Петро Яценко

ПОВЕРНЕННЯ ПРИДУРКІВ

“Якщо двоє різної статі, гуляючи парком,
гамселять одне одного по головах, знайте — це закохана пара.
Якщо двоє однієї статі, гуляючи парком,
лупцюють один одного — це закохана пара.
І лише ті, хто йде парком, узявшись за руки,
є злочинцями та порушниками громадського спокою.”

Українське спостереження.

 

Тепер, коли ми з Мулою готуємося вирушити в нашу останню путь, я напружую усі свої м`язи. Я пригадую, як воно починалося – моє придуркувате життя – і не можу пригадати. Зате чомусь добре сидить у пам`яті день, коли убили Продавця лотерейних квитків і коли від нас пішла наша дівчина. Той день був такий само, як і сьогодні, – сонячний та по-весняному свіжий.
Ми з Мулою сьогодні вбрані як ніколи – у дорогі чорні костюми, при краватках, щоправда, у Мули кишені піджака й штанів неестетично випнуті – він понапихав туди яблук. За нами, на мості над річкою, упоперек дороги, стоїть наша щойно придбана “Шкода” – червона, із затемненими вікнами, з усіма можливими наворотами, як кажуть – “повний фарш”... хоча ні, нам не вистачило грошей на сиґналізацію. Проте є магнітола, антикорозійна обробка, центральний замок... Перед нами робітники в яскравих помаранчових камізельках, з ознаками ошелешеності на неголених засмаглих фізіономіях – налякано-поспішно забирають з дороги знак “Проїзд заборонено” та кілька смугастих дощок і стовпчиків, що перекривали рух.
Робітники тут лагодили якісь труби, що долають провалля над річкою разом із мостом, і тому один із встановлених обабіч дороги залізобетонних блоків, які заважають підпилим водіям шу-бовснути у воду з висоти півсотні метрів, був витягнутий з ряду інших та відсунутий убік. Нашій “Шкоді” цього проміжку достатньо.
Підбіг захеканий даїшник, якого ми не захотіли брати із собою. Ми з Мулою запитально диви-мось на нього, а він ніяково усміхається, розводить руками, в одній з яких має свою біло-чорну паличку. Нарешті надихавшись, каже:
– А я от проводжати прийшов.
– Хочеш? – Мула простягає йому на долоні зелене велике яблуко.
– Може, передумаєте? – питає з надією даїшник.
– Ні, – кажемо ми, – тобі з нами не можна.
Даїшник зітхає, бере яблуко й соковито кусає.
Робітники, побачивши з нами ще й представника влади, який не тільки нас не спиня, а ще й їсть наше яблуко, фіґіють до останньої межі (якщо цей стан може мати остатню межу) і, пе-решіптуючись та лякливо на нас трьох озираючись, закидують піском та ґравієм заглибину в мос-товому асфальті на місці, де стояв блок. Це, значить, щоб наша “Шкода” докотилася до краю прірви м`яко і без потрясінь.
Усе вже готове, і ми з Мулою перезираємося, відчиняємо дверцята, я сідаю за кермо та підкручую ключ запалювання. Мотор пихкає і починає тихо рівномірно гуркотіти. Я натискаю на газ, нагнітаючи оберти, і вже, націлившись у отвір між бетонними блоками, хочу зірвати машину з місця, а ошелешені робітники скупчились по обидва боки від нас, мружаться на сонце, пороззяв-ляли роти й повитягали, мов гуси, шиї – спостерігають. І тут даїшник кидається на нашу “Шкоду”, розтікається по склу дверцят, стукаючи по ньому рукою і щось пальцем показуючи. Я забираю ногу з акселератора та опускаю скло.
– Там ті... – кричить, хвилюючись і занурюючи голову до салону, даїшник, – ну... мішки з га-зом. Їх треба порвать, а то хтозна...
– Маєш ножик? – питає в нього Мула. Даїшник відліпляється від нашої машини, біжить до робітників, повертається назад із великим ножем з плямами іржі на лезі та обмотаним синьою ізоляційною стрічкою руків`ям. Я скеровую авто на один з бетонних блоків і несильно вдаряю цей блок. Нічого не стається, лише чути, як побилися годину тому встановлені протитуманні фари. Ми від`їжджаємо і влупляємося в блок сильніше. У кабіні вибухає, і перед нами з Мулою виростають такі білі штуки – подушки безпеки. Мула, який тримав ніж, розрізає їх, і тепер нам уже нічого не повинно заважати.
Я знову даю задній хід, вирулюючи до отвору між блоками, даїшник з кислою міною махає нам своїм жезлом, ми розганяємося, під колесами “Шкоди” шурхає насипаний на місці забраного бор-дюра ґравій, я втискаю педаль газу до самого останку, і тоді під нами вже не стає нічого – ніякої опори. Авто застигає на якусь мить над прірвою, рухаючись за інерцією вперед, і в цю мить ми з Мулою радісно вигукуємо, і я сиґналю, бо настав момент нашого, нехай останнього, але тріумфу... Затим краєвид перед нами летить нагору та змішується в невиразну кашу зелено-коричневих смуг і плям, і я знову починаю згадувати чомусь той день, коли від нас пішла наша дівчина і коли вбили Продавця лотерейних квитків...

Його не любив ніхто. А ви б любили завжди професійно усміхненого та щасливого чоловіка невизначеного віку, вагою понад сто кілограмів, в якого з рота всепоглинаюче тхне м`ятною жуй-кою, і який усім своїм центнером м`яса нахабно гупається у ваші двері, набридає, канючить, пере-конуючи придбати квиток, який “завтра обов`язково виграє”?
І цей лотерейник підморгує вам значуще і шкірить з усіх сил усі свої тридцять три штучні зуби (власні йому повибивали ще на початку кар`єри і, кажуть, він поставив собі на один більше, ніж має звичайна людина, – про всяк випадок).
Продавець лотерейних квитків був з дитинства переконаний, що кожна людина народжується, живе, працює та відкладає гроші лише для того, щоб придбати в нього квиток. “Ви купите в мене тридцять квитків! – зазвичай захоплено вигукував він у вашій спальні вранці або зазираючи до вашої вбиральні у найвідповідальніший момент. – І тридцять перший отримаєте безкоштовно!!”
Та переговори з ним завершувалися переважно ось такою його втомленою фразою: “Візьміть хоч три квитки, і один я так дам”.
Після його відвідин оселю треба було зо дві доби провітрювати, аби зник жахливий м`ятний різкий запах його жуйки, яку він ніколи, здається, не випльовував. Слід до цього додати, що зі “щасливих і, безперечно, виграшних” лотерейних квитків, розповсюджених Продавцем за всі роки його роботи, не виграв жоден! Жодної гривні!!.. І в той же час Продавець був якось не по-сучасному вихований та навіть витончено-чемний, модно і яскраво вбраний, розмовляв до нудоти правильною літературною мовою (так розмовляють українською лише відмінники філологічних факультетів та деякі росіяни), одним словом – Продавець лотерейних квитків був справжня сволоч і виродок.
Звичайно, що його не любив ніхто. Отож ніхто надто й не сумував з його смерті. Усіх нас, мешканців приміського села, цікавило лише одне питання – хто його вбив? Були щодо цього різні припущення. Деякі сусіди казали – це якісь хроби вкотре придбали в нього купу “тальонів”, зви-чайно, нічого не виграли і вирішили помститися – “чіста пугануть”, але перестарались. Інші пере-конували, що Продавця банально хтось хотів пограбувати, але це сталося вранці, і тому Прода-вець, крім своїх лотерейних квитків, не мав при собі ані копійки. Йому не повірили й вколошкали. А наша сусідка баба Ганка, повертаючись із церковної відправи, просто зітхала й примовляла: “Кінець світу”.
Ми з Мулою слухали все це й раділи, бо нікому тепер нас узайве турбувати. А цей нахаба-Продавець часто набридав нам, і вбили його, до речі, на стежці, що вела саме до нашої хати, хоч за весь час життя в цьому селі ні я, ні Мула не придбали в нього жодного квитка. О, безперечно, Продавець мав хист втуляти людям примари майбутнього щастя! Але на нас його завжди клинило. Що візьмеш із двох придурків?
Ми з Мулою мешкали в цьому приміському селі в будиночку, що дістався мені у спадок від ба-би. Це хороше місце. При будинку був яблуневий сад, і це особливо подобалося Мулі. Він догля-дав за деревами так, що, здавалося, пестив кожен їхній листочок, а решту часу проводив на кухні, випікаючи свої пляцки, або лежав у гамаку в саду чи сидів на стільчику, дихаючи пахощами яблу-невого цвіту. А мені подобалася вдача Мули, бо він завжди був небагатослівний, щиро усміхнений і завжди мав хороший настрій, а ще всіх пригощав яблуками, які в нього, на відміну від пляцків, вдавалися напрочуд смачні та соковиті.
Я ж марнував дні переважно на своєму книжковому підприємстві, чи “словесній лабораторії”– як її називав Мула, що її я влаштував частково у своїй кімнаті, частково – у підвалі будиночка. Бо мій дід теж лишив мені спадок, і це була велетенська кількість просочених пилом книжок, які чо-мусь знаходилися всі у великих, помальованих накоричнево, скринях на горищі. Не знаю чому, але я був упевнений, що весь цей запас друкованого паперу слід переробити. Я витинав із поганих книжок слова й повні речення (усі книжки з тієї бібліотеки я поділяв на погані, хороші та незро-зумілі), видирав цілі сторінки й абзаци та ліпив їх докупи. Бо, як учив мене мій дід, із десятки по-ганих книжок можна зібрати одну хорошу, а з кількох хороших книжок можна скласти одну дуже-дуже хорошу. Отож я проводив дні й ночі у підвалі, вирізав, клеїв, іноді навіть щось своє допису-вав, малював ілюстрації, роздягав ці книги від суперобкладинок, варив їх в окропі, капав на них свічковим парафіном (поки не закінчилися свічки), поливав позиченою в Мули кулінарною паху-чою есенцією та пересипав ваніллю. Адже хороша книжка неодмінно повинна мати принаймні добрий запах!
За рік роботи я спромігся переробити так одну скриню книжок із наявних п`яти, а потім якось під ранок я заснув на горищі просто на одній із тих скринь, і мені наснився мій дідусь. Він був такий, як і за життя, гуляв у нашому яблуневому саду, дивився на мене скрушно, похитував голо-вою, і коли я уві сні похвалився йому тим, яку роботу виконав, він лише посміхнувся печально й покрутив пальцем біля своєї скроні. Тоді мені стало дуже соромно, я відчув, як у мене горять що-ки, а дід показав мені папірець, на якому було написано: “Великий Скарб.” Я спитав у нього, що це значить, але тоді мій родич негайно зник, і я прокинувся.
Відтоді ми з Мулою почали палити книжками нашу пічку. То були спочатку переважно погані й незрозумілі книжки, як-от: “Методика загальної електродинаміки” чи “Конспекти з`їздів КПРС” у двадцяти томах, проте Мула вигадав, що пляцки на такій літературі печуться зле та підгорають, тому ми спалили ще й усі хороші видання. Їх стало лише на три дні.
Одного разу ми спустили з горища чергову порцію “палива”, і Мула вкинув у вогонь книжку, на якій я ще встиг прочитати слово “скарб”. У мене затремтіли руки, я хапанув металеву вигрібачку і все-таки добув з вогню це видання. Автором книжки був якийсь Д. Д. Джончич, а називалася вона “Великий скарб”. Я відчув у крові адреналін, і ми з подивованим Мулою схили-лися над книжкою, яка ще димилася і смерділа розплавленим дерматином обкладинки... Коротше кажучи, у ній ми знайшли вісімдесят п`ять ще радянських рублів. Для мого діда, мабуть, це справді був колись скарб. А в книзі йшлося про багатство надр нашої матінки-Землі... Ті давно не дійсні гроші ми спалили разом із книжкою і ще довго замислено дивилися у вогонь.
Мула ходив на базар продавати свої пляцки, які в нього ніхто не купував, а коли повертався, то ми з ним обідали чи вечеряли разом тими пляцками. Я ж подорожував до міста у видавництво і пропонував там свої зроблені з чужих слів книжки. Та молода секретарка з відсутнім поглядом, у навушниках, з яких її голова отримувала музику, дуже дивувалася щоразу, коли помічала нарешті мене, а тоді кричала, не знімаючи навушників:
– А! Це Ви той... Не пам`ятаю, як Ваша фамілія... Я ж Вам казала: ми пєчатаєм тілько класиков: дєтєктіви, бєстсєлєри іностранниє... Вас нє печатаєм...
– А почитайте, що я приніс, – кричав я їй, простягаючи свою грубу теку з аркушами, але секре-тарка вже розлючено кліпала своїми підведеними синім очима з довгими віями, відказуючи рішуче:
– Нє! У нас ніхто не читає!
– Тоді хоч понюхайте, як гарно воно пахне!
Але й нюхати вона відмовлялась. І я йшов геть довгим темним коридором з гарними дверима обабіч. При виході з коридору завжди тупцювало двоє-троє патлатих хлопців чи дівчатка із сум-ними очима. І я знав, що це поети - найбільш депресивний прошарок населення. Я б організовував для них сонячні ванни та роздавав би безкоштовно шоколадні цукерки та квитки до цирку, бо мені їх, чесне слово, шкода, і вони – теж, як і я – придурки.
Крім придурків, є ще хробаки, робітники і продавці. Хробаки, або ж хроби, називаються так, бо мозок в них, на відміну від людей, розташований не в голові, а десь інде, і навіть якщо відтяти такому хробу голову, він ще довго може жити, немов справжній хробак, і навіть працювати. Хроби зовні нічим від людей не відрізняються: одягаються майже так, як люди, ходять майже так, як лю-ди, навіть уміють говорити. Проте відразу на око можна відрізнити хроба від продавця, придурка чи робітника. І ще, на відміну від людей, хроби дуже живучі, бо простіше влаштовані, та фізично сильніші.
Робітники працюють зазвичай на хробів або продавців, бо ті мають гроші, а самостійно побу-дувати собі будинок чи полагодити авто хроби – не вміють, а продавці – не мають часу. Міліціонери, лікарі, учителі, різні службовці – це теж переважно робітники або продавці, бо при-дурка працювати на таку посаду не візьмуть (та ми на це й не підем!), а хроби на такі посади інколи потрапляють, але дуже швидко накоюють стільки лиха через свою малорозумність, що скоро їх від тої роботи звільняють або ж вони йдуть самі, бо не їхнє це.
Робітники й продавці – це найбільші верстви. Хробів дещо менше, але теж багато. Придурків зовсім мало. Я знаю одного – це я. І ще Мула каже, ніби він теж придурок. Значить, нас принаймні двоє... а! ледь не забув – ще поети!
Правда, є, крім названих мною, ще одна меншина – це боси. Вони є Великі або малі, але вихо-дять переважно з верстви продавців. Боси керують хробами, продавцями й робітниками, причому продавцями й робітниками вони керують з допомогою хробів. Хробаки дуже віддані своїм госпо-дарям і навіть, за прикладом японських якудзів, відтинають собі мізинця на лівиці та дарують своєму господареві. Той палець усе одно їм не потрібен, і їм це не боляче, а в носі можна колупа-тися мізинцем від правиці або патроном. Боси на свята вішають собі на шию справжні намиста з таких мізинців, і чим більша їхня кількість, тим могутнішим і більшим вважається бос.
Ми ж, придурки, не відрізняємося від решти людей і хробів лиш тим, що так само любимо гроші. Мула любить гроші, бо на них можна придбати купу різних приправ до його пляцків і ще нові добрива та інструменти для догляду за садом, а я люблю гроші, бо на них можна купити лег-ковий автомобіль.
Коли я, засмучений, повертався з міста після відвідин видавництва, то, щоби підняти собі настрій, обов`язково віднаходив неперевершений, іскристий, відполірований і скляний автосалон у будинку на розі двох великих вулиць. Там, за склом, стояли авта. Я ніколи не наважувався зайти досередини – вже дуже було там усе помпезно і врочисто, а може такого облизня, як я, узагалі б туди не пустили. Отож я стояв на вулиці й роздивлявся крізь скло нові блискучі авта на таких собі постаментах. Увечері ці легковики були підсвічені, і тоді їх хромовані емблеми та фари зі світловідбивачами підморгували мені, сяяли й посміхалися, запрошуючи до себе в гості. І моєю мрією було колись наважитися, зайти досередини й помацати рукою це неймовірне багатство, по-гладити ці червоні й сріблясті передні крила, може навіть зазирнути до салону... Хоча я був упев-нений, що за таке нечуване зухвальство мені негайно натовчуть боки два хроби-охоронці – ті, що стоять при розсувних дверях, при вході.
Я повертався додому й розповідав про все побачене Мулі. І за якийсь час Мула теж захворів цією хворобою, терпляче очікував мене надворі біля видавництва, і ми з ним разом йшли до авто-салону на розі двох великих вулиць після того, як майже збожеволіла від мого нахабства секретар-ка кидала в мене кактусом у пластмасовому вазончику.
Ми могли стояти біля цієї вітрини годинами, навіть під дощем, навіть до закриття маґазину і після нього, а тоді, утомлені й щасливі, поверталися назад до нашого приміського села і засинали, ледь переступивши поріг нашої хати.
Я не знаю, скільки часу все це тривало б, якби у вівторок в нашому яблуневому саду не з`явилася дівчина. Першим її побачив Мула. Побачив і привів до хати. Перед тим був дощ, і дівчина, певне, ховалася під похилим віттям великої верби над потічком неподалік, бо мала мокрі ноги, а у волоссі – безліч мокрих подовгастих вербових листочків. І я чомусь спочатку, вилізши зі свого підвалу і ще не призвичаївшись до світла, упізнав у ній русалку або ж мавку, що її Мула відловив після дощу.
Ми зняли з неї мокрі босоніжки, дали їй рушника, я напоїв дівчину гарячим чаєм, а Мула при-гостив щойно випеченими яблучними пирогами. Вона попросила ще гребінець, і ми кинулися розшукувати гребінець по всьому будиночку, а коли повернулися ні з чим, вона була вже розчеса-на, сиділа за столом і сміялася, бо гребінець, виявилося, лежав поруч на підвіконні. Вона була гар-на, як квітка.
І ця дівчина, що з`явилася в нас під вечір у вівторок, почала жити з нами. Вона не розповідала нам, звідки вона прийшла, і не сказала як її звуть, а ми з Мулою не запитували, бо якщо людина не хоче казати щось сама, не варто запитувати це в неї і змушувати казати неправду.
– Твої пироги з яблуками непогані, – сказала вона Мулі в той перший день у нас, – та завтра я візьмуся до печі й що-небудь начаклую.
– У нас нема продуктів, – сказав Мула, – лише борошно, яблука і трохи спецій.
А вона відповіла:
– Ого-го!
Вона, мабуть, і справді вміла чаклувати, бо наступного дня з того борошна, яблук та води со-творила стільки смаколиків! Ми поїли, а з рештою Мула пішов на ринок і повернувся без них, але з грошима.
– На ці гроші ми купимо насіння та добрива й негайно засіємо город, – сказала вона.
– У нас нема городу, – мовив я.
– То зробіть, – знизала плечима наша дівчина.
І ми знайшли на горищі іржаві городники, почистили їх і почали копати й перевертати землю, а наша дівчина сиділа поруч на траві, між жовтих кульбабок і, сміючись, нашіптувала нам, коли ми спинялися, аби перепочити:
– Відпочивати не час. Швидше, швидше, а то весна закінчиться!
Ми з Мулою не хотіли, аби весна минула до того, як ми скопаємо город, і тому починали пра-цювати з подвоєною силою. Коли нарешті велика ділянка була скопана й підготовлена, ми розмітили її, поробили грядки, порозсипали добрива та якісь піґулки проти бур`яну, а наша дівчина саджала насіння. Вона була спритна, мов білочка.
Затим вона взялася вчити Мулу пекти смачні тістечка й тортики, а за кілька днів, коли в Мули почало виходити, дішла черга до мене та до моїх книжок. Вона спустилася до мого льоху, до моєї занедбаної словесної лабораторії, обнюхала мої книжки, показавши відстромленого великого пальця і сказавши “Супер!.. Особливо ця ванільна”, і взяла кілька книжок на ніч почитати.
Приходу наступного ранку я чекав так, як не чекав ще жодного ранку у своєму житті. У мене навіть тремтіли руки! Річ у тім, що, крім мене, моїх склеєних книжок ще ніхто на світі не читав. Мула був неписьменний, а коли я кілька разів спробував почитати йому вголос, він дуже швидко засинав, навіть сидячи із розплющеними очима, і потім годі було з нього видобути його думку.
Отже, зранку я чекав на Неї, як ніколи ні на кого не чекав. А вона не з`являлася зі своєї кімнати. Уже минув час сніданку, а її все не було, і я чомусь подумав, що наша дівчина зачиталася моїми книжками: читає й нічого не помічає. Я послав до її кімнати Мулу, а сам зійшов до свого підвалу. За кілька хвилин вона спустилася до мене, потягуючись і радісно позіхаючи:
– Доброго ранку! Давно так чудово не спала!.. Знаєш, після твоїх книжок такі кольорові сни!..
Я зрадів.
– Ти не ображайся, – продовжила вона, – але самі книжки, ну... не дуже добрі... погані. Це тому, що ти ліпив їх із чужих слів. Ліпи зі своїх – так вони виходитимуть значно кращими. Я відчуваю.
– Дякую, – сказав я і тут раптом помітив, що в цьому завжди темному льосі стало ясно, мов удень – наша дівчина була світла, ніби сонечко.

Ми взяли її із собою нарешті, щоби розкрити перед нею нашу найбільшу таємницю – нашу Нездійсненну Мрію. Ми з Мулою повели нашу дівчину в місто, і дорогою вона все дивувалася, чого ж ми такі незвично мовчазні й таємничі, і сміялася з нас, а ми були врочисті, передчуваючи, як вклякне зачудовано вона, побачивши ЦЕ.
Ми довели її майже до рогу двох великих вулиць, і я попросив її заплющити очі.
– О, та це буде сюрприз! – вигукнула вона. – Та що ж це таке?!..
Ми обережно підвели нашу дівчину до скляної вітрини і попросили тепер розплющити очі. А вона розплющила й зайшлася сміхом:
– То оце і є ваша Велика Таємниця та Нездійсненна Мрія?.. Машина?.. Це ж дурниця! І навіщо вона вам потрібна?.. Дир-дир-дир... – наша дівчина закрутила уявне кермо та натискала уявні пе-далі. – Ви – малі діти!
– Ні, – відказали ми з Мулою, – ми придурки.
– Хіба? – з іронією зауважила вона. – Ну та що, я буду переконувати вас у протилежному? – во-на махнула рукою. – Ходімо, сьогодні ще слід прополоти наші грядки...
Коли ми повернулися додому, на нашому городі, поруч із будиночком, стояла якась велика вантажівка з ніби невеликою телевізійною вежею на ній. У центрі вежі була влаштована металева вісь, ця вісь оберталася, занурилася в нашу землю й буравила дірку в нашому городі. Поруч із ван-тажівкою ходило троє дядьків. Це були робітники. А ми підійшли до них ближче й зупинилися, здивовані.
– Навіщо нам телевежа на городі? – запитав я в робітників. Один із них зареготав, другий стояв мовчки, а третій, що порпався у кабіні, крикнув:
– Воду шукаємо!
– Геодезисти, – сказав Мула.
– Ідіоти! – вигукнула наша дівчина, кинувшись із стиснутими кулачками до робітника, що сто-яв мовчки. – Ви не бачили, що це був город! Наш город!
Тоді мовчазний робітник теж зареготав і сказав:
– Вам заплатять.
– Ходімо, – мовили ми з Мулою нашій дівчині, – усе одно тепер з ними нічого не зробиш.
І ми втрьох пішли до хати, в якій усередині все одно було чути дирчання мотора, що обертав вісь із буром, що свердлив дірку в нашому городі. А через ніч раптом прийшов той день – соняч-ний весняний день, клятий день – день, коли вбили Продавця лотерейних квитків.
Вона прокинулася так рано, що коли прокинулися ми, вона вже начаклувала силу-силенну фан-тастично смачнющих тістечок та яблучних пирогів, так що Мула сам не подужав би понести їх на ринок, і я взявся йому допомагати. За якісь дві години ми розпродали все це і поверталися назад щасливі, бо в нас були гроші, а ще ми вже знали, що надокучливого Продавця лотерейних квитків більше не буде – ця новина огорнула наше невелике село вмить, бо вона з тих новин, які навіть не слід передавати із уст у вуста – вона носить себе сама. І знову ж таки, нас із Мулою, як і всіх, цікавило: хто наважився убити Продавця лотерейних квитків?
Наша дівчина чекала нас на порозі нашого будинку. Вона була як завжди усміхнена і промови-ла:
– У мене є для вас новина.
– Знаємо, – відповіли ми, – нема цього набридайла – продавця квитків.
– Як! – вигукнула вона, цього гладенького пузанчика?! Невже він більше не завітає до нас?! – і зразу стала сумна.
– Ти хіба не чула? – здивувалися ми з Мулою. – Усі вже знають.
– А я хотіла сказати, що поки вас не було, приїжджали люди від якогось Великого боса і про-понували за цю хатинку десять тисяч...
– Невже! – вигукнув тоді я. – Вона ж не коштує більше тисячі!
– Я сама здивувалася, – відповіла наша дівчина, – та ті люди сказали, що тут побудують торго-вий центр.
– Я не продам нашої хати й саду, – сказав я.
– Продаси, – заперечила наша дівчина. – Усе одно продаси. Вас змусять. Великі боси не відступають... А тепер я повинна йти від вас. Дякую, що були гостинні.
І ми не почули від неї більше жодного слова – вона негайно від нас пішла: спустилася зі сходи-нок ґанку, покрокувала далі стежкою до вулиці й вулицею, не обертаючись. Вона від нас пішла. Мені й Мулі стало так погано, що ми навіть не змогли її наздогнати, та мені здається, ми знали, що колись настане цей клятий день, і ми розлучимось із нашою дівчиною; ми передчували це, бо не могли про це думати. Придурки ж бо не вміють думати. Вони вміють лише передчувати.
Вона від нас пішла. Я пам`ятаю цей день до найменших подробиць, і тепер, коли ми з Мулою летимо в прірву, цей день кипить у моїх очах виставкою кольорових картин. Здається, я зміг би відтворити навіть розташування і обриси хмар на небі, і я переконаний, що запам`ятав усі до одної зірки на небі в ніч після цього дня.
Мула і я не спали, хворіли цілий день і ніч до ранку. Мула напік пляцків, і це були пляцки горя. Їх неможливо було їсти, на них неможливо було дивитися без сліз – так багато він вклав до них нашої журби, солі, перцю і ще якоїсь гидоти. Я палив надворі залишки своїх зліплених із чужих слів книжок, а Мула над ранок зник, і повернувся назад аж по обіді. Зі собою він приніс коробку, а в ній – із десятку згорнутих трубочками ґумових жінок.
– Навіщо це? – поцікавився я.
– Замість неї, – відповів він. – Покладемо їх у її кімнаті.
Ми довго, до потемніння в очах, червоніючи, дмухали в цих жінок, напомповуючи їх повітрям, а затим занесли їх до кімнати нашої дівчини, поставили й посадовили в усіх закутках. Мула запи-хав одну жінку навіть під ліжко, і коли він це робив, знайшов під ліжком кілька зім`ятих лотерей-них квитків.
– Дивись, наша дівчина грала в лотерею, – сказав Мула.
– Ці квитки – усе, що лишилося в нас від неї, – додав я.
Ми поклали їх на її тумбочку. Ми чекали, що наша дівчина повернеться. Але вона не поверну-лась ані через день, ані ще через день, і тоді нам із Мулою стало зрозуміло, що всі ці десятеро мовчазних ґумових жінок в її кімнаті не замінять нашу дівчину. Я вийшов у яблуневий сад, де вже другу добу сидів на дереві, виглядаючи її, Мула, і сказав:
– Мула, вона не повернеться.
– Я знаю, – відповів він, – але я сумую.
– Я теж, – мовив я. – Треба її знайти.
– Її не можна знайти! – гукнув він мені зі своєї старої яблуні. – Вона ж не загубилася. Вона пішла!
– А може вона пішла і загубилася, – зауважив я.
– Може! – зрадів Мула і почав спускатися на землю. – Хочеш яблуко? – спитав він, стоячи вже на найнижчій грубій гілляці.
– Хочу.
– Лови!..

Ми вирішили написати оголошення і порозвішувати їх у нашому селі. Але тут перед нами по-стало одразу багато проблем. По-перше, ми не знали як звати ЇЇ. По-друге, ми не могли визначити колір її очей. Мула казав, що вони в неї сірі, а я був певен, що карі. Зрештою ми дійшли згоди, вирішивши, що одне її око було карим, а друге – сірим. І все одно, це нічого нам не давало. Тож після кількох годин роздумів у словесній лабораторії я склав таке оголошення:
“Загубилася дівчина.
Гарна, як квітка,
спритна, мов білочка,
світла ніби, сонечко.
Хто її бачив, скажіть це, будь ласка, нам.
Ми з Мулою дуже шукаємо її.”
Я написав це оголошення сто п`ятдесят разів, Мула зварив клейстеру, і наступного дня ми об-клеїли цим оголошенням майже всі стовпи й паркани нашого приміського селища, і стали чекати.
Першою розтривожила нас, загрюкала по наших дверях палкою, закричала в нашу темну хату сусідка – баба Ганка:
– Гей, матолки, ви тут є?!..
Ми з Мулою вийшли до неї, а вона всміхалася хитро:
– Чули, шо робиться?
– Ви бачили її? – нетерпляче спитав Мула.
– Кого її? – здивувалася баба Ганка.
– Нашу дівчину, – уточнив я.
– Вашу дівчину? – ошелешилась вона, але тут-таки її осінило. – А! Ту, шо жила з вами! Таж то не ваша. То жінка `когось Великого бонзі, – баба Ганка так називала босів. – Того, шо золото знайшов і тепер наше село викупає.
Ми з Мулою повідкривали роти й перезирнулися. Я повторив: “Жінка”, а Мула: “Великого бонзі”.
– А ви не знали! – знов хитро всміхнулася баба Ганка. – Так отож-бо. Ви матолки, і мені вас шкода, як вас знов обманють. У селі зара таке робиться! Усі хати, будинки продають і в місто пе-ребираються, бо бонзя великі гроші дає... Бачили тих, із бормашиною? Тих, шо всім говорили, ніби воду шукають? – ми кивнули. – Так люди кажуть, вони не воду, а золото тут знайшли!.. Не буде села! – тут раптом її коричневою та зморшкуватою, ніби печене яблуко, щокою, пірнаючи й виринаючи, потекла донизу велика сльоза, за якою лишався вологий слід. Але баба Ганка швидко опанувала собою, витерла сльозу й продовжила:
– Так я попередити хотіла: як прийде хтось і купити вашу хату захоче – беріть з нього багато, велику ціну йому виставляйте: сто тисяч долярів! – і баба зробила великі очі, й видно було, сама злякалася величі й неймовірності названої суми.
– Вона не може бути жінкою Великого боса, – звернувся до Мули я. – Наша дівчина не схожа на дружин босів.
– Так, не схожа, – погодився він і простягнув бабі Ганці кілька яблук: – Візьміть для онучки.
– Дякую... А ябки зберегли – ніби тепер зірвані! Ви хоч і матолки, але ж бо щось умієте!.. А я вас попередила.
Наша сусідка вже вийшла на дорогу, а ми стояли на ґанку, коли під`їхав до нашої хати темно-синій іноземний мікроавтобус. Він ще не встиг зупинитися, а в ньому вже відсунулися набік двері, і з них вистрибнув на асфальт невисокий чоловік у шкірянці, з чорною текою в руці. Він швидко дійшов стежкою до нашого ґанку, примружився на нас із Мулою, пошукав щось очима на будинку і мовив:
– А де номер?.. Це тринадцятий будинок?
– Так, – відповів я.
– Ну як, вирішили? – спитав він.
– Що? – спитав я.
– Продаєте дім? – заусміхався він. – Скільки вам пропонували? – він розкрив свою теку і в ній зашарудів аркушами якогось блокнота. – О, десять тисяч умовних!.. Я би за таке халуппо баксів триста дав разом із землею...
Цей прибулець був або дрібний бос, або продавець. Із автобуса тим часом повільно вилізло двійко типових кремезних хробів і теж повільно почвалало стежкою до нас.
– Не продам! – сказав я.
– Шо?! – видавилося з прибульця. – Та у вас за газ два роки не плачено! Борг за світло, теле-фон... – він знов зазирнув до своєї теки, – ага... у вас нема телефону... податок на землю... – він дістав мобільник: – Вася, Ігорьок...
Двійця хробів уже підійшла та похмуро дивилася на нас. В автобусі ж відчинилися задні двер-цята, і з них вилізли робітники в зелених комбінезонах та почали вивантажувати з автобуса зварю-вальний апарат.
За чверть години робітники вже працювали, відрізаючи навіщось від нашої хати трубу, якою вже кілька років як не надходило ніякого газу: ми опалювали взимку й готували їсти влітку на книжках та на дровах. А від світла ми відмовилися ще минулого літа, і дроти нам повідмикав електрик. Хроби тим часом познаходили каміння, пішли за нашу хату, і ми з Мулою чули, як вони там розбивають наші шибки.
Автобус же виявився туго напханим людьми, бо скоро з нього вийшла ще двійця, але це були не хроби і не робітники, бо вбрані вони були в костюми. Ці двоє показали мені й неписьменному Мулі свої посвідчення, в яких було написано, що вони – податкові інспектори.
– Щорічний податок за землю збираємося платити? – ласкаво звернувся до нас один із них, в окулярах.
– Платити? За землю? – намагався зрозуміти його я і зрештою зробив вигляд, що зрозумів: – Так, збирався. І за землю, і... і за небо. Тільки в мене грошей нема.
– Як же ти живеш, урод, якщо в тебе грошей нема? – посунув на мене грізно один із хробів, що вже вернувся з-за хати.
– Подивимось будинок? – запропонував тоді інспекторам чоловік у шкірянці, і вони втрьох, не звертаючи вже на нас із Мулою уваги, діловито піднялися сходами та розчинилися в нашому тем-ному коридорчику. Мула та я попленталися слідом.
Непрохані візитери зайшли на кухню, і інспектор в окулярах навіщось підняв покришку старез-ної чавунної, вічно порожньої каструлі, яка стояла на підвіконні, та зазирнув у неї. Затим вони порозбредалися по кімнатах, роздивляючись усе, відчинили двері до покою нашої дівчини – поба-чили там безліч пухкеньких ґумових жінок. Незнайомець у шкірянці плюнув на підлогу, один інспектор присвиснув тихенько, а другий сказав: “Збоченці”, і далі в кімнату вони не пішли.
Тим часом у коридорчик припхалися хроби, бо звідтам стало чути сопіння, перетоптування й матірну лайку. Потім один із хробів сказав:
– О, блін, яблочкі!.. Свєжіє! – це він, мабуть побачив миску з яблуками, що стояла на старому телевізорі.
– Покушаєм, – мовив інший хроб.
– Голота, – сказав інспектор в окулярах. – Що з них брати? – він, певне, мав на увазі нас.
– Заберіть оцей стіл або ту каструлю на кухні, – запропонував я, – вона важка, металу багато, і вам, я бачив, сподобалась.
Чоловік у шкірянці пирснув крізь зуби й відвернувся, а інспектори подивилися на мене якось дивно.
– Або можете тих ґумових жінок позабирати, – сказав Мула, – я за кожну сім гривень платив, і вони майже нові...
– Там, у коридорі, я ніби бачив телевізор! – раптом зрадів інспектор в окулярах, підняв свого вказівного пальця догори, і затим, помагаючи собі цим пальцем як дороговказом, швидко пішов у коридор до хробів. За ним побіг Мула, благаючи:
– Ні, прошу вас, не забирайте телевізор!
– А ти шо, ще й телеман?.. Нічого, потерпиш і без кіна, зір поправиш, – одповідав через плече інспектор.
– Та причім тут зір?! – репетував Мула. – Телек не працює!.. Нам не буде на що миску з яблу-ками ставити!..
– Не працює, кажеш? – спинив Мулу за плече другий інспектор. – А ми його все одно заберем, щоб ти знав, як від податків ухилятися! Ти не платиш податки, і всі лікарі, що тебе лікують, міліціонери й прикордонники, які охороняють твій мирний сон, учителі, що вчать твоїх дітей, му-сять сидіти без зарплати і не можуть придбати собі навіть окрайчик хліба!..
Останні слова інспектор вимовив із непідробним тремтінням голосу, і мені вдруге після розмо-ви з дідусем уві сні стало соромно. От він, виявляється, який я егоїстичний покидьок. І Мула теж покидьок, і ми вдвох нічим не кращі від покійного Продавця лотерейних квитків, бо через нас му-читься й голодує безліч учителів, лікарів і прикордонників, які все-таки виходять на охорону кор-донів від когось, і лікують хворих та немічних, і вчать чиїхось дітей... І я спитав:
– Мула, ти маєш дітей?
Він на секунду вкляк розгублено, опісля побіг до своєї кімнати, загримів там шухлядами, побіг на кухню, зазирнув під стіл, піднявся на горище, затупотів там, спустився назад захеканий і мовив:
– Ні, здається, не маю.
– Мула, а пам`ятаєш, скільки твоя тітка заплатила тому лікареві, що лікував довго, а потім вир-вав зовсім твій хворий зуб?..
– Більше, ніж коштує новий телевізор, – відповів, помізкувавши, Мула.
– Друже, а від кого охороняє наші кордони невидимий прикордонник? – знову поцікавився я в Мули.
– Н-не знаю, – сказав він. – Мабуть, від ворогів.
– Тоді скажемо, нехай віддадуть цей наш старий телевізор прикордонникам, – запропонував я. – Нехай ті полагодять його й дивляться на своїй заставі. Там він буде корисніший, ніж тут, а миску з яблуками можна класти й на підвіконня.
– Гаразд, – погодився Мула й заспокоївся.
Ми з піднесенням і радістю спостерігали, як робітники виносять важкий дерев`яний ящик те-левізора з нашої хати. Мула та я були горді з того, що тепер і ми якось прислужилися нашому на-родові й державі. І на далекій карпатській, а може сумській заставі вдячний прикордонник, а може одразу кільканадцятеро вдячних прикордонників, хаваючи окрайці хліба, дивитимуться новини по нашому, нехай старому, але чесно сплаченому в рахунок податку телевізору.
Податкові інспектори й собі були щасливі, що недаремно до нас завітали, потисли нам руки й подарували дві невеличкі яскраві книжечки, що називалися однаково: “Податкові казки.”
– Це ми друкуємо для дітей, – сказали нам інспектори, – але ви зрозумієте.
– Я читати не вмію, – пожалівся своїм мелодійним, майже дитячим тенором Мула.
– Нічого, – заспокоїв його інспектор в окулярах, – там картинок багато – подивишся.
– Подумайте до завтра добре, – сказав нам на прощання чоловік у шкірянці, – а то може бути пізно: прийдуть злі дяді і зроблять вам велику каку.
“Невже в нього теж щось із головою?” – подумав я.
Наші несподівані візитери знов завантажилися до свого автобуса, розмовляючи дуже голосно. І ми з Мулою почули, як один інспектор говорив іншому інспекторові:
– Не вміє читати!.. Хіба такі ще бувають?
– Та ти ж видів – вони придурки, – відповів другий.
Розчулено помахавши їм на прощання руками, ми з Мулою поприбирали з підлоги качанчики поїджених хробами яблук і вирішили лягти спати, бо робити нам сьогодні було вже нічого.
Я лежав на своєму ліжку й не міг задрімати, бо в розтрощених шибках гудів вітер, а під вечір мене почали діставати комарі. Мула теж не спав, і я чув, як він ходить уперед-назад по своїй кімнаті, і під його ступнями риплять дошки підлоги. Уже пізно ввечері я завісив розбите вікно старим простирадлом і нарешті заснув: у мене на душі було спокійно, і я передчував, що все у нас із Мулою буде добре.
Уночі мене розбудили чиїсь голосні розмови, гуркіт якоїсь техніки надворі, і все це, здається, прямувало до нашої хати. Я розплющив очі й побачив, що крізь простирадло на вікні до моєї кімнати світить прожектор, і в кімнаті було видно. Я встав із ліжка, протираючи очі, розгублений і радісний, та подумав: “Ось воно, те добре, що я передчував. Ми комусь потрібні. До нас прийшло це світло, і, може, із ним повернеться наше сонечко, наша білочка та квітка – наша дівчина.” І те-пер, коли ми з Мулою летимо, розслабившись у зручних сидіннях омріяної машини, я знаю, що тоді не помилявся.
Раптом з кімнати Мули почулися дзенькіт скла, неголосний зойк (так зойкає Мула, коли обпе-четься біля пательні), гуркіт, тупотіння (це він, мабуть, через щось перечепився), а затим відчинилися двері до мого покою, і в одвірку виник Мула з великими переляканими очима. Він постояв так кілька секунд і нарешті заговорив захоплено:
– Там хтось пляшками з бензином через вікно кидається!
– Друже, перестань, – почав заспокоювати його я, – хто буде витрачати дорогі пляшки і ще до-рожчий бензин на нас із тобою?
– Та от, – мовив він, – переконайся, – і Мула повернувся до мене спиною.
Вбраний він був у свою улюблену ватяну куфайку, в якій зазвичай спав, бо не любив ковдр, а в нашому будинку в ці весняні ночі було ще прохолодно. Так от, куфайка ця в нього на спині й на рукавах ззаду натурально горіла!.. І в цю мить у моє вікно теж щось маленьке й темне залетіло, але зашпорталося в напнутому простирадлі, зірвало його з вікна, повалило на підлогу і під простирад-лом несильно вибухнуло й спалахнуло.
– Здається, нам треба йти геть, – сказав я Мулі. І тут наш будинок раптом здригнувся так, що ми ледь не попадали на підлогу, а зі стелі нас добряче притрусило тиньком. Для Мули це було непогано, бо вогонь на його куфайці згас, а лишилися тільки смужки диму. Ми побігли в коридор, але двері хтось підпер знадвору, і вийти з хати не вдалося. Тоді знову нашу оселю спіткав потуж-ний удар, і ми з Мулою побачили, як одна зі стін затрусилася, пішла вся тріщинами, у ній утвори-лась діра, і в цю діру пробивався знадвору до нас теж промінь жовтого світла, а в дірі ворушився, мов гігантський хробак, металевий прямокутний ківш бульдозера. Бульдозер завив мотором, тро-щачи нашу веранду, і ми з Мулою глянули один на одного вже трохи перелякано та вигукнули разом: “До підвалу!” – і справді, побігли й спустилися туди, зачинивши за собою важку дубову ляду, яку я змайстрував, ще коли жила бабця.
У цьому підвалі, або ж льосі, було безпечно, і Мула зберігав тут свої яблука, а в мене тут були гасова лампа і стіл, і ще – кілька аркушів чистого паперу, олівців та кулькова ручка із чорним стержнем – найбільша гордість моєї словесної лабораторії.
Сидячи тут, ми запалили гасову лампу, їли яблука й розмовляли, а над нами біснувався бульдо-зер, за кермом якого сидів, напевне, робітник, бо хроби й продавці не вміють керувати бульдозе-рами, не кажучи вже про босів, а робітники, якщо їм добре заплатити, можуть діяти ще жорстокіші речі, ніж хроби.
За якусь годину, а може дві, бульдозер стих. Ми посиділи в підвалі ще трохи і вирішили вийти. Ми навіть не пробували відчиняти знов ляду, а проплазували бічним ходом, яким до підвалу заси-пали колись з вулиці картоплю.
Нагорі був ранок, і вже щебетали на деревах у яблуневому саду та десь у небі пташки. Утомле-ний бульдозер стояв неподалік на дорозі, а нашого будиночка вже не було. Над його руїнами ще курився порох, і ми з Мулою милувалися незвичним виглядом нашого обійстя, а далі, цікаві, пішли досліджувати рештки. З-під будівельних уламків подекуди стирчала присипана пилом рука, ніжка або й спущена пласка голова якоїсь із ґумових жінок. І це було кумедно, бо поруйнували ніби іграшковий маґазин або ляльковий дитячий будиночок. Ми розчистили вхід до підвалу, і Му-ла виніс із нього цеберко з яблуками, а я натрапив серед сміття на лотерейний квиток.
– Дивись, – сказав я Мулі, – це вцілів один із тих квитків, що належали нашій дівчині.
– Це знову єдине, що лишилося в нас на згадку про неї, – мовив Мула. Ми обережно випроста-ли цей різнобарвний шматочок паперу, але оскільки обидва бажали носити його із собою, то розірвали квиток на дві частини й поховали в кишеньках поближче до серця. Мула – у куфайку, а я – у свою робочу теплу сорочку, яку зазвичай вдягав у сируватій словесній лабораторії. І тут рап-том ми зраділи ще більше, бо помітили, що вцілів грубий стовп поруч зі стежкою до нашої хати. Стовп, до якого прибита наша зелена, трохи іржава поштова скринька, де всередині замість свіжої преси завжди повно павутиння.
Ми поставили цеберко з яблуками біля цього стовпа і самі посідали біля нього на траву, роз-мовляючи про те, який сьогодні чудовий день, яка гарна погода і як співають птахи – зовсім не те, що тоді, коли від нас пішла наша дівчина. “Той день, – казали ми, – був жахливий: холодний, сірий, сирий, із туманом, мрякою, калюжами. І птахів у той день не було. Моторошно згадувати той день!” – казали ми.
І тут щастя посміхнулося нам, бо з дороги на наше обійстя приїхав великий, мов вагон, чорний джип, і з нього до нас вискочила вона – наша дівчина! Ми з Мулою одразу її пізнали, хоч вона й була вбрана не в просту сукню, як при нас, а в дорогу бузкову шкіряну курточку й такі ж штанця-та, намальована косметикою, а в її волоссі бігали й стрибали якісь яскраві – жовті, голубі, червоні – великі, ніби мухи, комашки. Ми підвелися із трави, зачудовані, і вже хотіли бігти привітати її, як із джипа повилазили хроби, дісталися до нас, оточили, нечемно повалили нас на землю й навіщось обшукали, а затим наказали знов піднятися. Ми повставали й побачили, що з джипа вийшов ще високий добрий і дуже поважний чоловік у білій сорочці з короткими рукавами та білих штанях із великими кишенями на колінах – одразу було видно – Великий бос. Він одягнув темні окуляри і крізь них подивився на нас із Мулою, затим – на те, що лишилося від нашого будинку, та похитав головою, ніби кажучи: “Ай-яй-яй!” Наша дівчина, весела, підстрибнула до нього, обійняла за плечі, підстрибнула ще й поцілувала його у щоку, від чого кілька яскравих комах з її голови миттю опинилися в його волоссі та закопошилися в ньому. Великий бос посміхнувся, вийняв з кишені якийсь маленький балончик, порскнув з нього собі на потилицю, і комахи вмить перестали копо-шитися, завмерли, а Великий бос пострушував їх додолу, на траву, яка росла на нашому обійсті.
– Тєпєрь я знаю, што дєлать с пасєкай Прадавца латєрєйних білєтав! – сказав Великий бос.
І я подумав: “Продавець, виявляється, тримав бджіл”, а Мула вигукнув від надлишку радісних емоцій:
– Це ж наша дівчина! – і з розпростертими обіймами добіг до неї та хотів обійняти, та раптом упав на траву, заплющив очі й не ворушився. А вона сховала до кишені електричний шокер. І це наша дівчина добре вчинила, бо я не знаю, що б сталося із Мулою, коли б він здогадався, що мо-жуть зробити з його яблуневим садом.
– Так ви што, нє хатітє прадавать? – спитав у мене Великий бос, і тут на дорозі я помітив двох робітників із бензопилами, які прямували до нас.
– Хачу, – відповів я, уклонившись босові низько й дивлячись щасливо на нашу дівчину, яка збирала з куща равликів.
– І нєудівітєльно, – сказав Великий бос, – дєсять тисяч – бальшіє дєньґі.
– Ні, не десять, – заперечив я, – а тринадцять тисяч сімсот дві умовних одиниці... Одна умовна одиниця дорівнює одному євро, – так я твердо сказав Великому босу.
Він зняв свої темні окуляри, і під ними виявився здивованим:
– Ви пасматрітє – прідурак, а пробуєт таргаваться!..
– Скажи, пускай паіщут маі латєрєйниє білєти, што тут аставалісь, – попросила тут плаксиво Великого боса наша дівчина, він кивнув – і кілька хробів побігло на руїни шукати, а один хроб узяв мене за шию та запхав мені до рота холодний і несмачний ствол свого пістолета, запитуючи:
– Шеф, кагда он прадаст, можна єго прістрєліть?
– Нєт! – заперечив Великий. – Бєспрєдєла я нє дапущу!
І хроб випхав з мого рота свій пістолет і відпустив мою шию.
– Атсчітать дєньґі! – наказав Великий бос, звернувшись до джипа. Тоді джип випустив із себе якусь поважного віку жіночку в окулярах, яка винесла із собою валізу й машинку для перерахунку грошей, поставила все це на капот джипа та почала виймати з валізи та запихати в машинку стоси-ки новеньких банкнот. Нарахувавши тринадцять тисяч сімсот, жіночка поклала гроші до прозоро-го пакетика та мовила:
– Двух євро у нас нєт.
Великий бос перевірив свої великі кишені й простягнув мені десять гривень:
– Так пайдьот? – я кивнув та сказав:
– Є одне велике прохання... – тут я змовк, не наважуючись продовжити, а він набурмосився та нетерпляче гиркнув: “Ну што єщо?”, а хроб, який весь час стояв поруч зі мною, знову видобув свого пістолета. – Відвезіть нас тепер у місто, – продовжив нарешті я, – Мула не повинен бачити, що тут станеться.
– Ла-адна, – Великий бос розслабився та всміхнувся. – Визавітє ім таксі.
Жіночка, яка рахувала гроші, поклала на капот джипа якісь папери та поставила галочки в тих рядках, де треба “падпісацца”. Я поставив підписи і, коли раптом ненавмисне торкнувся рукою блискучого кузова джипа, моїм тілом, згори донизу, прокотилася хвиля дрижаків, і я лякливо озирнувся – чи, бува, ніхто не помітив цього зухвальства. Та все було ніби спокійно, лише наша дівчина підбігла та зазирнула до підписаних паперів, і від неї сильно пахло парфумом.
– Трінадцать тисяч за ету руіну! – вигукнула вона, звернувшись до боса. – Зайчік, а нє мноґа?
– Ай, – скривився він, – ти нічєво в етам нє панімаєш...
Уже приїхало жовте таксі, а хроби між будівельним сміттям та спущеними ґумовими жінками все ще шукали лотерейні квитки. Жіночка дала мені прозорий пакет, де, мов рибки з райдужною лускою, лежали гроші. Я поклав пакет на заднє сидіння таксі й помітив, що водій у дзеркало ко-сить на мене та на ці гроші зляканим оком, схожим на око коня, якого запрягають не господарі. Далі я заніс до авта цеберко з яблуками і нарешті – досі непритомного важкого Мулу.
Дорогою до міста Мула марив, казав, що знає цих великих комах у її волоссі. Що це – генетич-но модифіковані блощиці, які тому й такі великі, і не ссуть кров, і можуть навіть світитися вночі. “На базарі... – марив Мула, – ...я бачив – їх продавали на базарі... в банках... по дев`яносто гривень штука... Їх носять у головах повії, кралі в місті та жінки Великих босів...”
Коли Мула прийшов до тями у таксі, я сказав йому:
– Мула, ти марив. Ти казав, що наша дівчина – жінка Великого боса.
Він здивувався, потягнувся та посміхнувся:
– Так, я справді марив. А це правда, що ми бачили нашу дівчину?
– Правда.
– Слава Богу! – зрадів Мула.

У місті ми попросили водія висадити нас біля маґазину, де продавався різний одяг. Ми зайшли туди й постали, усміхнені, перед здивованим продавцем: я – білий, весь обсипаний тиньком, з про-зорим великим пакетом грошей, та Мула – теж білий і в обгорілій куфайці, з повним яблук цебер-ком. Ми самі були трохи здивовані, бо продавець виявився мулатом, а в нашому, нехай приміському, але селі ми не часто бачили мулатів.
– Доброго дня! – вимовив нарешті продавець. – Що вас цікавить?
– Нас цікавить одягнутися, як боси, бо в такому вигляді нас не пустять до салону, – пробубонів я, а Мула захоплено прошепотів продавцеві:
– Це туди, де охорона-хроби і де можна побачити через вітрину машини!..
Ми віддали мулату сім сотень євро, попросили не економити, і він підібрав для нас два костю-ми, дві пари шкіряних черевиків, нові білосніжні сорочки, краватки згідно з модою, навіть свіжі шкарпетки.
– Вам би ще постригтися, – порадив він. – Моя мама уміє стригти.
– Добре! – погодилися ми. Він побіг дзвонити, і дуже швидко приїхала на таксі повна білява жінка та постригла нас із Мулою затупленими ножицями усього за сто євро.
З маґазину Мула та я вийшли схожими на крутих продавців, високооплачуваних робітників або середніх босів, лише Мула з підозрою поглядав на своє, повне яблук, оцинковане цебро:
– Боюся, із цим хроб може не пропустити.
– Міняємося, – я простягнув товаришеві пакет із грошима.
– Ні, – запротестував Мула, – так не пустять уже тебе.
– Тоді треба щось із цим відром робити, – замислився я.
– Подаруємо його податковим інспекторам як оплату за небо! – запропонував Мула.
Ми пішли на найближчу пошту та оформили це відро посилкою, а адресу я написав таку: “По-даткова інспекція. Інспектору в окулярах. Оплата за небо.” Посилка нам коштувала десять гривень (тих, що дав Великий бос), адже євро на пошті не брали. І, завершивши цю справу, ми з Мулою розхвилювалися, бо настав час для найголовнішого: ми попрямували містом до великого маґазину на розі двох вулиць – туди, де продавали нашу Нездійсненну Мрію.
Дорогою ми бачили повсюди на стовпах та на тумбах для афіш великі кольорові плакати з фо-тографією життєрадісної, усміхненої, з витріщеними очима фізіономії Продавця лотерейних квитків та написом поруч:
“ Усі на похорон Продавця!
Останній розіграш Щасливого Квитка!
Миттєві лотереї: призи й подарунки кожному!”
Клаптики паперу із таким же написом роздавали перехожим хлопчики й дівчатка на тротуарі, і нам дали теж.
– Хочу на похорон! – заскиглив Мула, коли я прочитав йому написане.
– Я теж хочу, – сказав я, – але сам знаєш: Продавець – шахрай та пройдисвіт, тому може обма-нути нас навіть у місті, і навіть після своєї смерті. Та й нам не час.
– Я теж відчуваю, що не час, – погодився Мула, і ми рушили далі.
Ми довго не наважувалися зайти досередини великого автосалону, з острахом поглядаючи на хробів при вході: а що як справді вони вгадають, що ми – придурки?.. Нарешті ми наважились, і хроби, побачивши пакет із грошима, зустріли нас дуже привітно й навіть відчинили перед нами двері. Ми з Мулою зайшли досередини та притислись один до одного, злякано озираючись довко-ла. До нас звідкілясь здалеку підійшла усміхнена миловидна дівчина, і я вручив пакет із грошима їй:
– Це вам.
– Бажаєте придбати автомобіль? – здогадалась вона.
Ми з Мулою перезирнулися, ковтнули слину й кивнули, і в цей момент я найбільше боявся, що грошей раптом не вистачить, а Мула пізніше признався, що він боявся цього теж.
Та грошей, на щастя, було якраз. На яскраво-червону “Шкоду” та на різні прибамбаси до неї.
– Ми можемо швидко отримати для вас номери в ДАІ, – запропонувала змовницьки дівчина.
– Нам не потрібні номери, – відказав Мула. – Навіщо Мрії номери?
На це продавчиня дуже здивувалась, чомусь знітилася і нічого не відповіла.
До здійснення Нездійсненних Мрій слід бути готовим завжди, і тому я давно вивчив напам`ять брошурку “Керівництво для водія-початківця”, і зі стоянки автосалону ми з Мулою виїхали вже на “Шкоді”. Перед тим ми, звичайно, спитали в робітників, які ставили нам магнітолу, заливали пальне й прикручували протитуманні фари, чи ця машина вже наша, і робітники засміялися, бо це, мабуть, було смішно. А я та Мула справді не йняли віри, що наша, і я, набравшись хоробрості, спитав у дівчини-продавця, яка була поруч:
– А можна нам відчинити її дверцята?
Дівчина сказала: “Авжеж.”
– А можна до неї сісти? – запитав обережно Мула.
І дівчина знову чомусь знітилася й відповіла: “Можна.” Затим вона пропонувала нам узяти гроші – решту з тих, що ми їй дали, але ми відповіли, що їдемо туди, де гроші не потрібні, чим знову її здивували. Тоді я потяг Мулу до салону, й ми нарешті поїхали геть, аби продавчиня не здогадалась, хто ми насправді такі.
Це було сьогодні. Була весна, і була неділя. Ми покаталися трохи містом, і Мула все повторю-вав, замріяно зітхаючи:
– Шкода, що цього не бачить наша дівчина!
– Шкода, що ми її не знайшли! – додавав теж замріяно я.
Ми опинилися на дорозі, що вела за місто, до нашого села, і ще деякий час їхали нею без при-год, аж поки не стало видно річку ліворуч, і міст над річкою попереду. Тоді з-поміж придорожніх дерев на дорогу вийшов дядько у формі даїшника, із жезлом, та показав нам стати на узбіччі. Ми з Мулою і наша “Шкода” стали. Даїшник підійшов з мого боку, нахилився, козирнув, мовив недба-ло:
– Старш...еренко. Чому без номерів? Права ваші, – він простягнув руку.
Цей даїшник був дуже серйозним і правильним, і ми з Мулою відразу здогадалися: щось тут не так. Правильна, тиха, ніби невидатна, зовні нормальна та спокійна людина завше підозріла, бо всередині це часто неперевершений бевзь та збоченець.
– Права водія? – перепитав я, вдаючи із себе нормального.
– Так, водія, – суворо одповів він.
– Нема! – не витримав напруги Мула. – Нема в нас прав!
– Так, Мула правду каже, – мовив я даїшнику. – Він завжди каже правду.
– Вийти з машини! – дуже суворо наказав даїшник.
– Дякую, – сказав я, – та ми не так давно тут сидимо.
– Ви що – придурки?! – закричав даїшник і навіщось почав розстібати білу кобуру свого пістолета (дались їм ті пістолети).
– З ним справді щось не так, я тепер бачу! – радісно показав пальцем у бік даїшника Мула.
– Вийти з машини!! – дуже-дуже суворо наказав даїшник.
– Хочеш яблуко? – спитав у нього Мула і поліз до кишені. Даїшник миттю наставив на нього пістолет та почав смикати дверцята “Шкоди”. Мула ж дістав яблуко та, як завжди, щиро посміхався.
– Сідай краще до нас, – запропонував даїшнику я, – послухаємо радіо, – я опустив на сам низ скло дверцят.
Охоронця дорожнього порядку лихоманило, в нього бігали очі, руки тремтіли, він тис якусь кнопку на рації та кричав: “Я сьомий, сьомий!!.. Тут якісь... Тьху!.. Стара батарейка!..”
– Та не хвилюйся, – почав заспокоювати його я, – підключись до нашого акумулятора, – я смикнув важіль, що відкриває капот.
– Не рухатись!!! – зойкнув даїшник, притуливши пістолета мені до скроні. – Руки на потили-цю!!! – з-під його кашкета чолом текли краплини поту.
– Так ти будеш яблуко? – знову спитав веселий Мула, і даїшник сказав:
– Буду!
Ми відчинили всі дверцята, і він, знявши кашкета й витираючи піт з чола рукавом, сів на задню сідушку нашого авта, ногами на вулицю, та заговорив змучено:
– Ідіоти. Я ж міг вас убити.
– Ну то й що? – повернулися до нього ми з Мулою. – Ми й так їдемо стрибати з моста.
– Як це? – здивувався він, ховаючи до кобури пістолета й беручи простягнуте Мулою яблуко.
– А отак, – сміявся Мула. – Там, на мості, завжди робітники працюють – лагодять якісь труби. І блок один бетонний відсунуто – машину можна розігнати та стрибнути.
– Разом із цією машиною?! – вирвалося в даїшника, і він перестав жувати яблуко, а його очі раптом запалали якимось жадібним вогнем. – З тої висоти! – уже захоплено сказав він, і тепер ста-ло до кінця зрозуміло, хто він є – цей нібито правильний даїшник.
– Ти – придурок? – запитав Мула.
Даїшник похнюпився, повісив голову, похитав нею, підняв, подивився на нас очима вже кала-мутними й відповів, скривившись, бо далася йому ця відповідь непросто:
– Да. Да! Да!!!
Затим він заплакав. Ми з Мулою, як могли, втішали його, бо де ж це бачено – придурок працює даїшником! А він ридав і говорив, схлипуючи:
– Даїшник!.. Дороги, машини, водії... Хабарі, хабарі, хабарі... У того візьми – начальнику дай... Цей гад – наш начальник – щур, пацюк нещасний... Візьми-дай, візьми-дай, дай-візьми-дай!.. І всі, всі так!.. Ви розумієте? – Всі!!.. Я такої роботи не можу! – тут він забрав мокрий рукав свого ките-ля від очей та подивився на нас: – Слухайте, браття... Візьміть мене із собою! Я теж хочу так: із моста, з кручі – в річку на гарній новій машині. Хай усі заздрять!.. Візьміть, га?..
– Я “за”, а ти? – спитав я в Мули.
– Я теж, – сказав Мула. – Хай летить із нами, якщо так хоче.
Даїшник зрадів та поліз цілувати Мулу й мене, кажучи: “Дякую!.. Дякую, браття!”
– А раптом там – на тому світі – теж беруть і дають хабарі? – несподівано занепокоївся Мула. – Що тоді робити?..
– Не брати й не давати! – сказав раптом я.
– Не брати? – ошелешився даїшник і смачно зригнув.
– Дім у тебе є? – суворо спитав я.
– Є, – мовив він.
– Діти?
– Так, двоє.
– А Нездійсненна Мрія?
– Нема! – і даїшник чомусь знову розридався.
– Так не буває! – вигукнули ми з Мулою одночасно.
– Просто тобі до неї ще треба дожити, – всміхнувся Мула. – Лишишся тут! – підсумував він, і таким невблаганним я свого товариша ще ніколи не бачив.
– А ви?.. – спитав даїшник, піднявши на нас свої червоні очі.
– Мій єдиний дім поруйнували, – розповів я.
– А виплеканий мною сад спиляли, – розповів Мула.
– Та ми здійснили нашу Нездійсненну Мрію, і тепер нам уже нічого тут робити, – сказали ми.
Даїшник перестав плакати, одягнув свого кашкета, виліз із машини, випростався й козирнув.
Він стояв так, посеред дороги, віддаючи нам честь, аж поки наша “Шкода” не в`їхала на міст, і в дзеркало заднього виду даїшника перестало бути видно.
– Ти помітив, – звернувся я в машині до Мули, – у нього на лівиці бракувало мізинця. Він, ма-буть, намагався бути хробом.
– Він шукав себе, – відповів Мула.

І тепер ми летимо донизу. Усе йде шкереберть, але так воно в нас, придурків, завжди йде. Для мене та для Мули в цьому нема нічого дивного. Ми лишили вгорі за собою високий міст над річкою. Дорога в нас тепер одна. Але вглибині душі я передчуваю, що ми ще повернемося. Я не можу цього знати, бо ж ми, придурки, не вміємо знати. Ми можемо лише передчувати. Але це ми справді вміємо!

{Кінець першої частини}