Любко Дереш

Світлої памняти Джима Моррісона

ПОКЛОНІННЯ ЯЩІРЦІ
перший поверх: як нищити ангелів



Things are broken up and dance.

James Douglas Morrison “The Ghost Song”

The boy that you love is the man that you fear
Marilyn Manson “Man that you fear ”

Це не я. Це все він.
Місько Крвавіч “Я і Дереш”


Розділ 1.

1.
Усе буде добре, заспокоював я себе.
Усе й справді було добре. Минуло чверть години з того часу, як я з ним на самоті; ще стільки ж – і вони повернуться.
Я дивився на його білу
(але на оранжевий манер)
сорочку з маленьким аліґатором на серці. На кров на його верхній губі, що сповзала до рота. Такий собі “плач України”.
Усе було добре у цьому оранжевому світі, доки він не розтулив рота й не почав говорити.
Тоді неприємності й почались.

2.
Я лежу на веранді – прозорій та ажурній, бо з трьох сторін оточеній вікнами – і прислухаюся до шуму дощу. Прозора скляна веранда, залита сірим грозовим світлом, вікна у підтьоках дощу і стара (старезна) канапа із колись червоною обшивкою. Старий магнітофон тихо шепоче старого Pink Floyd’а, касети якого майже акуратно поскладані при стіні. “Юпітер”, щоби ліпше було чути, я поставив на немолоду, змордовану долею і моїм задом табуретку. На веранді, взагалі то, крім канапи, магнітофона та ще столика з парою стільців, більше нічого й немає. На монетні стовбці книжок я вже звик не звертати уваги. Стіл у кутку – старий. Із картоном, підкладеним під ніжки, зі старою друкарською машинкою “Еріка” на спині. На кришці стола можна нарахувати з десяток коричневих кілець від горнятка з чаєм. Горнятко старе і потріскане, тому протікає. Поступово.
Речі ламаються, виходять із ладу й танцюють. Це дуже характерно для Мідних Бук. Тут усе підкоряється цьому правилу.
Я лежу на канапі й ворушу пальцем всередині закритої книжки – “Opowieњci niesamowite” Едґара По. Старі й затерті слова, давно завчені напам’ять. Вони дивною силою змушують мене перечитувати їх знову і знову.
Якщо мій здоровий глузд не дасть тріщини від дощу та Фєді, я пробуду в Мідних Буках до середини серпня. Ми, бачте, уклали з татком угоду – ця дача ціле літо належить мені одному. Таким чином, ані старий сину, ні син старому не мулятимуть очі. Раз на місяць приїжджає мама з грошима й хавчиком, який ми з Гладким Хіппі й Дзвінкою з’їдаємо за три дні. Решту часу я куховарю сам, інколи із Дзвінкою. Гладкий Хіппі щиросердно визнав, що вміє тільки запарювати чай і перебирати гречку. Я ненавиджу гречку.
Дзвінка та Гладкий Хіппі мають нещастя жити у Мідних Буках. Вони мешкають на межі міста й лісу. Я також живу на краю міста, але з протилежного боку, ближче до гір і річки – знаєте, де починається територія Гіацинтового Дому.
Так називається напівзруйнований інтернат для дівчат, теперішній притулок бомжів та наркоманів.

3.
Гладкий Хіппі та Дзвінка мої єдині справжні друзі. Ми брати й сестри в Андеґраунді. Ми відщепенці від міського суспільства, від тіла колективу. Бо ми кляті індивідуалісти й паскудні неформали. А неформали, знаєте, не звикли жити за нормами. Радше навпаки: мають дурну манеру їх порушувати.
Однак не все впорядку в Датськім королівстві. Є тут один такий хлопака – Фєдя Круговий. Дуже, ДУЖЕ паскудний тип. Того літа я збирався уникати його і паршивця-ротвейлера Дюка, Федькового чотирилапого товариша.
Ми ненавиділи їх обидвох тією рафінованою підлітковою ненавистю, коли мрієш не про щиросердне вибачення, а про негайну смерть недруга у муках. Ми хотіли, щоб вони зникли з нашого життя назавжди.

4.
Якщо розібратись як слід і копнути глибше, виключити зі системи всі зайві чинники, виявиться, що причиною наших бід стали джинси “Levi’s”. Самопальні, з лейбою, пришитою на швейній машинці “Зінґер” за моєї присутности.
У сиву давнину, коли леґенди ще тліли у пам’яті фанів, із міднобуківської школи до Польщі поїхало двоє хлопчаків – Пєтя Дупа та Павло Нера (Пєтю звали так через обпечену половину лиця, що стала гладкою й рожевою). Під час екскурсії вони поміняли у якогось фацета “Левіси” на наплечник і сімнадцять касет Iron Maiden, AC/DC, Judas Priest та Black Sabbath. На цих касетах зросли вони, а також молодший брат Павла Нери Арсен. Той, у свою чергу, давав їх мені, я старанно затирав усілякі “Масковиє Лаї”, переписував і слухав напару з Гладким Хіппі, а потім і з Дзвінкою. Згодом на львівському Вернісажі виміняв переписані Iron Maiden на бобіни з Pink Floyd’ом та Jethro Tull.
За час, поки ми троє еволюціонували (чи деґрадували – залежно від точки зору), постійно зазнавали утисків зі сторони Фєді, його пса та його бравої команди.
Фєдя Круговий носив коротесеньку зачіску зразка “Я вышел из зоны”, надавав перевагу заправленим сорочкам типу “мокрий шовк” та семітській горілці “Стопка”. Її особливістю було те, що блювотиння, викликане перебором останньої, набирало приємного і дуже сильного запаху дині, чорної смородини чи абрикосу.
Фєдя був пацаном до останнього вугра у вусі й споконвіків жив “па панятіям”. Він ненавидів хіпаблудів (як тоді ще нас називали), а мене та Гладкого Хіппі був ладен розчинити власною їдкою люттю.
Наша ненависть була взаємною.

5.
Мене та Дзвінку єднало три роки дружби, із 1990-го, коли вона приїхала у Мідні Буки з Івано-Франківська. Вона частенько приходила до мене, коли падав дощ, допомагала варити їсти, щось розказувала. Інколи ми просто лежали на канапі – груди до грудей, щока до щоки – трималися за руки й ловили дихання іншого.
Або цілувались. Одного разу я навіть спав із нею. Не в розумінні переспав, а просто спав на одному ліжку, чи то пак, канапі. Тоді була сильна гроза, і веранда раз по раз спалахувала пастельним, сліпучо-бузковим світлом, за чим слідував шалений постріл грому. Дзвінка лежала поруч, лише у трусиках та майці. Пригадується, вона вся дрижала, чи то від страху, чи від холоду, а може, й від збудження. Я сповз дещо вбік – не хотів виказувати, що коїться у мене нижче живота. Тим не менше, Дзвінка попросила обійняти її. І заснула вона в моїх обіймах. А ми так і не трахнулись.
(Чужий досвід, знаєте, також корисна штука: мій старший брат Орест – тоді йому було близько сімнадцяти – якось прийшов додому і сказав, що одружився. Переспав із випадковою кобітою, та “залетіла”, на аборт або не вистачило грошей, або та мандрьоха просто не хотіла. Орка скрутили й пошили в дурні. Мама прогнала його. Тепер він десь у Польщі, спекулює на барахолці. Одним словом, як у Біблії: “Час палки кидати, час палки громадити”.)
Я розумію Дзвінку . Я для неї точно єдиний приятель, особливо на літо. Із Гладким Хіппі вона товаришує, але не занадто. Ексцентричність останнього стає цьому на заваді.
Дзвінка походила з ідеальної української сім’ї, сім’ї настільки ідеально-української, що вона могла бути хіба що вигаданою Юрком Винничуком. Матуся пили гербату з помаранчами й андрутиками, тато слухали старі награння ґотик-дез-думової “Бандури”, читали “За вільну Україну” і ходили до лазнички, де підтиралися виключно срайтасьмою. Були шаленими патрійотами і щиро цікавились у листах здоров’ячком діяспоритянських теток у Торонто, Кенеда.
Протягом двох років Дзвінка доглядала за немічною бабусечкою, яку поїдала болячка Альцгаймера. Бабка твердила, що в її голові засів великий рожевий конус. Дзвінка мусила ходити коло бабусі, як біля малої дитини.
Врешті-решт стара пердуниха представилася: спочила, здохла, відкинула лещата, померла, пішла до Бозі гайтю, врізала дуба, простягла ноги – називайте це, як вам завгодно. Суті ви не зміните і радість від її смерті не приховаєте. Дзвінка зітхнула з полегшення.
Діючи наперекір батькам та старшій сестрі, яка слугувала зразком для Дзвінки, вона ступила на стежину андеґраунду.
Подруги відверто зневажали її за те, що Дзвінка слухає дурну музику, яка нікому не подобається, носить дерті джинси і навіть (та не може бути!) курить із Гладким Хіппі. Це було прекрасним ґрунтом для проростання пліток: знайомі розказували ружні гисторії найнесподіванішого змісту, починаючи тим, що Дзвінка – наша спільна з Хіппі курва, завершуючи леґендою про те, що ми троє заснували гурток юних онаністів, а самі гоміки, у той час як Дзвінка – лесбіянка (??!). Цікаво, чи зауважили вони наш таємний содомічний зв’язок із славнозвісною Нессі?

6.
Гладкого Хіппі я знав на рік менше, аніж Дзвінку. Він жив у Мідних Буках від народження, але потоваришували ми після того, як виявили спільні інтереси на ґрунті музики та ставлення до формалів загалом і Фєді зокрема. Він був дуже навіть непоганим хлопцем, просто мало хто хотів його зрозуміти.
Апологет і ветеран броунівського руху Гладкий Хіппі курив, нещадно пив і волоцюжив. У табелі в нього було дві двійки – з фізкультури та трудового навчання. У графі “поведінка” було виведене зле “НЕЗАД.!”. Якби знайшлося місце, кєра наставила би сто таких знаків оклику, і то навряд чи вони належно відобразили би стан речей. Його виганяли на короткий термін уже тричі. Хіппі писав контрольні з фізики та алгебри найкраще в класі (свого часу батечко мого знайомого викладав фізику на прикладній математиці в ЛДУ), проте вчителі боялися виставляти його на якісь олімпіади.
Ще Хіппі любив писати чорні гуморески про невдалі аборти, розчавлених КрАЗами білявих дівчаток та добрих дідусів, що забивали на смерть немічних бабусь. Він реґулярно надсилав свої доробки у газету місцевих баптистів “Віра, надія, любов”.
Гладкий Хіппі був страшенним націоналістом – не меншим за тих, що збиралися у Львові під Білою Мамою. Його гордістю були нордичні волосся й очі. Достоту білява арійська бестія. Красивий, як дитя Афродити, очі – шалено-синій кобальт і волосся густезне, м’яке та русе. Від тринадцяти років Хіппі не стригся.
Неподалік від центру Мідних Буків, на роздоріжжі, стоїть велика біла скульптура святої Анни, заступниці всіх невинно убієнних, з ледь піднесеними догори, як у Сина, що показує Свої рани, руками. На чорнім постаменті вибиті слова: “ТУТ ЇХ КАТУВАЛИ, ВОНИ ТУТ ПОВМИРАЛИ”. Слова виведені золотою фарбою. Святу Анну поставили у вісімдесят восьмому, нібито на честь тисячоліття християнства, а насправді для вшанування жертв НКВС.
Гладка ґранітна площадка біля постаменту була суперовим місцем. Коли Гладкий Хіппі напивався, він не йшов додому. Ні, він завжди ночував під фіґурою. Так він відображав внутрішній протест та зовнішню опозицію проти пацанів, формалів та просто алкашів, що ночували в Гіацинтовому Домі.
Тим не менше, свята Анна, прецінь, мала його у своїй опіці: пройдисвіта ще жодного разу не побили, коли той спав.
Може, гидилися?

7.
Мати Гладкого Хіппі була вчителькою української мови та літератури. Їй вдалося привити синові любов до Шевченка і Стуса, однак вона зазнала приголомшливого фіаско на синтаксично-орфо-графічній ниві. Зрештою, не при Хіппі буде сказано, і на гігієнічній також.
Батько був патріотом і помер, випасаючи білих ведмедів десь північніше Воркути. Він нічого синові не прививав, окрім хіба що цілком виправданого у наших краях москвофобства та профашистсь-ких поглядів. Баба Гладкого Хіппі померла рік тому, і це призвело до двох наслідків: Надії Дмитрівні стало по-барабану, де ночує її чадо, лиш би вступив наступного року у Політехнічний; Гладкий Хіппі міг вештатись, де завгодно.

8.
Кожна подія, навіть найдріб’язковіша, має причину, хід і наслідок. Так казала моя збочена дитяча сексуальна фантазія – вчителька історії у восьмому класі.
У Мідних Буках ми аутсайдери, погані діти, The Bad Company... Ми – цвіт нації, ми – цвіль нації. Насправді ж ми просто є.
Боготворили погляди Керуака, і Джона Леннона, і Брюса Спінґстіна, котрі так любили критикувати порядок і засуджувати владу.
І було так: були ми, була причина, не вистачало лише приводу, дрібнички, щоб ми зайнялися, немов просочені напалмом.

9.
всі зібрались?
всі зібрались?
всі зібралися?
церемонія от-от розпочнеться

Розділ 2.

1.
Погода змінилася на краще. Знаєте, як воно, у горах. Розпечена виразка сонця гріла, як зварйована. Калюжі миттєво пересохли, запах мокрої землі та хробаків здуло в гори. У Мідних Буках чатувала важка волога спека.
За тиждень уся волога випарувалась, а температура підскочила ґрадусів на вісім. Вночі підсинений спиртовий стовпчик мого термометра нижче двадцяти семи не опускався.
Усі здорові глуздом жителі міста сиділи у прохолодних кам’яничках. Від десятої ранку до сьомої вечора місто виглядало вимерлим. Лише старі пожовклі пси та коти, котрі так добре знають одне одного, що навіть не гарчать, вигрівають на сонячному пеклі промерзлі кості та вицвілу шерсть.
Речі ламаються й танцюють, і з року в рік усе більше й більше... Це характерно для Мідних Буків. У цьому сутність міста: занепад.
Я поставив у себе в садочку старий смугастий лежак. У найвищу спеку їм напівстиглі яблука, слухаю гарячу тишу міста й милуюся смарагдовим узором листя.
Я вичікую пору. Чекаю і не збагну, чого.

2.
Була перша пополудні. Годиною раніше до мене приплентався сонний Хіппі й зігнав з лежака. Ми вешталися вулицями, відчуваючи, як пружинить під ногами розмокрілий асфальт.
Хіппі десь дістав м’яча, і тепер ми йшли на дитячий майданчик трохи покопати. Добре, що в Буках було так багато кленів. Від спеки листя прив’яло, але таки давало тінь – хай і жалюгідну. Я тішився, що Гладкому Хіппі не спало на думку пертися до святої Анни – та була в найсонячнішому місці. Майданчик, куди ми простували, був у Божому затінку дерев.
Гладкий Хіппі завжди боявся ходити містом самотою: Фєдя, скажений ротвейлер Дюк, пацанчики з киями, оббитими цвяшками вістрями назовні етцетера. Зі мною було не так лячно.
Зрештою, я не вірив, що хоч один гопнік висуне свою стрижену голову на сонце, доки те в зеніті. Таке вар’ятство чинять лише безнадійні безклепки, як ото ми з Хіппі.
Парк, чого й слід було очікувати, був повністю безлюдним. Він являв собою звичайну ділянку, засаджену сосною, смерекою та ще невідомими мені листяними деревами, латинські назви яких Гладкий Хіппі використовував як лайку (“Ах ти, бля, Betula Pandula засрана, ТИ ЦЕ ДО МЕНЕ?..”)
У парку, наче мацаки восьминога, звивались асфальтові хіднички, по обидва боки яких кожні десять метрів стояли лавки. Так, наче у Мідних Буках жило не дві тисячі, а, скажімо, півмільйона душ, котрим ні з того ні з сього припекло посидіти на жорсткому рашпатому дереві.
Десь там, у тінистій глибині гаю був залитий сонцем прямокутник, всипаний товченою цеглою. Найкраще цей майданчик був пристосований до здирання колін та ліктів тих, кому до десяти. Пам’ятаю, раз бачив, як у це місиво пилюки та гострих цегляних камінців лицем запороло восьмилітнє дівчисько. Хвилину тому воно доганяло якогось набридливого хлопчака, а потім перечепилось лакованим мештиком і роздерло щоку. Я бачив, як камінці стирчали із закривавленої й перемазаної пилюкою бузі. А Хіппі на те лиш поцікавився, чи залишилися ще цигарки.
Найвіддаленіша частина майданчика закінчувалася цегляною стіною, заввишки в три і завдовжки у добрих двадцять метрів. Об неї ми, власне кажучи, і збиралися копати м’ячем.
Кожен рух на спеці давався дорогою ціною. Копав Хіппі, м’яч відстрибував, копав я – м’яч робив те саме... Наші тіні були маленькими чорними калюжками.
Нейроглія мого кумпля прогрілася, мабуть, до кипіння, бо того потягнуло на думки вголос:
– От дивися, Міську, слово “слон”. Здавалося б, невинне нігеро-кордофанське слівце із легким малайсько-полінезійським акцентом... Але давай зробимо шо? – копнемо глибше... (так він імітував учительські звороти мамусі), і побачимо там що? Побачимо...
Хіппі на хвилю замовк; вочевидь, побачив там щось таке, що варто зберігати у темному прохолодному місці подалі від прямого сонячого проміння.
– Ну добре, полишмо слонів. Як, скажи мені, по-українськи буде “стол”, га?
– Стіл.
– А “стул”?
– Кал, – відповів я й копнув по м’ячу.
– Та нє, “стул” в розумінні мебелі. Стілець. А тоді, згідно з логікою розмитих множин, має бути не “слон”, а як? “Слін”!
– А “Польща” як? “Пільща”, я правий?
Хіппі розреготався.
– Маємо таку ж аналогію з москальською “носоглоткою”...
– Ага, правильно тре’ казати “нісоглітка”. Хоча ні... Правильно “гортань”, чи то пак “гіртань”.
– Безумовно, пане Михайле...
– Та, і тре’ казати не “які в тебе сині очі”, а “які сині ічі”?!!
– Ну... ну так, а як? – на мить завагався Хіппі, відчувши немалу долю абсурду. Проте майже відразу просяяв:
– Так говорили наші предки задовго до приходу москалів на галицькі землі, які зрусифікували все, що лиш піддавалось русифікації. Навіть півні, і ті вже піють: ку-ка-РЄ-ку!
Хіппі люто сплюнув у порох, лайнувся й лагідно усміхнувся.
– Бачиш, Міську, москаль для того, щоби вспіти зрусифікувати більше вкраїнців, навіть перевів усі свої циґелики на годину назад. Москаль вайлуватий, але хитрий, – Хіппі вперіщив по м’ячу. Той відскочив десь далеко за наші спини, – тому він просинається у своїй берлозі, Манька дає йому стакан самогонки і аґурєц, всяхих там расстєґайчіків, блінків. Він сидит, наминає то всьо і видумує ружного роду каверзні пляни, як би то загубити мову нашу калинову. Посоловілу. Наш тяжолий і труднопонімаємий особямі кацапской нацианальнасті украінскій язик! А так... Ти не думай, шо всі москалі такі... Це, так би мовити, стереотип, побудований мною апріорі, сиріч виходячи із загальних переконань...
Я напружив вухо. Коли Хіппі починав кидати латиною, це свідчило, що мозок його перегрівся. Зараз почне говорити про Дитячий Хрестовий Похід на Москалів.
– А переконання у мене такі, що всі кацапи – дурні псиська... на фіґа вони Си-Ри-Си-Ри розвалили, га?
– Точно, – кинув я. – Жили бись-мо за совітів, слухали би Пуґачьову, “Ласковий май” і байки про пла-ахова і ба-альшова дядьку Ба-андеру...– кинув я крізь сміх.
– Нє, ти не збагнув ідеї. Я би виріс, вивчився на інженера, орґанізував би Дитячий Хрестовий Похід на Москалів... Уяви собі – маленькі голодні дітки, мов ті янголятка, у кожного в руці по свічечці й фотоіконці Божої Матері, стоять під брамою Крємля, а тут я – у вишиванці, в однострої СС “Нахтіґаль”, на спині вишитий хрестиком Бандера, ходжу поміж діток і горланю “Розриту могилу”. А по ночах ми би розводили багаття зі знамен іновірців і співали би марш “Україна”.
– А мєнтура? Армія?
– Всьо прораховано! Мене на перший же день скрутять і зажбурять у каталажку, а діток по дєтдомах порозпихують. Потім мене трішки покатують ґебісти і зашлють на Соловки...– мрійливим тоном розповів він.
– І?..
– Ну і всьо, власне кажучи... Але слава! Слава то яка! Не вмре – не загине! Боже ж ти мій, Боже! Як у батька Хмеля! Та шо там, як ув Елвіса Преслі, Сергія Бубки, Хо Ши Міна і найяснішого ерцґерцоґа Фердинанда разом узятих! Всі б казали: “Ото був, бляха-муха, патрійота кавалок!”. І татко, пускаючи скупу сльозу, гладитиме сина по ясній голові й казатиме: “Я хочу... синку, сльози заважають говорити... я... я хочу, щоби ти поступив у Політех і став таким, як Наш Національний Герой...” От така-то слава!
– Правда, дещо посмертна...
– А пишна зате яка! Я би став укр-нац-секс-символом!
Я з вирозумінням закивав головою:
– Та-а, круто. Як казали древні, “бест оф кайф”, тобто “амор патріс ортодокс”.
– Ну вже не бреши! То Пєтя Дупа весь час повторював: “Амор патріс... Амор патріс...”. Доаморкався! Всю мордяку си спік.
– Думаєш, він то в кого почув? Може, у Мари Львовни? Чи, може...
Я не договорив, у кого ще він міг почути подібну сентенцію, як відчув пресильний удар в голову, збоку вуха. Пекучий біль, нерозуміння і образа відразу ж вихлюпнулись у живіт.
– Ой блін, краще йдемо звідси, – дуже тихо промовив Гладкий Хіппі.
Від болю я присів, схопившись обома руками за вухо, яке стало палаюче-гарячим. На очі самі собою навернулися непрохані сльози. У той момент я не розумів, що трапилось. Лише змахнувши кілька крокодилячих сльозин, я глянув, куди показував кивком голови Хіппі.
Справді: “ой блін”. Там, на протилежній стороні площадки, у затінку, на високому кам’яному бордюрі сидів Фєдя і Сєрий, його друган, такий же пацан і гоп, як і сам Фєдя. Ну і паршивий Дюк, із наморщеним носом і слинявою пащекою.
Виявляється, поки ми теревенили, а м’яч вилежувався осторонь, пацани тишком підійшли і Фєдя зафутболив ним у мою голову. Треба ж так: мудак (таки-так!) – а поцілив он як!
– Міську, валімо звідсіля, поки не нарвались, – заляканим напівшепотом повторив Гладкий Хіппі.
Нарватися на таких вилупків було простіше, ніж два пальці обісцяти. Я кивнув головою і, кривлячись од болю, обвів поглядом бетон, вишукуючи м’яча. Прецінь, голова моя тверда, бо м’яч відскочив далеченько – закотився по ледь нахиленій площадці в один із кутів. Зовсім близько до тих мерзотників.
Мерзотники ж сиділи, спльовували якусь тягучу зелень із рота і, мабуть, думали таке: “Так, ми мерзотники, і тому нам зовсім не в жилу купати таких бидлюків, як ви”. Таке, або приблизно таке, бо лиховісні посмішки казали, що їхні власники настроєні радше мілітаристично, ніж пацифістично. Мерзотники лузали насіння.
Моя вчителька з історії (до слова, найяскравіша сексуальна фантазія... я не казав?) розповідала, як генерал Денікін, входячи в нове місто, першою справою віддавав наказ про розстріл бабок із “сємєчками”.
“Ото б сюди зараз денікінця з базукою в руках”, – замріялося мені.
Я маленький, сірий і непомітний. Я маленький, сірий і непомітний... Повторюючи це, я зсутулено, тихо крався до м’яча. Тільки б не...
– Ей, пацан, пс-с-с... Чюєш?
Ну все, блін. Можна зливати воду. Я промовчав і вже майже підійшов до бальона.
– Маєш які-та філки?
Знову змовчав. Взяв м’яча і розвернувся йти назад. Сковтнув слину, бо Сєрий – він був низьким, наче придушеним надмірною ґравітацією, косооким курдуплем – встав із насидженого місця. На протилежній стороні засипаного товченою цеглою прямокутника, біля стіни, стояв Гладкий Хіппі; він нервово склав руки на грудях і час від часу покусував кісточки пальців. Хіппі перелякався не на жарт – його взагалі подібні ситуації надзвичайно вибивали з колії.
Сєрому заманулося відібрати у нас гроші. Я знав, що у Хіппі в кишені було трохи більше тисячі – пляшка пива й одне плодово-ягідне морозиво.
Копнув м’яча товаришу й спробував просковзнути повз Сєрого, притискаючись – я маленький і сірий – до бордюра.
– Ти шо, пацанів не уважаєш? – задав риторичне запитання Фєдя. Усередині все похололо, і я ледь чутно промовив:
– Нема часу, ми дуже спішимо.
Повітря згустилось.
Гладкий Хіппі виразно проартикулював губами: “БІ-ЖИ”.
Я опустив очі на свої запорошені кеди й пришвидшив крок.
– Щяс я тобі найду чяс! – Фєдя з розмаху вдарив (чи штовхнув) мене плечем (клацнули зуби). Знову шалений переляк, кадр у голові змістився, і я перечепився через кам’яну загородку-бордюр.
Відразу ж зірвався й побіг уперед, не дивлячись, чи поженуться за мною, чи ні. Несподівано щось ударило мене по п’ятці – це копнув Сєрий: його фірмовий прийомчик. Я зашпортався й поїхав тілом по кришеній цеглі.
– Ну всьо, поц, ти попався. Ти хочєш, шоб ми тебе тут паламали, да?
Вони нависли наді мною, закриваючи глибоке небо та крони дерев.
– Ти шо, пацанів не уважаєш, да? – перепитав він. – Чюєш, Сєрий?
– Да я бачю. Хіпаблуд ванючій, кажи? А дє другий поц? – Сєрий озирнувся й радісно скрикнув:
– О, ше адін хіпаблуд! Стережи того, ладно?
Сєрий із криками погнався за Хіппі. Я не знав, що вони заміряються зробити цього разу, але боявся вже наперід. Лінивий Дюк підняв свою гепу й тяжко влігся біля господаревих ніг.
– Давай, рєзко встав! Філки давай, чюєш?
Я продовжував подивляти красу зеленої глиці на гілках.
– Ти шо, курва, кітаєц який-та?
– Не маю ні купона.
– Ну, бля, якшо я найду шота, то я базарю, я тебе тута поламаю, будеш кров’ю сцати.
Фєдя сплюнув чорне слиняве лушпиння мені в лице. Я стер, мовчки вилаявшись. Встав із землі, обтрушуючи прилиплі гострі камінчики.
– Тікі папробуй смахатись, я тобі тута глотку чєрєз жопу вирву.
Я не знав, що робити. Чи спіймав другий покидьок Хіппі? Той хоч і рахіт, однак бігає, наче вітер. Може, і втік. А втім... Мені раптом стало усе пофіґ. Дюк лежав на боці, тяжко дихаючи, і дивився углиб парку.
Посміхнувшись, я зі всієї сили скочив обома ногами псу на лапи. Дюк дико скавульнув і спробував цапнути мене за ногу, але я вже втікав. Собака вив і гарчав (я йому таки щось зламав), а позаду мене біг і лаявся Фєдя. Скавчання пса свердлом впивалося у вуха.
Я петляв поміж дерев, поки не почав конати – печінка вила, мов дика кішка. Нарешті здох і Фєдя. Махнув на мене рукою і голосно, задихаючись, крикнув навздогін:
– Тобі піздєц того літа, чюєш? ТИ ВЖЕ ТРУП!
І побіг до свого пса. У мертвій тиші його стогони було чутно, напевне, аж до річки.
Я не зупинявся до самісінького порога; швидко забіг досередини й затраснув за собою двері.
За хвилю хтось у них постукав. Серце обірвалось і протиснулося десь під горло.
– Міську, то я! – озвався Гладкий Хіппі. Весь червоний, мокрий і запорошений. З волосся стікали краплини поту.
– Міську, нам труба цього літа.
У мене були такі ж передчуття.

3.
Якщо вас це часом зацікавило, скажу відверто: пса з перебитими ногами мені не було шкода ні на грам.
Я боявся його. Він уже гнався за мною разів зо три. Двічі наздоганяв і дер штани. А якось Дюк цапнув мене за стегно. Наклали п’ять швів. Довелося пройти курс уколів проти сказу (а вони в живіт – усі двадцять!), мама приїжджала сваритися з Федьковими старими, за що я дістав наднормово.
Пригадується, тоді я втікав від Дюка до річки, але перечепився на березі за корч і на кілька секунд розпластався на річковому камінні, німо волаючи від болю. Пес за той час ухопив мене на ногу. На моє щастя, у вечірній темряві я побачив Хіппі, що виходив із-під мосту вбрід по річці, із закоченими штанами, в’єтнамками в руках та цигаркою між зубами. Він швидко кинув капці на берег і вихопив із води перший-ліпший камінь. В одну мить мокра мулиста каменюка опустилася на дурнуватий череп собацюри, і той з гарчанням відскочив. Ми жбурляли у відкриту пащеку каміння, патики, намул, тримаючи його на відстані. Несподівано почувся свист і “Дюк, ка мнє!”. Я звів очі й побачив, що та дурна скотина Фєдя стояв увесь цей час на мості й стежив за нами. Дюк, роздратований камінням, здивовано потупцював до господаря.
Улітку Фєдя щовечора випускав Дюка побігати. Тому ввечері налякані діти бігли додому, тримаючись поблизу дерев, на які можна було б вилізти й перечекати атаку звіра.
Дзвінка теж була заатакована Дюком, але він всього лиш подер на задниці штани. Один хлопчина, трохи старший за мене, побачив, як за нею женеться той диявол, і добряче пригрів його по спині ломакою. Дзвінка встигла забігти до мене на подвір’я.
Хлопця того звали Ігор Чорний. Але я з ним практично не знайомий. Інколи я бачив його в компанії товстуна Стьопки Бузька, деколи разом із молодшою сестрою, але куди частіше – самого. Як на мене, він єдиний у Мідних Буках міг без остраху розмовляти з Фєдьою на рівних. Міг послати самі-знаєте-куди будь-кого з пацанів у будь-який момент. Міг купати Дюка в дупу, харкати Фєді в обличчя, їсти його сємочки, пити його пиво, ображати його маму, ставити підніжки його дідові, топтати бабині трускавки і вправлятися у жбурлянні камінців на його братові.
Міг.
Фєдя знав це.
Бо це відчувалося в Чорному – сила і хоробрість. І навіть не тому, що був на рік старший. Ні. Це було в шкірі. В очах. Ігор ніколи не виявляв аґресії. Пацани його просто оминали, як скаженого собаку, що може й цапнути.
Ігор Чорний стояв осторонь усіх.

Чому Дюк кусав?
Інколи ми чули, як Фєдя казав: “Чюжой, Дюк, бери!”. Що стосується решти випадків... Я думаю, Дюк виріс таким ненормальним під впливом ненормального господаря. З ним, до речі, ніколи не проходив трюк – стояти й не рухатися – собака кидався у будь-якому випадку.
Дюк уже да-авно заслужив на свій кусень хліба з труткою на щурі.

4.
Знову стояла спека. Ми всі лежали, заморені її задушливими мацаками. Гладкий Хіппі ледь чутно бренькав на гітарі-“іспанці”, деку якої прикрашав напис, виведений чорною тушшю:

CHUHAYSTYR

Так називалась наша нео-арт-рокова група з поточним складом:
1.Хіппі, Гладкий, – соло-гітара, вокал.
2.Олелько Дзвенислава – бек-вокал, блок-флейта, губна гармошка (це якщо Пєтя Дупа дістане в одного чувака з гуртожитку ві Львові), банка з ґрисом.
3.Крвавіч Михайло – бек-вокал, сопілка, блок-флейта, голосові акустичні ефекти, художній свист, перкусія.
Ми хотіли грати щось середнє між “Jethro Tull” та “King Crimson”. Амбітно, глибоко і круто.
От і тепер ми лежали, спираючись об одну розлогу яблуньку в саду коло моєї фазенди. Дзвінка тримала на животі нашу ударну установку – один-єдиний невеличкий бубен, назви якого ніхто з нас не знав – і вигравала загадкові карибські ритми. Я ж тримав на животі голову Дзвінки і тихо гудів у її блок-флейту, пробуючи відтворити то “Маленьке негритя” Дебюссі, то арію Марфи з опери “Хованщіна”.
От бачите: ми хоч і покидьки, зате з музичною освітою. Навіть Хіппі, і той півтора року ходив на валторну. (Правда, його вигнали після зимового академконцерту, мовляв, за “обурливу поведінку та негідне ставлення до викладацького колективу”.)
Хіппі забаглося, щоби ми відразу ж утнули якусь блискучу імпровізацію на рівні концертів “King Crimson”, але чогось воно нам не йшло. Наразі ми працювали над концептуальним альбомом “Будди й бодхісатви”, а саме над п’єсою “Пурпуровий перформенс на пляці Тяньаньминь”. П’єсою вона була тому, що, за порадою-наказом Гладкого Хіппі, мала тривати не менше двадцяти хвилин. І взагалі – “Будди й бодхісатви”, як і решта альбомів, мусить бути подвійним і супроводжуватись відповідним івентом. Ось такі ми загадкові, галицькі пост-модерністи.
Музика спочатку нагадувала “Вчора” Бітлів, потім “Дім сонця, що сходить” групи “Енімалз”. Я стукнув Гладкого Хіппі по голові флейтою, і він почав грати щось своє.
Музика висотувалась із нас дивними пурпуровими нитками. Вона була дикою, повільною й трансовою, як нова невідома форма життя. Вона була максимально аванґардово-абстрактною – до такої міри абстрактною, що я не міг повторити ту фразу, яку грав хвилину тому.
– Слухайте, хлоп’ята, – промовив раптом Хіппі. – А як ви дальше жити збитаєтесь?
– Ну, я, наприклад, тепер уже точно нароблю “коктейлів Молотова” і закидаю нашу школу, – поділилася планами Дзвінка.
– Та нє, я маю на увазі, як ви і ми, тобто я, будемо існувати в межах Мідних Буків? Не будемо ж ціле літо в цього сербиняти сидіти! Га, шо ти на це, Балкан-бой? – він поплескав Балкан-боя (себто мене) по плечі.
– Ну, то шо робим? – поцікавився я після паузи.
– А шо “шо”? Пизда наразі світить тобі одному, Міську. То ти перебив його бровкові ноги. Малий Зеник розказував, Дюк зовсім не ходить, і Фєдя збирається його приспати. І знаєш, Фєді це не подобається...
Побачивши, як я зблід від недобрих передчуттів, він підбадьорливо поплескав по плечі:
– Але молодець! МОЛОДЕЦЬ! Хоча, може, вже й мертвий...
Я глянув на Дзвінку. Та насупила брови, похмуро вдивляючись у мерехтливе марево спеки. Я зрозумів: вона пригадує щось недобре.
Щось недобре про Фєдю. Я боявся спитати, у чому справа. Лякався того, що можу почути. Наразі не час на приховане.
Тихо, наче метелик, з її уст злетіло слово. “Вбити його”. Це було навіть тихіше метелика. Гладкий Хіппі – і той не почув.
Лише кілька невибагливих па фокстроту губ, її червоних губ. Чому від того метелика повіяло таким холодом, що мені аж задер мороз по спині?
Я не знаю і наразі знати не хочу.
Але метелик спурхнув.
Дзвінка спрепенулася від того, що я прочитав усе на її лиці. Вона показала мені язика. Я посміхнувся, і дивний холод у спеку зник.
До пори, до часу.

5.
Пройшов черговий важкий, спекотний день. Я брів разом із Хіппі на цвинтар – той, що був за містом. Дорога туди пролягала через пустир та неродючі пригірські городи. Кльова дорога, подумав я, зважаючи на те, що тут імовірність зустрічі з Фєдьою прямує до нуля. Сонце смажило наші макітри, ледь минаючи зеніт.
– Знаєш, Міську, – заговорив Хіппі після довгої мовчанки, – я не знаю, як довго я ще зможу то всьо витримувати. Мене вже всьо дістало: спека, Фєдя, ті мудаки... ціле місто вже мене дістає. Але в основному – страх перед Фєдьою.
Гладкий Хіппі дивився собі під ноги, мабуть, щоби приховати погляд.
– Віриш, в мене вже починається параноя. Постійно здається, шо він десь зара’ вибіжить з лісу і почне натравлювати на нас того Дюка... А коли спіймає, то вирішить ТАК відімстити нам за кожне криве слово...
– Ну, за Дюка можеш не хвилюватися, – спробував його втішити, відчуваючи, що ой-не-спроста заговорив раптом Хіппі про Фєдю. – Я йому стопудово лапи перебив. А здається, навіть і пару ребер задів...
– А ти от, Міську, хоч собі уявляєш, ЩО тепер тобі буде? Він же не просто тебе поб’є. Захоче шось і поламати... Може, навіть нирки відіб’є. Ти ж його знаєш – такий псіхований на все здатен.
– Чувак, а я його буду уникати.
Однак я блефував, коли корчив із себе крутого. Я сцяв по ногах не менше Хіппі. А може навіть більше – це ж, врешті-решт, я покалічив його Коханого Пса. І в мене, скажу вам, починалась така ж параноя, як і в нього.

– Якби ти раптом помер, – спитав Хіппі, змінюючи тему на приємнішу: – Як би ти хотів, шоби тебе поховали?
На мить я замислився.
– Знаєш, Хіппі, я би хотів у себе на похороні музику. Спершу “Лякрімозу” Моцарта. А потім якесь буґі. Або Pink Floyd’а. І щоб ви з Дзвінкою читали над гробом Верлена чи Ґінзберґа. Ну як?
– Загорнуто, – зацінив мій товариш. – А я мрію, щоби мені на могилу посадили конопельку. Ото знаєш, як, буває, калина там чи тополя... А тут – Королева полів, Південна царівна, як мовилось на жовтенятських тусівках, прибула до нас із сонячної Чуйської долини... А, може, і з далекої, овіяної гашишем та мудрістю Сходу Манджурії... Тож посадімо її, дітки, сказала би піонервожата, на могилі відданого ленінця, комсомольця та планокура у третьому коліні. І виросла б вона високо-окою і густою, дітям на радість, а мені на бульбулятор.
– Ти ж мертвий, – нагадав я йому.
– А... Ну, так. Ти, звісно ж, правий. Але яка у тому СИМВОЛІКА!
Я погодився, що, звісно, символіка така, що дай Боже…
– А як, на твою думку, є рай для неформалів?
– Звичайно, – без вагань відповів я. – Там пиво безплатне і шмалю хоч греблю гати, як у Глібова:
“Як весело, як радісно конопельку курить,
Чого ж у мене серденько і мліє, і болить?
Болить воно і мучиться, бо ЛСД нема,
Конопелька ж не вернеться, не вернеться вона!”
– Щоденно обов’язкова для всіх година геві-металу. Знаєш, як ото в дитсадочку був сонний час?… І ще там усі волохаті, немов бабайки.
Ми саме прийшли на цвинтар. Там росло багато, дуже багато всіляких дерев. Якраз цвіли липи, і всім покійникам було, напевне, дуже навіть круто лежати в затінку, закутаними пахощами липового цвіту.
Ми прямували в саму глибінь кладовища, в його стару частину. Там хащі ставали особливо густими, а склепи та пам’ятники прикрашені напрочуд цікавими зізнаннями: “Я замочив жидівську морду”, “Галька Крива найбільша п...а”, “Света звезда миньета”, “Пиздец всем бандэровцам. Райком”, “Подрочи мого звіра” тощо. Здається, гумористи, котрим не припали до смаку австрійські стіни Гіацинтового Дому, йшли прямо сюди. Я особисто вважаю це місце опозицією до інтернату, тому що, крім нас трьох, сюди вже ніхто й не потикається. Хіппі стомлено сів на “Текутову Нину Дмитриевну” і запалив.
– Дивися, Міську, як то по-дурному: люди ховають своїх родичів, ставлять їм шикарні надгрібки, кидають на вітер купу грошей... А кому то треба? Моїм онукам вже буде пофіґ, що у мене померла прабаба... А внукам моїх онуків і подавно.
– І то правда, – згодився я. – А ти знаєш, шо на місці Гіацинтового Дому колись був холєрник?
– Шо ще, до холєри, за холєрник?
– Місце, де ховали померлих на холєру. Дзвінчина баба казала, шо то недобре місце...
– А про конус вона тобі нічого не казала? Такий рожевий?
Я реготнув.
– Та нє, я серйозно. Вона тоді ще здоровою була.
– Гм-м... Певно, так і є. Бачиш, як він притягує на себе всяку сволоту?
А й справді, про Гіацинтовий Дім ходили неприємні чутки. Казали, буцімто коридорів та кімнат всередині Дому у кілька крат більше, ніж може вмістити така будівля. Казали, у його підвалах кілька дітей не знайшли дорогу назад. Я особисто не вірю тій байці про дітей, але кажуть, у Домі щось недобре від природи. Інакше чому він, немов магніт, манить до себе всю мерзоту, від бомжів-алкоголіків та наркоманів до венеричних курв і блукаючих педерастів? Байкам можна й не вірити... Але з Гіацинтовим домом явно було щось негаразд.

– Тобі подобається Дзвінка? – ні з того, ні з сього спитав мене Гладкий Хіппі, спльовуючи неприємний післяцигарковий осад. Цікаво, що той лис має на думці?
– Ну... та. А шо? Тобі вона також небайдужа?
– Та нє, мені вона пофіґ. Просто Дзвінка казала, шо тебе трошки любить.
У принципі, я знав це й без нього.
– І ше, – вів далі він. – Я думаю, що я – гомік.
Мені було абсолютно все рівно, гомік він, чи ні. Таке вже наше покоління, пофіґістичне.
– Раніше думав, що є бісексуалом. Ну, знаєш, трохи ще Христя подобалась... Але сам знаєш, яка вона дура: “А ти то, а ти сьо... Вобшем, ти, Хіппі, казьол і підарас.” Про таких Дзвінка говорить: “Всі люди – як люди, а я красіва, як багіня”.
– Скрушно.... А може, то тільки вона перестала подобатись, а не дівчата загалом?
– Ну, як би тобі пояснити... трахнути якусь я ніколи не проти... але вони всі ДУРИ... Трахнути і любити – то, виявляється, зовсім різні речі. Ти десь бачив дівчину, яка була би неформалкою, мала таку досконалу фігурку, ну шоб (Хіппі поцілував пучки зведених докупи пальців, мовляв, bon appetite), і щоб при тому всьому була ще й розумною. Бажано інтелектуалкою. Щоб вона могла на ніч мене заколисувати Андруховичем чи Антоничем... І ше щоб мала гроші, і розуміла мене, і не просила вести її на морозиво, коли я на нулі… І щоб не сміялася з мене, і щоб ше вміла варити їсти, а не тільки-но концерви відкривати... Ну, шо? Хіба знаєш таку?
– Дзвінка?..
– Вона читала тільки “Екзотичні птахи та рослини”. Тим більше, в неї всередині все вибухає, коли тебе бачить. Серйозно, чувак, сама мені призналася.
– І шо, ти х’тів би з хлопцем переспати?
– Розумієш, то справа дуже делікатна. Я не хочу ходити з якимось там підером смердючим. А от, наприклад, тебе трахнути не відмовився б. Мені з тобою є про шо поговорити, ти з мене не знущаєшся, на відміну від деяких дєвушек. Шариш?
Я знизав плечима, мовляв, “мені таке не смакує”.
– Хлопці – воно досить непогано, – пояснив йому свої вподобання. – Я, наприклад, також їх люблю, але радше в сенсі естетичному. А запихати свого члена комусь у пряму кишку – це вже, знаєш, попахує збоченьством.
Хіппі, здається, не до кінця зрозумів мої переконання, тож я спробував якось утішити кумпля:
– Ну що ж, гомік – значить гомік. Може, якраз поступиш у Політех, як Пєтя і Нери. Знайдеш собі якусь круту кобіту, без заскоків. Все залежить від середовища.
Гладкий Хіппі погасив недопалок і кинув його геть. (Залишив невикуреною рівно третину – він десь прочитав, що найбільше нікотину саме в цій частині.) Сказав, що завтра їде з мамою в Теребовлю, ту, що в Тернополі, на три дні до цьоці. Я міг тільки поспівчувати.
– Принаймні, – сказав я по хвилі роздумів, – там ти не зустрінеш Фєді.
– Фєдя... Фєдя... Всюди Фєдя. Мене вже це дістало... До речі, старий, а шо тобі заважає знятися і поїхати до Львова до кінця канікул?
– Розумієш, Хіппі, я навмисно втік звідти. Я відпочину від них, а вони, маю на увазі тата з мамою, – від мене. Так що я вже краще терпітиму Фєдю.
Хіппі мовчав, щось обмізковуючи. Раптом він жалібно, ледь не плачучи, промовив:
– Ти би знав, Міську, як я його боюся! Він колись точно зайде задалеко і приб’є мене... Або, скоріше, тебе, а потім вже мене, бо то ти...
– Пам’ятаю: перебив його псу лапи. Ти ж сам знаєш, як він любив того Дюка.
– Ну та... Але ти не сциш чомусь! Бо в тебе нервів нема і зроду-віку не було... А я тут сцяю по ногах кип’ятком.
Знаєте, приємно, коли тобі кажуть, що в тебе нервів нема і зроду-віку не було... Та якби ж ти, Хіппі, знав, як я жахаюся, коли згадаю, ЩО наробив. Проте я не мав права показувати свою слабкість. Я був свого роду опорою для нього. Я не зазнаюся, кажучи, що він дивився на мене й брав приклад. Спробуй-но я розповісти про свої, далеко не менші страхи, він би тут ревів, як дитина.
Гладкий Хіппі був однозначним лідером поміж нас завжди й усюди. Але прийшло погане, спекотне літо. Мертвий сезон. Від стану Хіппі мені ставало все лячніше й лячніше.
Вже було за другу, коли ми виходили зі старого кладовища, як почули лиховісні голоси. Знайомі, до болю знайомі голоси.
– Фєдя, я атвєчяю, шо бачив, як ті два поци заходили сюда. Коли? Та десь годину тому.
– Ну якшо, ворона, їх тут нема, будеш мені тиждень сігарєти купляти.
– Я базарю, шо вони тут. Я весь час дивився, шоби ніхто не вийшов... Послав був Роміка по тебе, а сам сторожив їх. Ти ж знаєш, ми якраз разом із Роміком ішли на вужів, хтіли злапати, дєвок лякати.
– І був той патлатий з Мішкою, да? Без дєвкі?
– Нє-а. Дєвки не було.
– Жалко, але нічьо. Добре, шо був Мішка. Я ту суку замочю.
Я скинув з обличчя маску незворушного Будди і з жахом глянув на Хіппі: на тому лиця не було зі страху. Він не наважувався навіть поворухнутися, донести до рота цигарку. Здавалось, йому навіть було страшно закрити рота, щоб не наробити шуму цокотінням зубів.
Голоси ставали пекельно близькими. Десь відразу за чагарником, на новому цвинтарі. Голоси сплутати було неможливо: Його Ексцеленція Фєдя Перший, а також вірний товариш, друг, секретар, адвокат, Санчо-Панчо і просто дрібний шестьора Ігорич. Ігорича можна було не боятись; його не порівняти з косим Сєрим, небезпечним, наче Ф-1, яку часом викопують без чеки у себе на городі.
– А вон там хтось є! – у цю мить мені здалося, що я непритомнію зі страху. Але голоси почали миттєво віддалятися від нас. Я скрутив Хіппі в обіймах, не даючи тому вирватись і наробити дурниць. Згином руки у лікті я затис йому писок.
– Тихенько. Вони погнали не за нами, – не сказав, а видихнув я й відпустив мокрого від поту Хіппі.
Він тяжко дихав, а я відчував, як мої очі від страху стали такими великими, що повіки не могли кліпнути. Хіппі промовив подібним видихом:
– Лізьмо на дерево.
А він уміє дивувати, цей хлопчур! Адже думка куди розумніша за ту, що встрелила мені: тихесенько прокрастися стежиною до наших переслідувачів (бо іншого ж виходу немає), вискочити із кладовища, використовуючи ефект несподіванки, і бігти що є духу в місто, до мене додому.
Але, по-перше: Гладкий Хіппі щойно викурив дві цигарки і далеко він не забіжить; а, по-друге, у мене на ногах були капці-в’єтнамки, які я розгубив би майже відразу.
Ми тихцем полізли на велетенського дуба з грубою, зручною для лазіння корою – Хіппі перший, я слідом.
У ту мить, коли я зачепився руками за найнижчу товсту гілляку й повис, бовтаючи ногами в повітрі на висоті у два людських зрости, із жахом зрозумів: голоси повертаються. Ґлянцова поверхня в’єтнамок ковзала по зморшкуватій корі, а руки, мокрі від поту, зісковзували з гілляки. Хіппі вже встиг причаїтися в розкішній кроні.
Голоси лячно наблизились.
– Ну всьо, ворона дурна, тепер вони точно смахалися. Кастрат дурний!
– Ну, Фєдя, я ж не знав, шо то який-та пацан на гріб прийшов...Вони десь тута. Чюєш, як тут накурено? Ті поци тут курили і гомошувалися!
– Я тим пєдікам мозги повишибаю, я тобі атвєчяю.
Вони стояли з протилежної сторони дуба! Мої паскуди-в’єтнамки грозилися сповзти зі спітнілих ніг та впасти з майже триметрової висоти.
– Ану, глянь туда. Там трава прим’ята.
Ігорич слухняно пройшов прямо піді мною; миттю раніше я підтягнув ноги й схрестив їх на гілці. Я висів, наче стиглий плід, готовий впасти від гарячого подиху вітру. Май таке бажання, я міг би витягнутою рукою скуйовдити русяве волосся на голові в Ігорича: мовляв, “Молодець! Шукай, синцю, далі!..”
– Фєдя, тут два бичька, – він промовив це, стоячи прямісінько піді мною.
В’єтнамки вже вкотре почали сповзати. Ліва, по ідеї, гепнулася б Ігоричу на тім’ячко. Хлопчик-мавпа, себто я, міцніше стиснув гіллю. Двома метрами вище сидів Гладкий Хіппі.
– Фєдь, давай подивимося там, у заростях.
Ігорич уже хотів першим кинутися на пошук нас у чагарнику, проявляючи тим самим гідну істинного комсомольця відданість ідеї, як Фєдя жестом спинив опального напарника. Поманив пальцем до себе. Дякую тобі, Господи, і за це. Дерев’яними руками підтягнувся вище і гоп-ля! – я вже обіймаю гілку, зручно при цьому лежачи на ній.
Лусочки кори посипалися на блискучу від поту шию Ігорича. Мене перешарпнуло, ну все капець нам труба зараз він подивиться вгору протре очі бо я навмисне натрушу туди сухої кори а потім голосно закричить Фєді що ОН ВОНИ, ТІ ПОЦИ, ВОНИ НА ДЕРЕВІ! ПОГОМОШУВАЛИСЯ І ТЕПЕР ВІДПОЧИВАЮТЬ, ЯК ОРАНҐУТАНГИ!
Але Ігорич виявився дійсно тупим. Він неуважно змахнув сухе пороховиння і почав наслухати, що говорить його ідол.
Фєдя проводив нараду, виявляючи при цьому не властиві людині прямоходячій чудеса стратегічної думки. У мертвій гарячій тиші кладовища чітко чулось кожне придавлене слово.
– Чюєш, Ігоричь, я думаю, вони десь тута заникались. Бо вихід звідси тільки один, а кушьчі он там – не продерті. Вони десь тут тіпа як зачяілись. Давай тут сядем, тихесенько покурим. Вони подумають, шо ми вже звалили, і вилізуть. І ми їх тоді хапнем, о!
Я майже бачив, як запалали очі в Ігорича. Скільки його знаю, Ігорич завжди любив грати у “войнушки”. Ігорич, ма’ть, думає, Фєдя хоче на нас пальчиком насварити? Такий великий хлопака, а дурний, як бельок.
Пацани внизу присіли під деревом, запалили по цигарці (Ігорич із захватом дав Фєді припалити від своєї одноразової, даруйте, спалахуйки*) і почали вдивлятися в густезну зелень чагарника, чи ми, бува, не виходимо звідти, на ходу підтягуючи штани та смакуючи подробиці останнього, особливо вдалого коїтусу. Та ні, ніхто не з’являвся із зеленого вина дикої рожі, дубів та глоду та ще порослих мохом зубів надгрібних плит. Вони зрослися в одну суцільну амальгаму, і залізь туди будь-хто, навряд чи зумів би він виплутатись із чіпких лап тернини без сторонньої помочі.
Через п’ять хвилин пацани, мов по команді, сіли, спершись спинами об стовбур. Спека почала розморювати й мене. Я глянув уверх і побачив, як солодко позіхнув Хіппі.
Майже відразу позіхнув і я. Піді мною по черзі позіхнули Ігорич і Фєдя. Зелений ніжний колір довкола дрімотно пульсував. Голова стала теплою-теплою, і я вчасно вкусив себе за язик, відчуваючи, як засинаю.
Глянув униз і буквально отетерів: наші сторожі, розлігшись у густій траві під дубом, різали хропака. Оце так-так! То так ви нас пильнуєте? Як сказав поет, “рутульці спали, скілько мочі, сивуха сну їм піддала”. Не знаю, як нашот етой, але хлопаки спали, наче грудні діти після циці.
– Хіппі! – пошепки крикнув я. Гладкий Хіппі сяяв посмішкою на весь рот.
– Давай тихенько злазимо.
Я обережно скинув з ніг капці, затисши шнурки на пальці у зубах. Фєдя саме почав тихенько храпіти. Тихо, як лишень дозволяли обставини, я зіскочив униз. Так само тихо, наче кішка, чи то пак коцур, зліз мій кумпель.
В одну кам’яніючу мить їхнє дружнє хропіння замовкло, і серце моє зупинилось. Фєдя перевернувся на інший бік.
Крадькома, наче два щурі із засіки з зерном, ми вийшли на разюче сонце. Нарешті ми допетрали, чого ми уникли.
Ми кинулися бігти геть.

6.
Відхекавшись, будучи не менш ніж за версту від цвинтаря, ми присіли в затінку.
– Міську, ти хоч розумієш, що трапилося? Трапилося чудо. Розумієш, чого ми уникли? І уявляєш, шо було би, якби нас зацапали?
– Заспокійся й не нервуйся. Ми ж усе-таки залишилися живими, так? Ну от. Так шо не шалій.
Але Гладкий Хіппі залишався наляканим і напруженим, немов пружина, потурбована аматором годинникарської справи. Він не міг усидіти на місці, і я бачив, як ним тіпало зі сторони в сторону.
– Валимо до тебе, бо вони можуть засікти нас, – кинув він.
Я хотів було заперечити, бо знемагав від спеки, від бігу, від куряви, що в’їдалася в розпашілу, мокру від поту шкіру; я почувався, наче витиснутий лимон, всі емоції змив страх одним потужним припливом. Я був без сил. Хіппі не звертав на це ні найменшої уваги, його теніски вже здіймали хмарки пороху на сухій розпеченій дорозі.
З розпукою в серці я покинув прохолоду й пірнув у спеку.
До міста залишалось якихось півтора кілометра. Була, звісно ж, і коротша дорога, дуже пряма: вона з’єднувала вулицю Красноармійську невеличкою фістулою з новою частиною кладовища – тою, де хоронили тепер, у наші дні. Але я був упевнений, що саме Красноармійською, а не обхідною, вертатиме Фєдя зі своїм Санчо-Панчо (зрештою, хто з нас вар’ят, щоби пертися спекою три кілометри?). Сіра дорога була місцями забарикадована купами бур’яну – в’ялого старого бур’яну, котрий люди лінувались викинути десь у потаємнішому місці. Подекуди траплялися загадкові розтерті плями: місця страт колорадських жуків, що випасалися на нездалій картоплі.
Зненацька Хіппі поміж купок пирію та бадилля побачив щось цікаве. Брудне та запорошене, як і все довкола. Я придивився уважніше...
– Бляха-муха! – вигукнув Гладкий Хіппі. – Так то ж Дюк!
Дохлий, запорошений, вкритий мухами, що розморено повзали по тьмяній жорсткій шерсті. Мухи вилазили із напіввідкритої пащі, бродили темними, колись блискучими від вологи очима. Мурашки... вони були всюди, по цілому тілу, заповзали та виповзали з носа й вух. Мені стало гидко. Хіппі замислено промовив:
– Так в пилу на шляху наша мова була...
Цитуючи крізь стиснуті зуби, він замахнувся ногою...
– Але раз тим шляхом хтось...
і що було сили копнув дохлого пса
– ...чудовний ішов!
у вже, мабуть, гниючий зісередини живіт. І ще раз, і ще раз...
Раптом пес голосно скавульнув, підтягуючи під себе перебиті мною лапи. Його очі неймовірно закотилися, виблискуючи білками.
Дюк тихенько вив.
– Блядь! Ну ні хуя собі! – вирвалось у мене. Чому, ЯК ми не побачили, що пес іще живий? НУ ЯК МИ МОГЛИ НЕ ЗАУВАЖИТИ ЦЬОГО? Пес ледь чутно підвивав, а Хіппі продовжував його копати.
Я відважив дзвінкого ляпаса по потилиці, так що Хіппі аж спіткнувся.
– Я! Я! Я БУВ ТИМ ЧУДОВНИМ! ТИМ, ХТО ЙШОВ! Я! – із внутрішніх кутиків очей у нього бігли сльози, залишаючи за собою чисті доріжки на запорошеному лиці.
Він дивився на мене з викликом. Коли я гадав, що Хіппі вже минулося, той з усієї сили зафендолив жорстокого копняка у вкриту порохом, мухами й мурахами собачу голову.
Пес заскавулів ще голосніше, знемагаючи від передсмертного болю. Я штовхнув Хіппі ногою в бік, поваливши на колючу придорожню траву. Хіппі став рачки, тримаючись за бік і продовжуючи плакати.
Я підійшов до нього:
– Заспокійся! Ти ж не ідіот якийсь, шоб тварин копати!
Дюків виск затих. Царство тобі Небесне, брате Дюче. Пробач, що ми з тобою так нехороше повелися. А ми, натомість, простимо тобі всі кривди, завдані нам.
Моє горло здавили сльози. Шкода пса чомусь. Не варто було Хіппі його копати, ой не варто...
– Заспокійся, він уже здох. Не псіхуй.
– Сам ти хуй!
Хіппі глянув на мене мокрими очима, встав і сутуло поплентався по дорозі. Він тяжко схлипував, що свідчило про завершення істерики.
Мені було якось не по собі залишати там Дюка: хтозна, може, він ще живий? Я подавив у собі сльози й наздогнав Хіппі. Той уже заспокоївся, і, якби не рожеві стежки по сльозах, нізащо б не повірив, що він хвилю тому пускав шмарклі.
– Чуєш, Міську? Тільки ти не кажи Дзвінці, добре? Ну, шо я тут зірвався. Просто вони мене вже всі дістали.
– Та добре... Крім неї, між іншим, і казати нема кому... А їй я не скажу. Так що все о’кей, старий.
– Йдемо до тебе, шось ковтнемо.

Розділ 3.
1.
Після подій на цвинтарі та інциденту з Дюком Гладкому Хіппі було дуже доречно поїхати десь до тітки в Теребовлю, Варняківку, Іній-На-Яйцях, штат Аляску, чи там Пісок-На-Зубах, штат Техас, Антананаріву, чи Гонолулу, чи Тірувананта-пурам, штат Махараштра, Індія. Тому що я починав непокоїтися за нього. За його психічне здоров’я, кажучи прямо.
Тітка з Теребовлі, чи Варняківки, чи навіть із далекого Тірувананта-пураму, штат Махараштра, буде, без сумніву, на сьомому небі від того, що зустріне врешті свого коханого племінничка, Мідні Буки, Львівська область, якого востаннє бачила отакеньким (показує кінчик брудного нігтя). Звичайно, її дещо засмутить довге волосся племінника, але загалом усе буде напрочуд мило: Гладкий Хіппі всмак попоїсть пирогів із вишнями, нап’ється вдосталь малинової зупки, приготованої за особливим теребовлянським, чи варняківським, чи тіруванантапурамсь-ким рецептом. Поніжиться на сонечку, покупається в Сереті, чи Полтві, чи в баюрі, чи в Брахмапутрі, чи що там у них є. І найголовніше –відпочине від Фєді. Буде грати в піжмурки з теребовлянськими дітлахами, а, може, зустріне Магаріші Махеш Йоґу, чи старого мудрого махатму, чи ще якогось ґуру. Або сенсея. Або нікого там не здибає, а буде сам, як палець. АЛЕ БЕЗ ФЄДІ!
Я подумав, що мені з Дзвінкою також не було б зайвим десь відпочити від тієї драми абсурду, що власне розігрувалася. Ми порадились, і я вирішив іти в ліс – у гори. Дзвінка розповіла, що там, на скаженій висоті, є дуже кльове озеро Місячне. Назвали його так тому, що навіть при молодику видне дно, настільки воно прозоре. Проте Дзвінка наполягала на власній версії: буцім назвали озеро на честь Зіґфріди, донечки страшної відьми Ядвіґи; тільки-но та залізла у воду, як відразу ж почалися перші місячні. Такі справи. У всіх незайманок, наголосила Дзвінка, відразу ж починаються діла, варто їм бодай одним оком глянути лиш на плесо.
– Тобі видніше, – філософськи прокоментував я.
Ми мали взяти по спальнику, два наплечники й купу різного потрібного в поході приладдя: починаючи м’ясорубкою й пінним вогнегасником, закінчуючи п’ятикілограмовими чавунними гантелями і дворучною пилою “Дружба-2”.
Та насамперід я мусив УЛАМАТИ Дзвінчиних батьків. Пані Віра була приємною тихою жінкою років так п’ятдесяти, пан Юрцьо – приємним тихим паном, на рік старшим. Лишень двадцятилітня сестриця Квітуся була сукою, яку ще треба пошукати. Але, дякувати пану Богу (богу Пану?), зараз вона гризе ґраніт науки у Києво-Могилянці.
Попри всю тихість та приємність, старі заперлися, як цапи.
“Ні, – кажуть, – пане Михайле, Дзвінка з Вами в гори не піде, ні-ні, ото наших знайомих доня ходила разом із пластунами в гори, вдарилась головою й осліпла, так що ні-ні. У зв’язку з цим ми не можемо довірити Вам, пане Михайле, нашу доню, нашу радість, наш калиновий цвіт, наше дитятко пресолодке, сріблом потикане, золотом підбите, оно Квітуня в Кийові, до нас майже й не приїжджає, тому втративши Дзвінку, необережно Вам, пане Михайле, довірену, ми втратимо віру в прийдешнє, у днесь завтрішній, у наше світле майбутнє, у Кравчука, в Чорновола, Валєнсу, Магаріші Магеш Йоґі, Карлоса Кастанеду, Теуна Мареза, Тайшу Абеляр, дона Хуана, рабиню Ізауру, Джидду Крішнамурті, Ортеґу-і-Гассета, Мануеля Маруланду, А. Ч. Бхактіведанту Свамі Прабхупаду, Махасаматмана й Уіцілопочтлі з Кетцалькоатлем разом узятими. (А п л о д и с м е н т и.)
Бабільше! Щобільше, втративши нашу ясочку, ми зневіримося в те, за що боролись наші батьки, підставляючи свої юні груди на штики п’яних матросів під Крутами! (Т р и в а л і о п л е с к и.)
Ми втратимо віру в Батька Хмеля, Батька Тараса, втратимо віру в Каменяра та Вічного Революціонера, втратимо віру в Співачку Досвітніх Огнів, у Стуса, в Розстріляне Відродження, у “Кобзар”, у “Махабхарату” та “Рамаяну”, у львівське пиво, Клюмбу* та футбольний клуб “Карпати”! (Б у р х л и в і о п л е с к и.)
При всій до Вас дикій повазі, пане Михайле, ми не дозволяємо йти нашій зозульці разом із Вами в гори – ні, ні, і ще раз ні! (Б у р х л и в і, т р и в а л і о п л е с к и.)
Товариші! З того часу, як великий Ленін заснував нашу партію, вона впевнено йде по накресленому ним шляху будівництва соціалізму та комунізму. (А п л о д и с м е н т и.)
Тож хай і надалі укріпляється єдинство соціалістичної спільноти, усіх революційних сил нашої планети і нашого села! (Т р и в а л і о п л е с к и, щ о п е р е х о д я т ь в о в а ц і ю.)
Слава нашій ленінській партії! Слава великому радянському народу! (Б у р х л и в і о п л е с к и.)
Хай живе комунізм! Хай живе мир! (П і д с к л е п і н н я м з а л у д о в г о н е в щ у х а є о в а ц і я. У с і в с т а ю т ь. Л у н а ю т ь в и г у к и: “Хай живе Ка-Пе-Ес-Ес”, “Дайош трактор!”,“Слава ленінському Центральному Комітету”, “Дайош п’ятілєтку за трі ґода!”, “Слава генералу Роману Шухевичу!”, “Да здравствує нєрушиме єдінство партії і народа!”, “Йосифу Віссаріоновічу Сталіну – ура!”, “Слава! Слава! Слава! Ура!”.)
По тривалих аплодисментах починає говорити Дзвінка, котра каже, що ні, татку, ні, я піду з Михаськом у гори, ми ненадовго, завтра рано вирушимо, позавтру вже будемо дома, і ми не будемо стукатись головами і не будемо сліпнути, як Ірця Москалець, бо вона каліка і не може встояти на ногах, а поперлася з пластунами в гори, бо туда йшов Бодя Сізьон, і ми не будемо купатися голими вночі, бо з нами ще буде Михаська брат, Орко, а він вчиться в Ел-Де-У, а його одногрупники якраз їдуть в гори, а вони всі патріоти, і члени, ну, УНА-УНСО тобто, і всі з оселедцями, і скромні-ввічливі-виховані, і ніякого озера там нема, так що топитися я не матиму де, і ми все сміття зі собою принесемо, щоби ти бачив, шо ми не смітили, ЧЕСНЕ СЛОВО.
На те, що мій брат Орко зараз спекулює турецьким самопалом у Польщі, я резонно промовчав. І якщо буде, то лише з грудною дитиною і тою мандрьохою, яку він так необачно підчепив.
На пленумі взяла слово пані Віра, яка зверталась радше до чоловіка; вона глаголила, що Дзвінка дуже приятелює з Михасем, а на море, у зв’язку з гіперінфляцією, вони, вочевидь, того року не поїдуть, тож чом наша лялюся не може відпочити від спеки в хорошому товаристві цьвіту нації, надії нації, а не просиджувати в розпеченій кам’яниці разом з тою скацапізованою москвофільною молоддю тут, у Мідних Буках. “Тим паче, – вела вона далі, – ми, Юрцю, знаємо Михася не перший рік; знаємо його як ввічливу, тиху та слівну дитину, яка навіть голосу на нашу дитину не піднімає, і завжди веде себе, як ґречний кавалер, йому (ти не звернув уваги?) притаманна та вихована інтеліґентність, про яку розповідали моя матуся, котру плекала в собі геть уся довоєнна галицька молодь, чи то батяр, чи шляхтич – лиш би не фраєр, і яку ми, дякуючи освободітєлям, Юрцю, не застали, тим паче, роботи в хаті задужо нема...”
Я, у свою чергу, побачивши, звідки вітер віє, запевнив, що панна Дзвенислава проведе ці два дні у товаристві національно свідомої молоді, де, нема сумнівів, великим авторитетом користується як мій брат Орест, так і ваш покірний слуга, і де під гітару співатимуть не брутальних москальських пісень на кшталт “Я зарєзал сваю маму”, а істинно-українські перли козацької та повстанської творчости. Амінь.
Ага, мало не забув: щоквадранс цитуватимуться Шевченкові “Сон” і “Розрита могила”, і щогодини виконуватимемо Національний гімн України (слова П.Чубинського, музика М.Вербицького).
Пан Юрцьо пробував було протикати щось стосовно повні, мовляв, кацапи на вовкулаків й упирів перетворюються, і всяку іншу фіґню... упирі, лилики, щезники, нявки, мавки, чугайстри, майстри-ламайстри, колобки, капітошки, котигорошки, барабашки, чебурашки... Перемога була за нами.

2.
Ми й справді планували повернутися за два дні: ранок і день в дорозі, вечір на місці, обід і вечір наступного дня знову в дорозі.
Дзвінка авторитетно заявила, що вона майже добре знає туди дорогу.
– Дзвінко, а ми там не застанемо часом цілу купу туристів, з машинами, музикою, дівчєтами?
– Ти смієшся, Міську. Про то озеро знають двоє-троє чоловік, не більше. Я хотіла назвати його озером Моррісона, однак леґенда гласить, шо воно Місячне. Нібито в ньому купалася доця Ядвіґи, потужної відьми, і в неї саме почалися місячні... ну і так далі. Серйозно, так нам ше той гуцул розказував.
– А м’ясорубку і гантелі брати?
– І повну збірку творів Ве І Леніна в перекладі на угуйську.
Вона була класною дівчиною, ота Дзвінка – мила й без заскоків. Вона розуміла мої дурнуваті жарти, вона любила слухати дурниці, які я часом (тобто дуже часто) плів. Я мав про що поговорити з нею не заїкаючись і не червоніючи від хвилювання. З іншими дівчатами було просто неймовірно складно знайти спільну мову. Вони стверджували, що я зануда. Дзвінка, мабуть, обожнювала зануд. Одним словом, Дзвінка була тою, з ким ти ніколи не проти посидіти ввечері на розігрітому ґанку й помилуватися сонцем, що цілується з туманними горами. З нею завше приємно прогулятися ввечері по мосту над річкою, відчувати тепло її долоні у своїй і відчувати, яким жаром насичений нагрітий за день бетон мосту, відчувати, як він віддає його м’якими хвилями ніжним сутінкам, вогким від пахощів матіоли та липи в цвіту.
Ми мали розділити між собою, хто несе армійську тушенину, хто гречану кашу, хто стару (таку, яку добре пекти на вогні) бульбу, хто хліб, хто воду і т.д. М’яса ми не брали: при такій температурі, я гадаю, мухи встигнуть пройти повний життєвий цикл. Тим паче, шашлики, за нашою спільною думкою – це талан дорослих або мудаків, або персон, наділених обидвома рисами. Щобільше, ні я, ні моя подруга готувати м’ясо на рушті не вмли.
Наметів ми, по-перше, не мали, а, по-друге, й не тарґали би: погода завмерла й залишалася спекотною без видимих змін ось уже два тижні. Останній дощ падав у день мого прибуття.
Таємницю маршруту Дзвінка збиралася відкрити переді мною у найостанніший момент. Тобто завтра зранку, вийшовши за межі міста.

3.
Ми домовилися зустрітись завтра на мості о сьомій годині рівно.
Звечора я спакував свій наплечник, лицарськи запропонувавши Дзвінці довірити мені левову частку провіянту плюс казанок. На наше обопільне щастя, у Дзвінки був “єрмак” – як і в мене. Повірте: совкові “колобки” були розроблені п’ятим відділом Ка-Ґе-Бе для придушення вільнодумства і вільнолюбства поміж туристів. Мій тато, живучи ще в Новому Саді, купив крутий чеський наплечник із десятьма тисячами різноманітних ремінців, кишеньок, стяжок – для поміліметрового підточування під моє грішне туристське тіло.
“Ти завжди береш зі собою в походи презервативи?” – поцікавився я сам у себе, вкладаючи нацюцюнник до кишені “єрмака”.
“Ні, чому ж, не завжди, не завжди, тільки коли пригадую долю бідного Орка.”
Засинаючи, я дивився на майже повний місяць, що сліпим оком нахабно розглядав мене через вікно.

4.
Дзвінка радісно шкірилася на мене, сидячи на перилах-загороді, що на мості. Напханий наплечник одиноко тулився до її ніг, нагадуючи про сумну долю приречених на забій бичків, яким лячно відступитися від мами.
– Одинадцять кілограмів, – не без гордості сказала вона. – Я бачу, ти ще, крім творів Леніна прихопив свою друкарську машинку.
Заперечити язик не повертався: п’ятнадцять кілограмів – вони і в “єрмаку” п’ятнадцять.
Я допоміг їй закинути на плече рупцак. І ми рушили. Рушили геть, залишаючи у постсвітанковому світлі прийдешню спеку, сонного Фєдю, мою садибу, залишаючи спогади про своє “я” у місті.
Ми вирушили.

5.
Дзвінка пояснила, що, скажи вона мені про наш маршрут учора, я б напевне забракував його. Але, вислухавши врешті цей десятихвилинний звіт про етногеографію Карпат в околі Мідних Буків, я не сказав би, що той був начисто пропащим. Дуже навіть нічогенький... А ще як взяти до уваги, що його розробило дівчисько, яке з труднощами орієнтується у власній хаті, то був він майже що відмінним.
Отож ми підіймаємося вгору, звертаємо на певну таємничу тропу, з неї виходимо в село Гицлі, звідти все вверх та й уверх, аж ген до славного містечка на перевалі – до Вовчисьок. А далі мали би волочитися пару кілометриків непролазними хащами, тоді звертаємо на невеличку потаємну полонинку, і – на тобі раз! – ми на вершині гірського хребта. А далі – як по проспекту Свободи. Замахавшись іти тим самим хребтом, ми нарешті зрозуміємо, що озеро десь отутечки.
Дзвінка зі самого рання була в чудовому настрої. Вона розказувала всілякі цікавинки з гисторії тутешніх країв.
Ми підіймалися майже цивілізованою гірською дорогою все вище й вище. Я похвалив Дзвінку за те, що вона вдягнула джинси, а не шорти, чи, що гірше, – вузесеньку міні-спідничку. Але брешу... Дзвінка ніколи б не одягла міні-спіднички. Це, як і шашлик з музикою і дівчєтами, було таланом мудачок. Зі мною ві Львові навчається не одна така дівчина. Вони натягують ті вузькі кавалки тканини на свої грубі ноги, напевне, не усвідомлюючи, що стають від цього подібними на перетягнуті шнурком ковбаси. Але пацанам, кажуть, така екзотика дуже навіть до смаку.
На ногах Дзвінка мала високі саперні черевики, по-науковому “мертензи”, а в народі – “бєрци”. Скажіть мені, будь-ласка, де ще ви бачили дівчинку в “бєрцах”? Отож, якщо ви бачили таку, та ще й із милим личком... Якщо ви бачили її і випадково глянули на її товариша, значить, ви бачили нас із Дзвінкою.

Ходити в походи мене вчив Арсен Нера, Арсена – його ж брат Павло Нера, а того – сам Пєтя Дупа.
Пєтя Дупа був нашим духовним лідером, окрім того – адептом і свідком “Айрон Мейден”, “Пантери” та українського панку. На даний момент троє вищезгаданих осіб належать до покоління перших неофітів, навернутих на шлях нац-панк-культури. Вони носять козацькі чупри на голених головах і не пропускають жодного Факельного Походу. Так що всі премудрощі туриста я пізнав саме у ґуру Пєті Дупи. І не дивуйтеся, що наші наплечники були повними: ми взяли по додатковому комплекту одягу, теплі шкарпетки, взяли навіть куртки-вітрівки, хоча небо було безхмарним, і повну аптечку, від анальґіну та активованого вугілля до сульґіну, пеніциліну та вітману С. Бо так учив Пєтя Дупа, і так учив Афанасій Нікітін, і так учив великий землепроходець Чжан Цянь.

– Михаську, а ти знаєш, що ось та колія означає?
Дзвінка показувала рукою на старезну вузькоколійку, котра з’явилася з папороті й трави якраз у нас під ногами. Наскільки мені було відомо, ця колія проходила десь повз два тутешні дива природи – двометровий мурашник і багно-трясовиння. Судячи з інтонації, Дзвінка с а м а хотіла розказати, що та колія означає. Я запитально махнув головою.
– Слухай. Колись Мідні Буки були простим собі забиченим селом і називалися Липинцями. Але в тисяча якомусь-там році в село прийшов один панок. Зашарив тут собі крутий палацик, курив на ґанку люльку з довгим цибухом і лапав наймиток за сраку. Аж раз пішов на лови у свої гірські угіддя. І десь тутечки він знайшов бистрий потік гірський, а в тому потічку лежав великий бук, повалений бурею. І бук той не простий, а мідний. Підпанок неголосно лайнувся і навшпиньки підійшов до дерева. Виявилося, що дерево взагалі-то дерев’яне, але покрите тонесенькою плівочкою МІДІ.
При цих словах Дзвінка глянула мені в лице, перевіряючи, справляє на мене її гисторія належне вражіння, чи ні. Я відкрив рота, показуючи, що від цікавості я мало не втрачаю свідомості, і взяв її за руку. Вона посміхнулась і продовжила:
– Підпанок страшно пересрав! Сказав, шо то робота всіляких нявок-мавок та мольфарів-сатаністів. Пішов він до однієї чаклунки, Секлетою бабу звали. Секлета йому й каже: “Знаю, за чим ти, красний молодче, прийшов, знаю... Але не скажу. Бо не можу.” Панку, а був уже він хлоп у літах, сподобалося, жи ’го старі люде красенем звуть, ну і дав він тій Секлеті кошичок із крашаночками, три колечка ковбаски домашньої... Ну, стара лярва почала вагатися. Каже, жи може шось і вдасся прояснити з тими всіма мавками-нявками. Тоді накинув панок іще й відерце полядвички й діжечку якогось бухла дешевого, по-тодішньому сивухи. Довго та ше Сивілла, тобо Секлета, ламалась, але нарешті на зачакловане місце поперлась. Напевне, не без помочі панкового красного чобітка.
Дійшли вони до того бука, і стали підійматися вверх проти течії. І знайшли там не одного, а цілих СІМ буків завалених, І ВСІ В МІДІ! Вже й мох змінився каменем, а вони все йдуть углиб лісу. Вже й камені в руслі стають мідними, аж тут вони надибують на печеру, з якої ціла та річечка витікає. Заходять вони туди зі смолоскипами, а ТАМ!... У кутику печери кістяк людський, річечкою омивається, І ВЕСЬ, З НІГ ДО ГОЛОВИ, МІДНИЙ, ЯК ЧАЙНИК!
Дзвінка знову глянула на мене, і я тихенько ахнув од вражіння.
– Бабка Секлета довго ше шось там стогнала, шамкотіла, нарешті сказала, шо в неї нема ліцензії, чи то пак леґітимації, на ворожіння у висотних районах. Панок, зувидівши, що його інвестиції у стару суку себе не виправдали, наказав її колесувати. До речі, як би то панка назвати? Вибирай: Педько, Терешко, Шеліфон, Лесько, Олешко чи Сізьон...
– О! Най буде Панько!
– Ну, а раз тими краями проходив один добродій, Радомир із Пустих Мит, більш відомий як Радомир Ясний Місяченько. Завітав той добродій до пана у двір і мовить, що так воно й так, мовляв, він є придворним ворожбитом при Його Величності королеві Людовику XVII, а зараз блукає, бо Його Ясновельможність прогнали з монархії за знання темні й зловіснії, типу демонольоґії та некрофілії...
– Може, демонольоґії та некромантії? – перепитав я.
– Так-так, некромантії та зоофілії... А панок наш був якраз не в найкращому гуморі. Не вспіла відьма спустити дух на колесі, як нарід враз набуньдючився: хто, кажуть, нашим діточкам буде бородавки зганяти? Га? А на припічку орати й на козячому гімні гадати? Га? Може, Ви, пане Паньку? Одним словом, хлопи та й годі. Але той пройдисвіт виявився дуже доречним. Поселився він у Секлетиній хижі. Та й живе, у вус не дує. Аж нагло зачув той добродій за дивнії тії мідні буки, що в бистріїм ручаї гілля мочать. Спритним, видать, був, холєра, бо зрозумів, що там десь мають бути поклади мідної руди. Він закликав кількох дужих молодців зі села і загнав їх туда під страхом чоловічої немочі в ліжку. Ті хлопаки почали длубати скалу, аж... “ЙОСИП СТАРЕНЬКИЙ!” – подумали хлопи. “КОВЕЛІТ!!!” – подумав Ясний Місяченько. До хрєна синьої руди з маслянистим блиском! Таким чином, Радомир із Пустих Мит заснував першу в реґіоні виплавню міді. Ось так-то.
– А шо далі? – зацікавлено спитав я, мружачись на сонці, що пробивалося крізь крони сосен.
– А далі... Сплило багато води з того часу... вже скроні в давнини взялися сивиною... Вже й дітки числені того добродія встигли зогнити, та й онуки з роками не молодшали. Прийшли австріяки і поставили все на промислову основу. І за якихось сорок літ визбирали все до останньої крихти. Але за цей час Липинці перейменувалися на Мідні Буки, і не один австріяцький панок устиг переїхати в цю квітнучу провінцію. Розумієш, тоді наше місто зазнавало піднесення, не те що зараз – село без сільради. А мідь закінчилася – й на місце австріяків стала з’їжджатися галицька інтеліґенція. Воно перетворилось у своєрідне відпочинкове містечко для паничів, і тому вибудували готель бордельного типу “Готель де ля Руж”. Але молодики дуже скоро побачили, що жадних балів та імпрез тут немає, і замість молоді стали з’їжджатися грошовиті старі пердуни із польською кров’ю.
– А часом не з того пансіонату потім совіти зробили інтернат для дівчат?
– О власне! А потім одна маленька дівчинка, що любила вокально-інструментальний ансамбль “Дорз”, нарекла його Гіацинтовим Домом. І двоє хлопчаків із Мідних Буків, коли хочуть підлизатися до неї, саме так будівлю й називають.
– Кльова історія. Розкажи ше одну...
– Нє, Михаську, тепера твоя черга.
– Ну добре. Страшна історія, називається “Волосся”... Був собі психіатр, і прийшла якось до нього дівчина із волоссям вишневого кольору.
Отак ми й ішли. І була одна байка, за нею інша і ще інша...
Я відчував, як ставало дедалі важче йти вгору з такою ношею на плечах; Дзвінка потіла все сильніше, її темне волосся, стягнуте у хвіст ґумкою, виглядало вогким. Щогодини ми робили привал: випивали крапельку води, хвилини дві ходили босими, відпочиваючи від мертензів, допомагали одне одному закласти наплечники й рушали далі. Дзвінка пару разів пропонувала перекусити, але тільки через звичку, а не голод. На повні шлунки ми далеко не зайшли би. Так учив Пєтя Дупа, і так учив Руаль Амундсен.

6.
Минули село Гицлі. Таке собі сільце, нічим не примітне, хіба що гноєм чути сильніше. Як наразі, то Дзвінка майстерно вела нас по заданому маршруту.
В селі на нас дивились, як на ідіотів, що в тих місцях на повному серйозі вважається синонімом туриста. Ми пройшлися єдиною вуличкою, по обидва боки якої стояли хати з лавками. Кілька підстаркуватих жінок, зайнятих роботою на городі, побачили нас, що йшли, тримаючись за руки, з великими наплечниками за спинами, у воєнних шкіряних черевиках, у затертих до дір, вибілених часом і хлорованою міською водою джинсах – і багатозначно переглянулися. Дзвінку, вочевидь, було оцінено як курву-хвойду-мандрьоху, а мене як безсумнівного підера. Бо якшо той турок не підер, то на ’кий йому довге волосся?
Бажаючи досадити підстаркуватим бойчихам, я зірвав перед тином одної з них трійко великих ромашок і зачепив Дзвінці одну за наплечник, другу – до її білої майки (скажіть, панове, чому ця дівчинка не вдягнула бюстгальтера?), а третю – їй за вухо. Дзвінка, натомість, смачно поцілувала мене в губи.
Старі баби аж перестали полоти. Най мене шляк трафить, якщо вони бачили десь подібну зухвалість. Бойчихи знов обмінялися багатозначними поглядами. Таких бахорів, як ми, вони ще точно не зустрічали.
Дзвінка висмикнула з трави пару волошок і заквітчала моє волосся й броцак. В гіпі квітка була символом миру і кохання. Вони запихали ромашки в дула автоматів, а солдати їх за це розстрілювали. Може то нам проголосити 1993-й – Літом Любові?
Ми знову занурилися в зелені хащі. І знову вгору. Залишивши село позаду, через двадцять хвилин ми цілком несподівано вигулькнули на невеличку полянку з озерцем й навислою над ним чепурною хатою.
– Ось то воно? – стараючись приховати розчарування від наявності цивілізації, спитав я. Озерце доволі миле, слів немає, але ж люди, хата...
– Абсолютно ні! То... То ціла НОВА ГИСТОРІЯ!
Я любив слухати її байки-“гисторії” для походів: Дзвінка мала колорит пригірського розповідача. Я насторожив вуха.
– Значить, справи були такі. Колись давно, ше за совітів, у Мідних Буках жив один чоловік, Євген Балій, він жє Ґєньо Балєй, він же Юджин Бел’ю, родич славного Адріяна Балія, чи то пак Едріана Бел’ю, гітариста гурту “King Crimson”. Він грав на саксофоні, як і ти. Ріс здібним хлопчиськом, вступив до Львівської концерваторії... Одним словом, усе було б у нього круто, народись він у Польщі чи в Чехословаках. В Си-Ри-Си-Ри ж уважали, шо від саксофона до ножа – один крок. Сам знаєш: “сєводня сушаєт он джаз, а завтра родіну прадаст”. І чувак ніде не міг си найти роботи, тільки того й мав, що лабав по весіллях і грав у переходах. Але їдного разу, – Дзвінка підняла акуратний пальчик, наголошуючи на тому, наскільки винятковим і неординарним був випадок, – так от, їдного разу здибав його певний фацет, який саме шукав саксохвоніста до свого джез-бенду. Той хвацет був не ким іншим, як поляком, і звався він Маврици Якось-там. Маврици повів Ґєника в ресторан “Романтик”, дав йому попоїсти і вже за кілька хвилин Маврицию стало ясно, що Ґєник ладен їхати до Казімєжа Дольного хоч би й нині ввечері. Там, у Польщі, вони створили гурт “Покет-Гауз Блюз”. Ґєнику сказали, шо він негранений сапфір, чи шось таке – файний малий, простіше кажучи. І після напруженої роботи в Казімєжі по вулиці Сестер Василіянок, 149 вони почали давати концерти. Ну, і махіна запрацювала. Сімнайцять літ джєзують вони цілим світом. У 1989-му вони навіть побували у Мідних Буках. І сам Ґєник то всьо нам, малим, розповідав. Тепер навіть вулицю, де він жив, перейменували на вулицю Сестер Василіянок, хоч і не до кінця зрозуміло, навіщо. Але на нас це дуже схоже.
Зрештою, то всьо фіґня; ти ж бачиш – у Мідних Буках постійні конфлікти між нами і москалями, чи то пак москвофілами. Східняки в місті не хотіли, шоби “Покет-Гауз Блюз” давав концерт, бо це вєяніє разлагающєгося Запада. А наші, побачивши, жи їм то не в кайф, взялися чинити їм опір. Одним словом, поки вся проґресивна молодь та інша шпана сиділа в клюбі і слухала “Саммер-тайм десперейшн”, за стінами вирували нездорові почуття, які плавно перейшли в побоїще. Наші не розрахували сил і поприносили на демонстрації металеві прути й обрізки труб. Тоді одного чоловіка затовкли на місці, а ше четверо померли в реанімації від важких черепно-мозкових травм. То був, певне, найбільший конфлікт не тільки між нами й ними, а взагалі за історію цілого поселення.
– Ти серйозно? Ну, про тих... п’ятьох, шо померли? А кими вони були?
– Увесь пришпил у тому, шо троє з них взагалі жодного відношення до демонстрації не мали. Їх помилково затовкли нацики.
– А ще двоє?
– Російськомовні східняки. Але не в міжетнічних забобонах справа. Ця демонстрація виявилася прекрасною нагодою для владнання особистих питань. Гарний привід. Можна затулитися благородною метою... Ферштейн?
– Ну, а дача тут до чого?
– Дача стала черговою точкою кипіння. Кацапи не хтіли, шоб бандєровєц-перебіжчик приїжджав тут зі своїми грошима. Тут зіграла проста заздрість. Він привіз весь матеріял зу Польщі, зашарив хавіру, і тепер приїжджає на зимові ферії в Карпати. До речі, раз є хата, значить, от-от будуть і Вовчиська.

Нарешті ми зробили привал. Довгий привал, хороший привал. Ми з’їли пару яблук із племінного саду Олельків – Дзвінка знала, що я особливо небайдужий до папирівок. Було неймовірно приємно сидіти босим на сухій, встеленій глицею землі, притулившись плечем до вимученої Дзвінки, і гризти холодне, вогке яблуко. Стопи жалібно запхенькали, коли я вкотре запихав їх у розігріту шкіру “мертензів”. Вузька, зблідла стежина практично й не існувала, залишилася тільки глиця зі своїм гострим ароматом, велетенські розложисті кущі папороті й паруюча волога лісу. І велетні сосни з колючими кронами, що гули про Карпати й волю.
Зненацька стежка влилась у стежину, та – у протоптану дорогу, у свою чергу та перетворилася в асфальтове шосе. Шосе – сказано, звичайно, занадто пишно, як про таку ямисту опуклу смугу асфальту, але це вже “цивілізація”.
– Дзвінко, зізнайся: ми ж уже ледве дихаємо.
– Терпи, терпи! Попереду ще стільки ж... Гі-і-і-і!!! – Дзвінка в захопленні втягнула в себе повітря. Вона махнула рукою позаду мене: – Дивися, Михаську! Дивися, де ми вже є!
Я втомлено повернувся відразу цілим тілом.
– Ух ти! – забув я про всяку втому, бо той ландшафт, що відкрився, справді вартий був подиву. Могутні гори, вкриті віковими деревами, що ледь погойдувались у мареві спеки, що панувала навіть тут, на висоті пташиного льоту. Десь глибоко внизу, у білій димці, розпістерлись, наче сімейка врослих у ґрунт черепах, наші Мідні Буки, настільки маленькі, що дерева зливалися з хатами. Місто, оточене з трьох сторін горами, мов у захисті мурів. І ліси... ліси. ЛІСИ. “Якщо прийдуть лісоруби, – спало мені на думку, — лісоруби зі своїми шаленими бензопилами, зі своїми бідами й мізерними заробітками, зі своїми канапками з парою круто зварених яєць, загорнутих у старий випуск “За вільну Україну”... цього всього товченого смарагду не стане. Елементарно.”.
– Дивися, Михаську, – захоплено прошепотіла до мене, смикаючи за руку й указуючи ще кудись. На одному рівні з нами, лишень далі, ближче до сусідньої вершини, нерухомо висів (чи плив?) беркут. Робив великі плавні кола, зовсім не махаючи крильми.
Я обійняв Дзвінку. Нам відкрилася вона, ГАЛИЦЬКА МРІЯ, ідея-фікс кожного галичанина, картина, що гоїть душу, лікує екзему, знімає неврози і дарує химерне, але від цього не менш іскристе почуття щастя. Не мало значення, які випробовування готує нам доля. Коли бачиш картину, яку бачимо ми, все втрачає вагу, і ти почуваєш себе часткою, крихітною часткою Карпат, і відчуваєш, як таємничі сиві задуми природи ворушаться десь тут, поруч із тобою і мною, і все навколо відразу наповнюється символами, знаками і віщуваннями, і ти стаєш незалежною річчю-в-собі, і ти відчуваєш, що вмієш літати.

7.
Вовчиська, на відміну від Гицлів, здавалися бути містечком культуралізованим, ба навіть із претензією на европейськість. Чисті вузькі хіднички, широченні полотна доріг (щоби влізся найширокобокіший Т.І.R.) і старі розлогі липи у цвіту.
Місто було простим, як двері: центральна широка дорога – вулиця Технічна, дві паралельні і дві перетинаючі вулички. Навіть на цій висоті спека продовжувала свою затяжну оргію, підтримуючи в стані перманентної ерекції слабохарактерні стовпчики з підфарбованим спиртом у термометрах.
Ми пройшлися вздовж кнайпи “ПІД ЦАПОМ”, маґазину “Тисяча дрібниць” (“Дурниць”, – виправила їх Дзвінка, відвідавши крамницю), вийшли на обурливо чисту площу, оточену ліхтарями. Площа по периметру була вкрита закутаними у вовняні хустки бабцями, що продавали молоко у трилітрових слоїках, а також сир, жовту тлусту сметану, яйця, ожину, білі гриби і петрушку.
Минувши порожній постамент (чи, бува, не пам’ятник Людині-Невидимці?), побачили, що дорога різко звертає вниз; Дзвінка впевнено сказала, що треба трішки спуститися, трішки знову піднятись, і ше, трохи проволочитися непролазними хащами ожини. Коротше кажучи, ціль ставала все ближчою.

8.
– Михасю! Глянь на небо.
Я задер голову. Ми саме видряпались на вершину гори і тепер, за словами Дзвінки, мали б іти, як по проспекту Свободи. Ми сиділи на стовбурі поваленого дерева, в оточенні клубів дикої ожини.
– Шо скажеш про погоду?
Я продовжував розглядати небо. Східна частина нагадувала зморшкувату шкіру реліктового плазуна з Галапагоських островів. Трохи вище тих хмар були перисті, поблизу них зграйкою трималися купчасті баранці, а сонце за кілька хвилин мало би поринути в суцільний шар купчасто-грозових, які вже почали витягуватись у кремезні хмарові вежі та скелі. Сонце просвітлювало через вуаль висотних тонесеньких хмарок, які нічого доброго не віщували також.
Цим я й поділився з нею.
– Розумієш, якшо на небі є хмари трьох ярусів, то майже завше погода псується.
– Та? А відчуваєш – трохи припарює.
– Є таке... Якось я з пацанами грав у футбол. А погода вже днів зо п’ять така сонячна стоїть, майже без хмарок. Ще й день той видався особливо сонячним і незвично безхмарним. Але дуже високо засіла пара-трійка перистих хмарок, от таких, – я показав їй, яких саме, і продовжив: – От. Та тільки звечора вітер не стих, як на добру погоду, а посилився. Я до тих пацанів звертаюся: “От, пацани, – кажу, – завтра буде злива”. Вони почали з мене сміятися, по-їхньому – “лахати”.
– І шо далі? Тебе тоді, у той раз, побили?
– Нє, того разу минулося.
– А на наступний день яка була погода? Хмарно з проясненнями?
– Нє-а. Цілий день періщила злива.
Ми вже рушили, але Дзвінку, вочевидь, ця тема дуже заінтриґувала:
– А шо ми будемо з тобою робити, коли почнеться буря? Як то кажуть, “грози зі шквальними вітрами”? А то і з блискавицями? Або з градом! То ж всьо розкисне...
Але було видно, що такий поворот подій їй дуже би навіть сподобався.
От ми й вийшли на проспект Свободи. Брели самісіньким вершечком гірського хребта в нерукотворному коридорі. З обидвох сторін росли кремезні сосни, а їхні крони змикалися над нами. Всередині коридору мешкав напівморок, теплий і вогкий, як закутаний в туман липневий світанковий кіт. Вся земля вкрита рівномірним шаром глиці без жодних ознак людського сліду. Це було нереально – фантастика, точнісінько, як описувала Дзвінка.
Втома непомітно зникла, а може причаїлась, або стала нашим новим, бажаним товаришем. Справді, ця частина мандрівки видавалась найприємнішою та найлегшою.
Я спитав у Дзвінки, котра година. Пів на п’яту, відповіла вона.
Пів п’ятої! Ми волочилися вже майже десять годин!!!

9.
Ми саме перестали відчувати ноги, коли щільна стіна смерек розійшлася, показуючи перлину, яку притримують лише для особливо довірених осіб, для обраних. “Ми оибрані”, – втішився я.
Дзвінка охнула від вражіння. Я лиш тяжко дихав відкритим ротом.
Манюсінька полянка, розмірами з ґазон пересічного гамериканця, рівно стелилася до самісінького озера, а потім рвучко пірнала в його води. Невелике плесо частково поросло лататтям, даючи притулок своїм мешканцям – якщо такі були, звісно. Я нарахував сім розквітлих водяних лілій.
– Холєра, – промовив я. – То озеро глибоке, раз тут латаття росте!
На протилежному від нас боці клубочився густезний чагарник. Потрапити на цю галявину можна було лише одним шляхом: тим, яким зайшли ми. Дзвінка втомлено скинула зі спини свій наплечник. Розтерла наболілі ключиці. Потягнула спину.
– Спочатку п’ємо, потім їмо, потім купаємося, – мовила вона.
– Спочатку п’ємо, тоді купаємося. І аж коли назбираємо дрів на ватру, тоді будемо жерти.
– Бо так учив Пєтя Дупа...
– ... і так вчать Тур Гейєрдал, великий мудрий гобіт Більбо Беґґінс та Джон Рональд Руель Токлієн, автор “Сильмарілліону” й “Айнуліндале”.
Дзвінка порснула водою, яку щойно надпила з пляшки, і голосно розреготалась.

10.
Сосни та смереки замовкли. Повітря, здавалося, вмерло. Воно просто перестало рухатись і забуло про існування вітру. Навіть на висоті польоту беркута, на цій мітичній галявині поблизу озера панувала нерухома задуха, як у прогрітому анґарі.
Ми лежали без сил на одній великій капі. Десь наразі дуже далеко гуркотів грім. Крапельки води із Дзвінчиного мокрого волосся крадькома скочувались на її мокру спину. Вона прислухалася до бурі, що насовувалась. Хмари над нами набули неприємного піщаного відтінку, що переходив у контрастний фіолетовий туман на сході.
Поскидавши важкезні наплечники, які вже стали чимось необхідним для нормальної ходи, ми позбавили стопи щільних шкіряних черевиків і просто лежали без жодного бажання чи можливості поворухнутись. На віддалі чувся цюркіт потічка, що виливався з озера.
По чверті години оціпеніння минулось, і почалася класична таборова робота. Вона завжди така сама, навіть якщо вас у таборі всього двоє. Спрагло хлебпали воду, розстеляли на землі окремо білу церату на подальшу трапезу, окремо велику пістряву капу, яку Дзвінчині батьки зазвичай беруть на озеро, і яку довелося тарґати саме мені... безліч різних дрібничок, разом зі збиранням хмизу і розпалюванням багаття включно. Вогень я розпалював стружкою із плексиґласової пластинки. Та займалася дуже легко і була суперкорисною, коли під рукою нема сіна чи глиці. Глиця була, але сира.
Не буду повторюватися, хто навчив мене цього трюка.
Затим ішло розведення ватри, ламання гіляк на підпірки до казана. Нарешті, коли вже була засипана гречана каша, можна дозволити собі прилягти. Але Дзвінка відразу ж почала штурхати, аби ми йшли купатися. Вона зі самого початку скинула джинси й тепер бігала по нашому таборищі в майці та білих трусиках. Кілька разів вона вже заходила в озеро, але відразу ж із пищанням вибігала й кричала, що вода страшенно тепла. Та що там, КИП’ЯТОК.
Коли прийшла пора на водні процедури, Дзвінка витягла свій роз’ємний купальник.
– Відвернись! – наказала вона і, повернувшись до мене спиною, скинула майку та трусики швидше, ніж я устиг нахмурити чоло від здивування. “Симпатична дупця”, – подумав я, але, щоб не засмучувати її, відвернувся й сам почав переодягатись.
А потім були дикі-дикі запливи, оранжево-жовто-салатово-блакитно-синя кришталева плавба; ми забігали в озеро, тримаючись за руки, здіймаючи ґейзери бризок, а потім пірнали у теплий, як чай, як вода в балії на сонці, теплий прозорий рідкий текучий кришталь, пірнали до дна, і, хоча його було прекрасно видно, не могли дістати, настільки воно було глибоко; і лякали зграйки молодняка якоїсь рибини, і лякали птахів, що зачаїлися в лататті, і почували себе часткою Карпат, тих Карпат, які не знали про існування гіперінфляції, про лісорубів з їх смердючими бензопилами; почували себе дивними тваринами, іскристими в’юнами, тритонами, які ніколи не пізнають, що таке трилітровий слоїк з водою, які фонтанують свободою і які зіллються при світлі повного місяця тут, у надтекучій ультрапрозорій воді, де неможливо дістати дна, скільки б не пірнав.
І ми цілувалися, навіть під водою, і Дзвінка, обвившись навколо мене, тягнула нас на дно, яке неможливо дістати, і не лякалась і не соромилась того, що відчувала в моїх плавках, бо це було життя.
Це було життя.

1й.
І тепер ми лежали й сохли, бо виявилося, що у нас один волохатий рушник на двох – але й у цьому була своя романтика. Романтика була навіть у грозі, блискавиці якої підбиралися чимраз ближче. Можливо, це був вечір, створений для романтиків? Романтиків, котрі забули вдома 1 (один) рушник і 1 (одну) коробочку чаю. Поскільки каша булькала, наче магма в жерлі вулкана, настала пора додавати всіляких смаколиків: армійської тушенини, розігрітої тут же, жменю пряних трав, від яких пахне караваном, сурами і жаром пустелі, а з пам’яті виринають незрозумілі південні слівця на ктшалт фенхеля, кервеля, хмелів-сунелів чи куркуми – Дзвінка не скупилась ні на спеції, ні на інше добро, від якого рот затоплюється слиною, а в животі вперто бурчить.
Чай – точніше вода для нього – підкипав у дволітровій бляшанці. Оскільки заварку я забув у себе на кухні, то нарвав жменю листя чорниці – та, хоч і слабить, зате запарюється нівроку.
Була вже восьма, коли від каші залишились хіба останні крихти, а м’ясних волоконець, щоб вибирати загостреним сірничком з-поміж зубів, сидячи біля ватри, і зовсім не стало. Гроза насувалася. Тепер темний фіолет навис прямісінько над головою. Наскільки сягав зір, цей тривожний колір ганґрени розплився по всіх закамарках, і сусідні вершини за кілька хвилин тихо зникли у димці. Остання все густішала й густішала (скоро я зможу зачерпнути її вимитим казаном і тоді роздивлюся зблизька). А ліс, ґенератор шуму дерев, перелякано замовк.
Вирішили перенести напечники під покрівлю дерев. Спальники наразі хай будуть неподалік вогню. При перших ознаках дощу втікаємо в ліс.
Грім був зовсім близько. Кожного разу здавалося, що рветься тканина неба. У сутінках блискавиці втікали з-під хмар бузковим світлом. Миттєво. І зразу ж, наче помста за втечу, ревів вибух.
Сутінки прийшли із хмарами завчасу, а ми ще мали встигнути назбирати достатньо хмизу, аби мати величезну ватру, а потім спекти нездорову кількість бульби.
Дзвінка сказала, що сама за дровами не піде, бо їй страшно, тому вона не відступала від мене ні на крок. Та що там казати: мені й самому було не дуже затишно і достатньою мірою тривожно через бурю, щоби боятися йти в пронизаний скрипом і зітханнями ліс одному. До важких, переповнених фіалковим світлом небес можна було доторкнутися рукою.
Розклали ватру поблизу води, і дим від неї стелився по блискучому плесу. Ми сиділи на розстелених один коло одного спальниках; я лише у штанах – подертих і потертих “Ранґлєрах”, а вона у своїй тоненькій майці й білих трусиках, тому що було незвично тепло як на гори. Парке повітря і тріскучий жар вогню збоку викликав у тілі приємну лінь.
Мовлять, людина може довго дивитися на воду, вогонь та працюючу іншу людину. Не знаю, як щодо останнього, але перші два правдиві на всі сто. І це був справжній кайф: сидіти, чути Дзвінчину голову на своєму плечі, тепло її тіла й долоню у своїй долоні, дивитись то на полум’я, то на встелену димом (чи туманом?) поверхню озера, слухати потужну фуґу грому і чекати. Чекати дощу, зливи, чекати, коли від вогню залишаться жарини і можна буде спекти бульби на вечерю... на нашу ВИСОКОГІРНУ вечерю. Чекати...
Дзвінка витягла сопілку і почала награвати різні цікаві кавалки: то з “Кому вниз”, то з “Дорз”. А потім ми просто сиділи і переповідали одне одному різні байки й макабричні “гисторії”.
– Ото пам’ятаєш, – починаю я, – як тільки ми розклалися, почали варити кашу? Пішов я собі до потічка, сиджу, какаю, руками по воді пляцкаю... Аж раптом чую – хтось іде до мене по воді і також бризкає. Я підіймаю очі, дивлюся – а то сама Цератова Пані прийшла.
– Цератова Пані? – недовірливо перепитала Дзвінка, про всяк випадок кинувши погляд за спину, чи немає там кого.
Я ствердно кивнув.
– Так-так, Цератова Пані, вона сама представилася. Дивлюсь я уважніше, а вона вся, бідачка, гола. І така бліда, аж синя. Загорнута у велику церату і підперезана дротом із білою ізоляцією. А нігті в неї обкусані й фіолєтові, і пучки пальців зморщені-зморщені... Я питаюся: “Прошу пані, Вам, може, трохи зимно? Ви така синя...”. А вона каже, шо та, зимно і мокро. А я тоді кажу: “То, може, Ви до нас прийдете на чай погрітися? Ми он там з подругою зупинились.” І знаєш, що вона відповіла?
Дзвінка облизала губи й напружилась, очікуючи найгіршого повороту долі.
– Вона сказала, шо ПРИЙДЕ ОБОВ’ЯЗКОВО! Бо вже так давно не пила чогось тепленького...
Ще секунду Дзвінка насторожено прислухалася до моїх слів, а потім почала стукати кулаком мене по плечу:
– Шо ти брешеш?! Ти не міг такого зробити! Нікого ти не запрошував! Брехун!
Я мовчав, зі серйозною міною вивчаючи її обличчя.
– Чи міг?.. – засумнівавшись, спитала себе Дзвінка вголос.
Однак я залишався незворушним і продовжив:
– Але не те найдивніше... Коли вона розвернулась і пішла собі назад, я глянув на її спину. Там, поміж целофаном у неї були такі спеціальні волокна. Але вона зникла... зараз десь знову прийде, і ми спитаємо, навіщо вони їй.
Дзвінка відсунулася від мене і втупилася в узір капи. Факт волокон вибив її з колії.
– Волокна... гм-м... во-лок-на... Шось тут не то, – муркотіла вона.
А потім повалила мене коло себе, й ми заходилися цілуватись.
Ближче до ночі історії ставали все кровожернішими, бо ми голодніли. Вершиною горрору стала одна парадоксальна розповідь, почута мною з достовірних джерел ще в дитсадку. Вона про чоловіка і його діда, які одного разу зійшли з розуму (так це мені подали), а потім пішли до церкви і з’їли всіх людей. Після чого вони з’їли один одного. Мене особисто цей факт взаємного канібалізму й досі ставить у такий же тупик, як Дзвінку – наявність підозрілих волокон (лавсанових? тубулінових? поліакрилнітрилових?) у Цератової Пані.
Урешті-решт травинка, яку я запхав у картоплину, вільно ввійшла – вірна ознака того, що бульба вже готова. Під спалахи та грім ми наминали її, розкошуючи пісним смаком, сіллю та чаєм із чорниці (прикро, але цукор я теж забув). А коли картопляна розправа завершилася, ми їли прибережені на десерт печиво й андрутики, чи то пак вафлі.
Я докинув пару гілляк й одну велику суху колоду вогневі на поталу.
І вже коли руки були вимиті від попелу і крихт, коли бляшанка із залишками чаю прихована під деревом, коли вогню дали останню на ту ніч поживу... Лише тоді ми перетягли спальники десь на середину галявини, щоб не відчувати жару й не обливатися потом.
Звісно ж, нам не слід було лягати спати разом. Обов’язково треба комусь нести варту. Усяке ж може статися: завітають лютий ведмідь, скажений вовк чи та ж сама Цератова Пані. Але нам обидвом було тільки трохи більше п’ятнадцяти, а це вік, коли про такі речі забувають.

12.
Ми лягли поруч, плече до плеча, на зісунутих докупи ліжниках. Не було потреби залазити досередини, бо стояла задуха, яку гори навряд чи пам’ятають.
Я відчував думки Дзвінки, а вона відчувала мої. І вона знала, що я ніколи б не наважився почати – нізащо в світі, але вона й розуміла мене найкраще зі всіх, кого я знаю. Дзвінка обійняла мене й притулилась устами до моїх губ, і наші губи і язики сплелися, кружляли один навколо одного, немов екзотичні вогкі метелики, я обвив її руками, перевертаючи на себе, а наші уста продовжували свій вогкий танець лускокрилих у темряві, тепле тісне танґо, танець життя. Її губи пурхали моїм лицем, легкі, мов змахи крил. Я поклав Дзвінку на спину, і вона підняла руки, щоб я зміг зняти з неї майку. В темряві поблизу вогню я побачив її голою – такою, як у трьохстах снах: плаский незасмаглий живіт, її груди, дві невеликі опуклості, м’які пружні білосніжні півкулі, увінчані сосками, такими ж акуратними, як і все в ній, кольору згасаючої жарини, тепер тверді й збуджені; я бачу (мені здається?), як збільшилися перса, так, вони налилися теплим соком збудження, терпким і тягучим, вином збудження, тим вином збудження, що прийшло із гір та грози, з грому й блискавиць. Я починаю цілувати її, спочатку лице, шию, нижче й нижче, маленьку заглибинку поміж її грудей, я цілую її груди, теплі й білі, тверднучі під губами, все нижче й нижче, живіт і низ живота, як у кожній зі ста тисяч фантазій, і, коли губи опускаються ще нижче, Дзвінка вигинає спину, тремтячими ніздрями голосно втягує наелектризоване повітря і під безупинними цілунками там, внизу, вона закушує нижню губу, тяжко дихає і тремтить, притискає до себе стрункими гладкими ногами. Біло-бузкові спалахи дають секундну можливість побачити її оголену красу, і складається враження, що я зімлів би від її тіла в світлі дня. Я бачу Дзвінчині очі, широко розплющені, і починаю розуміти: її очі, наче два чорні отвори на блакиті неба. Поцілунки кидають її в дикий жар, який я відчуваю устами; я цілую її. Вона втрачає голову від неперервних доторків моїх губ, й, нарешті, скидає з мене штани, подерті й потерті “Ранґлєри”, скидає труси, і я відчуваю на собі легкий фокстрот її вуст. Десь там, глибоко в моїй голові сидить думка, що кров не відпирається, і я в обіймах кладу Дзвінку на траву поруч.
Коли я входжу в неї, відчуваю: серце зупинилось і кров зараз вибухне з гарячих вен. Дзвінка скрикує, як сполохана птаха, але у крику, крім переляку й болю, чути щось третє. Воля насолоди й насолода волею. За її криком настає вистріл грому. Знайомий, але тепер нічим не стримуваний спалах всередині сліпить на якусь хвилину, і я не можу нічого збагнути, випливаючи зі скажених глибин шоку. Та пестощі продовжуються, бо сьогодні ніч для перших пестощів, та ніч, що наскрізь пропахла озоном й невидимою напругою її тіла.
Дзвінка цілує мене, я продовжую пестити, хоч вона й звивається під руками від того, що наростає всередині, і я знову входжу в неї, але тепер уже повільно, лежачи на спальнику, тримаючи її на своєму животі. Я не хочу придавити її собою, не хочу більше завдавати болю; ми погойдуємося на божествених прозорих золотистих хвилях, у повільних рівномірних рухах, її волосся падає мені на лице, і я чую її запах, а вогкі губи Дзвінки мають на собі присмак мого тіла – точно так само, як на моїх вустах вона відчуває смак себе. Цей другий раз, до якого ми йдемо, наближається кольоровими спалахами, наближається у твердості її сосків та пружності перс. Мої руки ковзають з її талії на ноги та сідниці, вона пропихає долоні мені під спину
і я вже бачу картину бо те що наближається це орхідея чорна орхідея зі строкатими розводами я бачу її при спалахах стробоскопа спочатку рідкі потім все частіші я чую як голосно кричить дзвінка їй нема від кого приховувати крик бо найближча хата там внизу вона скрикнула ще раз але ж такого не може бути у всіх книжках брошурах пише що першого разу дівчата нічого не відчувають але вона дійсно зустріла те до чого ми йшли вона не відривається від моїх губ її язик і орхідея дивися ти бачиш її все частіше і спалахи стробоскопа припиняться вже от-от злившись у суцільний потік фотонів крізь центри насолоди в мозку і знову щось унизу готове вибухнути і
ОСЬ ВІН вибух мільярд вольт через наші тіла і я вже бачу її квітку чорну з зеленими й червоними розводами але спалах всередині міріад небачених метеликів б’ються в чоло зісередини моєї голови і спалах спалах спалахспалахспалахСПАЛАХ крізь усі архетипи свідомості до самісінького дна СПАЛАХ
змиває все на своєму шляху, вона не дає мені кричати, бо затулила рот поцілунком.
Наступною приходить друга хвиля – важка і повільна; саме тоді я розумію, як це – бути абсолютно без сил. Те саме, без сумніву, відчуває й Дзвінка. Вона вже не має сил залізти на свій спальник, ми засинаємо, а може повільно втрачаємо свідомість, Дзвінка лежить на мені, в моїх обіймах, наслухаючи, як сон заковтує нас.


Розділ 4.

1.
Гроза, як не дивно, так і не розв’язалася. Вона вичікувала. Хмари не розійшлися, й задуха не спала.
У сірому світанку я розплющив очі й знову побачив фіолетову ганґрену неба, тут не допоможе ніякий дренаж, думаю собі тривожно. Хмари дуже низькі, бо сусідніх гір не видно. Дзвінка лежала тут же, поруч, забившись лицем десь між шию та ключицю, зігріваючи мене своїм диханням.
Спочатку, зі сну, подумав, що змерз від вранішньої роси. Але роса не випала, а квітки лілій закриті. І стало ясно: зі самого ранку підпарює.
“Стільки поганих ознак нараз – не до добра”, – подумав я. В голові щось прочинилось, і я пригадав минулу ніч. Ми літали, залишивши тіла на цій горі. На найкоротшу мить удалось утекти, прорватись на іншу сторону. Тому що під час ночі, створеної для романтиків, ночі перших пестощів, можливе все. Я зі стогоном сів, розбудивши Дзвінку необережним рухом. На ній була лише майка. Білі дівчачі трусики лежали неподалік на траві.
Треба було вставати, бо на цей раз дощ не чекатиме.
Але сонна Дзвінка розвела руки, просячи обійняти її. Я задовільнив її прохання й несподівано для себе заснув у її теплі ще на дві години.

2.
Тепер, о сьомій ранку, мене вже будила Дзвінка. Здається, гора занурилася прямісінько в хмару, і все довкола було вкрите вогкою парою. Теплою.
Попри пхенькання Дзвінки, ми зробили ранковий прорух, як і годиться істинним українцям. Купатися не наважувалися, бо ось-ось мав шурнути дощисько.
Із жарин учорашнього вогнища знову розвели багаття і поставили кипіти воду. На сніданок – гречана каша із залишками тушенини. І трохи хліба.
Так ми й поснідали: доїли засохлий на спеці хліб, розмочений у чаї, і лежали на капі, розглядаючи небо, випробовуючи його безмежне, як нам видавалося, терпіння. За кілька хвилин ми зібрали пожитки, скрутили спальники, спакували наплечники, взулися нарешті у “мертензи” і рушили додому.

3.
Над головою знову почав ревіти й вибухати грім.
Ми взялися на повні груди горланити ружних пісеньок на кшталт “Націоналіст, раз-два” чи “Лента за лентою”. Нарешті, коли нас поховали крони смерек, на жовту пилюку важко впали перші краплини дощу. Чорноволосий хлопчина, зодягнутий у сіру футболку без рукавів зі шнуровидлом коло шиї, тобто я, змерзлякувато потер руки. Бо й справді повіяло холодом. Його супутниця сказала, що злива тепла і дощівок можна не вдягати. Хлопчина наївно повірив, і вони весело зайшли у стіну дощу.
Дзвінка щось радісно пишала, я пробував перекрикувати грім, але старече дихання зливи дуже гучне. Рівне шипіння змій дощу...
Люра промочила нас до нитки. Тоненька біла майка Дзвінки щільно пристала до тіла, і контури грудей стали видними з топографічною чіткістю. Її чорне волосся прилипло до голови, від чого вуха стали особливо помітні – це створювало приємне враження малої дитини.
Я сказав їй про прилиплу до грудей майку, але Дзвінка тільки безтурботно розсміялась і цьмокнула мене в губи.
– До Вовчисьок я ше підсохну! – прокричала вона, змагаючись зі зливою і струшуючи з лиця велетенські краплини.
“Сумнівно, щоби дощ перестав до того часу”, – подумалось мені. Та це було достоту в стилі Дзвінки: вчинити щось таке, щоб дати великого ляпаса тим, хто обожнює всілякі Рамки Пристойності та Норми Поведінки, що личать благородній дівулі. Як, наприклад, зараз – пройтись у такому вигляді по якихось там Рачих Пуцьках.
Дощ не переставав валити, а, радше, навпаки, змінив темп із мокрого модерато на віваче, престо, а згодом на скажене, нестримне фуріозо. Злива змусила нас сховатися під дерева. Але гроза! Громова деміургова фуґа, сповнена озонової трансценденції – вона руйнувала примарний бар’єр у мозку, змушуючи кричати без причини, від одного лише ревіння прямовисних потоків та захоплення стихією.
Сіра стіна щільнішала й щільнішала, а ми кричали у набряклі небеса, тому що всі діти божевільні – це аксіома. Давали вихід тому, що звільнила у нас напружена енергія в повітрі.
Нарешті дощисько втих до такого собі млявого анданте, дозволяючи продовжувати мандрівку.

4.
Практично не відчувши похолодання, ми прямували крізь паруючий ліс. Знову почалися похідні байки, з якими набагато легше терпіти на собі безперервні удари дощу. Тепер нам треба йти лишень донизу, що незмірно полегшувало наше завдання. Доріжками збігали брудні селеві потоки.
Дзвінка першою заговорила про нього.
– Михасю, що ти думаєш про Фєдю?
– Ти ж знаєш, шо я про нього думаю, – говорячи, я автоматично помацав губу, яку той розірвав мені взимку, на канікулах. Тоді я майже випадково попав Фєді в голову сніжкою, переплутавши з иньчим покидьком. Він дав мені в зуби кулаком із печаткою на пальці. Печатка варґу й розірвала. Всю зиму безперервно я втішав себе одним: добре, що не граю на тромбоні.
– Шось трапилось між ним і тобою, я правий?
Вона кивнула, вперто, але все ще нібито й ненароком уникаючи дивитись в моєму керунку. Спитати її, що саме? Раз почала, хай сама й розказує.
Все-таки я не втримався:
– Ну, то шо було?...
Дзвінка обмізковувала, мабуть, як мені то розповісти. Голосно зітхнула:
– Він хотів трахнути мене.
Я зашпортався за виступаючий корінь і повалився на землю. Вона допомогла піднятися.
– То було у квітні. Він і ше той Сєрий косий прогулювали на коридорі уроки. А я якраз вийшла до туалету. Був час перед самісіньким дзвінком. Вони обидвоє затягнули мене в хлопчачу парашу, Фєдя закрив мені рота і скрутив руки. Сєрий тримав за ноги, але він, певне, думав, шо Фєдя хоче мене тільки замацати... Вони – то, скоріше, Фєдя – вибрали вдалий момент: всі бігли в їдальню, ніхто б нічого в такому шумі й не почув... Коротше, Фєдя почав мене мацати і задирати ліфчик. А Сєрому наказав тримати мені рота. Той кастрат не знав, як розщети його... він задер ліфчик і витяг ножа, шоби розрізати. От тоді я перелякалася по-справжньому. Думала, приріже, ну... і виграє мене мертвою. І він справді почав різати, але не мене, а ліфчик і труси по боках. Я... я тільки встигла пожалкувати, шо не вдягнула сьогодні штанів. І Сєрий... він спочатку пересрав... але Фєдя здер труси, і в його очах вже було то саме, що й у Фєді. Він тільки задер мені плаття, і поки Фєдя скидав штани, дивився з відкритим ротом і весь трусився... і... хотів...
Раптом Дзвінка впала на коліна і голосно розревілася. Вона стукала кулаком по мокрій землі й плакала, аж захлинаючись.
Я швидко скинув наплечник і міцно притис її до себе. Вона плакала, заходячись, із тяжкими схлипуваннями, як плакала ще малою. Мабуть, тяжко соромилася своїх слів, вона ховала лице десь глибоко у сіру футболку з чорними мандалами-арабесками, мокру від зливи і солену від сліз. Я відчував її ніс, мокрі очі й щоки десь притуленими до шиї, і за кілька тих хвилин твердо упевнився, що коло мене справді скривджене дівча, яке ховається зі своїми слізьми мені під руку, в моїх обіймах, вдихаючи запах мого тіла, який, можливо, заспокоює її й дає почуття безпеки. На якусь мить мені теж дуже-дуже захотілося так виплакатись, щоби відчути чудесний душевний катарсис. Але зараз Дзвінка потребувала моєї крутизни, забувши на березі озера власну. Ми всі, з колючим Гладким Хіппі включно, – великі притворяки. Діти, що плачуть на руках одне в одного і просять нічого не казати іншим. Якби я в той момент утратив усю напускну холодність, хто б тоді приходив, аби втішити їх?
Крапельку пізніше, можливо, років через сімнадцять (чи сім хвиль – різниці я не відчув), Дзвінка замовкла, і, приємно зігріваючи, сопіла тихо мені в шию. Хоча від її тісних обіймів було трохи важко дихати, я немав нічого проти сидіти так до кінця наступного тисячоліття.
(Чесно кажучи, я й сам був трохи здивований собою, своєю КРУТИЗНОЮ. Це я НЕ ПЛАЧУ? Я, котрого років до дванадцяти дражнили плаксою і сюсюмайтком?)
Я підняв її лице і зцілував сльози зі щік та підборіддя. Від плачу очі стали великими й вогкими, а розширені зіниці нагадували чорні отвори в небі (коли я це казав? І чи казав?).
– Після того, шо ти взнав, ти перестанеш мене любити, та? – я стривожено зауважив, що Дзвінка знову готова розревітися. Вона приховувала сльози виключно від самої себе, бо, крім дощових хробаків, навряд чи хтось нас бачив.
Я нахилився до неї, тихенько промовив кілька слів їй на вухо і ніжно поцілував, немов розписуючись під щойно сказаним. Дзвінка сонцесяйно посміхнулася. Катартичний ураган зі шквальними вітрами минув.
Поки те дівча пару хвилин не наважувалося сказати бодай слово (бо відчувало, що може розплакатися знову), я перевів погляд на долоні, де вже кілька хвилин відчував незрозумілий пекучий біль. Дзвінка взяла мою витягнуту руку поглянути й собі. Десь посередині долоні зяяли чотири півмісяцевидні заглибинки, у які набігли масні вишневі горбики крові.
Дзвінка запитально глянула на мене.
– Я давно не стриг нігтів, – майже нічого цим не пояснивши, відповів їй. Цікаво, у який момент оповіді виникли ці ранки? Я намагався не пригадувати, що за емоції змусили мене стискувати кулаки в такий спосіб.
На небі (тому, що всередині Дзвінки, а не тому важкому) засяяло сонечко. Вона продовжила:
– Ну і Фєдя витяг вже свого прутня... Але мудаки є мудаками. Вони тримали мене, затуляли рота, обидвоє скакали довкола мене, як два кобелі... І забули, що хтось може зайти через двері... Зайшов Гладкий Хіппі. Знаєш, як він заходить? З таким закумареним виглядом, ніби нічого не бачить. Та тільки все він прекрасно бачить... і швидко доганяє, шо робиться. Спочатку Хіппі хотів змахатися, бо примітив Сєрого, а головне Фєдю. З ними в туалет ходити небезпечно: вони вже якось запихали його головою в парашу. Добре, що він зауважив мене... і зірване з грудей плаття. Він побачив, шо я гола, побачив порізані труси й ліфчик. Ну, і він побачив двох ослів із червоними членами. Сєрий, не повертаючись, замахнувся на нього і сказав шось типу: “Вали атсюда”, а Хіппі натомість завалив йому ногою по яйцях. Поки Сєрий скакав там і вив, Фєдя вже би й прутня свого сховав, але найсмішніше те, шо в нього все ще трималася ерекція, і прутень НАЗАД НЕ ЛІЗ! За той час, поки він маявся з матнею, Хіппі допоміг мені піднятися й розправив плаття, мені самій на той момент вже було всьо пофіґ. А Хіппі завалив такого ж, якщо не сильнішого, спіца й Фєді. І також у пах, по голій плоті. Ну, а потім він добре копнув обидвох по мордах...
Я чомусь пригадав, як Гладкий Хіппі заспіцував у голову “мертвого” Дюка.
– Я тоді втекла додому, нікому нічого не сказала. А ті козли на те, мабуть, і розраховували: шо ніхто нічого нікому не скаже. Бо так уже є. Не знаю, чому.
– А шо Гладкий Хіппі?
– Гладкий Хіппі? Він нікому би не сказав, навіть тобі ніколи б не зізнався. А його, між іншим, на другий день дуже, ДУЖЕ серйозно побили. Він не розказував тобі?
– Як лежав у Сколівській реанімації? Дуже... м-м-м... Дуже побіжно.
– Еге. Струс мозку, вибита із суглоба щелепа... По-моєму, зламані кілька ребер. І шось із яйцями – кіста після забою, чи шо... він не вдається в деталі. Але в пах його били точно. Для хлопців це справа честі – копати в яйця після того, як копнули тебе. Одним словом, темна історія. Акція, гадаю, відбувалася під патронатом Фєді. Можливо, Сєрий із пацанами тримали його, а Фєдя бив... я не знаю подробиць. Він усім казав, буцім його збила машина, і він нічого не пам’ятає.
– І хтось повірив?
– Та. Наша керівничка. Усі в школі знали, чиїх то рук справа – Фєді з десятого класу. Фєдю знають усі. І бояться також усі. В тому числі дівчата. Ніхто тільки не доганяв, з якої то радості Хіппі спрали на квасне ябко. І знаєш, що було найнеприємніше? Що, коли Хіппі знову став ходити до школи, всі забігали подивитися на нього... але тільки щоби посміятись. Мовляв, так дебілові такому й треба. Мовляв, не було б за шо, ніхто би його не трогав... НЕ ТРОГАВ, бля! Всі просто бояться Фєді, жахливо бояться.
Я, трохи помовчавши, промовив:
– Хіппі дуже крутий чувак.
– Та... Але то розуміємо тільки ми з тобою.
Під тужливим, як зубний біль, дощем, ми йшли і йшли. Дзвінка міцно трималася моєї руки, шукаючи опори – фізичної й духовної. Та я зовсім і не хотів її відпускати. Я хотів бродити з нею, тримаючись за руки, по цілих Карпатах, поки не вийдемо десь у Братиславі чи Трансильванії, або поки якийсь добрий дідок-щезник не перетворить нас на вічних Карпатських Блукачів.
– Я хочу вбити його, – тихо промовила Дзвінка.
Я спокійно подивився в її великі очі. Сподіваюся, вона не відчула, як щось порвалось у мені всередині. Їдкий страх плюснувся на шлунок.
– Я не знаю як, але я то зроблю. Думаю, Гладкий Хіппі мені допоможе. І я хочу, щоби ти мені допоміг також. Ти з нас усіх один зміг би зробити щось подібне.
Я подумав, чи дійсно стане мені яєць зробити ЩОСЬ ПОДІБНЕ. Ні-ні, я нікого не збираюся мордувати, а тільки... тільки обдумую імовірність подібного.
Справа була ось у чому: я втомився ховатися на дачі. Мені набридло ходити за продуктами на базар до того, як прокинеться Фєдя лишень тому, що боявся зустрітися з ним і зайвий раз дістати по писку. Вставати треба дуж-же раненько. А, крім того, не забувайте – мене чекає розправа за смерть його улюбленця-пса. Я пригадав розбиту губу, пригадав зламане ребро – зламане не ким іншим, як Фєдьою. Він зламав його, копнувши сильніше, ніж збирався, а може в останню мить передумав послаблювати удар (мовляв, для такого покидька, як я, зійде й так). А може копнув сильніше, ніж збирався, НАВМИСНЕ.
Я пригадав, як уперше приїхав у Мідні Буки самостійно – у славнозвісних подертих на ніц джинсах і з довгим волоссям, що стирчало на всі боки, наче там чорти копійку шукали. Вони – ПАЦАНИ – а з ними й Фєдя-заваділа стовкли мене швидше, ніж я встиг дойти до дачі. Пригадав, як мене мало не втопили у глибокому місці на річці, куди свого часу я ще неналякано ходив купатися. Гадав-бо, що річка – то святе, на річці не б’ються. Пацани почали копати мене по пальцях, коли я спробував видряпатися на міст... А потім у воду пірнув сам Фєдя. Не рахуючи штучного озера при ріці, остання є плиткою. Фєдя підкрався по воді, звалив мене з ніг і сів на мене верхи, коли я випірнув на мілководді. Важка туша на два роки старшого Фєді притисла мене до каменюк. Пригадується, я наковтався води і втратив свідомість. Просто чорні мушки перед очима переросли у ніч, а в голові щось загуло.
ТОДІ мене відкачали.
Але ніхто ж не дає ґарантій, що не буде НАСТУПНОГО РАЗУ, правда ж? І хто заприсягнеться, що мене відкачають знову?
Ніхто.
А найбільшу лють я став відчувати тепер, коли взнав, чим він пов’язаний із Дзвінкою.
Так, друзі та приятелі: як з’ясувалось, я й справді зовсім не проти вбити ту суку (уявно, звісно ж, тільки уявно. Пам’ятаємо: це тільки підліткова ненависть). Просто я надто добрий для такого.
– Ти допоможеш мені? – спитала вона без усіляких жіночих штучок. Голосом, який не обіцяв ані гір ізмарагдових, ані сотень незабутніх ночей у стилі “східних солодощів”. Голосом, у якому чулось: “Якщо ти не допоможеш мені, я тебе зрозумію, бо розумію найкраще серед усіх, кого ти знаєш. Але тоді... тоді я зроблю це сама.”
Ні, вирішив я, нічого робити я не буду; якщо подумати, це ж узагалі абсурдно! Нічого не робитиму, а навіть спробую відгово...
– Нема питань, кицю.
І знаєте, чого я злякався? Тону. Такого, ніби я вже це зробив. Такого, ніби я вже це робив, і, можливо, не раз. Такого тону, ніби я вже це робив, і мені сподобалось... і я став робити це знову і знову –просто так, для насолоди.
Інколи я лякаюся самого себе. Лякаюся того, що є в мені всередині.

далі