Олексій Пузир
TREPONEMA PALLIEDUM

 


І. Willkommen .

Вика! Спасибо за дочурку!
Пані та панове, Willkommen!
Willkommen, і я розповім вам про бурхливі потоки, що непокояться у середині Орфея. Розповім про древнє місто під начебто древнім небом, де філософи пили своє вино та вигадували пророцтва, котрим так, здається, і не судилося збутися. В ті блаженні часи саме квітнуло полювання на Фенікса, а едипів комплекс була невелика біда. Час елегічний, час оголених пристрастей, небесних метафор без матюків. Матеріальний (доторкнися!) гепенінґ щосереди і реґулярно на свята пролітав містом; і не було ані жарко, ані холодно в глиняних помешканнях з даховим покриттям “Ringinblautech ” $60 за м2. Варвари завжди були покарані, на столі завжди був хлібсіль, ріка приносила свої дари. Ось пішов тихий дощик, стихла флейта сивого музики, вже вечоріє і на ґанках зібралася галаслива молодь. День вщух непримітно, залишивши на ніч покручені думки та сміття на безлюдних вулицях темного міста.
З самого початку мушу сказати таке – я не завжди прагну досягти істини в інтимні моменти їзди на лісапеді (це ніби якогось штибу оргазм, його відчували наші пращури, котрі гасали на коняках, з покоління в покоління він, точніше те, що його збуджує, передається з кров’ю і цілком можливо роздмухати з цього якусь таку полеміку, сказавши, що це вірус, і це – хвороба), не завжди прагну досягти істини, тим більше щойно після дощу, коли умита земля сяє радістю та чистотою і нема нічого краще, ніж розігнати свого ровера і відірватись від землі, і полетіти у небо – ще бліде Сонце, та не так жарко. Збити по дорозі (так мимохідь) якогось діда чи тьотку, потім завернути за ріг, оговтатись і знову розігнатися до немислимої космічної швидкості, і знову злетіти…таке було в минулому, зараз же вже не те, зараз нема часу: треба боятись чуми, смерті, недостойного життя, виглядати достойно в чужих очах, словом, поводитися достойно чужих на тебе претензій, годити їм та усміхатись чемно…Зла година поєднала мене з тим лихом, від якого неможливо утекти на лісапеті і яке одні називають святом юности, інші – якось на кшталт, але я старезний, мов Янезнаюхто; мені вже недобре від якихось актів, порожнього витрачання часу та ін. Медитації та роздуми про реальність, власну принагідність та адаптованість до оточуючої дійсності (?), інші речі роблять мене старішим, і мені, що прожив на землі не одне століття, вже хочеться чогось приземного, аби просто пожити, відчуваючи твердість ґрунту під ногами, єство своє наповнювати товарами шопів, милуватися взаємовідносинами між людиною та вічністю, бачачи, як усі старіють і все древніє навкруги (принагідні акти, беззмістовні дійства, карнавали та оргії, кров рікою, душа розхристана, дощ на голову, доброго дня), словом, поводитися достойно чужих на себе претензій, годити їм та усміхатись чемно…Зрештою, я вічний.
– Мамо, заштопай мені коліна!..
Позаяк, якщо ти не відчуваєш небесної легкості та позаземної благодаті (невдалі епітети оргазму), то цілком справедливе твердження, що це таки хвороба. Хвороба, що не потребує ані лікарів, ані ліків – лишень реґресу, реґресу, реґресу, ще раз реґресу, і ще двісті разів реґресу.
Канава за селом, де сходить Сонце та жирує у вечірній прохолоді безкрайнє поле, трохи смердить, але то рідний сморід і він не злий; він відносить мене до країни, де почалося моє життя, згодом трансформоване в моє “Я”, дещо єхидне, егоїстичне, втім вічне. До цього я прийшов, коли ще був малим і зрозумів, що вічність, або Вічність не вираховується попри все ніякими категоріями, хіба що тією ж таки канавою за селом, що протягнулася від Куликівського аж до Вересоцького хутора. У канаві, гадав я, своє життя і свої хвилини, а тамтешні мешканці не схожі на нас лише ледве вловимим помахом повій, та все-таки багатьох лякає перспектива перебредати – смердить, жаби, п’явки, СНІД, лептоспіроз, у Сільському, кажуть люди, знайшли туберкульозну паличку, а тут їх мо’ сто, корови тут купаються, коли йдуть з пасовища, дна не видно, егоїстична канава, інкубатор болячок, там кропивка, ну її…А коли стоїш край та милуєшся полем та червоним Сонцем, котре так і проситься в тенети моїх метафор та алегорій, погляд натрапляє на білі стіни хат край села, на стан та на покинуту ферму; хоч до них і довгенько їхати лісапетою, думка долітає вмить і ось, дивись:
Метаморфоза #1
[Все наповнюється життям і чується, як радо мукають корови та коні в стійлах тихенько ржуть від насолоди буряком та силосом. Все наповнилось життям, наповнилось до критичної позначки, після якої приходить черга води – і вона вже журчить, спочатку ледве вловимо (бо десь у Португалії), а вже через мить – голосно (бо на Куликівському хуторі) То Потоп, і якщо подивитись угору, то можна розрізнити Бога серед своїх янголів, а небо переливається бурштином і стає схожим на яйцеве шкарлупиння (порцелянову чайку з відбитим та охайно приклеєним крилом)…салют на честь Потопу, поле наповнив галасливий натовп, продають шашлики, горілку на розлив, канхвети та інше (хот-доґи закінчилися), дітвора плутається під ногами, з динаміків ллється якась попса. З куликівського боку насувається десятикілометровий шар води, а нам весело. Я забуваю що це всього-на-всього метаморфоза #1 і вірю. Гуляйте, радуйтесь, добрі люди…а мені згодом стає тривожно, і коням тривожно, і коровам. Нам-то що з тобою до того – ми потрапимо або у Рай, або в Пекло, а коню що до того?. . він утопиться, та й годі. ]
Метаморфоза #2
[Битва індіанців Сіу за золото, що заховали корсари у таємному бункері під фермою. Індіанці з луками, цигани з пугами. Обидві сторони верхи, і назва канави – Міссісіпі, і за здорового глузду циганам тут робити нічого, та золото, заховане під фермою, не дає їм спокою, не дозволяє спокійно собі снувати світом в пошуках нехитрого свого щастя, не золота. Тече повноводна ріка Міссісіпі, плаває лептоспіроз. Бачу, як з Куликівського хутора вже суне озброєна братва на лісапетах розбиратись шо там за фіґня, але потім зупиняється, гарцує намісті, дивиться на годинника (звіряє його із Сонцем), нарешті вертає назад. Тече повнокровна ріка, поступово червоніє од крові, кружляють круки…
– Навіщо все це вигадувати? – питається жаба, визираючи з канави.
Я не знаходжу що їй одповісти, роблюсь похмурим, схиляю голову додолу – це ознака того, що вже час їхати до хати. Доки доїду – світило зляже.
А потім буде Ніч, я ляжу спати. Те, що мені насниться, буде єднати зорі в гарному транспланетарному танці, а може й ні. Позаяк досить метаморфоз для тебе. Та й спати ще не час. Хай хоч і вийшли на небо зорі, я буду продовжувати мислити собі свої метаморфози, з яких і складається наше життя, тільки хтось їх не бачить (бо спить), а хтось їм радіє (бо Я)
Це – вступ. Передмова, написана спеціально для тебе. Істина, котра виростає разом з лепехою та калачами, а на зиму затихає і тихо стоїть, присипана снігом; вона знову розквітне навесні та буде гойдатися на легенькому вітерці. Лепеха бачила і кращі часи. Але сьогодні є саме сьогодні і навряд чи варто озиратись назад, сподіваючись побачити (хоча б побачити…) …побачити що?. . Давні часи, гепенінґ, пилораму, котра зараз закинута, щось ще? Чи варто? Варто. Втім у цьому присутня своєрідна туга, що проноситься брудними вулицями міста і марно намагається достукатись до нашого розуму, до наших думок. Її провокативна суть м’яка та лагідна, по-материнськи обіймає нас за плечі. Ми вивертаємось. Сьогодні нам не до дурних згадок, сьогодні ми як ніколи дорослі, сьогодні, зрештою, ми можемо називати себе людьми. І я прошу компліментів. Плескайте в долоні, підносьте мене до вершини усіх вершин, вам нічого не варто це зробити, але я буду радий. Хлоп-хлоп. Сьогодні. Хлоп-хлоп. Завтра. Опа – післязавтра. Скоро я буду володарем-чародієм і врятую цей ваш світ від занадтої засмаги.
Я проїжджаю повз трьохповерховий лікарняний корпус. На першому поверсі розташувалося пологове відділення, на другому – хірургія, терапевтичне – на третьому. Я проїжджаю повз ту будівлю і натрапляю на яскраво-сині літери на асфальті. Стиха гальмую, обертаюсь і читаю. ”Вика! Спасибо за дочурку!” і враз мільйон думок, їх відтінків промайнуло моєю головою…”Вася якийсь…”, ”ну то й що…”, ”ідіотизм”, (матюк), ”ой-ой-ой…ха-ха-ха…”, разом з тим стає сумно, напис зворушує і до сліз жалко себе. (П’явку, що присмокталася до сідниці світу). Я не знаю тебе, Вікторіє, але хто б ти не була, я кричу: “Спасибо за дочурку!” І їду далі. Світ теж зворушений і дивиться мені услід. От так…


ІІ. Вступ до суцільної естетичної насолоди.

Жуківка – Куликівка. 6 км впродовж московської траси. 2 трупи. Aesthetic rejoicing . Суцільна естетична насолода. Це означає, що на кожні 3 км припадає 1 труп. На перші три – кіт (чи кішка, яка вже кому різниця), на решту – куриця. То всім трупам трупи – аж кишки повилазили. Ага. Їду лісапетою і дуже хочеться зупинитися та роздивитися все зблизька, але все навкруги смердить, а там вже, напевно, черви, і я навіть не озираюсь. Ага. Бідний котик потрапив під колеса авта, чи є життя після смерти? Хто ти, де ти зараз, котику, якого збила машина? Через хвилину шлях залишається позаду і думки мої залишаються позаду. І все залишається позаду, крім, звичайно, настанов мого психоаналітика, крім цієї жари та якогось маніакального задоволення подорожжю. А ще – відсутність думок про померлих тварин у такого метра теософії, як пан Сведенборґ, але та відсутність належить світовій скарбниці мудрости, а не моїм власним кишеням. Поранена дорога, вимощена камінням, дорога моя дорога, що, коли їдеш, розлітається все навсебіч – отакий він, шлях із дому до дому.
– По-перше: минулі століття забрали багато життів, не тільки котячих, але й інших тварин – ведмедів, білочок, папуг, джейранів, собак, кротів, гадюк та інших, так що на їх оплакування не те що б у тебе, ба навіть у всього людства не вистачить сліз. Середній біологічний вік, відпущений нам згори – 2/3 століття, і деякі люди, стається, не бачать навіть своїх онуків. Знають, що онуки теж належать до плеяди Homo Sapiens і все, значить, нормально,– каже мій психоаналітик. Прошу звернути увагу на те, як він вимовляє “деякі люди” – чи жаль в словах, чи гидливість у голосі. Він дивиться на все згори, і тому я прислухаюся до нього, між тим, ніколи з ним не розмовляючи задушевно, як, скажімо, з Сашком або Ромою.
Я посміхаюсь. Я завжди посміхаюсь, коли мені нічого сказати. Я можу тільки мовчати і бути героєм у своєму мовчазному царстві, де нема ні кондиціонерів, ні “Шмайсерів”. Можу виспівувати собі деяких солодких пісеньок і прекрасно вживатися з вічністю “минулі століття забрали багато життів не тільки котячих…”, вічністю, яка живе з плацкартом у поїзді №690 Київ – Херсон, котрий за недбалістю, або навпаки – за якимось (чиїм?) стратегічним розрахунком проноситься тепер вже канавою і смокче собі життя саме з неї, канави, що протікає за селом.


ІІІ. Andrew Pissotsky.

Пісоцький (де я чув це прізвище?) був людиною неординарною і в той же час якоюсь простою до очамріння. Природа подарувала йому чарівну усмішку, від якої танули сніги та баби, він міг невимушено сказати, сидячи в компаніїї десь у барі, – “Je voux fumer ” і, безумовно, зразу ж тихо та сумно усміхнутися, дивлячись через плече сидячого напроти товариша на якусь небачену досі заїжджу шмару, що дудлить шарове Чернігівське пиво і грайливо, як Сідней Беше, вертиться у кріслі, і рже, прикриваючи долонею прокурені зуби, рже від слів якогось кадрили з перукою полубокс. Він (Пісоцький) дістає з нагрудної кишені сиґарету, вертить її в руці, маючи замислений ніжно-наполоханий вигляд, так минає декілька століть його життя, а потім, все з такою ж напівфатальною легенькою посмішкою, бездоганний запалює, чухає потилицю, каже “да-а-а…”, знову нарешті пірнає у негаласну бесіду при тьмяному світлі. Пейте соки! Как известно, это вкусно и полезно. Пісоцький – це метр андеґраунду, merde андеґраунду, мертв’як андеґраундний, вусатий поц, блядун, онук Данте Аліґ’єрі та Піфагора (наразі про це знаємо тільки ми), дзен-буддист, Арджуна увача!, усім театральним трупам труп, вусатий поц, трансвестит і старий пердун, мізантроп, потороча, суперовий мужик, Supra, Suka unlimited, вусатий поц, а ще, подейкують, що і літописець. Якби мені такі вуса (у-у-у, поц вусатий!) та гарну тьолку під бік, то це би в деякій мірі виправдовувало витрати на “блендамедкомпліт”…вусатий та завжди чисто виголений (коли ми голимось, ми знищуємо частинку себе на рівні епітелію, духовну свою частинку, котра є Храмом і єднає нас із небом та царюючим на ньому Господом Богом), Пісоцький неперевершено володів технікою гри на бандурі, мав пенсне та добре серце, а його серцевиною протікали життєдайнії соки, кров, лімфа, слина, трохи самогонки, пива кирнутого на запив, свінґу-Стінґа, фатальна Treponema palliedum та інші внутрішнього кшталту води.
You’re my heart, you’re my soul … володів технікою гри на бандурі. Вжиток форми минулого часу натякає на деякі обставини, котрі змусили мене вжити форму минулого часу, не більше, не менше. Це мало статися. Це мусило статися у одному з великих мегаполісів – Нью-Йорку, Пекіні, Москві, Чикаґо, Сиднеї… але це сталося так прикро близько (в радіусі кількох світових літ від могили Аскольда) і так скоро, що навіть те моє відчуження від його стратегії, яке я спостерігав останнім часом, не змогло врятувати від болю та неминучости; той, хто приніс вість, був вбраний в сірого кольору плащ, чорні вельветові штані, був розхристаний, наляканий, задиханий, з рота тхнуло якимось бурбоном, а за його плечима крізь дверний отвір виднілися зорі; була ніч, вакханальна ніч, звідки, як не з тієї ночі було взятися демонам, котрі довели того fortuneteller’а до мого порога, і по телевізії показували фільм, в якому, не втихаючи, йшов дощ, де головний герой полюбляв казати усім “шолом алейхем”; гість потупцював на місці, дивлячись собі під ноги.
– Пісоцький…– нарешті вилетіло з нього. Хрипло. Він прокашлявся. – Пісоцький ось просив віддати…
– Пісоцький? – здивовано перепитав я.
Все правильно, Пісоцький. Шолом алейхем. Поспіхом написані літери моєї адреси безумовно належать його руці. Але. Чому це йому закортіло передати мені пакунка, саме о цій порі, коли саме небо спить?
– Третя година…– промовив я, сподіваючись, що це призведе до пояснення такої поспішності того Пісоцького і сього візитера в плащі.
– То вкрай важливо, пане. Даруйте мені.– Він повернувся і зробив крок у темряву. Це були не останні його слова. Вже коли скрипнула хвірточка і кроки почали стихати, я почув його спів, присягаюся – він співав! “You’re my heart, you’re my soul…Неголосно.
Але достатньо для того, щоб його почули зірки.


IV. Суцільна полюція зимної природи.

На ранок, щойно я прокинувся, почув молодий бас, яким юнак звав усіх на свято Івана Купала. Чомусь згадалася зима, як я ходив по снігу. ”Суцільна полюція зимної природи, цей сніг. Намело його дохуя, і куди ти від нього подінешся? Не щезнеш же ж від усього цього нашого мудотрахання, присипаного снігом. А будеш вічно стояти, немов снігова баба і танути, танути, танути. І чого ти оце такий неспокійний, хочеш до усього докопатись, хірург ти траханий, стань спокійно і чекай доки не згниє твоя морква. І ніколи не пизди за тяжке буття!. . ” Хе-хе. Вірно. Як гарно, коли все мовиться по суті, а не якось там алегорично-метафорично-метафізично – нема нагальної потреби влаштовуватися в плацкартне купе, вітатися з подорожніми сусідами, відлічувати кілометри, стиха скиглити за таке еклектичне буття, за евтаназію віршову. Тобі сказали – ти зрозумів. Все відбувається просто, без надміру красивостей. Разом з тим – краса… хто його зна, як так може бути, хто його знає. Юнак з басовитим голосом вже завернув за ріг, але все ще чути його:”Люде, люде! Усі на свято! Ввечері! Біля ставка! Приходьте, люде! Сьогодні Купала! Зі святом вас, християни!”, вочевидь товсті губи, невміння цілуватись, ще ніхто не дарував йому бритви на день народження. Народився новий день і подарував свято Івана Купала. Всі вечором на ставок!
Перша сиґарета ще до яєшні та кави. Але найперше, ще зрання – гімн країни по радіо. Ні, не вмерла. Зрештою, на стіні висить телефон і я можу (на випадок ядерної війни або чорнобильської катастрофи) зателефонувати 060 і спитати час. Роздуми про хаос, ”Травіата” Джузеппе Верді, гуркіт підводи на вулиці…зараз точно вибіжу за хвіртку…
– Дядьку, тпру! Довези до центру! […] Дякую, дядьку! Приходьте на ставок!
Це ранок. Радше просто стиглий, аніж стиглий та червивий. Подразнює епітелій майже андалузьке Сонце, і всі вже в очікуванні сієсти. Має бути якесь пояснення цьому ранку. Людина повинна достеменно знати, куди вона йде і яким шляхом і яким чином. Ще трохи і абзац дотягне до справжньої патетики. Проте найістотніша патетика випливає саме з чергування ранків та зі мною цими ранками, якась гарно темперована патетика є в моєму вмиванні, столуванні, прослуховуванні ранкових опер, безцільному снуванні по кімнаті в пошуках альтернатив, компромісів, планів на вечір…
Телефонний дзвінок, я піднімаю слухавку і чую стурбований голос Кізі. Кена.
– Чув про Пісоцького?
Я напружую пам’ять – ага, сірий плащ, чорні штани, you’re my heart, you’re my soul…
Господи! Я ж відкрив той пакунок! Щойно отримавши. Тремтячими руками, з передчуттям катастрофи, спокійний зовні, навіть з усмішкою, хоча й кривою, на обличчі. Чому мені? Так, це, мабуть, черговий фортіль екстраваґантного сучого сина. ”Що ж, шолом алейхем”, - сказав я тоді.
– Щось сталося?, – похолов я зараз.


V. You’re my heart, you’re my soul…

Спершу я хотів сказати, що це мене ніяк не стосується, що люди вмирають, як їм забажається, і що, зрештою, минулі століття забрали багато життів, не тільки котячих…Потім подумав, що не варто. Пришелепкуватий пень, видав би себе тому Кізі (Кену), і тоді у нього склалося б враження, що я антихрист (в ліпшому випадку – поганий християнин), нечуйний, редіска, баклан, фіолетово-матового ґатунку сюрреаліст або член якогось таємного товариства на кшталт масонів, тамплієрів, розенкройцерів, терористів та ін. Я затягнувся і випустив хитре, сизе кілечко сиґаретного диму. Кену Кізі нетерпілося почути мої тяжкі зітхання, невмілі слова співчуття (кому?), мою метушню, але я лише випустив кілечко сизого диму та примружився – нетверезий вже зранку Фолкнер (дядько Віллі) біля двору прив’язував до лісапети городньо-господарський реманент, я примружуюсь сильніше, – ні, то просто коса та мішок, дядько Віллі їхав, вочевидь, косити кролям траву, і мені подумалось, що Кен (Кізі) бажає розбавити мій майже пастельний хаос своїм гірким, важким та нехороше епічним, тим самим деґрадувати мою суть, навічно відіславши її до клоаки боротьби з самим собою, до співставлення естетики Гайдеґґера з епікурейською естетикою (хаозз!), до кланової боротьби пристрастей за льґотне місце в ієрархії пристрастей й так далі. Магічним (тобто таким, яким зазвичай володіли всевладні маґи) голосом він запитав, ав:
– Ну, хоч ввечері ти прийдеш?
– Куди?
– Як куди?! – Кізі (Кен) обурено витримав паузу. – До бару, звісно!. .
А природа вмирала, хоч ніхто цього й не бачив. Ранок поступово наповнився кров’ю і перетворився на день, вже повністю відійшли нічні візитери-візії, забулися сни – день видає себе гулом авт та порожньою ніччю усередині. Безперспективність денних пошуків (це, власне, не пошуки, а їх ілюзія…чи що?) хочеться, щоб була каталізатором ночі, а солов’ї? Їхні пісні ми вже чули – нічого цікавого, крім сонячних променів, альпійських рефренів, променадів, пропозицій шопів, Лучано Паваротті, я нічого не хочу, лише склянку астралю, щоб промочитись наскрізь, таким чином знайшовши собі недурне заняття, – висихати на Сонці, думати за долю народних казок et cetera. Повна сулія примар і ні натяку на провокацію з боку світу, який здихає за вікном.
Світ здихає приблизно так: спочатку телевізія демонструє програму про талібів. Потім знадвору долітає сирена і лише пізно ввечері, впавши у ліжко, розумієш, що не так вже й безглуздо пов’язувати виїзд швидкої з парфумами Dzintars; далі – по площі чимчикує юнак з зафутляреним альтом у руці, і те, що він здається мені викопаним чудовиськом зі старанно прихованими під мажорним вбранням перетинчастими крилами, лускою, хвостом, рогами під блейзером (“Chicago Bulls”), вуха нації, велетенські спершу, тепер атрофувалися до периметра китайських навушничків (цілком вимальовується картина Ернста), а ти знаєш, як звучить “Крейсер Аврора” Шаїнського у виконанні духового оркестру? А “В городском саду”? А “На сопках Маньчжурии”? І завершує день свою програму повільного сповзання у канаву безглуздости тільки тоді, як мужики, зморені тяжкою працею на благо, збираються по брудних шинках – “Ееегххх, давай, мужики!” – “Цоккк”. Не цок, а якесь “трісь” або “хрусь” – одноразові склянки, будь вони прокляті! (Хтось сьогодні від’їзджає до Лієпаї, Гамбурґу, Чернігова, курс долара, курс долара, Ґабрієль Батистута, скоро жнива, тільки багатий в змозі зробити пожертву на будівництво храму, стосовно оргазму: ви всі фригідні кози (матюк), ми чекаємо на вас за цією адресою[…])
З РАДІО (голосно та радісно): В эфире – Пионерская Зорька!!! (далі – позивні на кшталт та-та-та-тааааааа (пауза) Та-та-та-таааааа. ), до речі, пане Брамсе, а чи Ви посадили дерево, виростили сина? В… Брамса, Йоганна. Бах – великий композитор, але він не складав віршів. Теж Йоганн, ще й Севастіан. Словом, Йоганн Севастіан Бах. А Ви, пане Йоганне-Севастіане, що знали про s-гібридизацію? Елеґантні дірки в зубах здатні народжувати лише елеґантний зубний біль, дорогий мій зубняче! Ядро цивілізації гавкає…
Все, досить…До сраки…Адже починається вечір. Вечір Івана Купала…


VI. Есмеральда. 2001 рік.

Перед тим, як увійти до триповерхового будинка з ґрифонами на фронті і роздивитися, хто мешкає усередині, я подивився на годинник, стурбовано роззирнувся (ну, курва, викопаний тобі Пінкертон) і увійшов, хоч потім пожалкував (так буває, коли ти не думаєш, що твориш): дуже темно, запах сирости, минулих років блаженства, нинішнього аварійного стану, гнилля в сміттєпроводі, яким вперто продовжували користуватися мешканці (ескімоси? цигани? гниллям? сміттєпроводом?), так, це була така собі віртуальна ява з суматрянами на борту.
Щось хруснуло. Це я, мабуть, наступив на шприця. Ffffuuuuuuck .
Враз десь на даху загамували голуби. Чи може то були привиди минулости: не одне століття стоїть будинок, не єдине із століть не має над ним такої влади, як привиди та люди. Я уявив, як пріють у скринях античні шмотки…а разом з тим померлих у своїх помешканнях господарів – нічого особливого – скелети, нічого, крім скелетів. Але тут мають бути живі, в кожному королівстві повинен бути живий король. Так, він є – я розрізнив майже невловимий запах смаженої картоплі. Так про що я веду?
Цокіт. Я уважно прислуховуюся. На дасі вже не реаґують на сей (рідний?!!) цокіт каблуків. І враз до мішанини сирих запахів додався ще один, запах парфумів (наразі я не розуміюся на парфумах) і щойно цей запах долинув до мене, я зрозумів, хто це – це Есмеральда. Пожуривши себе за те, що не зміг упізнати її по цокоту, по цій торговій марці кожної баби, я дістав сиґарету та потім передумав палити – хай буду несподіванкою, хай я буду привидом, доки вона цокає, а я стою, вдавившись у вологу стіну усередині будинку з ґрифонами на фронті. Поки Есмеральда, цокаючи, переборювала відстань, я подумав, чи на голові у неї траур? Чорного кольору хустка або хустинка, виснажене плачем бліде обличчя, нефарбовані губи, у тендітній сумочці – вже майже порожня пачка Vogue, недочитаний Кортасар з закладкою (то, мабуть, календарик від “Наталі”, вгадав?) лежить вдома на столику біля ліжка, обміняний на переполох останньої доби (це у них там десь відбувався переполох, а у мене, пане Кортасар, все ОК), майже перфектна англійська (“Did you know I had to return home… ”,– сказала вона мені, вибачаючись, колись, обійнявши, трохи п’яна та дуже розумна красуня), багаті батьки з родичами…
Envoy: love me, love my umbrella.
Вочевидь вона поверталася туди, куди йшов я. Може ходила за валокардіном, чи вже придумали з тих часів ще щось нове (наразі я не знаюся на серцевих ліках)? Може за сиґаріллос? Може за кальвадосом, бо не слід забувати про свято Івана Купала.
Цок, цок-цок.
……………. .


VII. Treponema palliedum I.

Ти слідкуєш за моєю думкою?
(Перед тим, як розпочинати нову главу, вже шосту! аж шосту!, я й гадки не мав стосовно приладу, котрий вимірює ступінь усталености насолоди одним і тим самим текстом впродовж рядків, абзаців, сторінок. Хочеться додати життів, попелу, хочеться, зрештою, написати про те, що всі пролітературні тези – це повне фуфло. Що людина (можна, я буду називати себе так?) живе виключно минулим і ніяким не майбутнім, і тим більше не теперішнім).
Виникає запитання, таке ж безглузде, як і відповідь на нього – для чого я пишу? Втім можливо аніґілювати безглуздість і відповісти – я пишу для того кома щоб звільнити себе з полону і ти можливо запитаєш, з якого полону кома а я відповім тоді тобі дві крапки з полону три крапки і замовкну кома бо дійсно кома сука кома я не знаю з якого полону кома але безперечно з полону кома безперечно з полону. Це спроба вистрибнути із себе, покинути своє тіло на розхристаному роздоріжжі там, де таблички на стовпах, укопаних в землю: «Підеш туди-то – умреш», «Підеш туди-то і туди – здохнеш», «Залишишся на місті – згинеш» і так далі з одним-єдиним фіналом, старим, як світ, і набившим оскому, як світ. Залишається тільки вистрибнути із свого тіла і вознестись у небо, вознестись, не взявши з собою нічого зі старого життя і старого себе,– ні душу, ні пам'ять, ні мову. Лише пачку сиґарет та пляшку пива. Будьласка! Ну, можна?
Я не знаю, хто ти, і це, звичайно, хвилює. Я не знаю, чим ти живеш зараз і чим ти жив у минулому, не знаю, звідки ти, і хто твої предки, чи любиш ти “Чернігівське” або Пруста…єдине, що я знаю про тебе – ти також загорнутий у фольґу буденности, у космос власної, підчас непостулатизованої віри як у себе, так і у Бога; я здогадуюсь про те, що ти маєш досить людське обличчя і так далі, але те, що я знаю про тебе, не може зрівнятись із тим, що залишається поза моїми очима (лише грає з моєю уявою), найголовнішим – відповіддю на запитання “хто ти?” Я уявляю як ти відкриваєш мою книгу, я розп’ятий перед тобою, тепер ти можеш казати мені все, що заманеться – гнути матюччя, читати Біблію, плювати в обличчя, вести бесіду про секс, лякати мене диким блиском в очах і таке інше, та я, доки відкрита книга в твоїх руках, залишаюсь розіп’ятим, залишаюсь перед тобою, відкривши свій Космос, своє бачення того Космосу…Моя книга в чужих руках.
Але мене не хвилює доля моєї книги – це минуле. Книга перед тим, як потрапити до твоїх рук, до дір у собі проживає життя, котре насправді виявляється лише переджиттям і, як наслідок,– тільки лиш прагне повнокровности, правди, експресії, прагне навіть статі (зрештою отримуючи її), свободи і простору; але все це в минулому, вляглася курява. І якщо постулат “життя – це минуле” виявиться хибним, то хіба можливо буде сказати, де застрягне моя книга, в яких водах барахтається і, власне, чи заживе вона колись своїм власним та справжнім життям, бурхливим і тихим водночас, повним розпусти і тихої сповіді перед Богом.
Але не зважай. Це все дурниці. Може бути. А може й ні.


VIII. Похорони.

Третя частина траурного маршу №13 Фредеріка Шопена вирізняється своєю божественою третьою фразою, найдовшою. За задумом композитора (драматурга) мертв’як тут повинен вставати, розгублено роззиратись навкруги та промовляти, стоячи у труні – “Все. Концерт закінчився, finita la comedia, всі по домівках, вінки здати назад в будинок побуту, і поминок не буде, бачте, я живий. Всім ворогам на зло і Сонцю на зло (тут він трясе кулацюгою у бік Сонця), на зло колорадам, город не саджений, горілка не випита… а куди це ви, добрі люди, мене везли?” (Люди обабіч дороги, котрі повиходили надвір, зачувши мідь духового оркестру, знизуючи плечима, швиденько хрестяться старі баби, вертаються до кинутих справ, собаки теж все розуміють і починають гавкати дедалі веселіше, та попри все Сонце нікуди не дівається і навіть не змінює свій вигляд, хоч у ступі товчи. Сміється, облизується, бризкає променями, золотом таким чином на голови смертних, що зібрались на цю драму/комедію, сходить благословення, тихо колихається повітря і ”куди ви мене везли, куди ви мене везли…”
Але цього не ставалося. Все було позбавлено життя і разом з тим це було свято життя. Мовчки вперед і вперед, остання дорога нашого дорогого товариша, мовчки, мовчки, спогади крутились у голові, сумні підсумки, вислови мудрих, вислови Пісоцького (ай, це ж його вже нема! Хай легко лежать), всі ми будемо там, процесія зупиняється на перехрестях, трохи стоїть, потім шаркіт розпочинається, спочатку повільно, потім змій повзе далі, якась біла мла думок ні про що, це все мене не стосується, Кізі вбраний в коричневий вельветовий піджак та блакитні джинси, Есмеральда сумна, плаче-голосить Ярославна, маскарад. Маскарад: Пісоцький мертвий, але він продовжує привертати до себе увагу (от поц вусатий!), казати тільки хороше, ані слова поганого, Царство йому небесне, і я знаю, що ввечері я прийду до бару, там хоч і не буде весело, але буде грати попса і ми ще порадіємо за наші життя в контексті навічної відсутности пана Пісоцького, який міг сказати “Je voux fumer”, ми пом’янем, нап’ємося, кожен з нас буде співати пісню смерті в душі (але не в унісон), а потім буде душ – треба ж змити з себе і цю смерть, цей шаркіт, цю в’їдливу третю частину з її третьою фразою. Буде тиха музика поночі, може “Реквієм” Веббера, сиґарети, попіл прямісінько додолу (ніщо не може зрівнятись зі смертю людини, котру знав), фраґменти минулости, бо тільки там ми живемо по-справжньому і тільки там, безперечно, наші рідні і друзі, вороги та недруги живі, і може я зробив щось не так, коли присів на ґанок будинка побуту, запалив і довго-довго проводжав поглядом змія людського, пригадуючи деякі подробиці, роздумуючи над всепоглинаючою вічністю, котра володарює нами. Зрештою, що зроблено – те зроблено, все що не робиться – все робиться на краще. Я подивився на віддалений хід натовпу (чужі, чужі, чужі, ви нічого не розумієте!!!), піднявся та повільно поплентався геть. Коханий Господь Крішна, я бачу в тілі твоєму всіх богів та безліч інших живих створіннь. Я бачу Брахму сидячого на квітці Лотосу, а також Господа Шиву й усіх мудреців і божественого змія . Ні-ні, то був піт, просто піт, не сльози…
Все. Більше я нічого не можу сказати. Крім того, що все минулося безболісно (час все-таки існує і він допомагає переживати все), але залишився накип в душі, котрий не підлягає класифікації – настільки то було втаємничено перед моїми очима; біла імла нонсенсу, тільки вона правила мною впродовж тих годин поховання Пісоцького і, зрештою, виправдовуватись перед тобою я не хочу, так само, як не хочу заглиблюватись у своє надсвідоме, знаючи, що не віднайду там ані крихти здорового глузду, ані крихти істини – біла імла нонсенсу закрутила ті години в сюрреалістичному коловороті кольорів. Та попри все залишилось запитання (все, що відійшло в минуле і не стосується спогадів, залишає нам тільки запитання) – де Пісоцький? Можна його похерити та жити собі далі, але запитання без відповіді залишається запитанням. Де Пісоцький? Так, був “Реквієм” Веббера, був і попіл додолу, були прогнози грози на завтра, і Місяць тієї ночі; також були: порожнеча, втома від всього цього мудотрахання, відчуття ефемерних струмів, я. Колись було тихше, та я цілком поринув у майбутнє, попри те, що воно завжди було і буде без нас; і там хтось-таки будує життєві лінії, викреслює долі, це невловима мить, вона заманює в свої глибини – от і я тоді втопився в них, але й там не знайшов відповіді на дуже, здавалося, просте запитання: “Де Пісоцький?”


IX. Есмеральда. 2001 рік. Vita brevis.

Нема льоду, нема льоду.
Нема й переходу;
Коли тобі люба мила,
Бреди й через воду

………
Цок, цок-цок. Я затаївся ретельніше. Вона порівнюється зі мною, і тоді я відкриваю карти – стріт флеш! Дзвін монет! Рукоплескання, вітання – виграшна комбінація, щаслива випадковість. Здавай, понтере, я граю далі!
– А-а-а-а-у-у-у-у-е-е-е!!!! – щодуху закричав я, а останнє “-у-е-е-е” змішалося з моїм реготом, привиди на дасі зашаруділи. Я давно хотів її налякати. Вона аж сіпнулась, сума впала на запльовану підлогу, і мову в неї відібрало – щось хотіла сказати, але не змогла впоратись з голосом, щось хрипіла собі задихано, дивилась на мене виряченими очима (яка тільки мінлива людська краса!). Потім все-таки спромоглася сказати:
– Господи! – голос її тремтить.– Господи, Боже мій! Ти що здурів, ні – ти що охуїв, ну ти нормальна людина падлюка…
– Привіт, – привітався я, – як ся маєте, панно?
Вона трохи заспокоїлась. Довго не відповідала, а, зціпивши зуби, стояла та роздивлялася настінне графіті: Fluozz, dundik, arslan mamedov, paradise lost, zuk, Tevelganhus, хуй, El Niтo…
– Дурна ти людина, – каже вона.– Я знала це з самого початку.
– Це ти дурна,– кажу я. – Я знаю це тепер.
– Тепер,– кажу я, – коли кавалер твого ордену мертвий – ти будеш зі мною. Vita brevis .
(Есмеральдо, ти прекрасно знаєш, що я не гірший за прекрасного принца, якого ти щойно втратила (це, щоправда, дуже голосно сказано, Есмеральдо), якого щойно втратила і по котрому ніколи не зупинялась читати пошукових молитов – “Пришли мені, Боже всевладний, принца”, ти прекрасно розумієш, що з минулим розминутися неможливо, і сподіваєшся, що я залишився в минулому, в твоєму минулому. А тепер подивись-но, Есмеральдо, сюди – фокус-покус! – ось я, перед тобою. Я твій янгол-охоронець, якщо ти так хочеш. А минуле? Твоє минуле вирівнює нас з Пісоцьким, а де Пісоцький? А я ось. Діагноз лікаря: передусім ти мусиш привернути до себе увагу самої себе і ти побачиш мій поплавок у твоєму болоті, мій човен при березі, я поголений і маю чудовий вигляд, Есмеральдо, це все для тебе)
– Навіщо ти сюди прийшов? – спитала Есмеральда, коли зовсім оговталась, і підняла свою білу суму з підлоги.
– Як це навіщо?! – здивувався я. – Відвідати покійного.
Вона закусила губу і деякий час дивилась повз мене кудись в темряву, до чогось приміряючись в своїх думках, мені стало шкода її, дивлячись на жалюгідний вигляд красуні в траурній хустині – здається, я щось зрозумів про неї, та й не тільки про неї – про всіх на світі, бо мені стало жаль, а вона вже втратила жалюгідний вигляд (я синхронно втратив жаль) і, попорпавшись у сумці, Есмеральда дістала тоненьку свою сиґарету, я їй припалив, ми підписали тимчасову мирну угоду, ”Горе, горе, Господи, яке це горе…” – прошепотіла вона, ”Так…”, - тихо мовив я (ні, цього я не казав) і запалив теж. Ми стояли та палили мовчки. Я дивився на неї і ніяк не міг збагнути як можна палити такі тоненькі та довгі сиґарети і чому, чому вона сказала (звичайно, то красні слова, не більше, але все-таки…), сказала, що я дурна людина. Есмеральда жбурнула сиґаріллос у темряву і ми почали підніматись на третій поверх пити кальвадос.
Коли ми піднялись нагору і вже тупцювали біля дверей квартири № 23, я відчув прохолоду усередині і воркіт голубів на даху; все те, а ще й гомін за дверима квартири № 23 призвели до того, що я, декілька разів нервово ковтнувши слину, сказав Есмеральді:
– Мені треба випити, я так не можу.
Я дивився в її очі і повністю усвідомлював, що це – Момент. Вона різко видихнула (теж дивлячись мені у вічі) і раптом припала тілом до стіни з розподільником, і сказала: “Який Момент, дурна твоя голова! Ти бачиш, що твориться! На мене чекають там”, – вона кивнула у бік дверей, – “там! Ти почвара! Ти не маєш права сюди заходити!”
Але вона мовчала і кусала губи. Нарешті вона, кивнувши наперед, сказала:

X. Ars longa.

…То був ще один ранок їхнього життя. Так само, як і ранки зовсім чужих людей, – виріс із ночі, ще зберігаючи нічну прохолоду та зірки, хоч їхнє сяйво заховалося в блідому сонячному промінні. Саме цього дня вони познайомились, в блідому, сонячному Херсоні, на вулиці Суворова, він підійшов, – стрункий та красивий інтеліґентний фаталіст (вона здогадалась по характерній ході, характерному викривленню правої туфлі, по характерному блиску в очах) – він підійшов і тихенько спитав годиеу в одинокої леді, що їла трубочку за 60 копійок, роздивляючись колони драматичного театру (“в дитинстві я мріяла стати артисткою або медсестрою, тобто лікарем. Мене, бувало, ставили на стілець, коли збиралися гості, і я співала…”Червона рута”, ”Миллион алых роз”, пісні, що вчили в дитсадку…щось таке”, – але це банально, дуже банально). Він підійшов, вона подивилась йому в очі і так закрутилася хуртовина у двох самотніх серцях, яка вже тоді була приречена на мою весну…– так я міг розпочати цю главу. Але хоч я і граю за власними правилами, все ж залежу від зовнішнього світу, таким чином корелянтом злягання літер є ти. Давай-но спробую інакше (на випадок, якщо перший варіант тобі не сподобався): То була ніч, вже давно пішов останній тролейбус, і самотня постать дівчини на зупинці, звичайно, привернула увагу самотньої постати хлопця на зупинці, розчарованого відходом останнього тролейбуса. Музика з “Піраміди” відбивається стінами велетенського інкубатора, викрики молоді, ще жевріє надія на маршрутне таксі. Отож:”Зупинка на 200 років Жовтню, Херсон, Україна, Європа, Всесвіт, Хлопець та Дівчина” – схема, ланцюг образів – це тобі, гадай сам, що сталося з тими пацаном та чувіхою далі в нічній темряві ожидалки.
Його подорожі (затяжні рейди) до Херсону нагадували, радше, метушню та паніку якогось повоєнної доби біженця, аніж чинність та неспішність вдоволеного собою студіозо. Ще доки він доїжджав до Київ-пасу, вся путь була неодноразово загорнута в негарні слова, кожний кілометр був виматюканий на рівні складаючих його нанометрів відбірним матюком, таким чином хлопець з’являвся в південній оазі його юности такий же змучений та схудлий, яким їхав у рідні краї на відвідини. Безсонним ночам в поїзді небуло ні кінця, ні краю, вони пливли його судинами сизим сиґаретним мороком та прозою, котру штампував подумки, лежачи на верхній поличці platz-karte. Потяг тим часом гуркотів уночі; якіїсь напівстанції вимальовувались крізь брудне вікно та ґльоґанку напівсну, снували туди-сюди якіїсь п’яні дядьки (з оголеним торсом і цицьками, що тряслися), солдати, плач малих дітей, що напились неякісної дешевої коли, сморід коноплі в тамбурі. ”Чому я їду не до Праги, скажіть мені на Божу милість?” – звертався він до провідника, роль котрого по черзі грали покійні нині Кафка, Мейрінк та чомусь Шарль Перро. – “Ну хоча б до Варшави…” Утім, згадуючи веселий та єдиний напис на приміщенні вокзалу міста його призначення, ототожнював його з іншим красивим (Горацій був особливим естетом) написом – suum quicque, або jedem das seine, тихенько мирився з долею, бо на фронті вокзалу красувалося – KHERSON. Just it only, nothing else . І, вдивляючись в се чудо, він, зло посміхаючись в душі, пошепки вимовляв своє незмінне “fuuuuuuuck…” (з деякою приреченістю), діставав з-під сидінь торби (зціпивши зуби), іноді казав сусідам “щасливої дороги!” (коли його зустрічали пацаны), затим вилазив (випадав з дверей) надвір. Ешелон прибув, шановне панство!
Він не місцевий, а вона жила в серцевині міста і ласувала усіма його соками протягом усього свого життя. Велике місто перестало бути великою спокусою для нього і тихенько перетворилося на “місце, де падають на тротуар чадом отруєні голуби” – “Це вірус”,– казала вона. ”Це саме чад”,– стверджував він.
Це була юність, кожна літера далі робить її старішою, таким чином не варто поринати в сумнівної якости речення – на цьому ми й закінчимо. Хай так: ми закінчуємо на моїх роздумах про доцільність цих чотирьох абзаців, котрі складають тіло IX глави. {Шановний пане Юнґ! Я закінчую саме на моїх роздумах щодо доцільности останніх чотирьох абзаців…}


XI. Углиб глини.

– Ars longa …– сказала вона приречено, зітхнувши. – Ходімо…
Оце, власне, і вся глина. Вона пішла зі мною. Углиб. Що ще сказати? За законами літературного жанру, слід було б сказати, що так, дійсно, вона не виглядала вдоволеною, що над нами кружляв невидимий привид пам’яті про Пісоцького, що їй все не сиділось в м’якому кріслі кафе, що вона все промовляла: “Швидше, ну, швидше, досить роздабарювати, там же люди! О дванадцятій будуть виносити…”
– Кого виносити?
Кінець подорожі углиб глини.


XII. Чугайстер.

Я (тобто він, тобто хтось…) не можу згадати першу появу постаті цигана на приівисько Жиґан. Можу лише пригадати той мокрий пронизливий жовтень: вечоріло, моросив дощ, я вийшов на прогулянку, все ще тримаючи в пам’яті звуки гнозьєнни Саті. Діставшись до аптеки на розі помітив якийсь жалюгідний наріст на ґанку – мокрий старий плащ з відлогою, вицвілий картуз. ”Дай прикурить, блин”,– звернувся він до мене. Я йому підпалив, і тоді циган сказав:”Блин, спасибо”. Я пішов далі (“Ах, право же, пустяки, блин”), він залишився сидіти на ґанку аптеки.
Трохи згодом я вже знав, що я йому сподобався. Це було видно з його ставлення до решти оточуючих – він плювати на всіх хотів, хочете вірте, хочете ні. На всіх, але не на мене. Він вітався зі мною так: “Доброго здоровьица, господин Де Буббль» (De Bubble?), так: «Приветствую Вас, сеньор Каза»(ісп. Casa, точно!), або ще так: «Здорово-дай-ка-закурить!» Мені мовчазно дозволено було називати його «Житан» (але в жодному випадку не «Жиґан-Житан».
Чому casa (мисливець), я не знаю так само, як не знаю його справжнього імені. Ми не мали абсолютно ніяких особистих стосунків, але відчували взаємну приязнь, існування якогось таємного братерства, до якого обидва належали, не відаючи про це. Казав якось, що прожив кілька тижнів у якомусь трансильванському замку, майже бачив майже графа майже Дракулу, пере…ав усіх гіряночок в радіусі кільканадцяти верст від зимного замку, в якому “как угорелые” вештались привиди, справжні, витримані привиди і примари не давали ні спати, ні жити. Старі селяни, за його словами, самі вважали його Дракулою, і як результат їхніх забобонів – його приїзд в наші місця.
Втім все те, що діялося з персонажем колись – не так уже й суттєво (ось виправдання досить-таки поверховому оглядові постаті Жиґана). Згадавши про нього, я начебто кажу тобі, що він ще згодиться, а може навіть зіграє провідну роль у фіналі – когось замочить, або когось палко поцілує, або суїцид, або ще щось таке – в арсеналі драматургії невичерпно багато зброї, на всякий смак; але я не хочу рухатись за законами драматургії, тим більше рухати по цьому шляху тебе і моїх (так воно і є: експонатів) експонатів.

XIII. Похорони. Ремісія. Есмеральда. Ремінісценції. Я.

Simite materium vestris, qui scribitis, aequam /Viribus; et versate diщ quid ferre recusent / Quid valeant humeri … чую заклинання, його виголошує зі всіма паузами та наголосами негомінка ніч і мені ввижається, як руйнуються замки, пилом додолу брами; у примар минулости зі власними щастями та каталізаторами катаклізмів з якими щось можна було вдіяти колись, колись, відбирає житло всемогутній час, всемогутня людина, котра ще не віднайшла ліків від того часу та отих каталізаторів катаклізмів, людина, котра врешті-решт вмирає і залишає після себе плями подекуди,– білі на чорному, чорні на білому. Безсилля перед здійсненням найпростішого акту хотілося би залишити минувшині, але й там постаті не справжні, доторк до них невідчутний, а вогні горять, хоч тепло їхнє та світло не спроможні процідитися крізь сито часу і прийти до нас, не прийти навіть, а просто підкинути нам певну кількість меланхолійних спогадів, тривожно-солодких appearances of deja vu, бо наше місцезнаходження невідоме, не відоме ні нам, ні цим постатям минулости. Simite materiam vestris…Якби знав Горацій – він би засміявся і сказав би мені: “Ну, друган!” Ніч лагідно торкається мене своєю лагідною прохолодою, крізь заклинання (Simite materiam vestris, qui scribis, aequam…) і крізь свою безпорадність щось вдіяти з текстом, який я можу назвати описом моєї ілюзії (бо все на світі підлягає опису!), долинають думки, спогади, але часи повернути неможливо – залишилось лежати та згадувати нашестя сарани, рухомі хмари мошви, у круговерть яких я потрапив тоді у будинку з ґрифонами на фронті, де колись давно-давно жив, поживав і добро наживав (казково жив-поживав!) пан Андре, не Бретон, звичайно, але Пісоцький, просто Андрій Пісоцький. І ще одне: що залишається робити часові у світі абсолютної відсутности нас в системі понятть про істину, віру, інші речі, про все це софістика, і ніч підсилює свої звуки – simite materiam vestris…et versate diщ…recusent…humeri…
У квартирі № 23 (я про будинок з ґрифонами на фронті) було досить людно, кожен займався своїми справами: хтось готував на кухні закуску, хтось, маючи зажурливий вигляд, сидів збоку кімнати, хтось чогось метушився, і всі разом зітхали, бідкалися, журилися. Два діди з довгим волоссям (вочевидь трохи запізно відчувши смак свободи гіпізму, совковського його штибу) сиділи осторонь біля вікна за столом та зосереджено грали в шахи, перевага білих очевидна, скоро партія закінчиться, і за здорового глузду білого короля (який повсякчас голосно цикав зубом) справа до цейтноту не дійде – на столі стояв шаховий годинник (що так не сподобалося Есмеральді), а гравці по черзі ляпали по ньому, спиняючи плин дорогоцінного часу, причому один з бороданів (який не цикав зубом) дивився на свого суперника з хитрою усмішкою і все приказував, ляпнувши по годиннику, “Кади давай!”, тобто “ходи давай”. Підійшов Варивода (Василь) і сказав мені, зітхнувши і цілком серйозно: “Це життя, старий, це життя” і поставив три крапки. Есмеральда кудись поділась, я знайшов її, вирушивши на дзвін посуду на кухні – вона товкла варену картоплю. ”Свиням?” – запитав я, притулившись до дверної рами. Якісь дівчата блядського ґатунку миттєво підняли голови і впірились поглядом в мене, я перетворююсь на попіл і кружляю в прекрасному танґо по квартирі з нікуди не вітнім санвузлом, на мене вже дивляться всі присутні – моє танґо подобається, як може не подобатись танець життя, життєдайні рухи мої вилікують кровотечу, разом з якою витікає пам’ять про знаного друга й товариша, що б ви не казали і як би ви не заперечували і як би ви не журились за ним. Але до мене підійшов Педерсен (Коля) і сказав: “Поводся адекватно. ” Я поставив би три крапки, але в його голосі не віднайшов ані крихти жалю, ані крихти суму; тоді я спустився (з попелу перетворившись на себе), уважно себе розглянув щодо присутности небажаних метаморфоз, котрі інколи супроводжують перетворення чи перевтілення. Знайшовши що все ОК, я починаю поводитися адекватно: “Збрийте йому вуса!!!!!” – кричу я щодуху.– “Збрийте йому вуса!!!!! Ви повинні збрити йому вуса!!!” Педерсен (Коля), Варивода (Вася) взяли мене обабіч під руки, ”Ходімо звідси!!! Есмеральдо, ходімо звідси!” – покликав я її, хлопці (вони люблять коли їх називають мужиками) вивели мене з квартири. (Гаркаш (забув) відчинив вхідні двері, я, виходячи попідруч, обернувся і прокричав у стулку дверей “Шах і мат!!!”, ми вийшли на вулицю, а ти, Есмеральдо, залишилась там.
– Ох, мужики, важко мені зараз…– вони мене випустили і я прислонився до дверей під’їзду.
– Усім зараз нелегко,– сказав хтось із них.
– Коротше, мужики, під колонку мене. Там я знайду сили. Все буде гарно.
Виносили о дванадцятій. О дванадцятій виносили Пісоцького…Господи, який абсурд…


XIV. Свято Івана Купала. Частина І.

Якщо на Купала сфотографуватися “Кодаком” на тлі вогнища –
до наступного свята щастя не мине.
(народне повір’я)

Дров наносили завидна, навалили в купу, котра зараз випромінювала повну готовність спалахнути і яскраво бризнути вогнем у ніч та запалити Сільське. ”Ой, чий же то льон, чий же льон некошений?/Ой, чиє ж то жито, жито некошене…” – співав хор, укомплектований бабцями; я слухав із задоволенням – кожна бабця відчувала себе примадонною і намагалася перекричати… перепрошую… переспівати решту, разом узяту, при цьому зробити це форте, послуговуючись таким вібрато, котре ще не чули навіть у Метрополітен Опері.
– Спробуй-но гайнути через таке багаття, – Кізі (Кен) вказав підборіддям на купу дров,– умить яйця спечеш…
– Ця палайка для дівок,– сказав я. – На святі Купала хлопці зазвичай стоять осторонь.
– І дивляться, як стрибають баби?
– Щось таке, Кене Кізі, так, щось таке…По пиву?
– Мо’ по пійсят?
– No matter .
І ми пішли до бару. Доки ми йшли, за нашими спинами домальовувалися останні важливі штрихи в декорації свята, нам назустріч маленькими купками, весело та голосно розмовляючи, подекуди вже співаючи, йшли люди; “рас-рас, рас-два-рас, eine-one, zwei-une-dos…” – налагоджували апаратуру діджеї, Сільське, котре вже в XIII столітті називалось Сільським, раділо в передчутті, чекало на свято разом з усіма мешканцями, котрим ще не все було до одного місця. ”В тринадцятому столітті, Кізі, жили люди, прикинь?” Він подивився на мене і нічого не зрозумів, а лише взяв мене за рукав:
– Слухай! – і кивнув у бік бару.
Я прислухався: голосно матюкалася молодь.
– Не буде толку з цієї країни.– Це резюме Кізі (Кена) і я не вдумувався в це твердження, у задній кишені джинсів лежав гаманець, у ньому лежали гроші, і ми якраз піднімались східцями в приміщення бару під назвою “Молодіжний”.
КІЗІ (КЕН):”Гривня двадцять у кишені, котенят треба закопати ще до того, як у них проріжуться очі (доки вони прозріють!), у Криму спробувати не втопитись (сумна статистика по телевізії! Але це не Дніпро, не Десна, а – уууу! – Чорне море), намагатися курити тільки “Прилуки” без фільтра (на фоні решти я буду виглядіти як Серж Ґінзбурґ плюс економія…), на море взяти:
1. Марсель Пруст “У пошуках утраченого часу” (дочитати кровзноса).
2. Полотенце строго з написом “Disney’s World” та єрогліфами у кутку (строго цей утиральник, строго цей!).
3. Бритву куплю в Алушті (Хто його зна що там за ціни і чи люблять там українців…).
4. Ю. Андрухович “Рекреації;
спробувати кинути палити (хоча б ці два тижні), поправитися, виглядаю, як одоробло, чесне слово…І сонця в масть.
5. Шорти. Оті білі та довгі, вони еротичніші. Нашити якусь емблему на сраку. Точно! Якраз є: Sailing з парусником.
6. Плеєр, ”Twelve Moons”, ”The Best Ballads”(Scorpions – сині кримські вечори, поруч, зовсім поруч легенько хлюпотить море, духм’яний запах місцевої флори – скорпи будуть в кайф. Я ВЖЕ хочу на море!), ”Innuendo”, ”I remember a girl so very well the carnival drums all mad in the air grim reapers and skeletons and a missionary bell o where do we go now but nowhere in a colonial hotel we fucked up the sun and then we fucked it down again well the sun comes up and the sun goes down going round and round to nowhere the kitten that padded and purred on my lap now swipes at my face with the paw of a bear I turn the other cheek and you lay into that o where do we go now but nowhere…вау супер!!! Взять і цей депресняк. In the colonial hotel we fucked up the sun…Кльово. Взять.
7. Що ще? Напевно ще щось.
8. К. Москалець (земляк, хоч і чуть потсеватий чувірло) Чи я врублюсь коли-небуть, блядь, про що він пише, заєбав уже.
9. А чи ти прочитаєш це все протягом двох тижнів?
10. Прочитаю (єлі, канєшно, тьолкі будуть попадаться галімі).
11. Ще щось. Напевно ще щось.
12…. цікаво, досить цікаво (неймовірно цікаво!)…Про що тільки може думати людина щойно після похорону другана. Це, мабуть, нормально. А може й не нормально. Ні в кого спитати – зараз же відкриєш карти, і всі одноголоссям зайдуться агакати, плескаючи у долоні. Зупинимося на тому, що це нормально. Це всього-на-всього смерть тра-ля-ля всього-на-всього смерть, котра по суті банальна, як Париж або молодиця на городі. Гривня двадцять у кишені, але у нього (теж кадр!) є гроші – додасть копійчину. Приїду з моря – виставлю магар. На морі палити виключно Marlboro (хто там знає, хто такий Ґінзбурґ). На тижні дізнатися (у кого, питається, дізнатися?.. ), що треба, щоб кішка не вагітніла. Полишити ці придуркуваті помисли щодо можливості постригтися у монахи (може ці думки наразі якийсь недобрий передвісник психічного розладу?!)Щоб очі ще були закриті, а то буде великий гріх. На морі написати есея про постмодернізм (бажано в контексті безтолковості цієї країни), або про Платона, або про Сведенборґа (“Святий чи містифікатор?”), або якогось гарного вірша. . . Кинути палити. ”І за мною колись зачиняться двері…” – гарний початок, цю тему слід розробити.
Ми розташувалися за столом (не столиком, а здоровезним дерев’яним столом з покритою лаком столішницею) біля стійки, Кен (Кізі) вийняв з кишені карти і, як хуліган в американських мувіз, жбурнув їх на стіл, зауваживши по цьому, що про всяк випадок. Я купив випивку і ми усілись пити та розмовляти за жизьнь. По радіо передавали “Shape Of My Heart” Стінґа. Власне, свято вже розпочалося. Пиво було тепле, запивати ним горілку було геть нікудишньо. Тим більше, що коли барменша відкривала, то не “шипіло”, ”треба, щоб пиво, коли ти його відкриваєш, робило отак: шшшшшшпсс”, – навчав мене Кен (Кізі), крім того, він знайшов ще одну “гарну” тему для бесіди – тенденція українського постмодернізму в контексті безтолковости цієї країни. Я дав йому зрозуміти, що сьогодні, коли за вікнами бару таке велике свято, я не схиляюся до сумнівного кшталту балачок, а хочу лише сумувати, сумувати, втопитися у сумі, саме сьогодні, коли дівчата будуть стрибати через багаття і, як водиться, вищати при цьому, саме сьогодні я хочу тихо згадувати про Пісоцького і сумувати по ньому і втопитися у сумі…
– Бач, сьогодні Купала, а учора ми його поховали.– сказав я.
Кізі (Кен) пукнув губами і враз посерйознішав. Світської розмови не буде, і він це зрозумів. Натомість буде мовчазне розпивання спиртного, паління сиґарет, смачні пампушки місцевого харчоблоку на закуску… може хтось прийде, підсяде до нас, і ми будемо сидіти вже втрьох, або вчотирьох. Люди заходили, щось купували, сідали за стіл (або виходили з пляшками на свіже повітря), хтось із них кивком здоровався, хтось підходив і вітався за руку, по-мужськи; Стінґа тим часом змінила російськомовна попса. Як тільки нецікаво можна тратити життя, нехтуючи істинними насолодами? – мабуть, таке запитання могло би виникнути у мене, але я ніяк не можу збагнути: що таке оці істинні насолоди (наразі я даю вам адресу електронної пошти [Ошибка! Источник ссылки не найден., якщо ви можете відповісти мені на це запитання); ми сиділи, кидаючи у прочаджене повітря важкі односкладові речення, я не знаю, про що думав Кен (Кізі). Я ж ні про що, абсолютно ні про що не думав, я перетворився (усім відома моя прихильність, майже патологічна прихильність до всіляких перетворень) на камінь, застиг у синьому кріслі, застиг разом з графином горілки “Деснянські зорі”, я просто прив’язав її до себе поглядом, Кен (Кізі) навіть сіпнувся, простягши руку до того графина (“Ну, давай…”), коли зрозумів те втаємничене, що не дозволило йому навіть доторкнутися до посудини з залишками “Деснянських зір”. Потім, десь через тиждень, він скаже, що то була цілковита маґія, то, мабуть, було якесь ефемерне поле, теорія Айнштайна якась… Була попільничка-пепельніня наповнена недопалками, була пивна кришка, котра валялась на підлозі… я зараз не можу пригадати що ще було, але напевно були ще деякі речі… це все важливо, саме ці незначні на перший погляд деталі визначають ступінь плинности часу (якщо він є насправді) і реґулюють обмін речовин в організмі, а також маніпулюють деснянськими зорями, найліпшими зорями. Кен (Кізі) налив ще по одній, ми випили, потім я почав розмірковувати над природою струму, не у фізичному сенсі, а в сенсі енергетики почуттів, ні, це не точна дефініція, в сенсі реляцій часу, простору та душевної енергетики… щоб писати, треба неодмінно зазирнути у душу демону, але як це зробити? Як описати (опису підлягає все!) демонічну гельмінтологію, як визначити себе модернового з точки зору себе як того, що залишився в минулому, бо кажуть, що і там, навіть там, вирує життя і ми там маємо бути, наше відображення, недосконале відображення – вам не здається, що запорукою тієї недосконалости нас в минулому і є час. Тобі не нудно, мій любий Кене? Час має щонайменше дві категорії – час внутрішньої системи реципієнта (ось де я можу похизуватися таким гарним словком) і час зовнішній, опускаючи деталі, в котрих неважко загрузнути, лише відзначмо, що більшу вагу для того ж таки реципієнта має саме час внутрішньої системи – там зібрані усі незначні деталі, що оточують нас: запальничка, коробка сірників, виделка, порножурнал тощо, вони надважливі і визначають сенс, сенС, сеНС, сЕНС, СЕНС, СЕНс, СЕнс, Сенс, сенс, тим більше, що слово не надто містке. Так, все підвладне часу, але він минає, і залишаються сумніви. Підійшов Толян (Заґштенберґер) і обірвав мої думки:
– Дай пива!
– Піди купи пива.– невдоволено буркнув Кізі (Кен)
Толян (Заґштенберґер) сказав: “Та тю, йолкі, так не цікаво…”, крутнувся на каблуках і миттєво щез, демон. Мій товариш розлив останні зорі, і тут ми зрозуміли, що не треба б було цокатись. От блін! Єдрітт!. . Не треба ж було цокатись, ми ж у траурі, та коли ми вже сходили східцями, Кен (Кізі) заспокоїв, реабілітував:
– Так не треба ж було і святу приходити…
Чути спів жіночого хору. На сей раз співають дівчата, красиво співають, ”ой, там десь у полі…козак полюбив…річенька тихенько…”. Скоро. Скоро. Скоро дрова поллють бензином, і у Сільському відіб’ється полум’я Свята.


XV. Je t’aime , je t’aime, je t’aime…

Король царства німих тіней – це король сексу, бо я не можу інакше пояснити рухомі тіні на килимі, що на стіні маленької кімнати. Був Місяць. І ніякому світові він не світив тієї ночі (Місяць – надто банальний образ сучасної літератури) – він був цілковито в нашому володінні і ми рухали його догори-вниз-догори-вниз. Тихо цокав годинник, ми його не чули, десь був хаос, десь була істина, котра непокоїть мене невизначеністю присутности матерїї у цьому слові (так само, як і в тому хаосі), змісту, котрий ним визначається,– та мені було байдуже, бо вони не вічні – вони умруть разом з тобою, зрештою, як і все на світі. Догори-вниз… догори – в небесну блакить (була ж ніч), униз – в ґрандіозне провалля (яка різниця – день або ніч?!); і не має ніякого значення куди летіти – догори, або донизу – я в оточенні янголів. Їх не можна надурити прихованими почуттями та підкупити варенням слів – вони знають тебе з самого малечку і, щобільше, крокують поруч. Ти (я) здатен бачити їх в моменти просвітління, в моменти, коли та абсолютна істина показується з-за хмар, щоб через мить щезнути знову, вкравши в тебе часточку оргазму і побачивши головне (а якщо і абсолютна істина шукає абсолютну істину? – гарне запитання! Shick!), побачивши тебе на дитячому дерев’яному конику – догори-вниз, догори-вниз. Крізь мене проходить шлях до Царства Німих Тіней. Ізгоривниз. Ізнизувгору.

XVI. Treponema palliedum II.

Я міг би використати певний прийом і розпочати приблизно такими словами: “З того часу минуло багато років…” або подібно. Але з тієї пори не минуло ані хвилини, ані секунди – так простіше. Чистому паперові так легше витягувати з тебе літери і глузувати з твоєї безпорадности, ставлячи її до лав захисників своєї цноти, як би то не було мовлено метафорично. Все наше життя для декого видається бульварною есеїстикою, і навряд чи це так. Можна лише потішитися такою думкою, написати про це сторінку-дві, пословоблудити, але це не так – це не бульварного кшталту есеїстика.
Життя можна назвати парапраксією. Гнучка назва. По-перше: вона не так вже й далека за своєю семантичною місткістю, по-друге – є натуральною, тобто всюди присутня ота парапраксія, у всьому, що живе. Вона належить світові, і ми теж образи, нею народжені – настільки гігантською, що не може бути нічим, крім помилки. Але чиєї помилки? “До усього треба ставитися належно!” – вчать мене все життя, але ніхто не може дати раду до чого саме треба ставитися належно. Людина повинна розкрити свій зміст – that’s right! ,– але робити це перед і задля тобі подібного? Це нецікаво. Це цікаво. Це лякає і це спонукає до дії, простої дії – просто жити. Але для чого? Навіть після смерти життя не полишає своєї трансактивности. Зупинимось на цьому? Досить безглуздого тексту, маєш сказати, твоя Treponema palliedum II потихеньку реґресує до есею (але чому реґресує? Ось вам і парапраксія…), і якщо я читаю сей твір доси, то тільки за інерцією.
Описати можна все, навіть відсутність образів як таку.
Навколо нас образи виключно повнокровні, але бездушні. Повнокровному образові не потрібно душі, він живий без неї. Тільки ти, вважаючи їх блідими, наповнюєш душею. Описуючи саму відсутність образів, ти наповнюєш порожнечу блідими обличчями, майже невловимими контурами – і вони всі живі. Та дистанція між автором та читачем, що поступово збільшується, не дає жодної підстави для впевнености у належному сприйнятті не тільки слів, речень, а й блідих образів якими робить їх душа. Але вони залишаться порожнечею, ти не віднайдеш там абсолютно нічого, крім невизначености на роздоріжжі – реґрес чи все-таки проґрес? Утім seтor, яка різниця?


XVII. Втопитись у калюжі!

Біля хати рясніли стиглі чорнобривці, але я знав, що у хліві стоїть корова. Від цього всього (були ще утви та кури, котрі гуляли подвір’ям) ставало затишно, і то також був Момент – я відчув, що все буде гаразд, що повість закінчиться на мажорі. Таке буває. Невмотивовані почуття тримаються в голові значно довше, ніж вмотивовані, проте останні мають більш марґінальні підстави і, звичайно, повністю зрозумілу структуру. Ліворуч від ґанку біля гаража стояли три крісла, в одне з них я умостився, чекаючи доки вийде Есмеральда, а поки що дивлячись на лелек у кублі на покинутому за двором колодязі-журавлі.
Вона повинна була з’явитися ще перед дощем. Я сидів і дивився на лелек під дощем, я запалив, рікою з неба вода падала на лелек (я був якраз під стріхою ґаража), дощ перетворився у зливу – все забулькотіло-захлюпотіло-хлюп-бульк і я теж в душі захлюпотів хлюп-бульк, мене навіть ніхто не запросив у хату, хоч я дуже цього чекав – ось відчиняються двері, звідти виглядає Есмеральда і каже “Чого ти там! Заходь мерщій!”; але ніхто не просовував голови, і залишились ми самі, кожен по своєму самотній: я, лелеки, утви/кури сховались у малині, чорнобривці набули божественого вигляду, омиті дощем. Я в неї у дворі, покинутий усіма янголами, не потрібний вже демонам, дивертисменто минуло, шпарить злива, думки мої – бліда порожнеча, так-так, саме та бліда порожнеча; хіба може людина бути такою самотньою? Питання без відповіді все зіпсувало. Це мав би бути фінал. Чорнобривці, лелеки, корова в сараї, злива, моя самотність на чужому подвір’ї перетворилась на калюжу посеред двору, і я – а що залишилось? – топлюся у цій калюжі в сенсі, звичайно, метафори…це мав би бути фінал. Фінал, після якого я надрукував би дату, написав би своє ім’я і плюнув би, плюнув би на всю цю справу…Але одне: те, що були лелеки, чорнобривці, корова у хліві та злива – це правда. Хочеш вір, хочеш – ні.
Таким чином, Есмеральда не вийшла до мене. Потім я зрозумів: чому б вона виходила, коли йшла злива? І ще одне: чому б вона вийшла, коли не знала, що я прийду.

XVIII. ?????????

Після похорону лишився тільки слід з подекуди розкиданих стоптаних жоржин. З тиждень я міг спостерігати ці мертві квіти, котрі нагадували про смерть і про Пісоцького і про смерть Пісоцького. Я був переважно сам, я забув Есмеральду (і вона забула мене), Кізі (Кен) виїхав у Крим відпочивати, залишились тільки якісь постаті, недоречні замовчування, приховані посмішки. Залишився пакунок, який приніс мені таємничий незнайомець у вельветових штанах… Була Валя і, здається, якась Оля… Більше нічого не було. Але це продовжувалось тільки тиждень, затим я розквітнув і став мислити, як мені повернути мою Есмеральду. І я вжив деяких заходів.
Валя (Приріпко) була дівчина моторна… Напевно не знаю, але, мабуть, вона була таки німфоманкою, я пересвідчився у цьому протягом постфюнерального тижня; а “мабуть” – це про всяк випадок, бо ж цілком можливо, що вона і не була німфоманкою, просто […] Ми зустрілися у барі якраз на свято Купала, виявилося, що вона приїхала у відпустку відвідати батьків, що працює вона на якійсь швейній факторії, і що “Вау! Сколько лет, сколько зиииим!. . ” Дякуючи їй свято пройшло досить таки гарно попри всі сподівання, невмотивовано гарно і я відчував павутиння недобрих поглядів того вечора – несподівано для всіх я став веселим, мов диявол і все пив пиво, і все мені було мало пива.
У барі я все питався в неї (непевним голосом, тримаючи руки там де треба):
– А ти пошиєш мені чорні вельветові бруки?
Вона стверджувально кивала.
– А панталони із носками? Я навчу тебе слухати Брукнера!
Валюха все витримає і донесе мене додому на своїх тендітних плечиках, Есмеральдо.


XIX. Епістолярія, епі…лярія.

Пізніше у своїх мемуарах Есмеральда (якщо вона, звичайно, візьметься за мемуари) напише, послуговуючись особовим займенником “він” (насправді – “вун”, де “у” м’яко, але квапливо переходить у “о”). Я спробую скопіювати її мову; хоч це не дуже чемно але мені чомусь хочеться:
“…і коли Валя передала мені пісьмо од його, я спочатку хотіла його порвати і викинути у мусорник, прямо при Валі. Ну вона була не в курсє наших отношеній, і потому я рішила не робити цього, принамні при ній. Я сховала листа у сумку. Потом, коли я прийшла до хати, я достала це пісьмо і прозріла, того шо я всєгда знала, шо він самонадєяний пєрєц. Ось шо він написав:
“ Есмеральдо, здрастуй. Ти знаєш, що я без тебе не можу і зараз хочу сказати, що я тебе кохаю, хоч вір, хоч ні. Я хочу купатися у твоєму морі, хочу з тобою зустрічати зорі…вийшло в рифму, люба моя Есмеральдо, і це – свідчення мого кохання. Зателефонуй мені, будь ласка. Перечитай ще раз і зателефонуй. Тільки, будь ласка, моє прохання: не називай мене самонадєяним пєрцем…Кохаю, Тристан Ромеович. ”
Я подумала, шо це все фіґня. Він мог би написать круче, напрімєр, як Пушкін писав пісьма своїм любовніцам. І я рішила йому не звонить. Пєрєц. ”
Може вона все це записала у свій щоденник?
– Я веду щоденник…– сором’язливо призналась мені Есмеральда, коли ми познайомились. Це було в Херсоні. Це було дуже давно. Це було транзитом через життя Пісоцького. Зупинка на 200 років Жовтню, Херсон, Україна, Європа, Всесвіт, Хлопець та Дівчина.
Ти уважно слідкуєш за моєю думкою?


XX. Treponema palliedum III.

Ромео & Джульєтта, Тристан & Ізольда, Гуїмплен & Дея – це трагедії не Шекспіра, Ваґнера та Гюґо, це трагедії їхніх героїв, а саме таке твердження – банальне. Писати трагедію від третьої особи ще не значить відкрити світ героїв повністю, відокремившись від самого себе, від свого минулого. Але, вочевидь, це дає додатковий простір для літературного маневрування, маневрування між власним “я” та “я” героя – досвідченому читачеві не розібратися, де тут правда, а де брехня, він давно усвідомив безперспективність власних пошуків, неможливість творити, читаючи. Власне, а чи можливо відокремитись від свого “я” тільки третьою особою? Так... Але навіщо? Підсвідоме тяжіння до маніпулювання особами, котрі несподівано оживають на аркуші паперу? Я тут не при чому? Я тут ні при чому, але все це правда. Хочете вірте, хочете – ні. Я граюсь з вами, а також з самим собою. Ця гра мені подобається, я відчуваю себе трубадуром, менізінґером. Я можу розповісти вам про що хочете, але повинен (чому?) триматися русла. Це обмежує і я безпорадний щось удіяти. Але де б то не було – я – це я, він – це він, усі ми прагнемо безсмертя, отримуємо його нарешті і сідаємо писати листа читачеві: “Доброго дня! У мене все нормально, погода тут гарна, як ся маєш, а чи ти пам’ятаєш ті дні, коли ми…” все базується на пам’яті, тобто на полотні (на трьох китах) минулости; як не крути – ти вихлюпуєш минуле, і не можна сказати, який ти зараз: красивий чи гидкий – зараз тебе нема, скільки б ти не вчитувався у ці літери, скільки б не дриґав ногами. Я – це я минулого. Я – це “я” тільки в минулому, і того, хто зараз пише ці рядки, я не знаю. О, хто ти? О, хто? Майбутнього нема, теперішнім у сенсі його гіпершвидкоплинности можна знехтувати. Що залишається?
Я.
І не “що”, а хто, розумнику.
Я. Я центр Всесвіту, причина усіх його болячок та нечистостей, смороду та невпевнености його (його непевности). Я – це “я” егоцентричне, з усією його егоцентричною логікою відбування речей, з усією його патетикою, з його Шопенами, зимовим кашлем та сопляками – немічне, немічне я. Але вічне, нездоланне; що йому доля, коли я – це я, я, я. Я, Я, Я. Моє “я” вже майже на небі, воно спостерігає за моїм я, за усім цим грайливим розмноженням земноводних-хордових і які там ще бувають. Воно бачить все на світі, конкуруючи з Всевишнім (тут моєму я з моїм “я” не по дорозі…прости йому, Господи, грішному), фокусуючись на моєму єсі.
Відчуття самотности (це коли ти самотній, але хочеш бути з кимось і відчувати його силу, не тільки оральну) збуджує щось схоже на відчуття провини; і це було знову ж таки у барі (а де б іще?!). ”Ти ж інтеліґентний парєнь, чого ти так поводишся?” – питається Вона у мене. Я хочу послати її якнайдалі, але ж я таки дійсно “інтеліґентний парєнь”. Я мовчу. Вона дивиться мені у очі.
Ідилія.
Чомусь думається про секундну стрілку мого годинника. І ще: “Ти ж, сука, вискочиш заміж за першого-ліпшого лисого жлоба з парламентом у кишені!” Зараз в її очах пломеніє любов (чи то вона вдає ніби), я витягую з себе дурня, клоуна, ”не клоуніруйй!” – казав Гена Дандель (я увіковічнюю тебе, ДАНТЕ, загублений десь у часі!). Вона пхикає. Вона уже заєбала мене своїм пхиканням. ”Я такий як я є. На мене. Їж, якщо хочеш. Матюки передаються з генами, мій дід Петро любив загнути. Ось де вона, Істина. А ти хто така? Ще одна сьорка (як казала баба Паша) в моєму житті. Позаяк сьорки вічні, життя, наразі, теж. Чому ти дивишся на мене, так уважно, так прискіпливо, так, це – я, я такий, який зараз сидить перед тобою, я, інший, котрий зараз видався тобі чорним демоном (тільки пам’ятай – Демоном!), чого ти вирячила свої шніфти на святого мене?!! Якщо хочеш (якщо, звичайно, маєш таке бажання), я зараз завалю тебе тут, тута-тутечки, прямісінько тут, хочеш – на підлозі, хочеш – на столі (нахуй все із пляжу!), ти ж хочеш цього, ти ж мрієш про це, Це: аж пісяєш у свої трусікі, гіпотетично зґвалтована у власних своїх цвілих думках. Зґвалтована мною, Мішею, Ромою, Ігорем, Ігорем, Павлом, Костею, Сашком, Юнгою, крішнаїтами, бухгалтерами, усіма цими сраними шмаркачами, що сидять зараз у приміщенні цього бару…
Це щось посереднє між любов’ю та істинним похуїзмом. Де той Авалон, а де Я. Між нами постаті, постаті, постаті. Вигодовані тисячоліттями, секундами повз мого годинника. Ти знаєшся лише на собі, а я колись читав Канта.
Хто ти?
Хто?


XXI. Анамнез.

Навколо смерти Пісоцького точилися різного кшталту балачки, цікавилися головним чином причиною його кончини. Висувалося безліч версій, у яких фігурували: лептоспіроз, СНІД, рак, веготосудинна дистонія, лейкемія, інфаркт Міокарда, інсульт, сальмонельоз, ОРЗ, хвороба Альтцгеймера, сифіліс, отруєння грибами, сибірська виразка, сонячний удар, гонорея, туберкульоз, запалення легенів та гострий бронхіт, а також нещасний випадок та геморой. Але напевно ніхто, як буває в подібних нещасних випадках, нічого не знав, крім, очевидно, покійного пана Андрія, на могилі котрого поставили дерев’яний хрест, що свідчило насамперед про те, що він устиг таки з кимось побалакати за власну смерть незадовго до її приходу de facto – інакше як пояснити, окрім як отак: то був заповіт (як потім довела і Есмеральда, признавшись, що у них з Пісоцьким була така розмова, в якій йшлося саме про дерев’яного хреста як бажану альтернативу залізному; і річ тут радше не тільки у грошах).
Таким чином, він знав, що скоро відійде до праотців. Знав, що невиліковно хворий.
А публіці треба було конче знати справжню причину смерти молодої людини, щоб уяснити собі ступінь бідкання у приватних розмовах з кумою, сусідкою, колеґами та знайомими. Тільки я знав cause of death апріорі. Але я мовчав і робив би це ще довго, все своє життя (якщо так було би треба), якби не одна досить прикра обставина – були ще жертви. І небезпека епідемії сифілісу дамокловим мечем висіла над нашим маленьким містечком.
Так, він помер від сифілісу, довго-довго ґримувався, довго-довго приховував симптоми, але смерть його не минула, як і обіцяли лікарі, котрих він послав подалі і від яких, подекуди озброєних міліцією на чолі з дільничним та знайомим психопатологом, він утікав і ховався, ховався і утікав. ”Все буде гарно,– казала йому Есмеральда.– Тобі треба тільки лягти в лікарню…” Вона лежала в лікарні. Венера в венерологічному королівстві. Андрій носив їй мінеральну воду та інколи фрукти: банани, лимони тощо. І з венерологічного царства їй не було видно ще однієї речі – Андрій (Андре) Пісоцький упав на долівку від передозування якогось препарату (і це також був Момент. Уповільнена зйомка); розтину не проводили, головний лікар місцевої лікарні дав зрозуміти, що “хворих на сифиліс мерців у нас нема змоги розтинати за відсутности спеціалістів такого класу, гострих скальпелів та хірургічних рукавиць”.
От тоді і почала свою течію бурхлива ріка чуток. ”Ні, сифіліс – це ще не все! У нього, крім того, був ще й СНІД, і геморой, і трипер! Хто би міг подумати!. . ” – ось приблизно так казали люде, а вдома допитували своїх дітей, за віком подібних до Пісоцького: а чим ви займаєтесь, коли ходите гуляти? Хто такі твої друзі? Х мені не подобається. Y,– тобі не здається? – якийсь негарно втаємничений. Я не хочу, щоб ти з ними знався! А найпроґресивніші батьки просто запитували: “Чи ти користуєшся презервативом?”
Гена (Валько), лікар швидкої допомоги, сказав, що Пісоцький міг би жити ще із рік, не лікуючись. Але всі би бачили реґрес його шкіри обличчя і загалом вигляду. Треба вмирати молодим, тим більше, якщо “ти повинен це зробити”,– сказала потім Есмеральда у нашій балачці, щойно по виході її з сирости та прілости венерології.
– Як це – повинен? – запитав я.
– А отак це: повинен,– відповіла та. – У нас був сифіліс.
– Добре, що був. – сказав я.
Гена (Валько) з властивою йому поважністю підняв догори вказівний палець і, мовивши “Зараз…”, попрямував до книжкової шафи, з котрої, покопавшись з хвилину, дістав немолоду книгу, зазирнув у зміст, відкрив там, де треба, і лекторським тоном задекламував:
– Treponema palliedum. Збудник сифілісу. Відкрита росіянином Шабріним…

ХХ. Свято Івана Купала. Частина ІІ.

[…Це все відбувалося в театрі життя, де обурена публіка вдячно аплодувала артистам і драматургу, як, наприклад, буває після перегляду п’єси Пітера Гандке “Ображання публіки”– невмотивовані аплодисменти обдуреного підступним автором натовпу, або чогось подібного. Але то було справжнє життя і послуговуватись такою метафорою не надто вже правильно та чемно стосовно системи того життя, до нас в тій системі, до нашого власного Храму в тій системі до якого ми іноді заходимо уклонитись власному Богові в тій системі. Дужки закриваються, система залишається]
Ми вийшли з бару, і я раптом побачив Птеродактиля. Птеродактиль повільно просувався небом у напрямку дансполу, біля якого була сила-силенна людей з пляшками в руках, з пластиковими шклянками в руках, з усмішками у руках і ще багато чим у руках. Ми з Кеном (Кізі) відзначили, що ґрандійозної палайки ми не проседіли, що вона ще відбудеться і що у дівчат, котрі неодмінно будуть шугати через багаття, беззаперечно будуть підніматися спідниці, на мить оголюючи принади, під ними зараз заховані.
– Диви, Птеродактиль! – захоплено озвався я до Кізі (Кена) і вказав рукою угору.
З хвилину мій товариш вдивлявся в Птеродактиля, який вже подолав третину відстані між баром та дансполом, а потім чомусь сказав:
– То Кукурузнік!
– То Птеродактиль! – наказав я йому, не знайшовши угорі някого кукурузніка.
– Який то Птеродактиль (матюк), якщо то вилитий тобі Кукурузнік! – не погоджувався Кен (Кізі).
Тоді я придивився до нічного неба уважніше. Заважало світло вуличних ліхтарів, а веселі вигуки натовпу та дзвінкий голос ведучої свята, підсилений мікрофоном, псували таємність та загадковість моменту. От тобі й крила, от тобі і морда – ну викапаний тобі Птеродактиль. Я й сказав ще раз тому Кену (Кізі), що то саме Птеродактиль, а не Кукурузнік якийсь, вказавши йому при цьому на деякі характерні риси літаючої звірини. Він уважно мене вислухав, а потім вже геть не зрозуміло з яких таких намірів сказав:
– Ага…Дактилоскопія…
Я волів було кинутись у суцільну апологетику, але подумав, що зрештою це теж не так вже й погано, а, придивившись, і взагалі зрозумів, що ця версія теж не так вже й безглузда. Просто в небі було небо, нічого, крім неба, і небо то було абсолютним небесним чорним нічним небом зі, звичайно, своїми Птеродактилями, Кукурузніками, Дактилоскопіями та іншою живністю.
Ми взяли один одного попід руки і пішли в напрямку свята. Кен (Кізі) лише зауважив, що треба поспішати, доки ПтероКукуСкопія не дісталася туди першою і не випила геть усю горілку і не закусила її присутніми на язичеському святі християнами. ”Hurry up! Hurry up! – повторював я у такт поступу. – Hurry up, hurry up!. . ”
Далі ми стояли та захоплено дивились на Свято. Постоявши таким чином хвилин десять (здається ми єдині з усіх присутніх мовчали), Кен (Кізі) зауважив:
– На цьому святі із усіх можливих вражень можна нажити лише нежить…
– Не кажи “гоп”, поки не перескочиш, – казав я. – По пиву?
– А мо’ по пійсят?
– No matter.
А Пріап сьогодні уночі був як ніколи Пріапом. Він володарював помислами молоді, він вирував їхнім життям, він потворив гарну вдачу та здоровий глузд? і тільки тут – розумієте? – тільки тут я погодився із чиїмось ствердженням, ставлячим міфічного пана Пріапа до лав Мефістофельового пантеону. А так, сам по собі Пріап – друг і подруга Еросу, Венера – дитя їхнє. І все це я розповідав Кізі (Кену), доки ми дудлили пиво з турецькими солоними пінатами аж поки ведуча свята не прокричала у мікрофон святковим пафосом: “А зараз – урочисте запалення вогнища!”. І тоді об’єднаний хор бабць та дівчат збацав чергового, за задумами режисера? найсвятковішого та найурочистішого гіта. Помічники організаторів (т. н. сек’юриті) відганяли натовп від радіуса гіпотетичного багаття, при цьому приказуючи “Відійшли, відійшли!”, і з автобуса культури вже прямував до розкладених дров розхристаний та вусатий дядько у вишиванці, червоних шароварах та з каністрою бензину у руках, прямував гордо, супроводжуємий захопленими поглядами зівак. Він обійшов по колу, хлюпаючи бензин на дрова, а потім, власне, і почався найурочистіший момент свята. І це також був Момент.
Всі замовкли. Птеродактиль у небі сказав Кукурузніку “цить!”, і Дактилоскопія, почувши, теж завмерла. Вусатий розхристаний дядько роззирнувся, дивлячись, а чи всі знаходяться на небезпечній відстані. Всі. Він витягнув з коробки сірник, чиркнув ним і підніс до облитих бензином дрів. Екран темніє і посередині повільно з’являються білі літери: To be continued.
“Ми мучимось все життя!”
“Хто – ви?”
“Так, ми…”
“А хіба ж ви не знаєте про істинну суть життя, яка полягає саме у одвічній муці? Відпочивати, себто блаженствувати ми будемо на небесах, у Раї, та тут ми мусимо захлинатись зеленою водою хтозна яких і чим інфікованих канав!”
“Але позаяк ми бідні…”
“О-о-о-о…Ви бідні. Бідніших од вас не бачив навіть сам Господь! Чи то в Єрусалимі, чи то у Вифлиємі. ”
“Шеф, скажи, чи далеко ми від Монмартру?” (спотворено, з Блеза Сандрара).
“Ви примітили ваше власне становище тільки зараз. І ви власним зусиллям асимілювали його, спотворивши до невпізнанності – щоби називати себе мучениками, і це вам кайф. Варто було подумати про власну невдоволеність екзистенцією, як почалася ця хуртовина. Ми бідні, ой, ми бідні…(матюк) Дорогі мої свекрухи та свекри”.
“Ну, це фетиш…Вважай це фетишем. ”
“Cogito ergo sum?. . ”
“У Англії та в Америці є непоганий аналог, вони кажуть зазвичай в таких випадках фак ю бітч. ”
“Ой, у тебе ж крила за спиною! Що ж ти оце за слова промовляєш?”
“Крила? Ах, крила… Так, справді. Але я вже не зважаю на них, оглядаючись на багатство минулих років. А це – століття, тисячоліття…”
“Ти звержений янгол?”
“Я? Я не знаю напевно… До мене нікому нема діла, власне, як і до вас усіх на цій землі. ”
[“…а ти, любий мій, подумав було, що відкрив мою таємницю. ”Крила за спиною, янгол…” (матюк). Безвихідність із лабіринту земних пут, звісна річ!, буде турбувати прийдешні покоління протягом абсолютного плиночасу, тобто во віки віків, амінь. Авторе, і тобі все спускається з рук? Уй-уй-уй (сміх) Запам‘ятай одне, це станеться тобі у пригоді – нічого не щезає безслідно. Тим більше мовлені колись слова. Тим більше, наскільки я розумію, про кохання до якоїсь тьолки. Авторе, гуй-уй-уй-уй (знову сміх)]


ХХІ. Закладений ніс/сморід навкруги.

Жити із закладеним носом – це не дуже гарно, але, живучи, відчувати сморід, що нас оточує – це також заняття не найкраще. Що робити? Робити гроші. Делать деньги. To make the money! Тоді тобі буде не до смороду і, що напевно!, ніс буде в повнім ажурі.
Жиґан примчав на поклик свята (якраз у нього видалась вільна година) на джипі “Land Cruiser” в білій рубасі та з пачкою “Парламенту” у її кишені, при краватці (коричневе переходить у синє через гучні відтінки зеленого; дивлячись на цей перехід, я подумав – це повна інкриза, це якраз під колір джипа). Він жив зовсім недалеко, але приїхав до бару своїм автом, з салону котрого бухало якесь дурне FM. Він зайшов, роззирнувся, побачив Есмеральду, що самотньо сиділа та пила «Бренді-Колу» і, підпливши до її столу своєю бізнесходою (яка, безсумнівно, теж робить гроші!), чемно поцікавився «У вас вільно, мадам?». Есмеральда одповіла, що так, вільно, проте зауважила, що не мадам, а мадемуазель. Точніше mademoiselle. Вона була лінґвістично досвідчена. Не дивлячись на сей невеликий казус, розмова за спиртним (він зразу відкинув закиди Есмеральди щодо улюбленої «Бренді…»; це вже потім, поступово, він відіб'є у неї таку непрестижну тягу), а зараз їй він замовив мартіні, собі – горілки, неважливо якої. Розмова клеїлася. Все було гарно, навіть ця пара – Есмеральда та цей бушмен. І якби я не сидів за столом через три столи від неї, я би не побачив як вони підіймаються, човгають кріслами і залишають приміщення бару «Молодіжний» (і це також був Момент…), а мене полишає моя молодість і усередині відбувається становлення вже дорослої особистости, мудрої, як Іосиф та як Господь, досвідчений у грі в життя. Все. Її нема. Вона поїхала на джипі “Land Cruiser” і неважливо куди, важливо, що від мене і важливо, що – я це прекрасно усвідомлював – назавжди. Її улюблене місто – Мілан (щоб не бути банальною), її улюблений письменник – Андрухович (щоб […]), її улюблена тачка – “Land Cruiser”, а на литці – tatoo: маленька червона троянда, я легенько її погладжую, Есмеральда гаряче шепоче мені у вухо: “Я тебе кохаю, милий, я щаслива, як ніхто, ми будемо поряд завжди…” та інша по…бень. Я мав сказати правду. Ось така моя правда, seтor. До побачення, seтor. Але не поспішай, не поспішай, не поспішай – зараз досить модерна штучка-дрючка (я маю на увазі фінал в одному з його літературних сенсів):

J’aurais pu vivre sans toi
Vivre seul
Qui parle
Qui peut vivre seul
San toi
Qui
Etre en depit de tout
Etre en depit de soi
La nuit est avancee
Comme un bloc de cristal
Je me mele a la nuit.


ХХІІ. Свято Івана Купала. Частина ІІІ.

…Він витягнув з коробки сірник, чиркнув ним і підніс до облитих бензином дрів. І що?
Нічого. Дрова не зайнялись. Дядько дістав ще один сірник, креснув знову. І що? Нічого. Дрова не зайнялись. Дядько винувато роззирнувся, від незбагнености закопиливши губу і досить голосно мовивши “от бля!”. Ми із Кізі (Кеном) перезирнулись. Все йшло за одвічним сценарієм. Кен (Кізі) сказав, що скоро можна буде туристів визивати на свято Купала, щоб подивились на оце леґендарне запалення вогню біля Сільського. Я погодився. (Біля лотка тусувалася зграя міліціонерів, вони вдоволено гиготали).
– Це Божа кара за гріхи наші! – вигукнув Ілля.
Ми з Кізі (Кеном) переглянулись. Ми погодились. Тим часом осторонь натовпу зібралось засідання з вирішення цієї тимчасової проблеми. Бензином облили? Облили. Так що йому ще треба? “Чого він не горить?” – питався директор культури (головний продюсер себто): руки в боки, ноги колесом. Лажа якась виходить, лажа нах. . .
– Язичники! – вигукнув Ілля.
Стурбований затишшям та м’ялістю організаторів, натовп починає нервувати, а скептики розходитись по домівках, допиваючи, замовляючи і допиваючи, або, знаходячись у певному стані (але будучи скептиками), залишаються тутечки до ранку. Всі скрушно хитають головами, а верби навкруги тріпочуть. Ілля підбігає до кожного і, однією рукою хапаючись за рукав, а іншою вказуючи на купу дрів, профетує (збуджено переводячи погляд з купи на обличчя обраного зараз грішника):
– Це кара Божа за гріхи наші!
Затим вся культура дає вказівку діджеям: негайно увімкнути музику і розпочати дискотеку! Це щоб вщухли душевні пертурбації натовпу. Враз забехала імпортна попса, і всі, хто там ще залишився, полишили вогнище, котре так і залишилось купою дрів до наступного свята Івана Купала.
– Це Божа кара за наші гріхи, зрозуміло? – сказав Кен (Кізі)
– Це Божа кара за гріхи наші. Зрозуміло.– відповів я.
Всі на дискотеку!
Come on! Let’s go! Oh, yeah! Wow! Це кара Господня за наші гріхи, крошка моя, das ist fantastisch! Ja wohl! Unbelievable! Dynamo Kiev! Gro?buch! Bamboleo! Powerliftingbodybuildingcomeonletsgo! It’s my life! Yeeeaaaaahhh!.. Naturlich! Moveyourassfuckyoubitchstuppppidяпотебескучаюlovemebaby! Це кара і come on i let’s go! До школи ще не скоро, wow! Don’t speak…cherry-cherryladyякакльоватьолка! Я не вижу ваши руки!
– Я видамся тобі занудою, – мовить Кен (Кізі), – але заходить ранок, мені все це остойобло, і я хочу додому.
– Так, на цьому ми й закінчимо, – кажу я.


ХХІІІ. Nevermore .

Поволі скочуюсь до рівня поляної конюшини, перевертаюсь навзнак, дивлюсь у небо під фуґу/токкккатттто (спочатку таки токато, затим вже фуґа) потягу, котрий прямує не заздалегідь визначеним маршрутом, а імпровізованим, в С-moll, від тужного adagio до станції allegro (moderato?) транзитом через Лідію, мостами повз ріки, з валізами повз небо; я вже зовсім скотився до рівня поляної конюшини і вдихаю небо, мені не хочеться чути музику унітазів, досить розмаїття уніформ, досить United States, – мені й без усього того вистачає уні… спльовую ліворуч, дивлюсь у небо, дістаю сиґарету, запалюю, знову спльовую ліворуч, дивлюсь у небо, а що там у небі? Нічого особливого, воно таке ж, як і три чи чотири століття тому, як і у третьому столітті A. D. – і синє, і гаряче, і байдуже, гомінке натхнення
(крім того, збезчещене
відсутністю поетико-хірургічної істини,
котру прагне намалювати старий художник
маестро дружнього шаржу і пожиратель гот-доґів
страшенний любитель ґотики та майонезу)
ціле болото лепехи, жалюгідне, портрет (Бертрана Рассела?!!)…коротше, небо, як небо, і чого ти впірився у нього, вставай, гей-но, come on…Іще?
Спльовую праворуч.
Я до сих пір не навчився спльовувати кльово.
Їм усім було зась зрозуміти, ким я був насправді. Я був надприродною силою, котра, бува, сходить з небес і постає перед істотами невідомо якого створіння та невідомо якої масті сам. Я відчував, що все має бути не так, як воно є насправді, але нічого з цим не міг вдіяти – хай все буде так, як воно є. Це непідвладдя людині сил природи намагається реалізуватись саме у підвладді людини цим природним силам – йде боротьба, робляться висновки, стріляють, мруть, гуцають, дефілюють дебіли, ду ю спік інґліш. Але як би там не було – їм усім було зась зрозуміти, ким я був насправді. Це бентежило, але було водночас і якоюсь незрівняною полегкістю – тобі наснився сон, і тільки потім, після пробудження, ти розумієш, що ти був щасливий у ньому, ти був янголом, дружив з демонами. Хоча і в теперішньому стані цілком можливо унаочнити собі цівку щастя, кайфу, усвідомлення божественої своєї суті, якщо не інтеґрувати свої емоції з оточуючим довбоєбізмом.
Їм усім було зась зрозуміти, ким я був насправді. Я сказав, що був надприродною силою, але то просто красні словечка (і, що, звичайно, можна казати, мовляв, усі люди – це надприродна сила, вкарбувавши після сьої дефініції гігантський знак оклику). Зараз я сиджу у кафе на Європейській площі у Києві, сонно споглядаю людей, мандруючих поза тінню вічности, п’ю пиво. Господи! Як все це далеко від Сільського, як моє теперішнє минуле далеко від минулого моєї минулости! Як я не кохав Есмеральду – вона однаково покинула мене, зробивши врешті-решт свій остаточний вибір; я їй не потрібен, як не потрібна алкоголіку трунка, як не потрібний бомжу коминок, як не потрібен маорі порцеляновий слоник на кшталт того, котрого я подарував їй однієї сонячної днини на якесь особисте свято. І я ніколи не сприймав кохання вище, скажімо, розфарбованої маски із Тунізії, але і йому, і їй притаманні якась маґія, якесь ґротескне відьмацтво або міфічне підслів’я. Щодо кохання у мене нема ніякої тями.
І це заєбітлз! Я розумію, я все розумію, навіть більше – це саме я створюю умови для існування світу і дири?ую всією цією кухнею… але іноді не строїть. Бракує багатьох речей, але чарівні природні чудеса, як то схід та захід Сонця (з яким у мене, до речі, дуже складні стосунки), лапатий сніг валом та інше; все це треба розуміти, і, оскільки в кожному з нас присутній свій власний психоаналітик, слід частіше прислуховуватись до його часом навіть банальних слів та спромогтися хоча б на мізерний відсоток розуміння усіх його принадностей. До всього треба ставитися належне…минулі віки забрали багато життів, не тільки котячих…Ендрю Пісоцький теж все розумів: пам’ятаєте кента у вельветових штанях, котрий приніс мені пакунок? Крім усього іншого ( там (у пакунку) була цидулка […а чи не забагато цидулок для маленької повісті?. . ], в якій Андрій викрив усю свою правду, він навіть витворив сей шедевр о формі оповідання, і друкованими літерами (від руки) згори була назва: “Treponema palliedum”
Це все абсурд і саме тому це має право на існування.
[Як співали Pink Floyd: “So ya, thought ya…”]

До всього треба ставитися належно…
Ріка пам'яті – бурхлива вода. Я забуваю ті події з кожним днем, як той відходить куди далі у перспективу, я забуваю самого себе; забуваю, як відрізнити день від ночі і як справляти враження на оточуючих, і як ковтати, і як дихати. Я все це написав. Від цього вже нема вороття.
Хоча дещо можна і змінити. Все в наших руках, це наша спільна проза. Проза курсивом.
Ніхто не примушує відразу давати відповіді на всі запитання. Вочевидь запас часу, є запас життя, наявне, зрештою, оприлюднене зізнання у всіх смертних гріхах. Я крокую коридором свого життя, розмахуючи навсебіч індульґенцією – тепер все починається спочатку…
– Ну, що: по пиву?
– А мо’ по пійсят?
– Nevermore…

Липень – серпень 2001 р.
М. Київ.