О.Кришталева

PALOMA PICASSO

новела, що коштувала мені 10 гривень
№ 169

У будинку, де я живу, мешкають упирі, злодії, тварини й птахи.
Емма Андіевська

 

 


1

Ця кімната мала терпкий запах лісу. Зараз тут великий будинок із приємно-зеленою кімнатою посередині. Хтозна, може, колись тут був густий і запашний ліс...

Мабуть, Палома не так давно пішла з дому — її настрій ще ковзає з фотеля на диван, і з дивану на килимок — ближче до дверей. Інакше не можна. Все поспішав за нею — за Паломою, яку я ніяк не можу застати вдома, аби побалакати в чотири ока.

Залишилося мені обзирати зелену кімнату із терпким запахом лісу. А сісти на щось боюся — щоб нічого не пояснювати.

Здається, звикаю до її відсутності.

Переймаюсь її терпким і трохи поспішним ароматом. З кимось про щось балакає настільний годинник. Прозираю в його міні-світ і бачу, як дихають кожне коліщатко і кожна тоненька пружинка. Він балакає про щось аполітичне і мигцем згадує про Палому — щоденну зустрічну. Хотів би звільнитися від старого дерев'яного корпусу, що нагадує йому не надто дорогу зимову шубу. Але... дихає на повні груди і помішує чайною ложечкою уявний зелений чай. (І чому то настільний годинник заліз на лаковане піаніно!?)

Було би великим злочином розлити Паломин настрій на килимок. І що тепер? І як воно!?

Із кухні пахне ваніллю і корицею — готується десерт. Кухарка з'явиться щойно завтра по обіді — на готові пампушки. А я й пальцем не поворухну, аби щось тут змінити.

Мені стає приємніше, і я хочу тут залишитись. Але що скаже Палома? І яка вона з себе?

11 — 12 листопада 2001 р.Б.


2

Здається, є початок. Мабуть, у неї мудрі й невидимі покровителі, якщо так ретельно дбають про її самореалізацію.

Вони приходять тоді, коли вчасно. Дивом якимось знають, коли настає оте запашне вчасно. Воно схоже на зелений мох. Може, той килимок у Паломиній кімнаті — з моху, не з примітивної синтетики!?

Далеко шумить хвиля. Її перериває Паломин зелений настрій, — і знову та хвиля, той сущий, хоч і несуттєвий ритм...

Притрушено ніжним пилом вікових змін. Іноді Палома це відчуває. Тоді вона робить порядки у шафі й наново перекладає ґардероб. Це — символ її зростання. І тільки. Палома ніколи не подорослішає. Вона — велика дитина.

12 листопада 2001 р.Б.


3

Тут Палома слухає музику. Тоді, коли я не з'являюся на гадці, не маю припертися... Вона сидить у тому гармонійному фотелі і легко-легко хилитається в такт не видних оку хвиль. Вона розсипає грайливі молекули свого гарного настрою і нікуди не поспішає. Не те, що ми.

Може, вона схожа на золоті пелюстки — заздалегідь приготовані до чийогось приходу... І тоді...

Палома знає, що до вечора (до сутінок) ніхто не з'явиться, не завітає в її настрій.

Нічого не змінюється, окрім розмов базіки-годинника. Нема страху, нема поспіху — нема нічого такого, що порушить грайливість Паломиного настрою.

От і тепер усе на тому місці, де залишила їх Палома. Так, Палома Пікассо — небачена, нечувана, невловима.

12 листопада 2001 р.Б.


4

А може зараз будуть танцювати кумедні зелені черевички. Настели у Паломиній кімнаті пухнастого моху. Невже не хочеш затерпнути у спогляданні!?

Доходить година третя — минає безслідно призначена зустріч... На тебе чекає високий худий пан у маленьких окулярах. Він там, під старим готелем, скулився. Він ще вірить у твою пунктуальність.

П'ятнадцять по третій. Поки не почались танці... Клацає на рівних дверях металева защіпка...

Тепла вода і розімліле в руках мило у зелені смуги-смужки-смужечки.

Зараз можна було б запитати про тисячу дурниць оту бібліотекарку із театральною посмішкою. Ти ж хотіла по обіді відпочити у бібліотечній тиші.

Як дивно пахнуть руки після цього мила. Невдячна справа — дарувати слизькому смугастому брикетику такий панський запах.

А тепер ти ішла б тією галасливою вулицею вгору. Там, ліворуч від трамвайної колії, є нікому не потрібне підвищення — втеча від загазованості.

Ще нема танцюристів. А ти уже прийшла у якусь загублену крамничку і вимагаєш, аби тобі дали здачу з п'яти гривень.

На поліровану підлогу розлили гарячий віск. І все нині не відбудеться.

Карнавальні костюми твоєї не-з’яви гойдаються на вішаках, мов оптимістичні повішальники.

Палома не любить сметани, навіть у салаті. Тому всю подаровану сметану з'їдає її кіт.

Вони почали танцювати без попередження. А ти за інерцією все ще позираєш на годинник і прикладаєш ватку до носа.

Їхні синхронні рухи розкривають тобі очі. Ти сильніше притискаєш мокру ватку до носа. Невже тобі так хочеться кудись іти? Там уже нічого нема. За межею призначення зникає потреба кудись іти, пересуватися, вилазити із власного панцира (навіть якщо ти не черепаха). І знову вони танцюють. Не хочеш — не дивись.

18 листопада 2001 р.Б.


5

А на кріслі висів чистий светр із нашивними кишенями. Дивно — спочатку здавалося, що там нічого нема, що увесь одяг у шафі або в пральні... а не тут... як то ведеться — на спинках крісел, на бильцях історії.

Отже, Палома любить старі фасони... Гм...


6

Розчинилась кватирка — подуло морозяним полуднем. Фіранки були рожевими... Але... побіліли. І хтось пожбурив у кімнату подріблений пінопласт. Горошини легкі, грайливі — а ще, може, трохи байдужі... Бо от уже два дні танцювали за шибкою і бились головами у скло... розмазували обличчя, тому тепер не мають ні носа, ні очей. І кричати не можуть — ніяково... страшно — а раптом хтось почує...


7

Недоречний букет червоних троянд на столику... чомусь журнальному... Палома не любить букетів — хтось не знав... Тут ще би пасували гітара і дві порції морозива.

Але — чому так багато предметів довкола? А що коли нафантазувати їхню відсутність!?

Нічого, окрім зеленого моху на долівці... окрім розхристаної кватирки... і більше нічого. Навіть рожево-білих фіранок... І, може, навіть мізерного спогаду про Палому та її светр із нашивними кишенями. Я точно знаю — у правій щось було. Воно розпирало звичний плескатий квадратик і вовтузилося всередині — щось неживе. Щось легше за ідею. Щось таке — без імені.

Навіщо воно тобі? Не відволікайся. Нема нічого, окрім зеленавого присохлого моху. Вуса із вати і погляд із вати. І вуха із вати — такий уже сьогодні день. Не віриш!? Понюхай сам цю тиху порожнечу...


8

Митець. Він тут. Там. У кутку. Де неосвітлено. Мені його шкода. Починає потроху набридати. Дай йому шклянку молока. Він як мала дитина. Безпорадний. Наче засунув пальці в розетку. І забув, зовсім забув обстригти нігті. Зараз він заплаче. Шкода, нема Паломи. Вона б зарадила. Вона усе може. Задзвонити їй на мобільний? Не треба? Жалітись. Худнути. Записувати у минуле, ковтати слину. Поспішати на поїзд.


9

А може мені вже набридла твоя пронумерована ґумова рукавичка!? А може я завтра тут житиму після тебе, моя нечувана Паломо? І мені не треба знати, як розташовані меблі попереднього власника. Я нафантазую, напроектую — але... знати не треба. Особливо те, що на стінах. Там багато зайвого.

Не клей зі себе дурника, моя Паломо. У візитівці не зазначено твоєї статі. То що ж подумати мені, дверній клямці?

Почекати твого другого пришестя? Піти спати? Закохатись у червоно-пурпурові тони???

18 листопада 2001 р.Б.


10

У колесі міста вона, Палома, шукала єдиногідної форми...

«Гріхпром» — невимушена таблиця над входом. Нікого не запрошує. Нікуди не поспішає...

«Гріхпром». Оце й усе. Звучить трохи неприродно, але привабливо. Ще й тому, що туди ніхто не заходить і звідти ніхто не . виходить. Двері не зачинено. Вітру нема. Прохолодно, але не зима. (Нині природа грає другорядну роль у великому Театрі міста).

Повернутись. Обернутись. Піти. Вискочити за огорожу і подивитись на залізничну колію. Тільки подивитись. Тільки...

Нехай минають поїзди. Нехай шугають дерева. Нехай народжуються нові, не-твої, ґрандіозні проекти.

Тобі треба туди, всередину, — у «Гріхпром», забувши про все на світі...

21 листопада 2001 р.Б.


11

Пам'ятаєш, Паломо, як ми блукали довгими коридорами!? Ти зачудовано визирала в темряву... І не хотіла вірити, що коридори не закінчуються... Не вірила, що ми кружляємо чужими вулицями. Легкий натяк на дерева — два золоті волоцюги. Ми просто бавимось, Паломо. Ми шукаємо золоту комп'ютерну мишку.

І нам під ноги котилися зелені пухнасті кульки. Ти заперечиш, Паломо... Справді. Так. Тоді було темно — і тільки дотики нам говорили, що кульки ці з моху... вони зелені... Нехай вони будуть терпкі й зелені. Важливо, що тут — на цій безлюдній вулиці — нас ніхто не чіпатиме... Не лишатиме голок у мохових кульках... Не запропонує гірких ягід.

Мені не страшно, мамо. Ти ж знаєш — нічого поганого зі мною не станеться. У мене є крила. А ще — у мене є Палома. Вона добра. У неї зелене життя. Вона пахне лісом. Але я її ніколи не бачила.


12

От коли у мене буде достатньо часу, аби впорядкувати світ, я знову прийду до Паломи.

Стара французька кінокомедія торкається мене зеленими ритмами. Я не бавлюсь із простором в обачну леді, а сідаю навпроти телевізора, де не танцюють оті смішні чоловічки. Добре, що у кімнаті нема годинника. Пані приміряє костюм від «Коко Шанель». Яке «спати»!? Ще так рано... Ще не спить лівобоке вікно у сусідньому будинку... І напис над входом «Гріхпром» світиться зараз неоновим разючим сяйвом.

Я вхопила метелика настрою. І хоч крильця у нього рожеві, але у прожилках прозирає зелена пульсація серцебиття.

У порожньому глечику живе переляканий страх. Він боїться штучних ароматів, тому тарабанить ізсередини на знак протесту. Палома вже давно не ставить туди ані квітів, ані великих олівців... її лякає цей страх... А може вона цього просто не знає!?


13

Із трьох верхніх книжкових полиць посипалися кольорові подруги-книги... А рожева хмаринка попереджала мене нині зранку.

Дивне бажання перемішатись у натовпі. Навіть якщо всі вони — книги. Не чекатиму на Палому — будь-що-буде: поскладаю книги на полицю. І не перевірятиму її міцності ненадійної міцності.

З грубезної німецької книги вискочили два нагі листочки. Вони шукали порятунку у втечі, адже цю допотопну й нудну німецьку книгу вже давно прочитали — аж висохли з нудьги... Сталося те, про що мріяли три полиці з книжками: вони розгойдалися і... впали.

А хочеш цукерочку!?

23 — 24 листопада 2001 р.Б.


14

Так. У мене був кепський настрій, і я нічого не писала. Не писалося. І не треба. Писати — велике, але дуже тихе свято. Не віриш? Не треба. Не мусиш. Втомилися зелені крісла від того, що їх ніхто не слухає... Не треба — почути б самого себе...

Паломо, не так важливо, що тебе нема. Відрадно, що я можу розмовляти з тобою. Про все. І про те, чого нема. Отож...

Не затримуйся десь, там, надто довго.

І книги, здається, в порядку.

24 листопада 2001 р.Б.


15

Нині переді мною розкриваються двері. Тоді, коли я не думаю про це, коли цього не хочу...

Беззвучно розкриваються дерев'яні двері, оточені цією кімнатою — цим напівколом-підковою...

А під диван закотилося яблучко. От чому й розкрилися — одні за одними — двері... Знайомий сюжет. От лиш яблучко наполовину зісохло... І в цій половині вже ніхто не живе. Бачу вас обох — тебе і брата. Один із вас — ти: що присутній із двома дверима замість душі. Інший — просто присутній. Він навіть не посміхається. Він — половина. Бачу, як крізь нього пропливає вітер. І йому не зимно. А тобі не було з ким бавитись у дитинстві. Гіркий пісок.

Вас було би двоє. Всюди. Завжди. А тепер — лиш би не втратити рівновагу. Хилитаючись на дивних зрізах часу.

А що в перших дверях пора теплих дощів. Хтось підставив металеву миску, встелену мохом, щоб не звучало...

А що в інших дверях — сільська дорога і танцююча курява. Сонце сказало «ні» і заховалося в торбу, де лежав білий сир.

Отак сир став гарячим і жовтим.

А що в наступних дверях — фіолетове галуззя; ритмізує від того, що у перших дверях, на його думку, сезон дощів.

І ще трохи дверей.

Цікаво, чи пов'язані вони між собою?

27 листопада 2001 р.Б.


16

«Мені знайомий цей запах», — сказав найманий детектив, обнюхавши мої тижневі задуми.

«От і добре. Нехай тепер працює без свідків», — відповідь була проста і реактивна.

Можливо, Палома відповіла б не так різко, але зараз я не хочу думати про неї.


17

А по обіді ми оглядали верхні яруси недовершеної споруди. Знизу вже клали паркет, а тут, під самою хрестовиною склепіння, довелось ходити по міцних поструганих дошках.

Мене й Палому (і чому вона завше іде позад мене, криючись!?) супроводять парсуни у королівських обладунках.

Ми прозираємо небо. Воно вітає нас крізь безпечне захисне скло. І ця приємна (майже святкова) метушня ізнизу. І бачу, аж бачу, як тішиться добродушний бородань (може, й сам Король), що роботу майже... ну майже-майже завершено.

Усе це, разом із п’янким запахом свіжої деревини — другий бік медалі моїх тут-і-теперішніх переживань. (А може залишити все отак?..) Мені від таких прогулянок хочеться зупинити ділянку часу — щоб ніхто не заважав ходити нею взад і вперед — до тієї точки перетину, яку виберу навмання...

Із неймовірною легкістю можна перейти на дах сусіднього будинку — такого ж високого, такого ж цікавого, такого ж недовершеного!.. І хоч там, внизу, в метушні та шарварку — затісні для ноги черевики...

2 — 3 грудня 2001 р.Б.


18

Я б ніколи не знала, що душа моя існує у формі дорогих кришталевих коралів.

Неуважна Палома — розсипала душу мою, подробивши на поодинокі намистини. У кожній грані тулиться пульс — я більше не відчуваю протяжності... Нема тієї невидимої важливої ниточки, що тримала душу й дарувала їй відчуття протяжності...

Час від часу душа моя замикалася в коло — на шиї неуважної Паломи. І можна було виробляти власний струм із запахом (ароматом, шармом) парфумів «Paloma Picasso»...

А глибоко увечері я падаю знесиленою масою прозорих граней у скриньку для прикрас... Але та цілісність... протяжність...

Одна грань кличе іншу, озивається і щось промовляє... «Ми є», — шепіт з різних боків одночасно...

Палома шукає улюблені коралі...

3 грудня 2001 р.Б.


19

А ще — так пахне зелений сніг. Я не можу вдягнутись у цей обладунок так, щоб іти. Не можу перевершити маси свого тіла і витягнути цей одяг із міста. Я вдягаю його на себе й вигадую роль — вигадую для себе природні рефлексії. А ще — я справді не можу пригадати, що пахне так... Я іґнорую традиційні порівняння. Я вигадую роль. Я тобі не підходжу яко райське яблуко.


20

Он бачиш. Там — жінка, яка ніколи не святкує Днів свого народження. І не робить собі з того проблеми. Втома не бере її, проблеми не зачіпають. Що вона робить!? Сидить за столом. Читає. Пише. Думає. Рахує гроші на потреби насущні. І все. І час від часу щось занотовує у білий блокнотик.

Там — жінка. Її звуть Палома. Ніхто не питає, скільки їй років.

14 грудня 2001 р.Б.


21

Чи готуєшся ти до торжества, Паломо? Чи купила уже подарунки й посмішки для заповнювання вільного часу? І ще — надувні кульки, якими можна загородити небажані плями на стінах — наслідки недавнього всеквартального потопу!?

Дивись, Паломо: я не плачу. Хоч на двері мені прихилилася тридверна шафа, але я бавлюсь із часом у Сізіфа. Мені подобається аромат цього ритму. Він ніби лоскоче мене. І нехай усі думають, ніби я поповнюю ряди творчих диваків. Ні — то я насправді так сміюся від того, що мені справді подобається аромат цього ритму.

Творити — то наче жити двічі. І в мені вже стукоче друге серце — на відміну від того, яке народжується у лоні жінки, моє ніколи не відділиться від першого. Воно буде м'яко перегукуватись із тим, що уже є. Іноді, звичайно, воно зникатиме, аби обновитись.

Мабуть, цей ритм, цей стан мало чим нагадує материнство. Не треба рахувати місяців і тижнів, і днів до моменту народження того-другого-серця. Ти знаєш напевно, що воно оживатиме в тобі, як оживає в мені тут, зараз — в цю мить, як я розмовляю з тобою, Паломо, неіснуючою мовою вигаданої країни, неназваної планети.

Ну, що ще такого сказати тобі, Паломо, аби ти повірила, що я не брешу!?

Ритми переповнюють мене — друге серце пульсує так міцно, так переконливо — я не можу ні говорити, ні думати про щось інше.

Вже далеко за північ. Навіть сусіди твої, Паломо, перестали сваритись. А я слухаю ритми свого другого — раптово народженого — серця.

Так, я зловживаю крапками і комами, зумисно розставляючи їх із граматичною послідовністю. Я не вмію розподіляти ароматизацію ритму на рівномірні порції, тому виходить так, як виходить... Звиняй, Паломо.

А до цього мені ще й не хочеться спати. Що порадиш? Напитися байдужих мікстур чи... перейтися фраґментами вчорашніх розмов!?

Повір мені, вчора не було нічого особливого, окрім отих кількох розмов різного кольору, які тепер для тебе, Паломо, не мають ніякого значення...

Я хочу бачити твої живі очі. Хочу знати, що ти все така ж весела і жвава, як цього літа... Ти пропливала на середину озера і звідти махала мені рукою — манила і... такими живими були твої очі, дорога моя Паломо. А нині ти забула вдома зелену з мохом парасолю.

5 грудня 2001 р.Б.


22

Серед чотирьох новоз’явлених постатей шукаю тебе, моя Паломо. Ніяк не можу пригадати твого обличчя, тому підбираю схожі — аби хоч якось надолужити на красі... радше на пригадуванні.

Обличчя 1: Воно визирає з осіннього лісу, але не кличе до себе, не манить — вичікує радше на твою з’яву, Паломо... Тому я залишу на потім це золото світу. Я шукаю не там. Я знаходжу не тут.

Обличчя 2: Переспівує саме себе. Трохи підозріле і трохи щедре — от дивне поєднання, їй-Богу. Ніякий метелик не випурхне із тих очей. І їй не підходить ім'я «Палома». Чи треба ще щось говорити, коли й так нічого не сказано наперед!?

Обличчя 3: Надто ніжне і надто зелене, а до того ж — ця солодка посмішка, від якої тане сніг на моєму другому серці. Воно м'яко наближається до мене слизькою ходою. Воно хоче щось таке сказати — найніжніше у світі...

Як шкода, Паломо, що це — не твоє обличчя. Воно — рання пташка з акцентом на обачність і анемони. Хочеш звити для нього маленьке гніздечко!? (Але без права привласнення...)

Кілька рефлексій на м'якість і шовк. Трохи перламутрового борошна, аби стати блискіткою — от і все, що треба для ніжності.

Обличчя 4: Бузкові та волошкові кучерики. Вервиця думок у руках. Сині птахи визбирують солодкі зерна снігу. Це щось дуже близьке, дуже рідне...

Це щось майже... Але не твоє, Паломо... Ні, це не ти. Мусимо з тим змиритися. Серед облич незнайомо-знайомих немає тебе.

Дві синички вартують нас. Ми їх любимо за це. От і все.

5 грудня 2001 р.Б.


23

Чи часто ти смієшся, коли я жартую з тобою подумки!?

8 грудня 2001 р.Б.


24

Застала нас нічка в Паломиній хаті — мене й мої думки.

Для того, щоби дістатись єдиного в цім домі двоспального ліжка, треба перейти через кімнату з просторими вікнами.

Вдень тут було так гарно, так прибрано. І здавалося, що до вечора нічого не зміниться... без Паломи.

А так-таки, так... У кімнаті насипано всюди живих яблук. Здавалося, ними зумисно мали вистелити стіл, крісла, два фотелі, журнальний столик, диван і підлогу. Навіть на підвіконні, де ніхто не спить, муркочуть яблука.

Так, я могла би йти напролом, ризикуючи впасти, і, розчавивши перше-ліпше яблуко, наповнити кімнату цим кисло-звабливим яблучним ароматом.

Можна запропонувати собі інший варіант — бути над-обачною і, легенько розштовхуючи домашніми м'якими тапками яблука, дістатись до дверей...

Або не бути вже такою боягузкою-трясогузкою і... позбирати ці невідомо-звідки-яблука (яких я, між іншим, не люблю) і зробити прохід (вільний доступ) собі, а відтак — і усім тим, хто прийде згодом...

Що? Розкручуються гаєчки? Бракує сміливості? Не туди вітер? А що ж!? І що ж іще?

Втома сказала: «Роби, що хочеш!» — і я вже сама у великому Паломиному ліжку. Крани закручено, двері замкнено, світло загашено. На добраніч.

16 грудня 2001 р.Б.


25

Читати казку перед сном — давня звичка. Єдине місце, куди не потикається всевидяче око непотрібного контролю. Вміти розчинитись у... не згадувати про... думати як... вірити у... і надіятись на... і любити... просто любити.

Психологічна проза — ...коментуєш подумки. І навіває... віє чужим, святково прибраним домом.

Хтозна, може це й справді щось зовсім не те, що тобі треба тепер, Паломо. А мені? Мене наче й не існує. Я доповнюю стан речей. Я — недочитаний текст, неперегорнута сторінка, незавершене вишивання, невідправлена привітальна листівка.

Зараз на вибір немає вільного простору. Єдине, що можна зробити в полоні царства яблук — читати психологічну прозу і уявляти себе якщо не героєм, то частиною тексту, який сама читаєш.

19 — 20 грудня 2001 р.Б.


26

Ми спали, а чи до сну нам бракувало якихось кілька пелюсток за вікном.

Я танцювала в повітрі із бежевим ведмедиком. Боже мій, м'якою іграшкою — власною вигадкою (вчорашньою мрією)...

Чому тоді хотілося прирівняти мене і його до двох загублених сніжинок за вікном — і на нас, нас обох, із лікарняних палат дивилася Палома. Її погляд не міг втриматися за нами й увесь час падав на чисте, пофарбоване набіло, лікарняне підвіконня. Вона чула, як аритмічно б'ється її збентежене серце. А я дивилась їй зі спини, як танцюю із бежевим ведмежатком, і бачила, як схожі ми на дві танцюючі сніжинки...

Палома спочатку схлипувала, аж поки сама — отак, як є — не переросла в суцільне ридання. Її сльозини скрапували на клавіатуру підвіконня — і починалася зима. Потім Палома боязко проводила пальцем по морозяній кірці... і знову падали сльозини-звуки.

Так, трусилося тендітне округле підборіддя, але Палома цього й не приховувала. Вікно тримало її від світу.

Дивись, як від сльозин, що ти їх нездатна стримати, народжується зима... Навіть якщо тобі до цього байдуже...

Дивись, як легко (немов у сні) кружляють там дві сніжинки — бежева і синя.

А ти, Паломо, у білому лікарняному халаті, із довгим каштановим волоссям, як Вітрова наречена. І я... дивлюсь на тебе зі спини...

І знаю, що твої сльозини скрапують на клавіатуру.


27

Хоч би що там сталося зараз (чи за рік, чи за кілька тисяч років) — ти отак і стоятимеш, обернена до лікарняного вікна, з довгим, нічим не обтяженим волоссям, і будеш творити симфонію... хіба ж зими!?


28

Ти, здається, хотіла заснути. Кудись помандрувати. Щось загубити по дорозі. Знайти те, що загубив хтось раніше...

Ти ще й сама не знаєш, моя дорога, моя самотня Паломо, що там, у теплих долонях нашого задуму дрімає маленька ідея твоєї й моєї музики. Ти ще й сама про це не знаєш... (І не треба...)


29

Так, мабуть, і справді час заснути. За-снути... Щоб за-сни-тись. Минулися сльози. Легше дихає світ. Легше — набагато легше пантрує зима — помири її зі мною. І я віддам тобі того бешкетного бежевого ведмедика, Паломо. І все буде, як вперше: молоко на вогні збігатиме у ніч, стануть вуглинками очі старого Пікассо. А він часом... не твій родич, Паломо?

Я маю неуважність відгадувати думки. А тебе — як надуману, неіснуючу, але присутню — я повністю надумати не можу.


30

Кажуть, людині достатньо імені, аби знати її (її — що?). Я маю твоє ім'я і тримаю його, мов заховану на свята в'язанку бубликів. І що? Так. Тебе звуть Палома. (Як банально. [Як благально.] Ну то й що?)

Я щодня по кілька тисяч разів — уголос і подумки — тільки те й роблю, що повторюю: «Палома, Палома... Палома...
ПАЛОМА ПІКАССО...» І що?

...і що? Скажи! Хоч я й не вмію вимагати. А ти ще й досі стоїш перед лікарняним вікном, врятована собою від власного самогубства, перекладена з української на німецьку, а потім — з англійської — на французьку.

І вперше — вперше за весь час твого існування я ХОЧУ побачити твоє обличчя... твоє справжнє обличчя, Паломо...

І що? Хтось би махнув на все рукою...

... а я не можу. Не можу залишити все за два кроки до прірви. Старе полиняле вишиття. Недотягнена нитка-хрестик.


31

Ця робота ТАК захопила мене, що рвуться міліметрами прожилки нервів...

О, Боже! Паломо, тільки ти, будь-ласка, не звертай уваги. Я останні триста років отак говорю сама до себе — і от... вигадала тебе на догоду собі... Не розмовляти ж мені з бубликами...

Соло. Ти сама і я сама. Яка ж тоді сила тримає мене з тобою?

(Здається, миша догризає останній захований пряник), а з бежевого ведмедика сиплеться тирса...

Дешева забавка, а не повітряна сніжинка.

Шкода, що я не вмію плакати через такі дрібниці. Ось, до речі, моя білосніжна мережана хустинка...


32

Фантастично замерзає на нещадному морозяному вітрі моя вечірня мрія.

Вона стоїть боса па пухкому медяному снігу (так видається в сутінках).

Зупинилася. Гріє подихом позимнілі пальці. Озирається, чи не їде дорогою трійка баских коней, чи не теленькає на возі дзвоник...

У такій тиші можна лише почути, як ангели-зорі грають на хмаркових скрипочках мрійливими смичками. Як поскрипує під солодким помадковим місяцем цей сутінковий медяний сніг...

Ти, що не думала про славу. Моя босонога, зігріта любов'ю вечірня мріє — Паломо... Не поспішай додому.

Як добре: твій настрій нині готовий замерзнути. І густе дріжджове небо вилазить із діжки Господа Бога, аби не применшити, а прибільшити чару.

Чому в тебе немає власного дому, моя босонога?

Твоє волосся тепер нагадує новорічно-ялинковий дощик, а босі ноги — статуетку індійської танцівниці. Дай-но посиплю тебе блискітками, аби у дріжджовому небі, немов у великій неприродній лінзі сфокусувалося диво моєї (і твоєї) мрії.

Ти стоїш на роздоріжжі — блискучо-блакитна, застигла, і, мені зовсім не страшно, що ти чимось, ну дуже-дуже трішки, нагадуєш Снігову Добру Королеву.

Ангели задають ритм твоєму червоному серденьку, і воно не піддасться жодному з вітрів.


33

Тільки не кажи, що добра фея загубила на снігу червону троянду.

Тум-тум, тум-тум, — я знаю. І нехай зашторять мене від тебе ті важкі дріжджові небеса, схожі на неприродну лінзу... та все одно я чую... тум-тум — як ритмізує твоє не-замерзле серце, Паломо.

Чи довго ти обирала, в якій позі замерзнути... І бачу (невже я й справді заснула) і босі ноги, і обідрані куці штаненята, і благеньку сорочечку на два ґудзики... Ти стоїш. У тебе б'ється серце. Ім'я Твоє — Палома.

22 грудня 2001 р.Б., львівська філармонія, під час Різдвяного концерту


34

Отак, як тільки хочеш розтягнути задоволення, вечірка снів закінчується. Хочеться впасти з головою у пухкий медяний сніг...

Яка дурниця. Може там, на дні пухнастого-дива-задурно побачиш щось таке, чого в природі ще не існувало...


35

Я знайшла твою фотографію, Паломо, вставлену у рамку... Вона лежала на столі, лицем до сукна (мабуть, протяг пожбурив)... Але не змогла її піднести...

Сон закінчився...

24 грудня 2001 р.Б., Львів