Wева

ТРОХИ ЛИСТІВ У МІСЯЦЬ РАМАДАН...

Вона дуже хотіла зробити йому якийсь подарунок. Вона так давно не робила подарунків чоловікам. Це така рідкісна втіха: вибір, привід, подача, реакція... Особливо якщо це кохана людина і ти даруєш щось майже, як собі. Прийняте з любов’ю і від любові стає оберегом. Для обох. Вона не знала, коли в нього день народження. Дивно, але й не хотіла дізнаватися. А сама чомусь ніколи не вгадувала знаку народження іншої людини, навіть трохи знайомої. Бо люди воліють носити маски і на своїх зіркових масках. І тільки дізнавшись день уродин, могла, як циганка, довго і ґрунтовно розповідати про тонкі відмінності проявів людської вдачі. Трохи вчила серйозну астрологію, щоб розібратися у своїх проблемах. А найліпше знала деякі знаки, що мали прямий вплив на її долю. Ті, хто підходили їй за гороскопом, на цей момент її життя - просто дратували. Можливо, що їй таки вдалося померти. І почався новий відлік. Вона нічого не знала напевно. Тож безвідносно до всього — вона вирішила, буквально пальцем в небо, хай і він для неї народиться, наприклад, сьогодні. А цим сьогодні було — 9 квітня. Також вона не знала, хто він для неї. Дивно, але дізнатися хотіла. Хоча не зрозуміло чому. Бо проблем не бажала ні собі, ні йому. Взагалі нічого не бажала. Окрім двох непов’язаних між собою речей: плакати і подарувати цій людині щось зроблене своїми руками. Хоч би й колись на папері написані рядки.

 

Так гарно, що не ходять трамваї, переповнені маршрутні таксі, а зловити авто не спадає на думку. Йдеш собі чужим містом, та й іншого в тебе немає. Ніби йде дощ, але не такий дошкульний, щоб трудити руки парасолею. В небі повно стривожених голубів. Хочеться зупинитися, задерти голову й ні про що не думати. Птахи ніби пролітають крізь груди, залишаючи потому здивування. Такого не було раніше. Навіть у притлумленому спогаді. І байдуже, що під парканом намело кучугури недотлілого кленового попелу. Мряка, зорана міддю, багата на привиди з минулого. Проте вони сьогодні, як і дощ, чемні, не заважають. Поступилися місцем невідомому. Щось буває вперше на тлі безупинних повторень. Цього немає з чим порівняти, хоча в зморшках біля очей ціла рахуба своїх і чужих статків. Невже є щось, що тільки починається, а не приходить знову? А ти вже зібралася, як осінь, прощатися...
13 листопада, лотос.

Останніми днями мене все переслідують іспанці. Білозубі красені з лінивим поглядом неперевершених коханців. Більшої дурні моя уява не придумувала, доля — теж. Але, поза тим, у театрі ставимо “Камінного господаря”, та ще й В. прийшов сьогодні в такому крислатому капелюсі, що тільки танцювати сарабанду. Хоча до чого тут сарабанда — з гучномовців хрипить фламенко... Щось зовсім не хочеться жартувати... навіть зі смертю... в неї теж може вичерпатися почуття гумору...
Тільки й роблю, що перечитую давні листи. Дивно, що я взяла їх з собою. Знаходжу їх усюди. В шухлядах, де нашвидкоруч порозкладала привезені речі, у валізах з найнеобхіднішим одягом, що чомусь все ще ніяк не знадобиться, в коробках з книжками та різним папір’ям. З мене гарний архіватор, все так вдало посортовано. І нічого не потрібно. Ніяк не можу дати собі ради з тим мотлохом. Щораз тягну за собою в дорогу ту тяжкість. А листи, вони нічого не важать, хіба що на серці. Але цей тягар напрочуд мені пасує, як довге густе волосся, закручене в тугий вузол. Сидиш з ногами у глибокому фотелі, кутаєшся у м’яку шаль, звичайно, п’єш каву і читаєш... Не вір мені. Нема вже того волосся, воно тебе не дочекалося.
14 листопада, спрут.

Як гарно ранком поніжитися у ліжку... Тепленько. Сонечко так радісно копирсається у золотистому волоссі, розтрушеному на подушці. Зустріло компанійку. Чого ж так добре?! Тихо в усьому тілі, ніщо не тисне, не шарпає, не нудить... Поворушу пальцями, може, я вмерла, і це рай? Чого захотіла! Тут ти, на землі, чую зовсім не ангельські голоси за вікном. Потягнуся... зариюся глибше у ковдру, полежу ще... І чому я завжди відчуваю якісь гризоти сумління, коли не поспішаю вставати? Гріховна насолода для черниці... Що ж, з гріхами я точно перебрала... Але ж чому сьогодні такий чудовий ранок?! Хочеться щось бурмотіти, почухатися, потертися об когось щокою... Сміюсь собі тихенько... Об когось... Знаю я того “когось”... На душі так легко... Дивна ти істота... Починається рамадан...
17 листопада, барс.

Послухай... Як ти там? Навіть не уявляю, що б ти зараз міг робити, де бути, про що думати... Я тебе зовсім не знаю. Я ТЕБЕ ЗОВСІМ НЕ ЗНАЮ. Мені чомусь хотілося, щоб ти зараз сміявся... В тебе гарний сміх, але мені здається, ти смієшся мало. І то правда, з чого б то все сміятися... Я не знаю про що писати далі... Мій екран гасне, і з віртуальної пітьми випливають різнокольорові букви на івриті... Така заставка. “Письмена Бога”... Довго дивлюся на ці послання з невідомості... я нічого не розумію...
18 листопада, дерево.

Сьогодні уві сні дитинка почала ходити. Так змучила мене та дитинка, все на руки та на руки. Вічний клопіт. Човгання буденності. Давно не сниться море, з прозорою водою, крізь яку видно коралові рифи і танці великих риб. В мене під ліжком живе павук Гальонік, наплів там цілу мережу сновигань до моїх сновагань і сновигнань... Кожної ночі він щось мені транслює зі свого павучого царства, наморочує печаллю, стирає ясні образи з потойбіччя... Це я на нього тому сварюся, що він мені зранку не носить листів. А насправді він сумирний і дуже потішний, в нього є ще друге ім’я — Яшка, бо він — російськомовний. Завжди виповзає, коли я пишу російською. Спочатку лякав, бо він великий, чорний і волохатий. Думала, що вже почалося... хоча, з якого б то побиту... Ніби все у відносному порядку, якщо не пірнати глибоко, особливо у невідповідному місці... Так і є. Живе створіння, хоч трохи потворне, але й ти, може, не красуня з його погляду. Але ж примостився, знайшов де. Я навіть налаштувалася зробити на нього облаву, вимела віником якогось павучого скелета, розпереживалася — вколошкала бідне, що й не спізнати. Але ж, гульк, а він знову тут. Хіба він дурний, мій Яшка-Гальонік, лізти під віник. Тепер товаришуємо — це я себе заспокоюю, чекаючи на зворотний жест невловимої жертви. Молоко я, правда, йому не ставлю, бо ще вигодую на свою голову, все ж під ліжком живе. Хто його знає, що в нього на думці. Так що в нас відносний паритет, ділимо одне ліжко, але він — знизу, я — нагорі. Намагаємося один одному не заважати, як старе подружжя. Я уважно й діловито залізаю у постіль, і він щось принишк, не видно. Мабуть, ображається, що я все листи якісь пишу — українською і не відправляю... Дурненький ревнивець. Бр-р-р... Добре вправляння, тримати біля себе небезпечну річ.
19 листопада, єдиноріг.

Погляд постійно чіпляється за палітурку цієї книжки, але я її чомусь все ніяк не зберуся читати. Навіть дістаю її з полиці, неуважно перегортаю, потім вона місяць лежить у мене біля ліжка, слугуючи за... ні, я на книжки ніколи не ставлю горнят з кавою і не кладу надкушених яблук... слугуючи чимось на зразок пилового годинника фірми “Мemento mori”. Потім повертаю її на місце. І так декілька разів. Аж поки одного дня все стається саме собою. Але зранку ти вже переконана, що це буде саме сьогодні. Так, мабуть, жінка безпомилково відчуває, що завагітніла, чи стара баба знає, що нині помре... Ти відкриваєш першу сторінку і читаєш... дія починається 23 червня о четвертій годині пополудні... маятник Фуко бамкає тебе по голові, ти піднімаєш очі на годинник, потім на календар... надворі літо, тому тобі не стає зимно... тим більше, що це тільки постмодерний жарт... Більшість книжок, з якими траплялося щось подібне, ставали моїми друзями. Найулюбленішим в них могло бути навіть щось далеке від змісту, якийсь малюнок, фактура обкладинки чи обставини написання... згодом завжди змушений вхопитися за якусь деталь, бо смисли розмотуються поступово, очі постійно сповзають з рядка в синхронний простір власної міфотворчості, раз по раз доводиться їх звідти виводити, як з графоманської залежності... Але буває не паралельне, а дотикальне співпадіння, і парадоксально, не зважаючи на цілковите залипання в сторонню траєкторію руху, ти залишаєшся вільним...
20 листопада, птах

Коли багато подорожуєш, несамохіть стаєш топографічним деґустатором. Але найбільш ціннісним є не ненаситне колекціонування нових вражень, а східний варіант милування одним місцем в різні пори року, віку, настрою, фінансової спроможності, громадянського статусу, політичної ситуації — майже жартую... Так я деґустую міста. Серед багатьох (як на мій власний рахунок незавзятого мандрівника) міст, в яких я була, є кілька, що входять до мого езотеричного “золотого кільця”. Між собою вони утворюють щось на зразок таємної криптограми натяжінь і співвідношень моєї долі. Одним з таких є Львів. Мабуть, найбільшим, чим можна завдячити цьому місту наддніпрянці з Києва, це мовне середовище, якого позбавлений там, де ти народився і вихований, щоб нарешті усвідомити себе еміґрантом на рідній землі, з розколотою душею між сходом та заходом. Коли стає вкрай нестерпне це коливання різночастотних вібрацій всередині твого мозку і в серці, я тікаю до Львова. Але це ще одна пастка, бо тут на тебе чатує інше роздвоєння, між українським і галицьким, так, ніби на око здається теплим, а на доторк — холодне. Я можу насолоджуватися всепроникливою сецесією львівського життя як сторонній споглядач, навіть спробувати гратися цими, такими приватними, центральноєвропейськими орнаментами десь на околиці моєї екзистенції, але в якусь мить мені стає задушно у вузьких, претензійно скроєних вуличках невеликого міста і мене тягне назад, у степ, хоча там вже давно розташували свої табори сусіди зі східної півночі... Одного пізнього вечора я йшла якоюсь львівською вулицею (я орієнтуюся у Львові тільки очно, майже не знаючи назв вулиць), десь в один з перших моїх наїздів. Була рання осінь, дуже комфортний сезон, коли тіло так розпружується востаннє, вбираючи всі запахи, звуки, кольори... Під ногами джазувала бруківка, на вежі дзенькав годинник, грюкнуло дверцятами авто, десь цокнула віконна рама... і раптом з найближчої брами, такої типової і унікальної водночас, львівської брами, за ноги витягують якусь жінку... голова мало не б’ється об каміння, грюкає дверцятами ледь розрізнима на тлі ночі чорна машина... і я раптом цілком спокійно усвідомлюю, що цією жінкою є я... скриплять гальма... я піднімаю очі... переді мною чорна “Волга”, з якої на мене російським матом кричить шофер... Зараз, коли в моїй київській хаті живуть львів’яни, а я роблю перед зимою профілактичну перевірку стратегічних вузлів мого “золотого кільця”, перебуваючи в стані тотальної міґрації, деґустаційний процес стає інтенсивнішим і гострішим. Зараз він все більше набуває рис темпоральних ігор. Це, звичайно, ніякі не ігри, але якось спокійніше для психіки. Наприклад, тепер Львів переживається мною як футуристичне місто. Такою, мабуть, буде Європа, коли її накриє, а потім відступить зелена хвиля ісламу...
21 листопада, півень.

Колись мені оповіли враження про одне німецьке кладовище, на якому поховано якогось видатного письменника, не пам’ятаю кого, хоча дуже його люблю... Поруч проходить автобан і на цвинтарі постійно стоїть страшенний гул. Який жах, подумалося мені, серед такого гамору знайти свій останній спочинок... Хтось колись про когось... в мене вроджена амнезія на імена і назви, також маю включеною одну рятівну функцію мозку — забувати неприємне, не чути зайвого, не кидати слів на вітер, не плювати в колодязь, не встромляти носа в чужі казанки, далі — за фразеологічним словником... ніколи не можу бути серйозною, коли збираюся сказати щось достоту важливе... треба мати неабияке терпіння, щоб вловити з хаотичного словотоку, який ми ведемо все життя, тоненьку цівочку паралельного інтонаційного діалогу, з якого залишається тільки найсуттєвіше... спокій і тиша... довіра і ніжність... далі перехоплює подих...
22 листопада, фенікс

Між четвергом і п’ятницею, як умовно можна означити цю ніч, я дивилася сноверсію одного журналу текстів і візій... Тонкі білі запони звисають зі стелі рухливим балахоном над великим ліжком. На ліжку лежить жінка, чорнява, гарна, але якоюсь хижою красою, на обличчі ґрим удавання, вона слинить пальці, гортає книжку, з якої читає вголос схожі на оберіутські послання... губи ворушаться, смакуючи кожен звук, шиплячий, голосний, млосний, збуджуючий... цілий скарб для е-рото-мана... вона передає їх в ефір, до вуха притиснута слухавка... в студії, на іншому кінці дроту, напружена тиша... подзвони мені, наказуючи просить вона, і за якусь мить я чую, як там, де ти, б’ється скло, гупають об землю книжки і важкі предмети, рипить апаратура... здається, ти, схвильований, вибігаєш геть, все ніяк не збагнеш, що вона вже не має над тобою влади... я принишкла, перетворилася на білий легіт німого здивування, я нічого не питаю... я мовчки чекаю, коли цей чужий сон скінчиться...
23 листопада, кажан.

Сьогодні прокинулася біля першої пополудні. Неочікувано бадьорою і втішеною. Це якась підступна хата, в ній панує зовсім відмінний від загального ритм життя. Вночі тут всі займаються нарешті своїми приватними справами: перуть, прибирають, ґаздують, перекладають, пишуть, вишивають, читають, печуть рогалики, в’яжуть, дивляться телевізор, їдять, просто не сплять, як я. Вдень, зрештою, роблять те саме, але результати чомусь розсіюються безслідно. Може, тому, що в домі мала дитина. Якийсь час я трималася в рамках своєї норми. А тепер не сплю майже до ранку. Але, здогадуюся, що це все ж таки не через хату, хоча прокидатися в моєму напівпідвалі, це ніби щоразу вставати з ями. Діє тяжіння землі. Знадвору вікна позамітало снігом. Хочеться, як ведмеді, впасти у довгу зимову сплячку, засунути палець до рота і забутися. Але я собі цього не дозволяю. Підозрюю, що даремно. Замість того, щоб блаженно ссати палець, йду на прохід і заразом до маґазину. Повертаюся, коли вже присмерк, але не поспішаю вмикати світло. В кімнаті так чудесно. Вуличний ліхтар заливає її молочною рікою, проявляючи на стіні рухливу світлину китайського сувою: ніби подорож в бамбуковому лісі. Якісь неможливі відтінки фактур ліній, плям, тіней і оголеної штукатурки... яке фантастичне цвітіння з нічого... свято відсутності... Цієї ночі знову не засну, мій нічний телесеріал все ще не скінчився, чорно-біла стрічка моїх думок і образів спустошує мене вкрай... аби то досягти заповітної середини, серця бамбука, де тільки порожнеча й вітер...
26 лютого* , серце.

Одна дуже дорога мені людина, як дві краплі води, схожа на бен Ладена. І коли я бачу лице цього моджахеда (хоча й мій товариш теж, у своєму роді, терорист і моджахед), то не можу не відчувати симпатії. Тим більше, що я давно його не бачила і трохи скучила. Але найбільше мене вразила подібність рухів, плинних, м’яких, наче існуючих окремо від тіла. Це вже точно якийсь прадавній код спільного полювання на одного звіра. І є ще одна причина, через яку я не можу перейнятися справедливим гнівом чи смутком, згадуючи жертви насильства. Справа тут не в абстрактності жахливих подій для тих, хто їх, дякуючи Богові, не пережив. На цю людину об’явлена міжнародна облава. Звичайно, можна попльовувати згори на якісь там світові конвенції щодо твоєї персони, бути фанатиком зі зміненою психікою... хоча його обличчя про це не свідчить... Але, якщо відкинути моральні норми — ці готові відповіді без запитань, що відчуває людина, все ж таки — людина, якій стільки інших людей бажають смерті й проклинають?... До того ж — за недоказану офіційно вину, якщо бути вірним нормам того ж західного права. Колись, ще дівчинкою, я спізнала на власному досвідові, що таке облава на мене. Спочатку у дворі сталася якась суперечка між мною і моєю подругою, цілком невинна і не з моєї вини. Але її батьки пішли жалітися на мене до моїх, у супроводі цілого загону зловтішних наших однолітків. Побачивши цю зграю біля своїх дверей, а настільки отетеріла, що, оговтавшись, почала кожному по черзі казати, що я про них думаю. Ясна річ, що мені цього не подарували. На язик я, справді, гостра вдалася. І почалося... А одного дня я пішла у гості до сусідів, що жили неподалік, у власному домі. Мене вистежили і взяли оселю у справжнісіньку облогу. Ввечері навіть розпалили багаття, бігали — улюлюкали, а до мене приходили гінці, пожаліти і популярно пояснити, що на мене чекає тощо. А дорослих чомусь в домі не було чи я соромилася признатися... не пам’ятаю, але в кінці кінців, змучена страхом і невідомістю, я вийшла до них сама... мене не били, зрештою — це була гра, така забава... потягали трохи за волосся, хтось навіть боронив, завжди знайдуться тимурівці... і все... але до двору я перестала ходити... і дякуючи цьому пізнала багато інших людей... але дотепер я божеволію від будь-яких обмежень... може тому я сама... як і той, кого я давно не бачила...
27 лютого, кільце.

Чому я все це тобі пишу? Чи тобі це цікаво, чи воно тобі, зрештою, потрібно. Смішно це звучить, враховуючи... ти сам знаєш, «що» враховуючи... Саме сьогодні я раптом відчула, що ти мене не чуєш. Так, так, не чуєш. Як би це пояснити... раніше я була майже переконана, що листи підхоплюються: пишеш, а слова попадають, як зерна у чорнозем, так їм затишно, їх ніби десь сприймають, огортають своїми... це не думки — “перлини у вічний космос небуття”... Інколи здавалося, що ти мені пишеш теж.... зрештою, ми маємо один на двох діагноз. Але сьогодні я зловила себе на думці, що пишу якось взагалі, не до тебе, а так, “між іншим”. Чи це справа у мені, може, я нарешті втомилася вести свій ідіотичний монодіалог з власною уявою... може, тиск надворі міняється, у баби Ґандзі пригорів пляцок, а у Гондурасі кавові плантації пожерла міль... я попереджала, що не можу бути серйозною, коли... Нині почався Різдвяний піст, а два пости на один місяць рамадан — це вже занадто... то хто кого виморить голодом... мовчанки... невідомо... ау..
28 лютого, труба.

Дивне щось відбувається з нашою самосвідомістю, іноді вона цілком вирубується, як перегорілий трансформатор, що підтримує видимість поступального руху внутрішнього життя. Можна втішати себе, що ти, навіть ніколи не вживаючи щодо себе таких слів: опановуєш, ростеш, вдосконалюєшся... до безконечності дидактичного синонімічного ряду, але я не можу читати свою писанину, що десь відлежалася у забутті і потрапляє на тверезі очі згодом. Відчуття, що це писав олігофрен. Чи читає геній. В обох випадках стає страшно. Це все нормально, скажеш, але як же може бути нормальним те, що я колись написала про Лесю Українку і тепер напинаюся від образи за неї і нудоти від себе, перечитуючи і редаґуючи цей шедевр, “нетлєнку” і “пир-духу”?! Так, я цинічна і безжальна. Ач, як самозакохано жбурляю від себе папери, така довершена! Ну, тепер спокійнісінько сідай і напиши краще. Давай! А перед тим закарбуй собі на носі, що немає гіршого несмаку (в найкращому випадку це можна назвати так), ніж абстракція, недоречність і патетика, помножені на свинячі перли, особливо в царині духу. Про гординю зі всіма її прихованими нюансами вже й не кажу... Я не зустрічала ліпшого і лаконічнішого вислову у велемовного, правду кажучи, автора — Бердяєва, як “духовність — це більша конкретність”. От було б добре написати щось подібне у себе на стелі. Як почнеш вимахувати(ся) догори, аж там нагадування, як на Дантовій брамі: залиши крила кожен, хто хоче летіти до Бога. Його т-а-м немає...
29 лютого, змій.

Відбути... відболіти... від... до... до... до... від - не від-ведеш... “до” - найглибша нота, пірнути в неї... не дати собі жодної розради::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::::покурити::: поговорити ні про що ні з ким::: нервово запхнутися канапкою::: потім її виблювати::: стопка коньяку::: читати::: місити сніг::: в мене обмежений список тут у Львові::: сходити у театр::: на гуцулку Ксеню::: нарешті::: ось вона — “до” — нижче несила... писати про це було б неможливо, аби цей стан не був мені уже знайомий... він не має причини... навіть, коли вона є, то стає такою мізерною, ні, не мізерною, це входження в іншу систему координат, яка не має відповідників у мові, сиґналів, знаків, двох пальців психіатра чи окуліста... які я без окулярів все одно не бачу... все зливається... тіло не має шкіри, м’язів, органів... ці контури заповнені тільки “до” ...смерти-щемом-смутку-стогону-скорботи... яка вбралася рукою щиросердого провінційного богомаза у свої найкращі шати, щоб стати ще більш виразною і нестерпною... кіркеґорівська туга єврея Авраама... куди поділася душа моя, Єврі дика, твоїм стугоном витинаються чиї провалля... не нарікай... не нарікаю... повільно, як у дитинстві, вимішуй язиком глину холодної манної каші, вона сповзатиме вниз білими фігурками давніх богів у піч твоєї утроби, щоб перетворитися у те, про що далі не хочеться думати... тепло, але ніяк... лежати... не ворушитися... не молитися... не той час... тобі молитися... для тебе співають невідомі сили так, що тобі аж груди рве... монахи лізуть під землю, коли моляться ангели... Ти можеш закопатися... нажертися землі... закричати... замовчати... взяти схиму... все одно, це нічого не змінить... це зворотна перспектива, де все вже відбулося наперед, а тобі залишається тільки, зціпивши зуби дивитися турбулентну стереофільму, що наповзає на тебе горою Морія... Все, більше не можу...
Далі - з пам’яті. Все минеться завтра, може протриває кілька днів, не залишивши сліду. Тотальна полегкість перекреслить все те, про що несила говорити, писати, думати... ніби воно й не мало ніякого сенсу і важливості... Ще б пак, то просто якийсь місцевий ангел підхопив нежить, проминаючи одну з чорних дірок всесвіту, а ти випадком виявилась поруч... Беззастережна душа раптом скинулася білою хустиною туди, де їй ще не приготовано тіла................................................................................
30 лютого, голуб.