
— Ти мене кохаєш. Всі це знають і я це знаю. Роби так, як вважаєш за потрібне. Я поважатиму твою думку, якою б вона не була.
— Дякую! – вигукнув Вісенте і покохав її ще дужче, бо жінка дала йому можливість вибору.

Єва повністю віддала себе роботі з дітьми. Вона могла довго сидіти з ними після уроків, розмовляти про літо, про місто, про письменників, про Іспанію.
Вже вечоріло і майже всі розійшлися додому.
— Треба розходитись. – сказала Єва тим, що залишились, поглянувши на спохмурніле небо.
Всі пішли і лише білява дівчинка залишилась і продовжувала дивитись на Єву.
— Чому ти не йдеш? – спитала Єва. – За тебе, напевно, скоро хвилюватимуться.
— Я хотіла у Вас попросити поради, – сказала дівчинка і підступилася ближче.
Вона розповіла Єві про оте перше, ще незвідане до того Кохання, через яке всі ми рано чи пізно проходимо і дуже рідко на ньому спиняємось. Вона покохала хлопчика і не знала, що робити із тим новим почуттям.
— То підійди до нього і розкажи про все, – сказала, вислухавши, Єва.
— Але ж він може мене не кохати, – заперечила дівчинка.
— Але ж тільки так ти знатимеш напевне, чи кохає він тебе, чи ні. Люди ще змалечку ускладнюють своє життя, створюючи безліч пересторог, зводячи навколо себе мури і будуючи фортеці.
— Відкрийся йому, – сказала Єва. – Знаю, що тобі лячно, але хіба ж не краще знати правду, аніж втікати від неї, щоб десь на старості років дізнатисся, що змарнувала своє Кохання?
І дівчинка, подякувавши їй, побігла додому.

Арсен борсався у жалості до самого себе. То був солодкий Біль, що визнавав існування чогось Великого, більшого навіть, аніж він сам. Він розтинав Арсена на багато дрібних частинок і всі вони жили, рухалися безладно за законами броунівського руху і розпалювали той Біль з іще більшою силою. Арсен уявляв себе з Нею, потім сміявся у відповідь на свої безглузді мрії, ображався на життя і питав в Ісуса, чому Той мовчить. Він не міг заснути на своєму великому старому ліжку, яке при кожному його русі скрипіло і здригалося, неначе протестуючи присутності людини на ньому. Нарешті встав, намацав недбало розкидані капці і почвалав на кухню. Там із купи немитого посуду витяг мідну джезву і заварив собі каву. “Я не буду спати“, – сказав він собі, швидше констатуючи свій стан, аніж переконуючи себе. Посидів отак добрих півгодини на кухні, а тоді вдягнув на себе легкий светр і пішов у парк. Він згадав собі, як ходив туди восени, і зараз хотів побачити у ньому літо. Нічне літо окутало його задухою, концертом звуків і феєрією запахів. Тендітні метелики бились крильцями об застиглу над вулицею жарівку, що заливала незначну її частину теплим жовтуватим світлом, цикади виспівували у високій траві біля клена, й Арсена огорнув спокій – вперше за багато тижнів.
В парку він сів на лавочку і, слухаючи, як шелестять дерева, заснув.

Вранці його розбудило сонце. Воно немилосердно припікало Арсена, і він, скинувши светрик, поволі пішов по алеї. Він відчув, як спокій, що прийшов до нього вночі, покинув його разом зі сном, і щоб якось розвіятись, вирішив пройтись містом. Воно вже прокинулось. Люди, невиспані та усі як один чимось стурбовані, поспішали на роботу, вели своїх дітей до шкіл і, немов риби, викинуті на берег, визирали із вікон переповнених трамваїв. “Я повинен побачити її“, – сказав собі Арсен.
Він прийшов під оббиті деревом двері і спинився, придушуючи панічний страх, що оволодівав ним. “А що я їй скажу?“, – спитав він себе. Розвернувся, щоб іти, але Бажання назвало його дурнем, і він поборов страх. Постукав у двері, і Єва постала перед ним. В її руках була розстебнута сумочка – вона ось-ось мала вийти з дому.
— Я не знаю, що тобі сказати, – мовив Арсен. Він хотів поцілувати її, але страх придушив його Бажання, і він просто стояв, не в силі поворухнутися.
— Ти мене кохаєш? – спитала Єва.
— Так, – відповів Арсен і опустив очі, бо почувався винним.
Єва взяла його за руку і поцілувала. Раз, другий, третій, а потім усі її поцілунки злились в один. “Я божевільна“, – думала вона, а Ісус все те мовчки слухав.
— Я кохаю тебе, – сказав Арсен і його голос додав йому впевненості.
— Ми божевільні, – відмовила Єва. У неї всередині з’явилося дивне полум’я і її Бажання зринуло із нього.
Ті поцілунки зовсім придушили в Арсенові страх і він сказав:
— Я кохаю тебе. Тільки з тобою можу осягнути Щастя.
— Я старша від тебе на п’ятнадцять років!
— Що таке п’ятнадцять років?! Ми могли розминутися на вічність!
— Ми божевільні, – повторила Єва, а Ісус усміхнувся.
Арсен торкнувся її волосся. Він так давно хотів торкнутися її волосся! І ось воно перед ним – пахне небом, морем, мандаринами! Він поцілував те волосся, а вона розгублено поцілувала його в губи. Єва помовчала, а тоді сказала:
— Я знаю, що тобі це буде важко… Але я прийняла рішення і тепер від нього відмовлятися пізно. Завтра я їду в Іспанію. Вчора я і ҐІйом покінчили з нашим Обов’язком і в нас залишилось лише Минуле. Якщо ти залишишся тут, то я втечу назавжди від нашого божевілля…
Єва запнулася, боячись продовжити свою думку.
— Я поїду з тобою, – сказав Арсен.

В нього залишився один день, щоб попрощатись із містом. Він ходив його вулицями і вдивлявся в обличчя людей, яких він ніколи не знав, але завжди любив.
Він зайшов до церкви на площі, аби попрощатися з Ісусом, але Той і далі мовчав. Потім пішов у парк і попрощався з деревами. Він зайшов до матері і сказав:
— Мамо! Тепер я щасливий. Я їду і не знаю, коли ми побачимось.
Мати ніколи не бачила його таким, вона не знала, про що він говорить, але відчувала отим незрадливим материнським серцем, що її син і справді щасливий. Вона обняла його і сказала:
— Бережи себе, синку.
А потім ще довго плакала, розглядаючи його дитячі фотографії.

Увечері Арсен пішов на пагорб, на якому колись стояв замок, і сказав:
— Прощавай! Ти знав мій Біль, тепер знаєш моє Щастя.
І спробував запам’ятати нічне місто, що розкинулось під його ногами.

Арсен вийшов із церківки Сан Міґель, посміхаючись.
— Він заговорив зі мною, – сказав він Єві.
Єва поцілувала його в губи, і він відчув, як світ наповнився Гармонією! Сонце, Музика, Ісус, Єва! Єва, Ісус, Музика, Сонце! Всесвіт тремтів на радощах, бо Арсен дарував йому свою Гармонію.

Вони вчотирьох їхали у Вісентовому автомобілі і слухали Сінатру. Вона поклала голову на Арсенове плече, і вітер, що залітав крізь розчинене вікно, танцював з її волоссям.
— Я незайманий, – сказав він Єві. Він знав, що десь там, коло Ель Пуенте згубить свою цноту і віддасть її Коханню, вічному, як і сам Ель Пуенте.
Єва обняла його ще міцніше – вона хотіла забути про оті п’ятнадцять років поміж ними.

Ісус стояв на дорозі і дивився вслід їхньому автомобілю.
“Які ж вони, все-таки, дріб’язкові“, – подумав Ісус і омолодив Єву на п’ятнадцять років.