Сергій Скляренко
( за мотивами Такагама Утамаро)

СЕРПЕНЬ САМУРАЯ

…Ти в сітях птахолова
мені тричі з'являлась у сні
Рубоко Шо

 

 

 

 

І.
Кожного ранку перед вікном повільно проходить старий чоловік із порожнім збанком, опираючись на коштур, повільно пересуваючи ноги. Його тіло ледь схилене у тривалому поклоні своїм рокам. За півгодини, десь перед десятою, наповнивши збанок водою із Соколиного Джерела, він повертається назад.
Щоранку, впродовж багатьох років, його дорога до джерела і назад пролягає перед моїм вікном. Пам'ятаю час, коли хода його була стрімкою, а лінія спини рівною. Тоді я був ще дитиною і матінка часто виряджала мене до Соколиного Джерела. Та не пригадую, щоб коли-небудь ми з тим чоловіком стрічалися віч-на-віч. Недавно в моїй пам'яті зринуло його ім'я, власне, це ім'я підказав лагідний голос матінки, що звучить тепер для мене звіддаля.
Лише зараз, коли моя молодість поступилася зрілості, я розумію, що матінка ніколи не була щасливою, шлюб із моїм батьком, що любив її, як люблять вишукані й дорогі речі, за якими не припускають власної волі, що може не співпадати із волею господаря, був її долею і вона вчинила наймудріше, що можна було вчинити у такім випадку - покорилась. Їхнє подружжя виглядало щасливим, а матінку шанували за тиху і лагідну вдачу. Пам'ятаю, коли мені було десять-дванадцять років, мене дивували рідкісні спалахи її веселощів. Це було так несподівано, чути дзвінкий сміх завжди мовчазної жінки, бачити її розсміяні риси, відповідати на її пустощі, коли, прогулюючись зі мною у садку, вона назбирувала жмут пожовклого кленового листя й зі сміхом жбурляла його на мене. Не пригадую, щоб коли-небудь я бачив її такою у присутності батька.
Він був суворою людиною і, окрім чорного й білого, для нього у світі не існувало барв. Батько ревно шанував загальноприйняті правила, будь-яка спонтанність у поведінці була йому чужа. Життя він сприймав як ритуал, де все повинно відбуватись у раз і назавжди встановленому порядку, творчість у цім порядку обмежувалась холодними непорушними рамками. Батько прожив життя, достоту схоже на чайну церемонію, у якій матінка була найкоштовнішою чашкою в стилі орібе або найдивовижнішою пташкою, що коли-небудь потрапляла у його сіті.
Матінці ще не виповнилось і п'ятдесяти, а мені заледве минуло двадцять п'ять, коли вона занедужала. Для сторонніх її недуга виглядала наглою, проте я швидше відчував, аніж знав напевно, що невидиме насіння квітів смерті уже давно вкинуто в її тіло, а точніше, у серце.
- Сину, благаю тебе, - сказала вона у переддень смерті,- я не сподівалась, що усе прийде так зненацька, залишаю на тебе свою важку таємницю. Благаю, обіцяй, що твій дух буде сильним, і ти не піднімеш її заслону. Оповиті в шовк згортки рисового паперу, що лежать на дні моєї скрині … Сьогодні ти мусиш спалити їх, не розгортаючи. Це останнє моє прохання…
Ні настоянки з сирійського гібіскусу, ані компреси зі свіжих шкірок куниці не вгамували кашлю, що раптом обірвався серед довгої зимової ночі, а разом з ним обірвалось її дихання. Я уже підняв віко скрині, у якій матінка складала своє тонке шовкове вбрання та віяла, щоб знайти і спалити згортки, про які вона просила, коли прибігла служниця:
-Прошу вас, швидше, - перелякано мовила вона,- пані задихається!
Я й не стямився, як опинився на жіночій половині, біля її постелі. Та було уже пізно - її рука невмолимо холола у моїй, марно я благав богів продовжити її короткий вік. Засніжений, закрижанілий світ насунувся на мене й затис у своїх лещатах, це був світ без матінки. Пожовкле тіло лежало за ширмою, на якій цвіли її улюблені півонії.


ІІ.
Оповиті у шовк згортки рисового паперу збережуть таємницю нашої зустрічі, найяскравішої квітки у темряві життя.
…Це трапилось у День милування цвітом вишень, свято наближалось до кінця, і я зі сумом думав про мить, коли призахідне сонце заховається за головну замкову вежу, однак воно ніби затрималось над замком, зволікаючи, запалюючи позолоту вежі, помножуючи цим своє світло і тепло. Я опустив погляд і побачив молоду жінку, що йшла уздовж високого замкового муру. Її рухи нагадували танець або сповільнений політ невагомої, легкокрилої пташки. Я і не зчувся, як кинувся їй навперейми, не усвідомлюючи мети, не маючи для свого вчинку бодай сякого-такого виправдання.
Наші стежки переплелися і з'єдналися, як згодом, багато разів перепліталися і з'єднувались наші тіла, мов темрява й світло перетікаючи одне в інше, мов джерело й посудина, наповнюючи й наповнюючись. То у джерело, то в посудину поперемінно перетворювалось моє тіло під доторками її лагідних рук, і я відчував у собі силу, здатну зрушити з місця Такао. Ніколи, ні до, ні після того, життя не поставало переді мною у такому нетутешньому, сповненому радості й блаженства світлі, ніколи воно не мало для мене більшої ціни, як у ті благословенні місяці.
Від самої думки, що я можу втратити її, по моїй шкірі бігали мурашки, однак я добре знав, що уникнути цього неможливо. Уночі й удень, з того ранку, коли самурай бере до рук палочки, щоб здійснити новорічну трапезу, аж до останньої ночі старого року, коли він віддає свої борги, він перш за все повинен постійно пам'ятати про смерть. Колись у юності через кохання до дружини пана мені заледве вдалося уникнути сеппуку1 й довелося покинути господаря. Тоді перед богами й собою я дав непохитну і страшну обітницю - до кінця свого віку не торкатися жінки. У той день милування цвітом вишень я порушив свою обітницю; привид сеппуку вдруге постав переді мною. Моя клятва була прилюдною, прилюдною повинна бути б і моя смерть…

Кілька років тому Мацуґума Кьоан розповів таку історію: "У практиці медицини відомий поділ ліків на інь та ян, у відповідності до жіночого й чоловічого начал. Жінки відрізняються від чоловіків навіть пульсом. Та за останні п'ятдесят років пульс чоловіків став таким же, як і пульс жінок. Помітивши це, я застосував одну жіночу мікстуру для очей у лікуванні чоловіків і виявив, що вона допомагає. Спробувавши застосувати чоловічі ліки для жінок, я не помітив покращення. Тоді я зрозумів, що дух чоловіків слабіє. Вони уподібнились жінкам, і наблизився кінець світу. Не маючи жодних сумнівів, що так і є, я тримав це у таємниці. Якщо тепер подивитись на чоловіків нашого часу, можна побачити, що тих, чий пульс подібний на жіночий, стало дуже багато…"
Над цими словами я роздумував, за два тижні перед датою свого сеппуко, сидячи у садку за вирізанням бамбукової вази. Слабкість чоловічого пульсу - саме від цього найбільше страждають жінки. Здебільшого їм доводиться мати справу із двома ґатунками чоловіків. Перші - незалежні, розумні й мужні, але ці риси заважають їм обмежити свою свободу. Живучи з таким, жінка може користати з його глибокодумних сентенцій про поезію, збагатитися ориґінальними судженнями про мистецтво чайної церемонії, однак часто вона виявляється не єдиною, збагаченою ним у різнобічному спілкуванні. Кожна із жінок любить бути єдиною і має на це право. Мабуть, для тих, хто особливо наполягає на своїх правах, існує другий ґатунок. Це дитинні, несамостійні, обмежені, але безмежно віддані дружинам типи, яких усе життя треба опікувати й наставляти. Може, часи зміняться, і тих, які не належать до жодного з цих ґатунків, стане так багато, що вони творитимуть третій: розумні, самостійні, й обмежені лиш у стосунках із слабкою половиною та ще у вживанні саке.
Сам я, вочевидь,належу до першого ґатунку; суджу хоча б із того, що мені заледве вистачає мужності зізнатись у цьому перед собою…

…Я бачила сон про нас - серед білого дня ми ходили вулицями міста, тримаючись за руки, пам'ятаючи, що прилюдно цього робити не вільно і намагаючись відпустити одне одного, але безуспішно. На мені була твоя улюблена сукня з чорними птахами на полум'яному тлі, її широкими рукавами я прикривала наші з'єднані руки.
Мрія про наше з тобою життя у будинку серед платанів, перед яким росли б проліски й анемони; іноді мені снилися уривки цього життя - гойдалка в садку, а на ній дівчинка з лискучим волоссячком - ці сни переслідують мене й досі. Правильно чинить той, хто сприймає світ так, як сон. Коли тобі сниться страшний сон, ти прокидаєшся і кажеш собі, що це був лише сон. Кажуть, наш світ нічим не відрізняється від такого сну.
Учора до нас прийшов птахолов - ти не знаєш його, він живе на іншому березі, за кипарисовим гаєм. Він запитав батька, аж до сутінків вони удвох розмовляли, сидячи біля криниці у нашому садку. Коли птахолов пішов, батько покликав мене й сказав, що він приходив свататись, мені було дано два тижні на роздуми. Колись батько сказав, що людина повинна приймати рішення упродовж семи вдохів і видохів. Якщо роздумувати довше, результат буде сумовитим. А коли твоє мислення не відрізняється послідовністю, роздуми й поготів ніколи не увінчаються правильним рішенням. Учора я погодилась стати дружиною птахолова...
Кажуть, що навіть винні можуть поводитись гідно.

…Сьогодні біля воріт нашого садка я знайшла гілочку дикої сливи із прив'ялим цвітом; знаю, це ти приніс її для мене вдосвіта з персикових пагорбів. Птахолов забере мене із собою на інший берег, але моє життя обірветься, якщо ти покараєш себе за порушення клятви, здійснивши сеппуко. Я вдихатиму повітря лише тому, що знатиму - ти також вдихаєш його. Я питиму воду, бо ти також п'єш її, радітиму сонцю, бо воно зігріває й тебе. Моє життя у твоїх руках, тому прошу тебе, живи.
Я нічого не казатиму тобі про наше дитя, рухи якого чула вдосвіта під своїм серцем. Не казатиму, що я уже, власне, померла, адже у світі лишилася дуже мало такого, утративши що, я б відчула втрату. Лише наше дитя, якому, так само, як і тобі, таємниця його народження не відкриється ніколи. Життя людини триває мить, тому нерозумно жити у цьому світі, що подібний на сновидіння, кожен день зустрічатися з неприємностями й робити лише те, що тобі не подобається. Але важливо ніколи не говорити про це молодим, тому що неправильно потрактоване слово може спричинити велику шкоду…

…Уже серпень, невдовзі настане свято жовтогарячих кленів. Моє життя тримається на волосині дружини птахолова. Мої досвітні прогулянки на гору Такао, з якої добре видно садок і дах їхньої оселі, приносять мені поетичне натхнення. Це натхнення сумне. Останні місяці щодень я прокидаюся вдосвіта, мене будить не прикрита денною метушнею правда про наше життя. Вона здається жахливою, світ постає переді мною без машкари і глуха тривога охоплює серце. Будь-який інший стан поза цією тривогою здається мені наслідком тривалого засліплення. Короткі ночі переповнені сновидіннями, мов сіті птахолова нетутешніми зляканими ластівками. Повсякдень я змушений носити із собою рум'яна й пудру, щоб блідість мого обличчя не так кидалася у вічі.
Учора майстер Сайґе запросив мене взяти участь у влаштованій ним чайній церемонії. Потому ми розмовляли про кабукі й поезію. Я показав йому свої вірші, написані останніми днями. Він оцінив їх дуже високо. Особливо майстер Сайґе хвалив ось цей:

У кількох тремтячих листках
схованих серед гілля
як гостро я відчуваю
присутність тієї
за якою таємно тужу!

Увечері, блукаючи схилами Такао, я спустився до містка, що веде до Соколиного джерела. Стежка до джерела в'ється мимо обійстя птахолова, ідучи, за деревами я загледів барвисте вбрання тої, котра володіє моїм життям, я чув голос дитини, що лунав колись в одному з моїх снів.
Служником я передам тобі ці записки, щоб хоча б так усе ж бути з тобою.


ІІІ.
Минуло багато років, та іноді згадка про заповиті у шовк згортки рисового паперу не дає мені спокою. Тоді, після похорону матінки я вдруге підняв віко її скрині, й на самому дні, за перегородкою, де лежали віяла, знайшов матінчину таємницю. Пригадую, як тремтіли мої руки, розгортаючи темний шовк. Спокуса була такою великою, що я забув про свою обіцянку, про глибоку приязнь до матінки, про правила честі, яких вона мене вчила, і які я клявся не порушувати. Я вже розгорнув папір, перебіг очима перші ієрогліфи, написані незнайомим почерком. Кров гаряче пульсувала у скронях, я заплющив очі. І тут мені пригадалася історія про чоловіка, що жив колись у Китаї. Він дуже любив драконів, а тому і одяг свій, і меблі прикрашав зображеннями цих істот. Його захоплення драконами привернуло увагу драконячого бога, і ось одного разу перед вікном китайця з'явився справжній дракон. Кажуть, чоловік одразу помер зі страху. Мабуть, він був одним із тих, що говорять гучні слова, а як дійде до справи, поводяться зовсім по-іншому.
Я розпалив вогонь і вкинув у нього непрочитаний згорток, дивлячись, як полум'я охоплює чорний шовк.