Споглядання споглядання

Це був один із тих не по-літньому сірих днів, коли нахабно і без жодних докорів сумління грошовиті дядьки з метрополії приводили до ладу мою кохану, незаймано-анархічну цитадель, вирубуючи дерева і прокладаючи скрізь нові чистенькі асфальтовані стежки з дороговказами серед уламків старих заіржавілих авт у високій вижовклій траві, куп напівспалених радіосхем, коліс та втоптаних в глину гільз ще із тамтої війни. Вони мили, фарбували й чепурили, а в повітрі вже носився, радісно плескаючи в долоні й дурнувато - як завжди - посміхаючись, переможний демон попси, час від часу погладжуючи новий мистецький скальп, приторочений до пояса. «Скажіть мені, о люди! Ну кого ще може пробити хоч на два слова вигляд старого цегляного муру, обплетеного зеленим плющем, який в своєму неперевершеному контрасті благає про втілення хоча б на папері? Та нікого! Або хмари, що пропливають угорі з глибини бетонного колодязя, тримаючись за залізні скоби, коли ти бачиш, як стінки йдуть назустріч одна одній, а між ними - лише ти, затиснений і задурманений вологою, яка разом з мохом пробирається по стінах поміж твоїх пальців?..»
І знову я вистрибнув з дверей будинку у вечірню помілілу юрбу, яка щоранку витікає бозна звідки, щоб шліфувати й без того слизьку бруківку, вищерблювати важкі плити і насолоджуватись запахом дощу обабіч ліхтарів.
- Добрий день!
Обернувшись, я побачив темні налякані очі. Я зовсім не знаю тебе, принцесо. Якого чорта? Невже...
- Ви курите?
Якраз. Два рази.
«Ну скажи, що ти куриш, шоб ти здох! Скажи! Що дивишся, збоченцю? Подобаюсь, ге?»
Курточка з рекламою якоїсь марки цигарок, такі самі дурні кептурик і торбинка. Студентам треба гроші.
- Ні.
Я вже нікого не цікавлю.
- І вам не раджу.
Вибух.
- Ненавиджу цю фразу! Обов’язково треба це сказати?! Скільки можна! Ненавиджу!! Я не курю! Не курю!! Ясно?! Придурок... Всі ви придурки...
Вона швидко йде геть. Не треба було її наздоганяти.
- Вибачте, я не хотів вас образити. Чесно.
«Хоче мене трахнути. Вже третій за сьогодні. Буде телефон просити. От зараз розвернусь - і дам тобі по яйцях! Чесно-чесно».
І нащо, питається? Можна ж було просто культурно послати на х(...).
Коли світ нарешті набув чітких обрисів, якась бабця у вишиваній сорочці допомогла мені підвестися, і я пішов далі, а в голові ліпилося зі стандартних у таких випадках лексем щось надзвичайне. Наче гармати з «Аврори» випирали з нього дебелі епітети, всередині яких жевріло полум’я ненависті. Воно було настільке страшне і грандіозне, що вуличні пси, коти, горобці та інші створіння розліталися в різні боки, лише зобачивши те чудне сяйво, що раптом охопило мою голову, панове охоронці правопорядку ґречно віддавали честь, люди з нетривкою психікою ганебно ховалися по брамах, і всі відчували непереборне бажання перехреститись.
І саме тоді крізь краплі води для полиття квітів на підвіконні, що завжди пролазять крізь днище дірявої лійки, я побачив крамницю.
Скільки німого жаху і привабливого божевілля було в її напіввідчинених дверцятах з грайливим написом «Open», у вицвілій вивісці й у напівмороці, що проглядав крізь бруднуваті вікна. Ну звісно, я бачив її й раніше. Але лише здалеку, бо, вміючи перфектно ховатися, вона ніколи не показувалась цілком, сидячи на балконі по той бік вулиці, чи скрадаючись у тіні тополь, зґрабно завішана шворками зі шкарпетками і простирадлами, що сохли на сонці.
Часом вона зникала на тижні чи навіть місяці, але завжди з’являлася знову, вклинюючись у щойновинайдений простір між будинками.
Дзвіночок на дверях нагадав про те, що треба час від часу дихати.
- Чого бажаєте, молодий чоловіче?
Інтеліґентські окуляри, лисина й картата камізелька. Акцент. Єстем полякєм? Ненавиджу, коли мене називають «молодий чоловіче».
- Я просто дивлюся.
- Звичайно, звичайно. Але дозвольте звернути увагу пана...
Пана? Може, панка?
- ... на те, що такого, як у нас, Ви не знайдете більш ніде.
Ну звісно. Як завжди. Засушене і перетерте на порох в зручній коробці (рекомендовано Асоціацією стоматологів України) гівно дядька Біла - 923 у.о. («Чому так дешево?» - «Різдвяні знижки! Зробіть подарунок собі й родині!»).
- І за дуже помірну ціну, х’тів би’м зазначити. Навіть Вашої стипендії вистачить, щоб скупити половину крамниці.
- От будь-ласка, - він тягнув мене за руку крізь якусь щілину між двома запорошеними шафами все далі й далі до великої вітрини, що освітлювалась згори червоним світлом. Все це нагадувало фотолабораторію або нічне страхіття людини, що страждає клаустрофобією. Філософський камінь - 2.50 (не у.о. - зважте!), рука Мідаса - 9.99 (якщо без правил користування, то забирайте за 8, хоч це вже, погодьтеся, -грабунок), корінь мандрагори, драконячий зуб, - справжній, можете самі перевірити, - він тицьнув мені в руки щось ні на що не схоже, а сам метушився, висуваючи шуфлядки і витягаючи назовні все нові й нові treasures, серед яких якісно виділявся слоїк із заспиртованою (мабуть, заживо) потворою.
- Спійманий погляд василіска, інклюзи, потерті, щоправда. Ну а про цей дріб’язок я взагалі промовчу - самі подивіться.
Він вказав своєю худою жовтою рукою на величезну картонну коробку, яка хтозна як тулилась у кутку.
Я підійшов до неї й обережно відчинив. Там була ціла купа трамвайних квитків (я навіть не перевіряв, чи щасливі вони), набої зі срібними кулями лежали поміж невеликих симпатичних флакончиків з червоною рідиною (менструальною кров’ю незайманої дівчини, зібраної в безхмарну ніч при повному місяці?), монет, гральних карт і снігу.
Чому я не зайшов сюди раніше? Чому я взагалі зайшов сюди?
- Не думайте так голосно, молодий чоловіче. Ходіть-но краще за мною.
Ми стали на коліна і полізли рачки по долівці під парасолями до іншого кутка кімнати.
- Якшо ви ще не визначились, прошу звернути увагу на оце.
«Лотерея! Розмова з Богом! Лише до березня. Поспішайте! Всім учасникам гарантовано приз - надзвичайно гарний і потрібний сюрчок!»
- Але ж там тільки один білет? Що, останній? - запитав я, хекаючи на карачках.
- Єдиний! - відповів він, хекаючи на карачках.
Ага, подумав я, попалися таки! Нарешті дізнаюсь, дурять мене чи ні.
- Ви неправі. В кожної лотереї лише один білет. Всі інші - так, необов’язкові ошурки, супутній виріб, - сказав він, підводячись на ноги.
- Аптічєскій абман.
І ми надовго розреготалися.
- Ну то давайте! - сказав я вже стоячи.
- П’ять гривень!
- А ні фіґа собі!
- Це богохульство, молодий чоловіче! Але чорт з вами - давайте троячку.
Якщо я почну торгуватися далі, він мені насниться.
- Ось.
Дядечко простягнув його мені. Маленький зґрабний клаптик картону, на якому чорний прямокутник: «здирати пазурами, кігтями, зубами, сокиркою для розрубки мняса чи будь-чим гострим. Нехай вам щастить!»
- Як на мене, «заглянь під корок» - значно елегантніше. Дайте щось гостре: маю звичку гризти нігті.
Він дав мені скальпель.
Літери з’являлись одна за одною. С-У-П-Е-Р. Хто б міг подумати! I’m lucky today! П-Р-И-З! І куплю велосипед - з червоними колесами!!! Р-О-З-М-О-В-А-З-Б-О-Г-О-М.
- А де ж щирий захват і здивування? Ну підіграйте хоч трохи! Тільки не падайте в екстазі на підлогу - я місяць тому звільнив прибиральницю, бо ця стара курва зваблювала привид мого здохлого пуделя Аспіранта, та й миші, знаєте...
Щиро намагаючись надати своїй пиці щоякнайвдячнішого виразу, я сказав „wow”.
- Ненатурально. Схопіться за серце або за голову, чи ще за щось. Промовте „Мамцю!” або „Йой!”. Більше фантазії, молодий чоловіче. Але ще раз повторюю: не падайте на підлогу.
- Годі блазнювати, mein herr. Що мені з ним робити?
- Та там же написано!
Дійсно, під згаданим виразом маленькими літерами було написано: «Виграш можна отримати в усіх відділеннях Ощадбанку або в церкві».
- То що, мені тепер пертися до церкви? З таким сервісом Вас швидко з’їдять конкуренти, хоч мені, звісно, по цимбалах, що станеться з Вашим страшненьким бізнесом.
- Ображаєте! Айн момент!
Дядечко сховався за вицвілою китайською ширмою і почав щось гучно там робити. Врешті він видобувся звідти, вбраний у все чорне. На голові мав капелюх з приліпленими пейсами.
- До ваших послуг! Гяса ксьондза у хімчистці, вибачайте. Накладну богоду хтось нахабно поцупив газом із Євангелієм, - він хитро посміхався з-під капелюха. Йому таки подобалась ця роль.
- Зрештою, хіба не один хрін? Давайте намалюємо на підлозі пентаграму, покропимо її кров’ю з отих ваших пляшечок, запалимо свічки і влаштуємо незлий сейшн. Привид пуделя, кажете?
Я віддав йому той папірець і він вийшов, забравши з собою світло.
Сидячи у темряві, я чув, як десь піді мною, мабуть у підвалі, грає скрипка, довкола лунали плач, сміх і стогони, десь поблизу гуркотіли й клацали коліщата велетенських механізмів, шаруділи миші і скрипів паркет під чиєюсь важкою ходою. Нараз звуки, глушачи один одного, утворили тишу, посеред якої зблиснуло світло із дверей, що з’явилися в стіні. Воно повільно вщухало й зупинилося на рівні романтичного напівмороку хорошої кнайпи. Я побачив перед собою фігуру, знайому до нудоти, пику, яку я бачу кожен день у дзеркалі. Я побачив себе. Чомусь у мене з’явилося бажання дати самому собі по пиці, але скрипка в підвалі почала грати знову. Ми стояли й дивились один на одного. Тоді я подумав: «Може, це дзеркало?»,бо це б урятувало мене від божевілля, і почав повільно підіймати ліву руку. Той другий зробив те саме, та раптом розреготався і, поклавши руку мені на плече, сказав:
- Ти що, справді подумав, що це дзеркало? Ги-ги.
Голос у мене дурнуватий. Буду знати.
- Ну добре, добре. Отож, привіт!
- А де Бог?
- Ах, ну звичайно. Ти ж чекав побачити дідуся-пуританина в хмарках. Як я міг забути. Мабуть, треба було почепити собі табличку «God the Almighty» або щось подібне.
- Ну...
- Розслабся. Я - Бог. Ну, чого так дивишся? Бог - це я. Така зовнішність для того, щоб бути тобі ближчим.
- Куди вже далі...
- Я знав, що тобі сподобається.
Я тупо стояв і мовчав.
- Ну шо ж ти, пацан? - вів він далі, - треба ж радіти, да? Тобі ж заканало, да? Ніштяк, ги-ги... Прікол, не базарю. Ну то попроси шось у мене. Нє стєсняйтєсь, дамочка!
Він нахилився до мене і почав по-змовницькому шепотіти у вухо:
- Тут хароший мерс є. Пачті шо новий. Мокрий асфальт. Тіки шо з Німеччини, розтаможити раз плюнуть. Ну? А-а-а, я й забув, ти ж не любітєль... В тебе ж і прав нема. Ну то шо - всьо равно машина пригодиться! Або... О! Хочеш Галю? Галю! Га?
- 1715.
Він клацнув пальцями, і переді мною зматеріалізувалось пиво, яке я ледве встиг упіймати, пальцям вмить стало зимно, я почав перекидати пляшку з руки в руку, послизнувся на чомусь (миші, знаєте...) і впав просто в м’яке зручне крісло, що з’явилося хтозна звідки. Він видобув ще одне крісло і столик з цілим гуртом різноманітних пляшечок і пляшок, і почали ми пити. І пилося нам за Україну, та й за Львівську пивоварню, за лябов і таке інше, за Аватара Раму та й за регістр прапорців, і за прапор на Яйку Ілемському...
- Розумієш, я не повинен тобі цього казати, я напився і взагалі, але... Ну, ти розумієш, вся ця маска - тільки для того, щоб вплинути на тебе, розумієш. Тільки щоб вплинути. Я спершу прикинувся... ідіотом... ну... Так дешево... Я і не думав, шо ти купишся. Шо я там тобі? Вілу на Канарах? А-а-а, мерс. Це ж банальність несусвітня. Просто щоб вплинути, просто, щоб ти відчув фальш. Це так кумедно, розумієш - шарпати за шнурки твоєї душі... Що, сильно сказано? Ги-ги. А ти ж можеш і краще, я знаю, ти можеш і краще, шо нє?
- Чому саме я?
- Тому, що ти просто особливий, просто унікальний. Ти унікально говориш, ходиш, їси. Унікально підтираєшся і длубаєшся у носі. Те, як ти дрочиш, заслуговує на патент. Лише для тебе, єдиного в світі, неповторного, я зроблю виняток. З-поміж кількох мільярдів сірих дегенератів я вибрав лише тебе - такого яскравого та осяйного - для втаємничення у Благодать. Я розумію, що в своїй зверхності над всім цим болотом посередності ти не пишеш шедевральні поеми галактичного ґатунку лише тому, що світ ніколи не буде вартий такого царського, я б навіть сказав імператорського дару, а ти надто скромний, щоб робити революцію, та й навіщо? Вони ж всі дурні, комахи під твоїми гадами, лише через свою неосвіченість і обмеженість вони не стоять у черзі, щоб поцілувати тебе у сраку. Задовільняє тебе така відповідь? До того ж, мені тебе шкода. Подумай лишень: ти ніколи не загинеш за Велику Японію, ніколи не залізеш під елеґантну спідницю чистокровної англійської леді, не ночуватимеш в шовкових обіймах засмаглого ангела під зоряним небом Еспанії, а чи взагалі Корсики, ніколи не напишеш «Заратустру», не повертатимешся до своєї білявої коханки на суворі північні береги у рогатому шоломі, не будеш завойовувати Lebensraum для коханого фюрера і ганятися зі списом за слониками, ніколи не мати тобі гарему на 500 наложниць, та що там вже - навіть на 300 гарему тобі не мати, не знатимеш ти чар юних красунь - гейш...
- Заткнися!
- Ніколи не спалиш Москву...І взагалі - ти зробиш дуже мало і зовсім не те, що хочеш…
Раптом розчинилися чергові бічні двері й забіг той дядечко.
- Алярм! Швидко тікаймо! Швидше, швидше!
- В чому справа, сержанте?
- Лісник... Тобто - тьху! Пробачте, доглядач музею... Він іде сюди з цими, як їх... із санітарами, й у нього ліхтарик!
- Добре, що не смолоскип! Тікаймо.
Я схопив його за руку.
- Але ж ти бог! Зроби щось, ти ж можеш!
- Я теж живу за правилами, сонечко. Доведеться пензлювати.
Тут дійсно почулися неквапливі кроки, брязкіт ключів, і ми побігли. Нас знову заполонила тіснява коридорів, ґвинтових сходів і павутини. Врешті ми прибігли кудись, де він сказав мені: «Ну от і все. Гуд бай!»
- Я ще колись побачу тебе?
- Стопудово. Років через...
- Сто!
- Помрій-помрій. Екологію засрали, а тепер «сто років...». Ну, бувай!
- До побачення, - сказав я з якнайбільшою поштивістю. Він простягнув руку, я зробив те саме і відчув пальцями гладеньку поверхню дзеркала. За прочиненими останніми дверима мене чекали ніч і холодний львівський дощ.

лютий - вересень 2002.